Понад століття шість кам’яних фігур у самому серці Кропивницького залишалися для більшості перехожих лише елементом міського пейзажу – мовчазними свідками минулих епох. Днями у місті відбулася подія, яка змусила ці кам’яні брили заговорити на повний голос. Археологи Ірина Козир та Кирило Панченко презентували науково-популярне видання «На сторожі віків», яке повністю змінює уявлення про скіфську спадщину нашого краю.

Замість звичних міських легенд автори запропонували суворий, але захопливий науковий детектив. Головний висновок дослідження: колекція Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею є чисельно найбільшою в Україні та на всьому Півдні, а кожен її елемент працює як точний «3D-паспорт» прадавнього воїна.

Перший блок зустрічі дослідники присвятили хроніці формування колекції, яка розпочалася рівно 140 років тому. Присутні дізналися про спецоперацію 1883 року, коли засновник місцевої археології Володимир Ястребов врятував першу стелу з рук поміщика Абертасова, який самовільно розкопував курган у Сокільниках (тодішньому Станишиному). До слова, золоту застібку з того поховання дружина поміщика так і не віддала – залишила собі як «трофей».

Завдяки цифровій реставрації старої музейної світлини, яку виконав Кирило Панченко, науковці змогли вирахувати першу «прописку» цієї стели у місті – колись вона стояла безпосередньо біля Земського реального училища.

Книга детально описує і мандри велетнів у ХХ столітті: від 1935 року, коли дві стели стояли в холі будинку Барського «мов вартові на чатах», до фатального рішення 1980-х, коли обласна влада вирішила облаштувати сквер і вбетонувала скульптури. Це створило купу проблем: агресивні міські дощі нищать камінь, а нижня частина унікальних зображень назавжди сховалася під шаром радянського бетону. Проєкт 1990-х років щодо накриття стел скляним куполом так і залишився на папері через економічну кризу.

У другій частині презентації дослідник Кирило Панченко «розібрав» кам’яних воїнів у деталях, спростувавши міф про те, що ці статуї є виявом «примітивного мистецтва». Вони лаконічні, бо зображують не конкретну людину, а узагальнений сакральний образ спільного предка-героя, популярність якого злетіла після того, як скіфи дали відсіч перському царю Дарію.

Автори книги розповіли, що кожен штрих на камені є точним етнографічним відтворенням реальної зброї:

• Кривавий культ меча: на медерівській та одній «безіменній» стелі зображено відразу по два мечі. Це відсилка до описаного Геродотом культу бога війни, коли скіфи зводили гігантські споруди із 50 возів хмизу, водружали на вершину залізні клинки і кропили їх кров’ю полонених.
• Символи влади: висічена на поясі нагайка виявилася не просто батогом вершника, а юридичним знаком панування. Панченко нагадав скіфську притчу: коли раби підняли повстання, скіфи сховали мечі й узяли до рук нагайки – раби миттєво згадали свій статус і розбіглися.
• Елітарний обладунок: найдревніша стела з Куцеволівки (кінець VI ст. до н.е.) ховає ще одну сенсацію – на її голові висічено рідкісний шолом східного типу. Дослідження підтвердили: такі шоломи належали виключно царям або вищим вождям.

Головний висновок книги – велика концентрація елітних царських курганів зі стелами на межі степу та лісостепу свідчить, що територія сучасної Кіровоградщини була одним із найпотужніших племінних та сакральних центрів Великої Скіфії. А курган у Куцеволівці маркував стратегічну переправу через Дніпро, через яку кочівники контролювали рух товарів.

Книга «На сторожі віків», що вийшла у молодому місцевому видавництві «Кропивництво», стає важливим документом нашої прадавньої історії та водночас гучним закликом до сучасників захистити унікальні реліквії, які досі стоять просто неба.

Бажаєте особисто розплутати нитки цього історичного детективу та детально розглянути збережені наукові промальовки прихованих під бетоном деталей? Завітайте до бібліотеки, щоб погортати сторінки видання «На сторожі віків». Прочитайте про таємниці кам’яних вартових нашого степу, які охороняли спокій скіфських владик понад дві з половиною тисячі років і продовжують тримати варту на вулицях сучасного Кропивницького.

Наталія Гапіченко,
відділ мистецтв