…Понад двадцять років, з кінця сорокових по шістдесят сьомий, працював у театрі імені Марка Кропивницького актор і режисер – улюбленець кіровоградців – Костянтин Йосипович Параконьєв. Актор великого обдарування, його обожнював весь степовий край. Високий, стрункий, імпозантний, з красивими рисами обличчя, розумним, гострим і приємним поглядом, майстер психологічної розробки характерів сценічних героїв, «король» її величності паузи. Йому до снаги були і глибока драма, і висока трагедія, музична комедія, оперета, комедія, фарс. Він не цурався епізодичних ролей. І в кожній залишався самим собою – щирим, відкритим, трохи утаємниченим, по-народному простим і зрозумілим кожній аудиторії. І водночас – величним.

Йому було чим пишатись. Адже створена ціла галерея неповторних образів: Гірей («Маруся Богуславка» М. Старицького), Дудуков («Без вини винні» О. Островського), Протасов («Живий труп» Л. Толстого), Ярчук («Соло на флейті» І. Микитенка), Олексій («Оптимістична трагедія» Вс. Вишневського), Дзержинський («Іменем революції» М. Шатрова), батько («Катерина» М. Аркаса за Т. Шевченком), де він проявив і свої неабиякі вокальні артистичні дані, як і в інших музичних виставах. Тембр його голосу, грудний і оксамитовий, чарував глядача, особливо жіночу стать.

Як режисер, К. Параконьєв на сцені корифеїв поставив: «Родину щіткарів» М. Ірчана, «Р.В.С.» А. Гайдара, «Сержанта міліції» І. Лазутіна, «Людину із зірки» К. Ветлінгера, «Каса маре» І. Друце, «Мартина Борулю» І. Карпенка-Карого.

Костянтин Йосипович міг артистично, з витримкою і якоюсь внутрішньою насолодою, вдягати пальто п’ятнадцять хвилин, про що розповідав І. Казнадій, і не можна було відірвати від нього захопленого погляду. Його кілька разів представляли до присудження звання заслуженого артиста республіки і кожного разу спрацьовувала брудна і тупа чиновницька заангажованість та заздрість недоброзичливців. Така була система, яка довіряла і звертала увагу на ті «підкидні листи» і рубала з плеча, безповоротно і назавжди, принижуючи гідність і велич таланту. А щоб не кортіло…

З болем і гіркотою в серці великий артист у тисяча дев’ятсот шістдесят сьомому році залишає свою малу батьківщину, переїздить працювати у Запорізький український музично-драматичний театр імені М. Щорса, сповнений сили і творчого розквіту. У шістдесят дев’ятому щорсівці здійснюють постановку «Ярослава Мудрого» за п’єсою сучасного талановитого українського драматурга І. Кочерги. Письменник багато разів звертався до віддалених історичних епох, шукав там відповіді на питання, пов’язані із своїм часом. І саме на цьому шляху він досяг найбільшого успіху. Починаючи від романтично-казкової «Пісні в келиху», драматург піднімається до таких вершин у своїй творчості, як «Свіччине весілля» і «Ярослав Мудрий» – високо поетичних, проблемно-філософських творів, де зображено особливо складні періоди історії, коли виявилися найдужче волелюбні прагнення народу, який починав усвідомлювати себе творцем власної долі. Критика відразу зауважила яскравий життєвий матеріал, що ліг в основу цих творів, значущість драматичних конфліктів, соковитість образів, гармонійність, довершеність композиції, сильний романтичний і лірико-поетичний струмінь, вишукану художню форму.

Драматична поема Івана Кочерги «Ярослав Мудрий» є одним із кращих творів української літератури. Твір, темою якого письменник обрав одну з найскладніших сторінок давньоруської історії – епоху Київської Русі, зміцнення її державності, а відтак – розвитку науки, культури, мистецтва. Ярослав Мудрий у п’єсі – це уособлення ідеї державності як найвищого вияву інтересів народу.

Роль Ярослава Мудрого на прем’єрі виконував колишній кропивничанин уже в статусі заслуженого артиста республіки Костянтин Йосипович Параконьєв – актор, як свідчать відгуки в пресі, саме «князівської» вдачі – статурою, величністю та гідністю жестів і проникливим поглядом розумних очей. Мудро й по-людському душевно звучало тихе Ярославове, насичене внутрішньою стривоженістю, лише погамованою самовладанням: «…Як важко це – творити правий суд…». Актор промовисто передавав вияви внутрішнього стану Ярослава у його борні – у зіткненнях князя з протидіючими силами, що їх слід було подолати заради миру і єдності на Русі. Мир і спокій потребують повсякчасного пильнування – і на цій стезі воєдино сплітається життя князя з життям народу. «Аж ніяк не збіднюючи патріотичного змісту п’єси, театр імені М. Щорса, шукаючи власного ідейного вислову, особливо акцентував на темі миру», – писала газета «Радянська Україна» (20 березня 1969 р.).

Л. Дем’янівська акцентує, що Ярослав у спектаклі щорсівців – це не тільки державний діяч, який об’єднав під своєю владою розрізнені князівства у сильну державу, але, перш за все, – людина, котра мислить, шукає істини. Відтворюючи складну гаму почуттів, переживань князя, актор малює образ у широкому плані: він і ніжний батько, і сміливий воєначальник, і мудрий порадник. К. Параконьєв, як свідчать рецензенти, користувався такою ж багатою палітрою, як і М. Черкасов, створюючи образ Олександра Невського в однойменному фільмі.

Робота талановитого колективу була високо оцінена. Творцям вистави – режисерові-постановнику С. Сміяну і виконавцю ролі Ярослава Мудрого К. Параконьєву було присуджено Державну премію України імені Т.Г. Шевченка в 1970 році. А через дев’ять років Костянтину Йосиповичу було присвоєно і високе звання народного артиста України. Нагорода, яка стала гідним відзначенням оригінального і великого таланту справді народного артиста, першокласного митця різнобічного напрямку. Друзі-кропивничани тепло і щиро поздоровляли свого дорогого колегу, зоря якого сходила ще в сорок третьому році в образі Гірея на сцені корифеїв.

Ім’я славетного земляка К.Й. Параконьєва навічно занесено до «Золотого фонду» Академічного Театру імені М.Л. Кропивницького. У Запоріжжі встановлено меморіальну дошку на будинку по вул. Українській, 8 (художник П. Чаговець).

Уривок з книги театрознавця Володимира Шурапова «Марко Кропивницький та його спадкоємці» (Історичний нарис. – Кіровоград : «КОД», 2010. С 158-160.).