Адвокат Адольф Тьєр поклав край сваволі паризької черні і, після програної війни з Пруссією, відновив владу закону у Франції. Йому допомагав і його справу продовжував у сімдесятих і вісімдесятих роках минулого сторіччя адвокат Леон Ґамбетта. Адвокат Конрад Аденауер, перед нацизмом довгі роки обербурґомістер Кельну, підніс скривавлену й зруйновану гітлеризмом і війною Німеччину до правно і економічно впорядкованого життя.

Ні Сталін, ні Гітлер не були адвокатами. Ані навіть Наполеон і Бісмарк. Мабуть, не випадково. Диктатори, людожери й завойовники не з того тіста ліплені. Вони ламають закони. Адвокати стверджують закони. Можна, звичайно, знайти винятки (Робесп’єр!), але вони не характеристичні. Роля адвокатів у політиці звичайно починається тоді, коли диктатор чи завойовник зруйнує державу — чи то фізично, чи то як людську інституцію, закорінену в праві, моралі й пошані людини до людини.

Своїм темпераментом, культурним рівнем, усім психологічним складом адвокат Олександер Семененко був створений на ролю Тьєра, Ґамбетти чи Аденауера. Але йому не судилося її виконати. Мабуть, не збереглися рукописи його промов на судових засіданнях Харкова, Києва й Москви. Його образ можна відтворювати головне зі спогадів тих, хто його знав, але це матеріял крихкий, нетривкий і суб’єктивний, особливо якщо не зафіксувати його на письмі й у друку. На щастя, Семененко за кілька років перед смертю написав книжку віньєт про людей, що з ними він зустрічався – “Харків, Харків…” З неї будуть вичитувати свідчення про його сучасників, шукати образ епохи, в яку він жив. Про себе він там написав мало і скупо, про багато епізодів біографії бракує навіть згадки. Але з книжки можна вичитати риси його образу.

Адвокати знають, що сказати, чого не говорити, де зробити павзу, а де спинитися. Про одного з своїх колеґ Семененко пише, що той “досконало володів мистецтвом павзи”. Це, судячи з його книжки, цілком стосується й до нього самого. Тільки павзу тут треба розуміти не лише, як перерву в говоренні, що відбувається в часі. Може ще більше тут треба мати на увазі павзу в контакті між автором чи промовцем і читачем чи слухачем, коли перший спиняється, а другий мусить закінчити недоговорене. Ось кілька прикладів.

Коротка характеристика Миргороду кінчається фразою про те, що місто це — “мале українське місто на дорозі між Харковом і Києвом”. Це не випис з підручника географії, як могло б здатися. Харків — столиця радянської України (в ті часи), Київ — столиця України без прикметників. Миргород стає образом України, що застрягла між тими двома. Це ніде не розшифроване. Читач реконструює це з павзи. Семененко каже про три душі з “Великого льоху” Шевченка, що караються за те, що напоїли коня Петрові І, що посміхнулися Катерині II… Ось коментар автора:

“Який нестерпний біль тих, що караються за несвідоме потурання і, сказати б сучасною мовою, за ‘мирне співіснування’, за опортунізм”.

Щоб сказати те, що сказане тут павзою — маштаби Шевченка, прикладені до сучасного світу — (далі мова про зовсім інше) Солженіцин мусів би виголосити цілу довгу промову. П’яти-сторінковий епізод про всіма тепер забутого Юхима Медведева, фіктивного “президента” України, фіктивно створеної в Харкові (“У Києві Центральна Рада, Грушевський, Винниченко. А в Харкові ЦИКУКа і Юхим Медведів”), про те, як йому давали “добрі посади”, як його згодом заарештували і як його “з історії викреслили”, — це ж уся історія маріонетково-трагічної “Радянської України” в мініятюрі. Але все це на павзі, без коментарів, без притиску. І — останній приклад — про те, як руйновано могилу Мазепи й розпорошувано його кістки. Цим кінчається книжка. Здавалося б, — чому? Автор навіть не був копо могили великого Гетьмана. Аджеж це, кажуть нам, спогади, нащо ж писати про те, чого автор не бачив, про місця, де він не був? Але в тім то й справа, що це зовсім не книжка спогадів. Це книжка про минуле й майбутнє України, тільки позірно вбрана в шати згадок. Але ця тема, головна, єдина — на павзі. І суцільною павзою є останні речення книжки: “Коли доктор питався, чи залишилося щось від могильної плити, йому показали купу каміння. Може там щось залишилося. Це все”. Тут велика павза — не про могилу Мазепи — про майбутнє України. Павза про щось, — трохи незвичне сполучення слів, але такі павзи в Семененка.

Здається, Мопассан сказав колись, що ніщо в літературі не діє так, як своєчасно поставлена крапка. Вона зціплює кров у жилах. Такої павзи Семененко-письменник навчився, мабуть, у Семененка-адвоката. Такою павзою напевне володіли політики Тьєр і Ґамбетта. Мовчання має свою мову в літературі і в політиці. Звичайно, тут не без пози, не без гри на публіку. Знову Семененко сам розкриває свої карти: “Театральність є могутня стихія і просякає життя з давніх часів людства. Міняються форми, а театральність у житті зостанеться”. Елементи пози, театральности завжди були в Семененка. Здається, навіть близькі співробітники не звали його Сашею, а вже напевне ніхто Сашком. Для всіх він був Олвксандер Платонович. [Єдиний виняток, скільки знаю, – Євген Маланюк. Гімназійні товариші, вони зустрілися після довгих років розлуки і називали один одного, як у хлоп’ячі роки Женя і Шура, але – незвична, але характеристична риска — на ви].

Епізод у книжці про дружину — це майже лірична поезія. Але не допущено ані одного конкретного деталю, лишається завіса між читачем і життям автора. Не згадано навіть, як ще дівчинкою-гімназисткою Марію Романівну обрано, щоб подарувати цариці Олександрі Федорівні квіти, коли та проїздила через Харків, хоч це так надавалося б, щоб показати красу тієї, кого Семененко назвав “найбільшим даром [свого] життя”. Семененка багато людей любило, але вища від любови стояла пошана, і тому ніколи не було амікошонства, завжди зберігався сенс дистанції. Він був — психологічно — пан, — з тих, про кого він сам написав, що вони “виростали без комплексу меншевартости”. Він був народжений, щоб стати президентом або прем’єром України.

Але України не було, і життя його розтратилося на дрібні судові процеси, на радянські тюрми, на рятування від гоподової смерти частини — малої частини — харківської людности в безжалісну добу німецької окупації, на оборону мізерних “прав” українських “остарбайтерів” у Німеччині, на службу в аеропорті, перекпадацтво й комерційну репрезентацію гуртової паперової фірми в Бразілії. В Америці його відштовхнув плебейський характер еміграційної “політики”, він зробив спробу зв’язатися й послужити науковим інституціям (його заслугою було придбання будинку для Української Академії в Нью-Йорку), але бракувало відстані, і він скінчив своє активне життя в американській адвокатській фірмі з її мало цікавими і чужими справами.

Людина великих маштабів, затиснена в вузькі рямці, потенційний наш Тьєр або Аденауер, Семененко, на відміну від багатьох українських політиків, уявляв собі Україну дуже конкретно, не як голубий міраж празьких поетів, не як “степову Елладу” Маланюка. Завжди зберігаючи дистанцію, він все таки (або може тому) не був чужим серед робітників харківської Петінки (його клієнтів!), серед “поїзників”, що витрачали вісім годин денно, щоб дістатися зі своїх сільських халуп до праці на заводі, його українська нація щедро і одверто включала до свого складу всіх мешканців хлібородної країни, і в своїх судових процесах він боронив усіх, як у своїй книжці він приділив теплі сторінки не тільки тим росіянам, як Зоя Сапіцька, або півросіянам, як Марія Недужа, що стали українськими патріотами, але й тим росіянам і євреям, що були просто “на Україні сущими”. Як часто буває, культурній людині й панові легше бути демократом, ніж декому, хто вийшов з соціяльних низів і хто все життя лишається хворим на той чи той вияв виключности. Семененко виключав тільки одне: психологічне плебейство.

Образ, що його тут спробувано так недосконало схопити (хто вкладе людину в кілька уступів чорних літер на тлінному папері?), випливає з особистих контактів з Олександром Платоновичем, він постане, мабуть, і для тих, хто його особисто не знав, з фактів його біографії. Ось кілька з них.

Місце народження й дитинства — Лисавет (Єлісавєтград !) — витвір санктпетербурзької бюрократії, опанований українською стихією. У портреті міста, що його дав Семененко-письменник, домінують два елементи: імперська розплянованість геометрич-но-перспективних вулиць і зв’язок з навколишнім чорноземом, доглибно сповненим традиціями козацьких часів. Батько, Платон Йосипович, — не пан на всю губу, великий землевласник або фабрикант, але й не робітник чи службовець, державний урядовець, — здається, земства, — людина середнього прошарку, звідки дорога дітям легко простелються догори або донизу, але легше догори, бо їм забезпечена добра освіта. Так починається шлях Олександра Платоновича, — мабуть, тоді він був ще Сашею або Шурою, але цього вже ніхто не пригадає, — клясична гімназія, закінчена 29 серпня 1915 року, потім юридичний факультет Одеського університету. Але тут приходить 1917 рік.

Приходить 1917 рік. П’ятдесятлітній порядок університетських викладів порушується, та й юнакові тепер навчання — не головне. Він бере активну участь у лисаветському Українському робітничому клюбі, їде від нього на Губерніяльний з’їзд у Херсоні — тут, серед російської більшости, українська демонстрація з національним прапором, устромленим поруч червоного, з наївно-урочистим відспіванням національного гімну, тут перші зустрічі з діячами такого калібру, як Всеволод Голубович, майбутній голова одного з українських урядів, Володимир Чехівський, прем’єр-міністер часів Директорії, член Комітету оборони Республіки і, ще пізніше, підсудний у процесі СВУ, “артільний батько” Микола Левитський. Далі Український губерніяльний з’їзд в Одесі, редагування української газети в Лисаветі, подорож до Києва, щоб нав’язати контакт з Центральною Радою й дістати до Лисавету від неї комісара українського уряду, — леґалістичний аспект у діяльності майбутнього адвоката. Кількамісячна спроба навчатися в Київському університеті й повернення до Одеського, але більше — кипіння визвольного руху.

Окупація Одеси й усієї України російсько-більшовицьким військом і червоний терор змусіли Семененка втекти до батьків, до Лисавету, — понад рік вимушеного спокою. У січні 1922 року він їде до Харкова — сценою його появи в місті відкривається книжка “Харків, Харків…” — і цього разу навчання в Інституті народного господарства добігає кінця без перерв. У травні 1925 року колеґія оборонців при Харківському губерніяльному суді зростає на нового члена. Почалася адвокатська кар’єра Олександра Платоновича, кар’єра, що зробила його одним із популярних людей столиці Української Совдепії. Справи людей, обвинувачених у саботажі-шкідництві, процес, — відкритий, у клюбі металістів — групи української робітничої молоді, що сп’яна набешкетувала, процес ніби побутового характеру, але з прихованим політичним підґрунтям (У політичних процесах як таких Семененко участи не брав, там і так адвокат мало що міг сказати). Це був розмірно ліберальний час, і модний адвокат міг дозволити собі чимало подорожувати по Україні й Росії. Читання, театр, знайомства з культурною елітою, початок мистецької колекції Олександра Семененка, якій судилося пізніше доїхати до Берліну, щоб там піти з димом до сірого неба Пруссії. Десять років після початку своєї адвокатської праці Семененко одружився з Марією Романівною, дівчиною польського роду і виняткової краси.

Та цього життя пишалося тільки два роки. Арешт, в’язниця й жорстокі катування не минули його, як і майже кожного інтелігентного українця його покоління. Перший арешт стався в вересні 1937 року і тривав три місяці, але вже 27 січня 1938 року його заарештовано вдруге. Його кидано з в’язниці до в’язниці, з харківських до київської й назад до Харкова, але попри нелюдські тортури Семененко не підписав жадних обвинувачень чи самообвинувачень. Це врятувало його. Коли Берія заступив Єжова в НКВД, звільнено декого з “жертв єжовщини”. Серед них був і Семененко: 7 листопада 1939 року, після мало не двох років, викреслених з життя. Він повернувся до адвокатури.

25 жовтня 1941 року Харків окупували німці. У новопосталій Міській управі Семененко очолив правничий відділ — у режимі безправности, при повній відсутності будь-яких законів, крім “права” окупантів вішати, стріляти, грабувати й виморювати голодом. Трохи згодом організована українська громада Харкова домоглася призначення його на обербурґомістра. В умовах повного беззаконня і цілковитої руїни міста, що було без води, без електрики, без харчів і палива, під забороною зв’язків із селом, міста, де щодня тисячі вмирали від голоду й виснаження і не раз трупи лишалися непоховані в глибокому снігу, аж поки не настала весна, — Семененко зумів, використовуючи приховані, але наявні суперечності між армією й політичною поліцією (ґестапо, служба безпеки) поліпшити становище міста хоч малою мірою, зокрема наладнавши зв’язок з сільськими громадами Полтавщини. Це була ризикована гра, і вона напевне не закінчилася б добром, якби до Харкова прийшла німецька цивільна влада. На щастя, цього не сталося. Але для Семененка, можна думати, йшлося не тільки про захист харківської людности, а й про можливість — хай безмірно малу — майбутнього переросту місцевих органів влади в апарат незалежної України.

Наближення нової російської окупації змусіло Семененка покинути Харків. Ми знаходимо його в Берліні, працівником Остміністеріюм, де під його правним доглядом були робітники, вивезені до Німеччини на працю (остарбайтери). Перед самою капітуляцією Німеччини, п’ять хвилин перед дванадцятою, коли німці в відчаї погодилися на утворення Української Національної Армії, на чолі з генералом Шандруком, Семененко був один з тієї трійки, що поклала свої підписи під документом. Практичного значення це вже не могло мати, це був тільки засіб задемонструвати перед світом волю українців до незалежности. З цього погляду це була — в смертельній небезпеці — перша і остання нагода, що доля подарувала Семененкові діяти в маштабі всього українського народу. Одночасно це було — і він не міг цього не розуміти — політичне самогубство. Він пішов на нього, бо це було єдине, чим він ще міг прислужитися українській справі, а може ще й тому, що він знав, що другою альтернативою для нього була б тільки участь у фікційній політиці еміграції, перспектива, що його явно не приваблювала.

Окупанти правильно оцінили цей акт, як і всю його попередню діяльність. По війні, в англійській зоні окупованої Німеччини, радянські людолови намагалися його заарештувати, від чого йому пощастило врятуватися тільки тим, що його дружина удала з себе польку, що навіть не розуміє по-російському, а незабаром він, під прибраним прізвищем, утік до Бразілії. Це були чорні роки, роки кари за невчинені злочини. Не тільки він не міг бути державним діячем, він навіть не міг працювати за своїм фахом як адвокат. А тим часом на Об’єднаних Націях Вишинський горлав про потребу видачі “воєнного злочинця” адвоката Олександра Семененка, хоч жадних злочинів він не вчинив.

1960 року, заходами Президента Української Академії Наук у США Михайла Вєтухова, Семененко зміг переїхати до США. Тут принаймні можна було працювати, на скромній посаді, але за фахом. І тут, на дозвіллі, він написав свою книжку, — єдину — “Харків, Харків…” У книжці він зі справжнім хистом письменника дав образ України, різноклясової й різнонаціональної, але єдиної. І, нехотячи, дав свій портрет. Пройде ще кілька років і ті, хто знав його особисто, кого він урятував як адвокат, як співв’язень у тюрмі, як обербурґомістер Харкова і як працівник німецького Остміністеріюм, покинуть цей світ і заберуть з собою пам’ять про понадпересічну людину. Тоді книжка залишиться єдиним свідком його життя, — яким воно було і яким воно могло б бути.

Тут великий парадокс Семененкового життя і може українського життя під російською окупацією взагалі. Із співчуттям Семененко виписує терпкі слова Миколи Хвильового про типових українців, “які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла, які були на сто відсотків поетами й ніколи реальними політиками”. Хвильовий, мабуть, говорив це і про самого себе. Семененко не був “поетом”. Він був народжений “реальним політиком”, і він прагнув бути людиною діла, а не слова. Російська окупація позбавила його цієї можливости, німецька окупація спаралізувала його діяльність, звівши її до символічного підпису беззмістовного документу, роки заслання в Бразілії й мовчання в Америці скували його руки й закрили вуста. І тоді в ньому — іронія долі — пробудився “поет”, майстер слова, мистець літературного образу, що може стати поруч визначних українських мемуаристів і нарисистів.

Техніка візерунку, пунктирного образу, недомовки, літературної алюзії, широкого кола життьових і літературних асоціяцій (сама назва збірки, мабуть, розкривається найкраще як своєрідний коментар до відомих Тичининих рядків:

Харків, Харків, де твоє обличчя?
до кого твій клич?
Угруз ти в глейке многоріччя,
темний, як ніч.
Угруз ти так: між горбами
тупу на днім місці, тупу.
І раптом прорвався мостами —
і вже ти в степу),

сміливе пересування часових плянів у композиції, гірка й сухувата тверезість світогляду — усе це, хоч і не зовсім техніка літератури останньої третини двадцятого сторіччя, але стоїть близько до неї.

Та справа тут не така проста. Крізь засоби новітнього мистецтва читач бачить і людину з-перед 1917 року (і це переплетення робить книжку своєрідною). Мистецький смак Семененка, як він розкривається з книжки, це радше смак покоління, що стояло між Єфремовим і Чупринкою. Єфремов, пише Семененко, “був для нас одним з учителів українства”. Семененко захоплений українським побутовим театром. У занепаді цього театру він обвинувачує радянську владу, не бачачи того, що для покоління Молодого театру й “Березоля” побутовий театр був утіленням і символом етнографічної обмежености української культури, забуваючи, що на чолі тих, хто ховав побутовий театр були Курбас і його однодумці, не Петровський і Чубар, що це була природна зміна поколінь, революція дітей проти батьків, закономірний рух. Для Семененка побутовий театр наш здавався не ланкою в історичному процесі, а явищем вічним. Уже до Вороного Семененко ставиться зі співчуттям і розумінням, але не без іронії. Оцінка Хвильового в найкращому випадку стримана, Блакитного — іронічно-негативна. А поза тим, якщо виключити Маланюка, з яким Семененка зв’язувало особисте знайомство, земляцтво і, очевидно, деяка психологічна спорідненість з “імператором залізних строф”, — література двадцятих років, добре відома авторові (є згадки про Рильського, про Яновського) пройшла повз книжку про Харків. Навіть серед тюремних зустрічей Семененка нема ні одного діяча мистецтва тих років. Невже він ні з ким не спіткався в “брехалівках” і камерах НКВД? У театрі, поза побутовим, є згадки про харківську оперу і про російський театр Сінельнікова, але нічого про “Березіль”. [Можливо, що про “Березіль” Семененко писав у своїх мемуарах, що не ввійшли до його книжки й лишилися в рукописі. З кількома акторами “Березоля” він був у приязних стосунках.]

З того, що знаємо про мистецьку колекцію Семененка, її ядро становили графіка Шевченка та праці Івана Северина, імпресіоніста, але особливою увагою й любов’ю користалися картини Сергія Васильківського. Знову те саме: бойчукізм і інші течії, нові в двадцятих роках, не належали до шуканих і найбільше цінених.

Дивного тут нічого нема. Дивуватися радше можна з того, що людина, яка стала письменником на восьмому десятку життя, була така відкрита новітньому світосприйманню й новітній техніці мистецтва. Але суперечність симпатій, з одного боку, активних засобів, з другого, додає ще одну рису на портреті Семененка. Людина культури, духового аристократизму й державницьких можливостей, людина діла (“реальної політики”), він зберігав у собі до схилу життя потенцію поета, що тільки тоді проявилася, але зберігав у собі й риси того покоління, що було посаджене на лаву підсудних у процесі СВУ.

Коли не говорити про книжку “Харків, Харків…”, яку сам автор, можливо, розглядав як побічну, як розвагу, щоб час згаяти (але яка переживе автора на багато років), — місце Семененка в історії України новітніх часів — поруч таких адвокатів-державників без держави, як, для прикладу, Володимир Старосольський або Кость Паньківський. Тільки що ті, в інших політичних обставинах, бодай могли брати участь у політичних процесах, чого Семененко був позбавлений. Усе таки, попри всі обмеження, це помітне й заслужене місце.

Петро Марченко, Юрій Шевепьов
Текс подаємо за часописом “СУЧАСНІСТЬ”, 1978, ч.11.

Окремі глави з книги:

• “Харків, Харків…” (PDF)
• Артільний батько (PDF)
• Мій учитель історії (PDF)
• Там, де була юність (PDF)
• Вогні сцени (PDF)