Легенда театральної сцени Костянтин Параконьєв

Cпогади про К.Й. Параконьєва

Спогади про К.Й. Параконьєва В. Гайдабури

З чистих джерел

…На сцені Кіровоградського театру, яку в колишньому Єлисаветграді уславили М. Кропивницький, М. Заньковецька, брати Тобілевичі, прийняв посвячення у мистецтво Костянтин Параконьєв.

22 роки пройшло у цій батьківській оселі. Вони вмістили і щастя звершень, і гіркоту сумнівів, прикрих людських непорозумінь… До цього театру протягом усього життя звертатиметься думка, вдячна пам’ять актора. У ньому назавжди лишиться відлуння його голосу, його сміху й ридання, відбиток «тисячі облич», для яких він шукав неповторні риси, барви. Там його перше велике пізнання – життя, мистецтва і себе. Спочатку він співав у хорі. Та невдовзі виявились неабиякі здібності молодого артиста, його працелюбність, постійне самоудосконалення. І от через три-чотири роки – Федір Протасов у виставі «Живий труп».

Глибоко психологічний, філософський образ, в якому відбилося усе презирство Л. Толстого до лицемірного буржуазного світу з його продажною мораллю. «Кіровогоградська правда» писала: «Протасов Параконьєва – м’який, людяний, навіть сповнений лірики. Таким він лишається до кінця вистави. Гра артиста переконує глядача, що Протасов – жертва соціального ладу».

У книзі творчості актора почали з’являтися нові й нові сторінки. Поруч стала схвильована розповідь про бентежного шукача революційної правди Олексія в «Оптимістичній трагедії» Вс. Вишневського. Новий характер, інші обставини, інші засоби розкриття образу.

…Класична вистава «На дні». В ній К. Параконьєв грає Сатіна. Горківська драматургія стає для нього назавжди улюбленим матеріалом для творчості.

…Фелікс Дзержинський у п’єсі «Ім’ям революції», Платон Кречет в однойменній виставі за п’єсою О. Корнійчука, Йосип у славетному «Ревізорі» М. Гоголя…

… Батько в опері Аркаса «Катерина», Нерук в «Чумаках» І. Тобілевича, Халява у «Вії» та Цибуля у «Сорочинському ярмарку» за М. Гоголем, постановка «Мартина Борулі» І. Карпенка-Карого та «Замулених джерел» М. Кропивницького…

Український класичний репертуар у творчості артиста набував особливої життєвої, реалістичної, народної виразності. Кожна нова роль, зігріта талантом, пристрастю виконавця, знаходила щирий відгук у глядачів.

Та не було безхмарного неба в його акторській біографії, не було інертного заспокоєння, самозакоханості. А були бої і з самим собою, і з обставинами життя, були сумніви і невдоволення. Було життя у всій його складності. Саме таке, яке він любить.

Параконьєв – актор схвильованого настрою, емоційної збудливості – як у житті, так і на сцені його творча воля, аналітична думка і художній смак спрямовують бурхливі емоції в річище логіки образу й естетичної доцільності. Чуттєву, емоційну реакцію створюваного характеру актор завжди органічно поєднує з його соціальним складом. Улюбленим об’єктом дослідження К. Параконьєва є люди масштабної сфери діяльності, великої громадянської пристрасті, образи, подані в час найвищого напруження їхніх душевних сил, в момент активного самовираження.

Вже в зрілому віці Костянтин Йосипович закінчив з відзнакою режисерський факультет Київського інституту театрального мистецтва. Та коли він розповідає про потяг до режисури, то, сміючись, каже, що смак до цієї справи відчув десь років у дванадцять… Якщо ж говорити про режисуру професіональну, то можна згадати постановки К. Параконьєва кіровоградського періоду «Честь змолоду» А. Первенцева і «Родина щіткарів» М. Ірчана, «Чайка» А. Чехова і «Слава» В. Гусєва, «Людина із зірки» К. Віттлінгера і «Каса Маре» . І. Друце…

…В житті я часто бачу Костянтина Йосиповича збудженим і засмученим, запальним і мрійно елегійним… Не бачив лише його байдужим до людей, природи, будь-якого явища в житті і в мистецтві. Але у якому б настрої, стані він не був, у нього завжди можна викликати щиру усмішку. Осяйну усмішку, яку природа дарує людям з чистими джерелами душі…

Уривок зі статті «З чистих джерел» українського театрознавця Валерія Гайдабури (газета «Комсомолець Запоріжжя» від 9 січня 1971 р.)

Спогади про К.Й. Параконьєва Е. Янчукової

Природа подарувала Костянтину Йосиповичу Параконьєву – людині «з чистими джерелами душі» та з «осяйною усмішкою» (за висловом театрознавця В. Гайдабури), великий талант актора і режисера. Він був одним із провідних акторів Кіровоградського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького. Улюбленець шанувальників театрального мистецтва протягом 22 років віддано служив Мельпомені на сцені Театру корифеїв.

Завдяки спогадам сучасників актора, збереглася пам’ять про його перші кроки на театральній сцені у 1943 році в окуповану німцями Кіровограді.

Його спів у хорі, роль хана Гірея у виставі «Маруся Богуславка» за М. Старицьким запам’яталися надовго. Кіровоградський театр (тоді театр ім. І. Тобілевича) працював як для мешканців нашого міста (з понеділка по п’ятницю), так і для окупантів (по суботах і неділях). Тоді, за свідченнями багатьох містян, вистави театру – в основному українська класична драматургія – допомагали людям вижити. Грали «Сватання на Гончарівці» І. Квітки-Основ’яненка, «Тараса Бульбу» М. Гоголя, «Сорочинський ярмарок» М. Старицького (за М. Гоголем), «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського та ін.

Василь Хитренко, тоді молодий підпільник, згадував про театр як про місце, де його товариші влаштовували зустрічі, передавали інформацію, брали гримувальні речі з акторської перукарні, отримували акторські довідки, що слугували за перепустки під час комендантської години. І, звичайно, дивились вистави. «Маруся Богуславка» викликала потрясіння у Хитренка: «Вона мене так захопила, так вразила! .. Бо та Маруся зі сцени наче запитувала мене особисто: а що ти можеш сьогодні зробити для своїх людей?» (Шурапов В., Федосєєва Р. Земний уклін тобі, солдате… – Кіровоград: КОД, 2005. – С.106.)

Про «Марусю Богуславку» і, зокрема, про Параконьєва у цій виставі згадувала Оксана Карпівна Михайлова, тоді теж актриса театру: «Запам’ятала його у “Марусі Богуславці”. Він грав Гірея. Особливо врізалася в пам’ять фінальна сцена, коли всі стоять на колінах і співають молитву. Як він зворушливо співав! Голос високий, чистий, сильний! Це була така сцена… Я не можу вам передати. Весь зал плакав. Він розумів усе…» (Шурапов В., Федосєєва Р. Земний уклін тобі, солдате… – Кіровоград: КОД, 2005. – С.106.).

Автор цих рядків дивилась «Марусю Богуславку» вже у 1960-х роках і досі вважає образ хана Гірея однією з найкращих акторських робіт Костянтина Параконьєва в кіровоградському театрі.

Природний дар лицедія, чудовий, оксамитового тембру голос, глибокий погляд розумних очей, прекрасна статура – все це робило майже кожний образ, створений актором, цікавим і неповторним. Неповторним, бо народження образу, втілення його сутності творилось актором не за рахунок зовнішнього перевтілення, хоч і це мало місце, а якоюсь ледь помітною і не завжди відразу зрозумілою глядачеві внутрішньою трансформацією всього єства актора. І тоді, коли на сцені співав старий кобзар («Тарас Бульба»), і ми чули знайомий, здавалося б, голос. І тоді, коли ми сміялися над слугою у «Ревізорі». І тоді, коли ми молилися з острахом разом із Титом Халявою («Вій»). І коли гарним, сильним баритоном вихвалявся Султан («Запорожець за Дунаєм») – кожного разу ми сприймали спочатку сутність побаченого. Як сумно співає кобзар! Який смішний слуга! Як незвично звучить молитва Халяви! І лише згодом приходить усвідомлення – це ж зіграно актором з великої літери! Це скрізь він – Костянтин Параконьєв, з його такими знайомими нам зовнішністю і голосом, і водночас такими новими і різними образами, створеними уявою і талантом актора, його рідкісною здатністю до постійного внутрішнього перевтілення.

«У тому, що зробив наш театр, є й моя частка, і я безмірно щасливий» – таке публічне зізнання зробив Параконьєв на сторінках газети «Кіровоградська правда» від 1 січня 1959 року. Думається, це не просто слова. Для Костянтина Параконьєва це була самовіддана творчість у рідкісному стані щасливої людини, яка не зважає на прикрощі життя, яка шукає і знаходить в його багатобарвності розмаїття фарб людської сутності, концентрує їх у собі, у своїй акторській глибинності і віддає глядачам безліч сценічних образів. І не лише глядачам.

При театрі наприкінці 1950-х – початку 1960-х років існувала акторська студія, в якій Параконьєв разом з іншими акторами працював з молоддю. Як режисер він із задоволенням ставив спектаклі в любительських театральних колективах педагогічного інституту та в клубі Кіровоградського заводу «Укрсільгосптехніка». Серед вистав, поставлених Костянтином Параконьєвим був «Платон Кречет» О. Корнійчука, «Слава» В. Гусєва, «Чайка» А. Чехова, «Живий труп» Л. Толстого та ін.

У 1967 році Костянтина Йосиповича запросили до Запорізького державного українського музично-драматичного театру імені М. Щорса. І він погодився. Це була велика втрата як для театру, так і для глядачів – шанувальників його непересічного таланту.

Прослуживши на сцені кіровоградського театру 22 роки, він не мав ніяких звань, а у Запоріжжі буквально через рік отримав звання заслуженого артиста республіки. У 1970 році став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка за роль Ярослава Мудрого у однойменній виставі за твором І. Кочерги. У 1979 році йому присвоїли звання «Народний артист УРСР». Так у місті на Дніпрі належним чином оцінили його великий талант актора і режисера.

Великого лицедія немає серед живих вже 35 років. Але його пам’ятають вдячні глядачі, усі ті, хто з нетерпінням чекали його виходу на сцену, хто захоплювався його талантом і вважав зіркою першої величини театру імені Марка Кропивницького. Як не вистачає нам сьогодні акторів такого масштабу, як Костянтин Йосипович Параконьєв.

Елла Янчукова, мистецтвознавець

Спогади про К.Й. Параконьєва Подружжя Корнієць

Незабутні зустрічі

Місто Кропивницький – колишній Кіровоград, а ще раніше Єлисаветград – завжди був містом театральним і вважався батьківщиною корифеїв українського театру. Після Другої світової війни у місті було два театри: український та російський. Український театр славився великою кількістю талановитих акторів, серед яких були народні артисти республіки Георгій Семенов і Лідія Тимош та заслужені артисти Надія Ігнатьєва, Григорій Рябовол, Світлана Мартинова, Антоніна Любенко… Всіх і не згадаєш. Та незмінною любов’ю глядачів користувався Костянтин Параконьєв, вихід якого на сцену завжди супроводжувався бурхливими оплесками. Найталановитіший з акторів не мав ніяких звань. Однією з причин цього було перебування Костянтина Йосиповича на окупованій території під час війни та робота в театрі в цей період. Але глядач пробачав йому все за талант і харизму. Високий на зріст, стрункий з неповторним голосом та акторською чарівністю, Костянтин Параконьєв був однією з зірок нашого театру.

А для мене та Валерія Корнійця він був легендою. Ми любили його, ми знали всі його ролі, а він навіть не здогадувався про наше існування. Така доля глядача.

Особисте ж знайомство з актором відбулося в Палаці піонерів 1958 року. Ми з Валерієм у 10-му класі відвідували драмгурток, яким керувала Єлизавета Василівна Леско. У щорічній олімпіаді ми грали уривок з п’єси Олександра Островського «Без вини винні». Я грала Кручиніну, Валерій – Незнамова, Болотін – Шмагу. Костянтин Йосипович Параконьєв (пізніше, вже у Запоріжжі, народний артист України, лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка) був головою журі. Після показу сцени з вистави, тривало обговорення, під час якого Костянтин Йосипович похвалив нас і порекомендував поступати в театральний інститут. Ми зайнялися цією ідеєю, але життя внесло свої корективи: матеріальне становище наших родин не дозволило, щоб мрія здійснилася. Валерій вступив на філологічний факультет Кіровоградського педінституту імені Пушкіна, а я пішла працювати артисткою розмовного жанру до Кіровоградської обласної філармонії, а потім – диктором на обласне телебачення. І тільки після того, як ми з Валерієм побралися, я поїхала до Києва і вступила в театральний інститут імені Карпенка-Карого.

Друга зустріч Валерія з Костянтином Йосиповичем Параконьєвим, вже як режисером, відбулася на першому курсі інституту. У студентському театральному колективі він ставив «Чайку» за однойменною п’єсою Антона Чехова. Ось що згадував Валерій про ці події: «Чеховська “Чайка” – складна психологічна драма. Розкрити внутрішній світ її героїв – завдання не з простих. Тому Костянтин Йосипович, тонкий психолог, запропонував кожному з нас самостійно вибрати героя, якого б ми хотіли зіграти. Але мені такого вибору не надали. Пам’ятаючи мене в ролі Незнамова, він відразу ж запропонував мені працювати над образом Треплєва. Під час обговорення був зроблений детальний аналіз п’єси. Костянтин Йосипович не розповідав нам про характер кожного з героїв, а вчив самостійно аналізувати та розкривати характер свого персонажа. Він ніколи не начитував фрази, не пропонував свої інтонації, а привчав до того, щоб кожний з нас працював за принципом: почуття, думка, слово в їх органічній єдності. Під час таких обговорень ми фактично вивчили текст п’єси напам’ять. А коли перейшли до репетицій на сцені, нам легше було встановлювати зв’язок один з одним. Характерно те, що Костянтин Йосипович надавав повну свободу для імпровізації, а потім, під час обговорення, ми вибирали найкращий варіант.

І ось, нарешті, прем’єра на сцені професійного театру. Зал був заповнений вщент, місць не було навіть на гальорці: студенти, педагоги, друзі, знайомі, – всі хотіли бути присутніми на прем’єрі.

Відбулося! Аплодисменти, квіти, привітання… Я навіть не можу пригадати окремі епізоди вистави – вона пройшла на одному диханні. І ось – уклін. Ми стояли на авансцені, а Костянтин Йосипович у центрі, ніби обіймаючи нас усіх крилами свого таланту і скромно посміхаючись неповторною чарівною посмішкою. А потім ми взяли пляшку вина і пішли у скромну квартиру, де він мешкав з дружиною і донькою. Ми випили за наш спільний успіх. Костянтин Йосипович знаходив добрі й мудрі слова про роботу кожного з нас, а ми навіть не знали, як дякувати йому за той чарівний вогонь, який він запалив у наших душах».

А в мене після закінчення театрального інституту було три «покупця»: Запорізький академічний театр, Херсонський український театр та безлика заявка з Кіровоградського українського музично-драматичного на «трьох юнаків та трьох дівчат». Найпривабливішим був перший варіант. Я знала, що на той час (1967) Костянтин Йосипович Параконьєв з родиною переїхав до Запоріжжя, де працював у театрі. Я подзвонила йому в театр і він з дружиною Тетяною – актрисою балету, маленькою, гарненькою, тендітною, як порцелянова статуетка, вірною супутницею життя – зустріли мене на залізничному вокзалі. Привезли до себе додому, накормили і дуже щиро взяли участь у моїй долі. І це при тому, що ми були ледве знайомі. Доброта та людяність цих людей запам’яталися мені на все життя. А Костянтин Йосипович мудро зауважив: «У Сміяна, головрежа театру – молода дружина, яка грає всі головні ролі. Тож, тобі тут доведеться бігати в масовках, не дивлячись на те, що ти інститут закінчила з відзнакою. У тебе не буде перспективи». І я підписала направлення до Кіровограда, де для Валерія було житло і робота. На жаль, тут я стикнулася з тією ж проблемою, що й у Запоріжжі: у Івана Казнадія своя молода дружина – Світлана Мартинова та ніяких перспектив для мене. Я закінчила профільний факультет і працювала режисером у народних театрах міста, а Валерій не став ні актором, ні режисером, а працював учителем російської мови і літератури, завучем, директором школи. Але у хорошого викладача-філолога кожен урок – це сценка з вічної вистави життя. І де б кожен із нас не працював, ми намагалися запалити в душах оточуючих іскру великої параконіївської любові до мистецтва та людей.

Тетяна та Валерій Корнієць

Уривок з книги театрознавця Володимира Шурапова «Марко Кропивницький та його спадкоємці»

…Понад двадцять років, з кінця сорокових по шістдесят сьомий, працював у театрі імені Марка Кропивницького актор і режисер – улюбленець кіровоградців – Костянтин Йосипович Параконьєв. Актор великого обдарування, його обожнював весь степовий край. Високий, стрункий, імпозантний, з красивими рисами обличчя, розумним, гострим і приємним поглядом, майстер психологічної розробки характерів сценічних героїв, «король» її величності паузи. Йому до снаги були і глибока драма, і висока трагедія, музична комедія, оперета, комедія, фарс. Він не цурався епізодичних ролей. І в кожній залишався самим собою – щирим, відкритим, трохи утаємниченим, по-народному простим і зрозумілим кожній аудиторії. І водночас – величним.

Йому було чим пишатись. Адже створена ціла галерея неповторних образів: Гірей («Маруся Богуславка» М. Старицького), Дудуков («Без вини винні» О. Островського), Протасов («Живий труп» Л. Толстого), Ярчук («Соло на флейті» І. Микитенка), Олексій («Оптимістична трагедія» Вс. Вишневського), Дзержинський («Іменем революції» М. Шатрова), батько («Катерина» М. Аркаса за Т. Шевченком), де він проявив і свої неабиякі вокальні артистичні дані, як і в інших музичних виставах. Тембр його голосу, грудний і оксамитовий, чарував глядача, особливо жіночу стать.

Як режисер, К. Параконьєв на сцені корифеїв поставив: «Родину щіткарів» М. Ірчана, «Р.В.С.» А. Гайдара, «Сержанта міліції» І. Лазутіна, «Людину із зірки» К. Ветлінгера, «Каса маре» І. Друце, «Мартина Борулю» І. Карпенка-Карого.

Костянтин Йосипович міг артистично, з витримкою і якоюсь внутрішньою насолодою, вдягати пальто п’ятнадцять хвилин, про що розповідав І. Казнадій, і не можна було відірвати від нього захопленого погляду. Його кілька разів представляли до присудження звання заслуженого артиста республіки і кожного разу спрацьовувала брудна і тупа чиновницька заангажованість та заздрість недоброзичливців. Така була система, яка довіряла і звертала увагу на ті «підкидні листи» і рубала з плеча, безповоротно і назавжди, принижуючи гідність і велич таланту. А щоб не кортіло…

З болем і гіркотою в серці великий артист у тисяча дев’ятсот шістдесят сьомому році залишає свою малу батьківщину, переїздить працювати у Запорізький український музично-драматичний театр імені М. Щорса, сповнений сили і творчого розквіту. У шістдесят дев’ятому щорсівці здійснюють постановку «Ярослава Мудрого» за п’єсою сучасного талановитого українського драматурга І. Кочерги. Письменник багато разів звертався до віддалених історичних епох, шукав там відповіді на питання, пов’язані із своїм часом. І саме на цьому шляху він досяг найбільшого успіху. Починаючи від романтично-казкової «Пісні в келиху», драматург піднімається до таких вершин у своїй творчості, як «Свіччине весілля» і «Ярослав Мудрий» – високо поетичних, проблемно-філософських творів, де зображено особливо складні періоди історії, коли виявилися найдужче волелюбні прагнення народу, який починав усвідомлювати себе творцем власної долі. Критика відразу зауважила яскравий життєвий матеріал, що ліг в основу цих творів, значущість драматичних конфліктів, соковитість образів, гармонійність, довершеність композиції, сильний романтичний і лірико-поетичний струмінь, вишукану художню форму.

Драматична поема Івана Кочерги «Ярослав Мудрий» є одним із кращих творів української літератури. Твір, темою якого письменник обрав одну з найскладніших сторінок давньоруської історії – епоху Київської Русі, зміцнення її державності, а відтак – розвитку науки, культури, мистецтва. Ярослав Мудрий у п’єсі – це уособлення ідеї державності як найвищого вияву інтересів народу.

Роль Ярослава Мудрого на прем’єрі виконував колишній кропивничанин уже в статусі заслуженого артиста республіки Костянтин Йосипович Параконьєв – актор, як свідчать відгуки в пресі, саме «князівської» вдачі – статурою, величністю та гідністю жестів і проникливим поглядом розумних очей. Мудро й по-людському душевно звучало тихе Ярославове, насичене внутрішньою стривоженістю, лише погамованою самовладанням: «…Як важко це – творити правий суд…». Актор промовисто передавав вияви внутрішнього стану Ярослава у його борні – у зіткненнях князя з протидіючими силами, що їх слід було подолати заради миру і єдності на Русі. Мир і спокій потребують повсякчасного пильнування – і на цій стезі воєдино сплітається життя князя з життям народу. «Аж ніяк не збіднюючи патріотичного змісту п’єси, театр імені М. Щорса, шукаючи власного ідейного вислову, особливо акцентував на темі миру», – писала газета «Радянська Україна» (20 березня 1969 р.).

Л. Дем’янівська акцентує, що Ярослав у спектаклі щорсівців – це не тільки державний діяч, який об’єднав під своєю владою розрізнені князівства у сильну державу, але, перш за все, – людина, котра мислить, шукає істини. Відтворюючи складну гаму почуттів, переживань князя, актор малює образ у широкому плані: він і ніжний батько, і сміливий воєначальник, і мудрий порадник. К. Параконьєв, як свідчать рецензенти, користувався такою ж багатою палітрою, як і М. Черкасов, створюючи образ Олександра Невського в однойменному фільмі.

Робота талановитого колективу була високо оцінена. Творцям вистави – режисерові-постановнику С. Сміяну і виконавцю ролі Ярослава Мудрого К. Параконьєву було присуджено Державну премію України імені Т.Г. Шевченка в 1970 році. А через дев’ять років Костянтину Йосиповичу було присвоєно і високе звання народного артиста України. Нагорода, яка стала гідним відзначенням оригінального і великого таланту справді народного артиста, першокласного митця різнобічного напрямку. Друзі-кропивничани тепло і щиро поздоровляли свого дорогого колегу, зоря якого сходила ще в сорок третьому році в образі Гірея на сцені корифеїв.

Ім’я славетного земляка К.Й. Параконьєва навічно занесено до «Золотого фонду» Академічного Театру імені М.Л. Кропивницького. У Запоріжжі встановлено меморіальну дошку на будинку по вул. Українській, 8 (художник П. Чаговець).

Уривок з книги театрознавця Володимира Шурапова «Марко Кропивницький та його спадкоємці» (Історичний нарис. – Кіровоград : «КОД», 2010. С 158-160.).