Вже 18 років поспіль в кожну третю суботу травня в Україні відзначають День Європи. В офіційних рядках з цього приводу пишуть, що вшанування цієї дати — «важливий крок у зміцненні самоідентифікації України як європейської держави, причетної до традицій і цінностей Європи». Метою визначили «формування позитивної громадської думки щодо євроінтеграційного курсу України; ознайомлення якомога ширшого кола громадськості з європейськими цінностями та традиціями» і таке інше.
Та чи справді нам потрібно самим собі доводити, що ми європейці і що розділяємо європейські цінності? Навряд. Потрібно лише повернутися до власної історії, а через неї до того, хто стояв у витоків формулювання концепції спільного європейського дому, хто в 30-40-х роках ХХ століття писав про створення моделі, яка б дозволила людству в цілому жити гармонійно, чиї ідеї реалізувала Ліга Націй — нашого земляка Володимира Винниченка.
Його поглядам, творчості і долі присвятив відкриту лекцію, яка відбулася у головній книгозбірні області, доктор філологічних наук, професором ЦДПУ імені Володимира Винниченка Сергій Михида.
Не будемо оригінальними, якщо скажемо: ідеї, що висловлював Винниченко сто років тому, не втратили своєї актуальності. Візьмемо хоча б думку про те, що російська демократія закінчується на українському питанні. А якщо казати про європейські цінності, то сам Винниченко був їхнім уособленням. Адже завжди демонстрував незалежність у вчинках та рішеннях. З малечку. Певно далися взнаки риси, притаманні українському народу — волелюбність, демократичність, толерантність. Те, що є підґрунтям для формування таких світоглядних понять, як права та свободи. Соціальні, культурні, політичні.
В соціокультурному просторі частенько лунає таке висловлювання: «Треба пишатися своїми земляками», проте викликає певне відторгнення слово «треба». Пишатися видатними краянами — це навіть не право. Це такий собі бонус до самоідентифікації, визначення свого місця в світі, в житті, в соціумі. Визначення власної приналежності до великого народу і його великих синів і дочок. А для цього — і тут вже без вищезгаданого присудкового слова ніяк — треба їх знати. А щоб знати — читати, дивитись, вивчати.
Якщо вивчати Володимира Винниченка, то викликає захоплення той факт, що сто років тому письменник ставив питання, на які суспільство не тільки й досі не дало однозначних відповідей, а які і сьогодні не готове бачити. Питання про нову мораль, іншу модель сім’ї, чесність з собою, рівну міру професій, подвійні стандарти, спадкові хвороби, гендерну рівність, сурогатне материнство. Ми вже не говоримо про політичні питання — національне, соціальне, державотворницьке.
Як зазначав Григорій Костюк «…проблеми кохання, спадковості, свідомості й підсвідомості, інстинкту й розуму, моралі, етики, стосунків між чоловіком і жінкою та пов’язані з цим питання суспільної поведінки людини — все це стояло тоді в центрі творчих зацікавлень Винниченка».
За словами Сергія Михиди, Винниченко настільки був глибоко занурений у проблеми світу, людини, особистості, і був наскільки неприйнятим на батьківщині, що це тавро продовжує на ньому стояти й досі. На початку ХХ століття в Європі його знали краще, ніж потім в СРСР. Ім’я письменника було на афішах кращих європейських театрів.
Ось таку рецензію на збірку оповідань «Краса і сила» у 1906 році написав Іван Франко: «Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати В. Винниченка».
А так писав Михайло Коцюбинський про письменника у 1909-му: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка».
Але про це в Країні Рад не було сказано жодного слова. Авжеж. Йому не подарували те, що він написав у щоденнику в 1921 році: «З більшовицького червоно яйця вилуплюється фашизм…»
«Що це було? Жорстка пропаганда, яка вихолощувала з нас українців. Історія України – величезний пласт в історії світової культури, і Володимир Винниченко вписав там свої сторінки», – наголосив науковець.
Твори Винниченка формують цінності, завдяки яким Homo sapiens стає Homo spiritualis, людиною духовною в Україні, в Америці чи Європі. І це формування нас об’єднує.
Переглянути лекцію Сергія Михиди «Володимир Винниченко. Європейський вимір» можна на facebook-сторінці бібліотеки https://www.facebook.com/ounb.kirovohrad чи на YouTube-каналі за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=U_UY8JaVwA4.
Лариса Семенова,
відділ соціокультурної діяльності
