Відвідувачі бібліотеки Чижевського мали можливість побачити виставку «Автентична вишита сорочка». На ній була представлена колекція вишиванок з різних регіонів України кінця ХІХ – середини ХХ століття, яка зберігається у відділі мистецтв серед предметів старожитностей.
Наші пращури називали вишиваний одяг переважно сорочками. Лише на межі ХІХ-ХХ століть, коли значно активізувалася міська культура і селяни почали переїжджати із села в місто, а міська інтелігенція починає оздоблювати вишивкою предмети міського гардероба, у вжиток поступово входить слово «вишиванка».
Ніхто достеменно не скаже, скільки років найдавнішій українській вишиванці. Наші пращури завжди оздоблювали одяг орнаментами – мальованими, тканими, вишитими.
Вишита сорочка еволюціонувала з розвитком українського суспільства. Спершу матеріалом для виготовлення сорочки були домоткані тканини і нитки – льон чи коноплі. В українській культурі вишивана сорочка ніколи не була самодостатнім елементом жіночого гардеробу. А все тому, що сорочки були натільним одягом й виконували роль спідньої білизни, тож завжди виконувались із полотна, приємного до тіла.
Найдавніша вишивка родом з України – геометрично-орнаментальна. І орнаменти називались «гарбузове листя», «дубове листя», «хміль», «ружа», «курячий брід», «хмелик», «зозулька» та інші.
В представленій колекції є унікальна чоловіча сорочка початку ХХ століття, виконана в техніці вибійки. Вибійка – давня техніка декорування одягу. Вибійка (вибивання, набійка, пейстра) – це відоме з давніх часів мистецтво декоративного оформлення шляхом друку на полотні різноманітних візерунків і орнаментів за допомогою спеціальних різьблених дощок, форм, дерев’яних кліше, верстатів і штампів.
Тож відвідувачі могли не тільки побачити рідкісний музейний експонат, а і спробувати відтворити орнамент сорочки на папері за допомогою трафарету, акрилових фарб та преса. Цей цікавий майстер-клас з виготовлення листівки з автентичним орнаментом провела майстриня Анна Баранова. Вона розповіла про цю техніку і чому ця сорочка така рідкісна, що не кожен музей може похизуватись подібним експонатом.
«Перед початком роботи тканину потрібно було ретельно підготувати. Фарба виготовлялася на основі олії, частіше за все лляної, та природних барвників. Дошки, на яких вибивали орнаменти та візерунки, були виготовлені з деревини груші або липи. Стіл був масивним і обов’язково мав рівну поверхню. Особлива увага приділялась підбиранню візерунків та декору. Для цього виготовлялись спеціальні дерев’яні штампи і трафарети.
В різних регіонах існували різні техніки вибійки. Полотно клали поверх змащеної фарбою дошки, а зверху прокочували валком або навпаки, вкриту шаром фарби різьблену дошку клали на полотно, придавлювали другою дошкою і били довбнями, щоб взялася фарба. Найчастіше виробляли монохромну вибійку. Якщо ж вона була кольоровою, орнамент робили поетапно, використовуючи для кожного кольору окрему дошку. Був і інший спосіб друкування малюнку – за допомогою вапна. Розчин вапна наносили на різьблену дошку, робили відбиток, а потім занурювали тканину в діжку з розчином фарби. Тло тканини забарвлювалося, а орнамент під шаром вапна залишався незафарбованим», – розповіла пані Анна.
Традицію з виготовлення та обробки полотен вибійкою продовжили українські народні майстри Київщини, а також Поділля, Волині, Галичини. На жаль, з середини ХХ сторіччя техніка вибійки поступово зникла з побуту. Тому сьогодні автентика все більше привертає увагу сучаcників, а майстри відроджують забуте.
