Незалежність і державність – поняття нерозривні, хоч і не тотожні. 35 років, які ми відзначаємо сьогодні, – це вік відновленої незалежності. А сама українська державність має коріння набагато глибше – тисячолітнє. Саме про це говорив у Бібліотеці Дмитра Чижевського доктор філологічних наук, професор Сергій Михида на лекції «Державотворчий потенціал української літератури».
«Я був увесь час вимушений доводити, переконувати, і це була наша спільна біда, що ми є, що ми тривали тисячі років. Та єдине, що не спростуєш, – документи. І найкращі з них – літературні твори, у яких залишається головне: емоція й почуття людини, яка жила в тому часі», – зізнався лектор, згадуючи роки викладання в університеті.
Тож науковець запропонував подивитися на літературу інакше – не з позиції філології, а з позиції того, як слово і його творці будували державу там, де політики часто не встигали чи не могли.
Професор поділився історією, почутою буквально напередодні. Дівчина, яка приїхала до Кропивницького з іншого міста, згадала в розмові по телефону вулицю Малюка. Хто такий Малюк? Виявилося, мова про нашого земляка Євгена Маланюка.
Прикро, чи не так? Ім’я, яке мало б звучати на всю країну, для багатьох залишається просто підписом на табличці. І це особливо промовисто прозвучало під час зустрічі – адже епіграфом до лекції професор обрав саме слова Маланюка: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її – поети».
Науковець крок за кроком показав складний і тривалий шлях формування нашої державності.
XI століття. «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона – перший датований твір української літератури, написаний десь у 1037–1050 роках. Текст утверджує Київ як новий духовний центр світу – нарівні з Візантією, а не позаду неї.
XII століття. Володимир Мономах у своєму «Повчанні» звертається до синів так, наче пише інструкцію державному діячу сьогодні: не лінуйтеся, не покладайтеся на інших, самі наряджайте сторожу і не залишайтеся в постелі, коли зійшло сонце. А Нестор-літописець у «Повісті минулих літ» назавжди закриє питання, звідки пішла земля Руська, – задовго до того, як хтось спробує стверджувати протилежне.
Особливе враження справила розповідь про Конституцію Пилипа Орлика. Написана в умовах вигнання, вона діяла! Гетьман тут уже не міг одноосібно вирішувати державні справи, а скарбниця відокремлювалася від його особистої власності. Союзники козацької держави тоді – Швеція та Кримське ханство. Знайомо, правда?
Для Григорія Сковороди найважливіша цінність – свобода, і саме довкола неї, за словами лектора, будується держава: «Зрівняй усе злото проти свободи – воно лише болото».
Тарас Шевченко дав українцям головне – побачити себе самоцінними. «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Ці слова Кобзаря почули в кожній українській оселі, і саме тому імперська політика русифікації, попри всі зусилля, так і не спрацювала до кінця.
У 1903 році Микола Міхновський напише: «Українська нація мусить здобути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія». До реального проголошення держави – ще чотирнадцять років. Слово, наголосив професор, тут випередило дію – і зрештою привело до 1917–1921 років, коли державність стала фактом.
Своєрідним підсумком лекції стала проста істина: Україна відбулася попри все. Від давніх літописців до дисидентів та письменників в еміграції — усі вони тримали цей зв’язок поколінь, який 1991 року визрів у відновлену Незалежність.
«Кожен із нас сьогодні – частинка і спротиву, і формування ідентичності», – підсумував Сергій Михида, звертаючись до відвідувачів Бібліотеки Дмитра Чижевського.
Тож скільки насправді триває наша державність? Стільки, скільки існує слово, яке її боронило. І сьогодні, коли ми знову виборюємо незалежність, це слово важить не менше, ніж тисячу років тому.
Лариса Семенова,
відділ соціокультурної діяльності
