Мистецтво під час війни остаточно втрачає функцію «чистої естетики». Сьогодні воно перетворилося на документ, доказ і маніфест нашого права на майбутнє. Днями у відділі мистецтв пройшов кінолекторій, присвячений феномену сучасної документалістики та творчості Володимира Тихого – режисера, чий погляд на події Майдану заклав фундамент нової української кінохроніки.
Гостями зустрічі стали курсанти місцевого вищого навчального закладу. Для майбутніх правоохоронців такий формат став можливістю проаналізувати витоки сучасної великої війни через об’єктив камери, де кожен кадр виступає безпосереднім свідченням епохи.
Подія була приурочена до 65-річчя Національної премії імені Тараса Шевченка. Аудиторія детально розібрала складну еволюцію цієї нагороди: довгий шлях від інструменту радянської ідеологічної системи до сьогоднішнього статусу найвищої відзнаки за утвердження українського духу. Постать Володимира Тихого, лауреата Шевченківської премії 2018 року, слугувала ілюстрацією того, як документалістика виходить на новий рівень.
Центральною частиною вечора став показ «Євромайдан. Чорновий монтаж» – проєкту, створеного зусиллями Тихого та групи молодих режисерів. Глядачі побачили кіно без гриму, прописаних сценаріїв чи художніх прикрас. На екрані – жива пульсація протесту від перших мирних днів до вогняних ночей на вулиці Грушевського. Для курсантів, багато з яких під час Революції Гідності були ще дітьми, перегляд став моментом глибокого занурення у контекст боротьби, що триває й досі.
Після фінальних титрів розпочалося живе обговорення. Дискусія вийшла далеко за межі кінознавства, торкнувшись етичних і професійних аспектів роботи з реальністю. Учасники дискутували про те, чи має режисер право втручатися в подію, яку він фіксує, чи його обов’язком залишається роль «холодного» і безстороннього свідка. Окрему увагу приділили важливості щоденного документування боротьби – ці кадри через десятиліття стануть надійним щитом проти спотворення історії та ворожої пропаганди. Також обговорювали терапевтичну роль кіно: спільне проживання травматичного, але героїчного досвіду допомагає усвідомити тяглість нашого спротиву – від барикад Майдану до сьогоднішніх окопів на фронті.
Документальне кіно вийшло за межі архівів і стало інструментом формування української ідентичності. У руках режисера об’єктив перетворюється на зброю, подібну до зброї в руках солдата, тільки для правди та пам’яті. Кожен збережений кадр залишається беззаперечним доказом нашої незламності та свідченням високої ціни, яку Україна платить за свою людську гідність.
Наталія Гапіченко, відділ мистецтв
