Ця історія переплітає долі двох наших земляків – людей із цікавими та непростими життєвими шляхами, чиї біографії розпочалися на одній старій вулиці нашого міста. Хоча Павло Гельбах та Юліан Паніч народилися в різні десятиліття, їх об’єднує спільна батьківщина та будинки, що досі стоять на вулиці Шульгіних (колишній Миргородській).
Павло Гельбах з’явився на світ 17 квітня 1916 року. При народженні йому дали ім’я Пантелеймон, оскільки його батько тяжко хворів і шукав заступництва у святого великомученика Пантелеймона – покровителя хворих і воїнів. У родині вже підростало троє синів, і мати дуже чекала на дівчинку, але народився четвертий хлопчик. Домашні лагідно звали його Палюською, а офіційне ім’я Павло він отримав уже під час запису до школи. Рід Гельбахів був добре знаний у місті: дід Павла, Лев Гельбах, був відомим лікарем і палким шанувальником театру.
Долі братів Павла склалися по-різному. Старший Микола став партійним діячем, а Сергій присвятив себе авіації. Саме Сергій брав участь у визволенні рідного міста від німців у 1944 році, і відомі аерознімки тогочасного Кіровограда, зроблені з висоти пташиного польоту, – це його робота. Третій брат, Лев, прожив коротке життя, трагічно загинувши у 21 рік на будівництві на Уралі. Сам Павло пройшов через горнило складних випробувань. Він пам’ятав голод 1921 року, коли американська місія годувала дітей макаронами та какао. У своїх автобіографічних книгах «Їхали дрожки» та «Напрасно прожитые годы» він описував і жахи погромів, і те, як його мати, ризикуючи всім, переховувала єврейські родини на горищі та в підвалі. Журналістська доля згодом закинула його до Литви, де він очолив газету «Советская Литва». Саме там через помилку друкарки його прізвище перетворилося на «Гельбак», що стало його творчим псевдонімом. На схилі віку Павло переїхав на острів Русскій біля Владивостока, звідки надсилах листи до нашого літературного музею, до останнього підтримуючи зв’язок із рідним краєм.
Поряд із історією Гельбаха розгортається доля іншого нашого земляка – Юліана Паніча, який народився у 1931 році. Його дід був купцем другої гільдії, а сімейний будинок на тій же вулиці Миргородській вражав архітектурою: вітражі замовляли у Франції, а гвинтові сходи везли з Італії. Батько Юліана, Олександр, мріяв про сцену і навіть грав у заїжджій трупі, проте згодом обрав шлях медицини. Хоча Юліан прожив у місті недовго, він повернувся сюди підлітком у 1944 році. Два роки навчання у шостій школі закарбувалися в його пам’яті назавжди: перше кохання до дівчинки зі Змійовки та суворі картини повоєнного життя.
Поворотним моментом у житті Юліана стала випадкова зустріч у Москві з Роланом Биковим, який переконав його покинути педагогічний інститут заради театрального училища. Так розпочалася кар’єра актора театру і кіно, а згодом – шлях журналіста та режисера. Багатьом він запам’ятався як легендарний диктор радіостанції «Свобода». Саме Юліан Паніч уперше прочитав у ефірі Нобелівський виступ Олександра Солженіцина, ставши для мільйонів слухачів голосом правди у часи цензури. До рідного міста Юліан повернувся лише один раз, у 1994 році, на запрошення мерії для святкування Дня міста, щоб знову побачити будинок свого дитинства.
Ці дві історії нагадують нам, що звичайна прогулянка сучасною вулицею Шульгіних – це подорож крізь час. Будинки, що збереглися донині, бачили дитинство письменника і журналіста, зберігаючи пам’ять про людей із цікавими долями, які починали свій шлях саме тут, на нашій землі.
