Багато разів збирався я писать власну біографію, але коли звертався до покійної матері, щоб провірить декотрі факти та щоб поширить згадку про минуле нашої сім’ї, то вона не тільки не згоджувалась, а забороняла мені писать будь-які спогади про її минуле, кажучи, що на її душі лежить тяжкий не спокутаний гріх та сором, котрі завжди слідкують за нею по п’ятах та гнітять її і в домовині не залишать, через що [я й пишу] спогади про дитинячий свій вік здебільшого зі слов знайомих. Батько, звичайно, пристрасно відносився до материного поводження, кажучи: “Мати знала, за кого йшла заміж, я ні з чим від неї не ховався, а пословиця каже: Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте”. Він був чоловік труда, труда мозольного, чим і був не під пару матері. “Мертвіїбо сраму не імуть”, і я мушу показати поспільству те чорнило, через котре іноді доводиться людині пройти, не без страху озираючись на пройдений путь і не раз зо сну жахаючись. Життя прожить – не поле перейти. Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непомильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці.