Післясмак літературних розмов із Сергієм Михидою, або Де закінчується калюжа Росії

Післясмак літературних розмов із Сергієм Михидою, або Де закінчується калюжа Росії

Запрошення колег долучитися до проєкту «Розмови про літературу з Сергієм Михидою», започаткованого в Обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Д.І. Чижевського навесні цього року, не викликало в мене особливого ентузіазму, бо давно вже про себе зрозуміла: люблю літературу у сенсі читання, а не літературного аналізу, розгляду авторських текстів під літературознавчим кутом зору. До речі, про мову такого не можу сказати – полюбляю вивчати, аналізувати й досліджувати мовні питання у різноманітних аспектах, що вплинуло й на вибір професії.

Проте не все у житті так однозначно, воно взагалі непередбачуване. Так і для мене неочікуваними виявилися почуття, емоції і ставлення до літературних бесід, коли професор Михида запропонував учасникам «почитати Маланюка». Так склалося, що з творчим спадком Євгена Маланюка я не була добре обізнана – у шкільній та університетській програмі на період мого навчання його творів не було. Тому занурення у поетику «залізних імператора строф», як називав себе сам автор, у значній мірі було відкриттям. Життя у стані війни внесло корективи – повітряна тривога перервала засідання, присвячене творчості Маланюка, яке було більш лекційним, і два доповідача-науковця Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка – доктор філологічних наук, професор Сергій Михида і кандидат філологічних наук, доцент кафедри української та зарубіжної літератури Оксана Гольник – наблизили слухачів до розуміння поетики, духовності і трагізму долі Євгена Маланюка, а обмін думками і враженнями залишили до наступної зустрічі. Ця зустріч пройшла на піку емоцій. Чому так?

Скажу про власні відчуття: художнє слово Маланюка мені здалося оголеним нервом, я наче пройшла лезом бритви, роз’ятривши душевні рани переживань про долю України і нас, її громадян. Як може бути, що написане Маланюком 100 років тому так співзвучно з тим, що відчуває сьогодні кожний українець? Чи за цей час нічого не змінилося, чи знов усе повторюється?

Так, у вірші «Убійникам» (25.5.1926) поет звертається до тодішніх окупантів України, а наче ми до орків сьогодні:

«Ви жахнулись – далеко зайшли? –
Смерть помстила і каяться пізно,
Ось крізь сутінь російської мли
Україна рокоче залізно».

Як разюче актуально звучать сьогодні слова-звернення поета до України:

«Невже ж калюжою Росії
Завмре твоя широчина?
…А над степами вітер віє!
А в небі гуркотить весна!
А степ, гарматами пооран,
Тремтить від крові і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок».

Не можна читати ці рядки спокійно – такий біль вскипає у серці, таким праведним гнівом повниться душа і прагне помсти агресору і нашої перемоги!
Бо ніколи Україна не буде калюжою Росії!

Звертаючись до ворогів, Маланюк попереджає:

«Даремно, ворогу, радій, –
Не паралітик і не лірник,
Народ мій – в ураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських, –
І по паркету наших саль
Ступати лаптю буде сковзько…»

Боже ж мій, яка метафора! Який художній прийом! Не знаю, який саме зміст вкладав поет у фразу «І по паркету наших саль ступати лаптю буде сковзько…», проте повністю погоджуюсь і впевнена: вдавляться загарбники і нашим «стратегічним продуктом» – салом, і самою Україною – поперек горлянки рашистам стане, не проковтнуть! Начувайтеся, великодержавні шовіністи! Завжди вам буде в Україні «сковзько»!

Як зауважує поет, наша «масна» земля завжди була ласим шматком для загарбників:

«І від віків повзуть під стіни орди,
Як ніч, як тьма, як чорна сарана,
Навколо ж нарід, мирний і негордий
В масній землі нестямно порина».

Так пише Маланюк про Київ.

Окрема тема – життя поета на чужині. У рядках, присвячених цій темі, така туга за рідним краєм! І нічим серце заспокоїти у далеких краях, бо «не поможуть ні подорожі далекі, ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж»:

«Заспокоїти серце? Та чим же? Та як же?
Научи мене кров’ю твоїх молитов!
Не поможе ніхто. І не буде інакше.
І з сльозами моїми змішаю питво».

У закордонних краях – все чуже для поета: «Чужі: й земля, і небо тут, і люди», – із сумом проголошує він. І така мука в словах митця про долю рідного краю, який бореться за виживання, за право бути, і як це співзвучно із сьогоднішніми подіями – війні в Україні:

«Десь кревний край кона в останній муці,
Дикун над ним заносить ятаган,
А він скажений біль терпить, як Муцій,
І крапле кров росою з чорних ран».

Переживання поета перегукуються сьогодні з відчуттями наших співвітчизників, які змушені були покинути Україну, тікаючи від війни, в першу чергу заради безпеки дітей, яких вивозили з місць запеклих боїв і зі зруйнованих міст. Багато хто з родичів і знайомих, що стали біженцями, у телефонних розмовах жаліються, як сумують за Україною, переоцінюють своє ставлення до багатьох речей у нашій державі: якщо раніше нарікали на роботу лікарів, вчителів, перукарів, працівників магазинів і кафе, то відтепер впевнено наголошують, як у нас все було добре, як хочуть повернутися якомога скоріше, говорять, яка у нас гарна, прекрасна країна, яка багата й родюча земля.

Мене здивували слова колеги-бібліотекарки, яка взагалі-то у приватному спілкуванні російськомовна завжди була, а от коли пережила швидкий від’їзд у перші дні війни, подолала вперше в житті сама за кермом більше двох тисяч кілометрів, рятуючи від війни доньку, двох онучок, сестру, вагітну невістку та ще й двох песиків, та пожила біженкою, то навдивовижу заговорила українською – сказала: «Ти знаєш, як важко на чужині!». Дехто не витримує і повертається під обстріли, аби бути разом з родиною чи ближче до чоловіків, що на фронті.

Маланюк теж мріяв про повернення, змальовуючи у поетичних рядках малу Батьківщину:

«Бо ж там тече козацький Буг
Й – не раз червоная – Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі – з дитинства нюхав».

Для жителів Кіровоградщини ці рядки дуже близькі й зрозумілі, бо Маланюк – наш земляк, і ми знаємо рідні поетові місцини, і річку Синюху.

З якою щирою експресією змальовує поет природу нашого краю – степової України, особливо навесні! Мене сколихнули такі рядки:

«А сад вирує в хуртовині цвіту,
Бушує біла буря пелюстків.
Крізь чари весняного ненаситу
Мов полум’я блакитне, лине спів».

Дійсно, не можна насититися буянням весняних садів України, її милозвучними піснями, що линуть у саме серце кожного українця!

І хочеться вірити, що станеться так, як пророкував Маланюк століття тому, і ми знов відродимося, а імперія згине:

«Вирок стався. Імперія – труп.
Догнивають отруйні останки,
Та під громи архангельських труб
Вже побідні готуються ранки.
Там, де тьмою душило лани,
Де ордою буяла навала, –
Розгортається синь далини,
Наростає епохи зачало».

Так! Вистоїмо! Переможемо! Відбудуємо! Слава Україні!

Залишити відповідь