Нещодавно у відділі мистецтв Обласної універсальної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського зібралися ті, хто прагне осягнути давні українські традиції. Тут відбулися чергові етнологічні читання зі Світланою Проскуровою – етнографинею та науковицею. Зустріч пройшла у формі живого та довірливого діалогу «за старим дідівським способом» – без екранів і гаджетів.
Нинішній цикл етнологічних читань відзначає свій чотирирічний ювілей. Символічно, що розпочинався він свого часу саме з теми Дмитрівських днів та класичних праць Миколи Сумцова. Осінні сакральні обряди вшанування предків в українській етнології – це пласт, який досі приховує чимало таємниць.
Як зазначила лекторка, традиції Дмитрового тижня є набагато давнішими за солярні свята (пов’язані з сонцестоянням). Вони сягають часів, коли наші пращури ділили рік не на чотири сезони, а лише на два – тепло (літо) та холод (зиму).
Незважаючи на географічну відстань, українська сакральна осінь демонструє дивовижні паралелі з європейськими традиціями. Зміна пір року в кельтів символізувалася міфічною битвою двох королів – Дуба та Гостролиста. А українські Діди мають спільне язичницьке коріння з кельтським Савайном, словенською Noč čarovnic чи сербською Noč veštica.
Проте існувала й кардинальна відмінність: якщо сучасний Захід сприймає Хелловін як час страху перед потойбічним, то українці не лякалися, а з пошаною й любов’ю чекали духів пращурів на гостину. Згодом християнство огорнуло ці язичницькі перехідні обряди у свої шати, надавши їм нового тлумачення.
За народними уявленнями, які зафіксував дослідник Олекса Воропай, саме святий Дмитро «затурбить у світлову трубу», випаде сніг, і він замикає землю ключами на зиму. Після цього турбувати ґрунт не можна аж до весняного Юрія, який знову «відімкне» землю для праці та вигону худоби.
Містицизм перехідного часу відчували й класики літератури. Під час читань згадали Миколу Гоголя, який сакрально ставився до природи (навіть павуків вважав оберегами й ніколи не вбивав), а у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» змалював атмосферу осіннього достатку, завершення сезону весіль і початку вечорниць. Іншим яскравим прикладом стали «Дзяди» Адама Міцкевича, де описується нічний обряд виклику духів предків. Цікаво, що цей сюжет залишається болюче актуальним і сьогодні: у сучасній постановці театру ім. Івана Франка царську в’язницю з поеми Міцкевича режисери переосмислили як підземелля «Азовсталі».
Найбільш трепетною частиною зустрічі стали етнографічні деталі та родинні спогади учасників читань. Полісся, Чернігівщина, Карпати та Слобожанщина найкраще зберегли пам’ять про Дідівську суботу, а в Центральній Україні традиції зазнали руйнувань через радянський «червоний каток». Пані Мирослава, яка народилася та довгий час жила на Західній Україні, розповіла, як напередодні Дмитра традиційно готували особливу поминальну випічку – три книші: один для нещодавно померлих родичів, другий для невинно убієнних та полеглих воїнів, а третій – для давніх пращурів.
Світлана Володимирівна поділилася унікальним кулінарним спогадом від своєї бабусі Марії (1918 р. н. з хутора Громуха): тісто на книш розкачували чотирма «пелюстками», всередину клали начинку із запарених сухофруктів та родзинок, а потім послідовно згортали, перемащуючи яйцем. Такі ж книші описані й у працях Софії Терещенко – ними чумачки частували громаду, поминаючи прародичів перед далекою дорогою.
Окрім книшів, присутні дізналися про обрядову етику наших предків. З’ясувалося, що поминальні пиріжки обов’язково мали бути суцільно закритими, на відміну від відкритих ватрушок, що символізувало сакральність потойбіччя. На поминальну вечерю готували вареники та тушковану капусту, які мали сильно парувати, адже, за віруваннями, духи харчуються саме духом і парою їжі. На вікно неодмінно ставили запалену свічку, яка мала вести від домовини до хати, а поруч залишали воду й рушник, щоб духи вмилися з дороги. Повага до невидимих гостей була настільки глибокою, що перед тим як сісти на лаву, господар чи господиня обов’язково дмухали, аби випадково не сісти на душеньку.
Завершилися читання теплим частуванням. Учасники пригощалися цукерками – адже ритуальне роздавання солодкого на спомин душ дивовижно перегукується із сучасним хелловінським традиційним закликом.
Наша спадщина – живий духовний код, що єднає покоління. У світі, де чужі свята часто витісняють власні надбання, важливо зупинитися й згадати про своє коріння. Пам’ятаймо свої сакральні традиції, шануймо обряди пращурів та бережімо родинний зв’язок. Адже доки згадуємо предків і дотримуємося їхньої мудрості – доти живе наша ідентичність та сила нашої землі.
Наталія Гапіченко,
відділ мистецтв
