Це одна з порад, які почули присутні на зустрічі з науковицею Ольгою Крижанівською в бібліотеці імені Дмитра Чижевського. Загалом подібних настанов прозвучало чимало, і всі вони є надзвичайно важливими, зважаючи на час, у якому ми живемо.
Цього разу розмова стосувалася видів мовленнєвої діяльності: слухання, читання й говоріння. Тему підказали книжки Ольги Дубчак – «Слухати українською», «Читати українською» та «Говорити українською» (працівники книгозбірні разом з іншими виданнями представили їх на тематичній виставці). Нещодавно побачила світ і четверта книжка – «Перемагати українською». Ольга Іванівна так пояснила її появу: якщо ми слухаємо, читаємо, говоримо і пишемо українською, то зможемо й перемагати українською.
Науковиця нагадала про існування літературної мови, а також діалектного та просторічного мовлення. Вона зазначила, що такого поділу не варто боятися. Літературна мова – це мова в «корсеті» норм. Вона наддіалектна, і цей «корсет» може затягуватися чи послаблюватися. Діалектна ж мова вільна від «норм-лещат» і часто залежить від розмовної практики певної території.
Чому важливо слухати українською? Слухання налаштовує «резонатори» на те, щоб ловити рідний звук. Особливо корисне пасивне слухання. Важливо перебувати в оточенні, де спілкуються правильно: ми часто помиляємося у вимові, бо не чули нормативної артикуляції. Тоді ми копіюємо помилкові варіанти: ка[с]ка, ду[п]ки, [г]рати, тоді як по-українськи правильно – ка[з]ка, ду[б]ки, [ґ]рати.
Ольга Іванівна привернула увагу й до проблем наголошування. Наприклад, багато хто каже «зручни́й» замість «зру́чний», «мережа́» замість «мере́жа». Деякі слова постійно потерпають від неправильної акцентуації через вплив діалектів. Науковиця порадила частіше звертатися до словників, а також прочитати книжку Святослава Караванського «Секрети української мови», де доступно пояснено її самобутні риси: від ортоепії до правопису. Там є й підказки щодо наголосів: чому правильно казати «привезете́», а не «привезе́те», «вітчи́м», а не «ві́тчим». Уточнення потребують і деякі запозичення: «йогу́рт» (замість звичного «йо́гурт»), «піала́» (замість «піа́ла») тощо.
Як зазначила доповідачка, будь-яка державна мова має свій «хрест» – канцеляризацію. Саме вона породжує конструкції на кшталт «здобувач освіти» замість «учень» або «надавач послуг» замість «учитель». Якщо ці вирази проникнуть в інші стилі мовлення, «корсет» затягнеться так міцно, що мова може «задихнутися». Вони припустимі лише в офіційно-діловому стилі.
Торкнулася Ольга Іванівна й питання мілітаризації мови. Війна змінила значення слів «бавовна», «двохсотий»; породила нові лексеми – «рашизм», «чорнобаїти»; актуалізувала шиболети: «паляниця», «дзвіниця», «полуниця».
Також лекторка звернула увагу на Закон України від 21 серпня 2025 року, який офіційно затвердив назву російсько-української війни – Війна за Незалежність України. Це важливо, адже спростовує міф про «безкровне» здобуття свободи. У Законі також уперше на юридичному рівні визначено поняття «рашизм» та «політика національної пам’яті».
Щодо запозичень науковиця зазначила: вона не проти іноземних слів, але лише тих, що не мають відповідників у нашій мові. Немає потреби міняти «наставництво» на «менторинг», а «майстерку» на «воркшоп». Якщо є рідне слово – варто вживати саме його.
На завершення Ольга Іванівна підсумувала: щоб знати мову, треба нею жити – слухати, говорити, читати й писати. До речі, про нюанси письма вона розповість під час наступної зустрічі, що відбудеться після публікації оновленого стандарту Правопису. Тож чекаємо!
Валерій М’ятович,
відділ мистецтв
