«Вересневі самоцвіти» у бібліотеці: театр під час окупації

«Вересневі самоцвіти» у бібліотеці: театр під час окупації

23 вересня 2021 року у відділі мистецтв ОУНБ імені Дмитра Чижевського відбулася презентація книги «Український театр у Львові в період німецької окупації (1941–1944)» знаної української театрознавиці, критика, доцентки кафедри театрознавства та акторської майстерності факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка Світлани Максименко. Пані Світлана ще й знана у Львові тележурналістка, авторка і ведуча програм ТРК «Львів». В її творчому доробку такі мистецькі проекти, як «Браво», «Антракт», «Універсум Мельпомени», «Театральна афіша», «Майстер-клас», «Портрет», «Телетеатр», «Перлина слова», «Подія сезону» та унікальний архів телевізійних постановок театральних вистав.

Книгу «Український театр у Львові в період німецької окупації (1941–1944)» театрознавиця присвятила маловідомим сторінкам історії Львівського театру. Майже 15 років пані Світлана працювала над монографією, в основу якої покладено її кандидатську дисертацію. Науковим редактором книги став Ростислав Пилипчук, кандидат мистецтвознавства, професор, академік НАМ України, заслужений діяч мистецтв України, дійсний член НТШ, колишній ректор Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого.

Написанню книги передувала велика дослідницька робота по вивченню архівних документів під грифом «Секретно».

Виступ Світлани Максименко перетворився на цікаву бесіду, присвячену діяльності Львівського театру під час Другої світової війни.

Пані Світлана розповіла, що у період німецької окупації Український театр міста Львова був найбільшим в Європі дозволеним легальним театром, який фінансувався з міського бюджету. Подібних театрів в Європі в цей період не існувало. Штат театру складав 600 львів’ян.

Науковиця також додала, що це був єдиний репертуарний стаціонарний театр у місті. Пізніше його перейменували на Львівський оперний театр, де було чотири трупи: опери, оперети, драми й балету.

За словами дослідниці, політику в театрі окупанти бачити не хотіли. Натомість була дозволена українська класична драматургія та все, що стосувалося мелосу, любові, сільської тематики, взаємовідносин багатих і бідних.

«Вибравши Львів за відпочинковий пункт і дозволивши тут український театр, окупанти виходили з того, що німецьким воякам потрібен був відпочинок перед ходою на Схід. А також вони розцінювали український театр як дешеву робочу силу, порівняно з гастролерами», – розповіла Світлана Максименко.

Вона також відзначила, що у Львові в часи окупації не було німецьких вистав: «Було чотири чи п’ять одноразових оперних вистав, що їх мовою оригіналу виконали гастролери».

За словами театрознавця, у цьому німці прорахувалися.

«Уперше дозволивши стаціонарний український театр у Львові, який щоденно показував українську класику, яку не дозволяла попередня польська влада, окупанти не врахували, яку роль цей театр відіграє для суспільства – як для формування нації в цілому, так і для формування театральної критики та журналістики, виникнення театральної школи», – пояснила дослідниця.

«Тобто у Львові був сформований прецедент такої високої театральної культури, що окупанти, які хотіли відкрити тут німецький театр і для цього за свої кошти реконструювали приміщення нинішнього Театру імені Марії Заньковецької, цю ідею так до кінця і не зреалізували – побоялися конкуренції з боку українського театру», – відзначила Світлана Максименко.

«Вистави йшли одного разу для українців, іншого – для німців. Були окремі вистави, де українська та німецька публіка разом сиділа в залі, але їх розділяла червона стрічка. Що цікаво, німці своєрідним способом долучалися до виховання театральної культури у публіки. На одній із вистав українські глядачі досить жваво і вголос висловлювали своє захоплення театральним дійством. Тоді німецький офіцер встав і наставив на того, хто шумів, зброю. І це не було жартом. Висновки за півкроку від смерті можна зробити миттєво», – розповіла дослідниця.

Театрознавець розповіла також про долю керівників та провідних акторів театру після 1945 року. Володимир Блавацький, Йосип Гірняк, Іван Іваницький, Богдан Паздрій емігрували до США, Андрій Катренко та Петро Сорока загинули в сталінських таборах. Йосип Стадник 9 років провів у засланні в Угличі. До Львова повернувся 1954 року, де незабаром помер.

Реакцією аудиторії на розповідь Світлани Максименко стала велика кількість запитань, що стосувалися презентованої книги та театрального мистецтва України взагалі.

Завершилася презентація жвавим спілкуванням театрознавиці зі співробітниками відділу мистецтв, яким вона подарувала свою книгу з дарчим написом.

Катерина Лісняк, відділ мистецтв

Залишити відповідь