Багато випробувань випало на долю тих, кому довелося жити в тоталітарну добу в країні під назвою СРСР. Людиноненависницька політика більшовицької верхівки призвела до кількох хвиль страшного терору, жертвами якого стали мільйони наших співвітчизників.
Про трагічну долю двох краян – Григорія Кобця та Павла Негретова, які носили тавро «ворогів народу», розповіли на жовтневому засіданні клубу «Історія краю в іменах».
Біографія письменника, драматурга, сценариста Григорія Кобця (справжнє ім’я – Михайло Драч) більше схожа на пригодницький роман. У 14 років він тікає на імперіалістичну війну, у 19 – бере участь у ліквідації банд, у 20 – стає членом підпільного комітету по боротьбі з більшовизмом, у 21 – під чужим прізвищем тікає з рідного міста й опиняється в Білорусі, з якою пов’яже своє подальше життя.
Літературну славу Григорію Яковичу принесла п’єса «Гута», яка 1930 року посіла перше місце на Всесоюзній олімпіаді театрального мистецтва. Згодом її переклали різними мовами, а постановку здійснили провідні театри країни.
Наш краянин стояв біля витоків створення сценарного відділу кіностудії «Білорусьфільм» та став її першим очільником. За його сценаріями зняли перші звукові фільми – «Ураган», «Двічі народжений», «Дніпро у вогні» та інші.
Як сценарист, він брав участь у створенні культового фільму «Шукачі щастя» про життя євреїв-переселенців у Біробіджані. Стрічка вийшла на екрани 1936 року, здобула неймовірну популярність і увійшла до золотого фонду вітчизняного кінематографа.
У 1941 році наш земляк отримав десять років без права листування – за нібито нешанобливе ставлення до особи Сталіна та «поразницькі настрої». Працював на лісоповалах, будував залізницю Тайшет – Лєна. Природжене почуття гумору й талант оповідача допомогли йому вижити.
У 1951 році з таборів його відправили на довічне поселення до Киргизії, де працював помічником пасічника, охоронцем на виноградниках, завідувачем хати-читальні, завгоспом у школі, керівником художньої самодіяльності.
Лише 1960 року наш земляк повернувся до Мінська. Того ж року його реабілітували. Здавалося, життя налагоджується: він отримав республіканську персональну пенсію, квартиру, його твори почали друкувати в різних видавництвах.
У 1964 році написав автобіографічну повість «Ноєв ковчег», де вперше в Білорусі показав життя у таборах ГУЛАГу.
Та це тривало недовго: на долю нашого земляка випали нові випробування. Супутниками його життя стали обмова, брехня, цькування, а його творчість довгий час замовчувалася. Лише 2009 року в Мінську вийшла книга вибраних творів Григорія Кобця.
Не менш трагічною була доля Павла Негретова – літературознавця, історика, громадського діяча.
У червні 1941 року Павло закінчив десятирічку, але всі плани на майбутнє перекреслила війна. До армії пішов добровольцем. Вирвавшись з оточення біля села Чечелівка на Кіровоградщині, повернувся додому.
Під час окупації працював на ґудзиковій фабриці, чорноробом на німецькому аеродромі, коректором у газеті «Кіровоградські вісті». Став членом антирадянської організації «Національно-трудовий союз нового покоління». З 1943 по 1945 рік перебував у Вінниці, Львові, Варшаві, Братиславі. Працював у військовій друкарні, землекопом на будівництві тунелю. Після вступу радянських військ до Братислави працював перекладачем у контррозвідці СМЕРШ.
У серпні 1945 року повернувся до Кіровограда й одразу був заарештований. У січні 1946 року Негретова засудили за причетність до антирадянської організації «Національно-трудовий союз нового покоління» до 15 років таборів. Покарання відбував у Воркуті, працював на шахтах, медбратом, робітником на будівництві селища. У листопаді 1956 року достроково звільнений. Після відбуття заслання залишився жити у Воркуті.
З кінця 1956 року працював лаборантом у хімічній лабораторії геологорозвідувальної експедиції, машиністом на шахті.
У 1966 році заочно закінчив історичний факультет Ленінградського університету. З 1970 року співпрацював з багатьма історичними журналами країни.
Після виходу на пенсію займався краєзнавчою та літературною діяльністю: написав історію міста Воркути, створив мартиролог жертв Воркутлагу, досліджував творчість Володимира Короленка.
У творчому доробку Павла Негретова – книга «В. Короленко. Летопись жизни и творчества 1917–1921» та мемуари «Все дороги ведут на Воркуту».
Учасники заходу дізналися багато цікавого про листування колишнього директора літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого, а нині провідного бібліотекаря ОУНБ ім. Д. І. Чижевського Катерини Лісняк з донькою Григорія Кобця Оленою Кобець-Філімоновою та з Павлом Негретовим.
Гості бібліотеки із задоволенням переглянули уривки з фільму «Шукачі щастя» та ознайомилися з книжковою виставкою, на якій були представлені твори наших земляків, газетні й журнальні публікації про Григорія Кобця та Павла Негретова.
Катерина Лісняк,
відділ краєзнавства
