Легенда театральної сцени Костянтин Параконьєв

Біографія

Костянтин Йосипович Параконьєв (справжнє прізвище Пароконьєв) народився 8 вересня 1920 року в с. Володимирівка Великовисківського району (нині с. Володимирівка Кропивницького району Кіровоградської області) в родині священика. Батько майбутнього актора до прийняття духовного сану працював народним учителем. Вперше був засуджений трійкою НКВС на п’ять років адміністративного вигнання у 1929 році. У 1937 Йосипа Івановича відправили на десять років на Соловки за вороже ставлення до радянської влади, розповсюдження чуток про неіснуючі життєві труднощі та контрреволюційні погляди. Вже у таборі він був засуджений до вищої міри покарання – розстрілу.

Мати Костянтина Йосиповича Устина Іванівна, щоб уберегти сина від можливих ускладнень, пов’язаних з арештом і ув’язненням батька, відправила хлопця до родичів у Зінов’євськ (нині місто Кропивницький). Підліток добре вчився і відвідував театральну студію при Палаці піонерів. У 1939 році з відзнакою закінчив десятирічку і вступив на акторський факультет Київського театрального інституту. Своє попівське походження та репресованого батька прийшлося приховати.

Через три місяці студент був відкликаний з навчання Кіровоградським військкоматом для призову до армії. Після проходження медичної комісії був залишений у резерві. До Києва Костянтин Йосипович не повернувся. У чужому місті було важко вижити без матеріальної підтримки. Тому юнак вступає на навчання на філологічний факультет Кіровоградського педінституту. У виші очолює культурно-масову роботу, керує театральним гуртком. Одночасно працює у Палаці піонерів організатором масових заходів.

Навчання перервала війна. В армію його з невідомих причин не взяли, а евакуюватися не вдалося. За таких обставин юнак у 1941-1943 роках був на окупованій території. Щоб вижити і допомогти матері працював у полі, малював портрети, служив художником-пейзажистом при міській будівельній конторі.

У січні 1943 року юнака беруть на роботу хористом Кіровоградського російсько-українського театру імені Івана Тобілевича. Це були його перші кроки на професійній сцені, про яку він мріяв з дитинства. Дебютував Костянтин Параконьєв як актор у виставі «Вій» Марка Кропивницького у ролі Тита Халяви.

Майже рік тривала його робота в театрі, а 9 грудня 1943 року його разом з багатьма українськими хлопцями і дівчатами відправили на примусові роботи до Третього Рейху. Поневіряння і важка робота вантажником у таборах Польщі, Чехії, Німеччини тривали півтора роки.

Після звільнення остарбайтерів у травні 1945 року Костянтина Параконьєва призначили керівником художньої самодіяльності 93-го дорожнього батальйону. У серпні 1945 року юнак повертається до Кіровограда, а у вересні цього ж року здійснюється заповітна мрія Параконьєва – він стає актором Кіровоградського обласного українського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького.

 У повоєнний період Костянтина Йосиповича відкрито не переслідували за перебування на окупованій території та роботу в таборах різних країн. Не з власної волі це все сталося. Але ці обставини відіграли негативну роль у кар’єрі талановитого актора.

Першою роллю на сцені кіровоградського театру стала роль Ніла Дудукіна у виставі «Без вини винні» за твором Олександра Островського.

Спочатку режисери довіряли актору-початківцю маленькі епізодичні ролі, в яких він зумів досягнути вершин акторської майстерності. Прикладом може служити роль Кобзаря у виставі «Тарас Бульба» за Миколою Гоголем.

Як прекрасного драматичного актора його відкрив головний режисер театру, учень Леся Курбаса, заслужений артист УРСР Григорій Воловик, якого Костянтин Йосипович вважав своїм учителем. Наставником Костянтина Йосиповича став і Михайло Донець – учень Миколи Садовського, знаний актор і режисер, з яким Параконьєв пропрацював пліч-о-пліч п’ятнадцять років.

Саме на сцені кіровоградського театру він створив цілу галерею неперевершених ролей від гострохарактерних до глибоко психологічних. Найяскравішими серед них були ролі хана Гірея та цигана Апраша у виставах «Маруся-Богуславка» та «Циганка Аза» за творами Михайла Старицького.

Але творча доля Пароконьєва в театрі рідного Кіровограда була складною. Незважаючи на те, що актор грав великі та значні ролі, події минулого життя давалися взнаки. Як тільки керівництво театру подавало документи на присвоєння йому звання заслуженого артиста УРСР, анонімний донос в органи місцевої влади нагадував про минуле. Жити і працювати під таким тягарем провідному артисту театру було важко.

1950-ті та початок 1960-х років стали періодом розквіту таланту Параконьєва. На сцені кіровоградського театру він створив надзвичайно цікаві образи: Федора Протасова в «Живому трупі» Лева Толстого, Актора і Сатіна в «На дні» Максима Горького, поручика Ярового в «Любові Яровій» Костянтина Треньова, Платона Кречета в однойменній п’єсі Олександра Корнійчука, Рікаредо в «Учителі танців» Лопе де Вега, Йосипа в «Ревізорі» Миколи Гоголя, Грицька Шандури в «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького, Григорія Ярчука в «Солі на флейті» Івана Микитенка, Олексія в «Оптимістичній трагедії» Всеволода Вишневського, Миколи Необачного в «Замулених джерелах» Марка Кропивницького, Росса в «Останній зупинці» Еріха-Марії Ремарка та ін.

Костянтин Параконьєв мав чудові вокальні дані, завдяки яким актор отримував провідні ролі в музичних виставах «Вільний вітер» (Янко), «Біла акація» (Купріянов), «Весілля в Малинівці» (Назар), «Голубий гусар» (поручик Ржевський), «Севастопольський вальс» (Дмитро Аверін), «Запорожець за Дунаєм» (Султан) та ін.

У кіровоградському театрі Костянтин Йосипович виступив і як режисер-постановник вистав «Честь змолоду» Аркадія Первенцева, «Родина щіткарів» Мирослава Ірчана, «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого, «Сержант міліції» Івана Лазутіна, «Каса маре» Іона Друце, «Людина з зірки» Карла Ветлінгера.

Знаний актор багато уваги приділяв молодим акторам, які приходили до театру. Наприкінці 1950-х – початку 1960-х років у театрі існувала акторська студія, в якій Пароконьєв разом з маститими акторами давав уроки майстерності тим, хто робив перші кроки на сцені.

Костянтин Йосипович з дитинства мріяв стати театральним режисером, тому из задоволенням брав участь у постановці вистав у театральному гуртку педагогічного інституту та в клубі Кіровоградського заводу «Укрсільгосптехніка». Серед вистав, поставлених Параконьєвим був «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Платон Кречет» Олександра Корнійчука, «Слава» Віктора Гусєва, «Чайка» Антона Чехова, «Живий труп» Лева Толстого та ін.

Вищу театральну освіту Параконьєв здобув на заочному відділі режисерського факультету Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого, який закінчив з відзнакою у 1966 році. На цей час він став відомим актором в Україні і його багато разів запрошували до інших театрів. Головний режисер Запорізького театру Сергій Сміян сам приїхав до Костянтина Йосиповича з персональним запрошенням працювати в знаному театрі. І артист дав свою згоду.

Наступні двадцять років він з успіхом виступав на сцені Запорізького державного українського музично-драматичного театру імені Миколи Щорса. Його акторський талант найбільше розкрився при створенні образів, що являли собою художнє узагальнення, несли на собі виразний відбиток часу, історії, суспільних ідей. Ролі генерала Карбишева («Коли мертві оживають» Івана Рачади), громадського обвинувача Шелагіна («Судова хроніка» Якова Волчека), героя війни Коваленка («Бережи мою тайну» Вадима Собка), Берьозкіна («Золота карета» Леоніда Леонова) талановитий артист наповнив високим громадянським змістом й психологічною глибиною. Глядачі й преса високо оцінили сценічну виразність, емоційність, виховне звучання кожного образу, створеного знаним актором.

Вершиною акторської майстерності Костянтина Параконьєва стала роль князя Ярослава Мудрого в однойменній виставі за твором Івана Кочерги.

Ярослав у виконанні Параконьєва – високоосвічений, мужній і мудрий державний діяч, що дбає про розвиток освіти на рідній землі, будує храми і зводить оселі. Інтереси держави для нього – понад усе.

Роллю Ярослава Мудрого актор сказав нове слово в українському театральному мистецтві. Вистава привернула до себе увагу театральної спільноти і широкого кола глядачів, а плідна співпраця актора з режисером принесла великий творчий успіх. За цю виставу режисер-постановник Сергій Сміян та виконавець головної ролі Костянтин Параконьєв у 1970 році одержали Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка. Наш земляк став першим українським актором, нагородженим цією премією.

Крім премії в Запорізькому театрі Параконьєв одержав звання спочатку заслуженого (1969), а у 1979 році – народного артиста УРСР.

Акторові були підвладні ролі будь-якого жанру і художнього виміру. Він був переконливий в сучасній психологічній драмі (Гречаний – «Рідний дім» Івана Шамякіна) і в музичній комедії, де виявляв прекрасні вокальні дані (Чезаре – «Поцілунок Чаніти» Юрія Мілютіна); в зарубіжній класиці (Ренар – «Марія Тюдор» Віктора Гюго) і в українському класичному репертуарі (Хан Гірей – «Маруся Богуславка» Михайла Старицького), Нептун та Анхіз – («Енеїда» Івана Котляревського).

Актор на сцені жив серцем, чітко і точно вибудовуючи біографію та характер персонажа. В арсеналі Костянтина Параконьєва була й гарна акторська статура, виразний жест, емоційне слово. Але найбільшим багатством був його голос. Сильний, мелодійний, оксамитового тембру баритон був щедрим на найтонкіші нюанси почуттів, зачаровуючи глядача. В українському класичному репертуарі невід’ємною частиною п’єс були музичні сцени з танцями та піснями. І тут його музичне обдарування розкривалося повною мірою.

У Запорізькому театрі Костянтин Йосипович відбувся і як театральний режисер, де здійснив постановку десятків вистав, серед яких: «Бережи мою тайну» Вадима Собка, «Останні» Максима Горького, «Вдови» Івана Рачади, «Пам’ять серця» та «В степах України» Олександра Корнійчука, «Дніпрові зорі» Якова Баша, «Без вини винуваті» Олександра Островського, «А зорі тут тихі» Бориса Васильєва, «Червона калина» Василя Сокола, «Запорізька Січ» Олександра Коломійця, «Вій, вітерець!» Яніса Райніса, «Забути Герострата!» Григорія Горіна, «Заграва над Хортицею» Петра Ребра та ін.

У творчому доробку Костянтина Параконьєва було чотири кіно ролі: шахрая Барадима у кінокомедії «Дивак-людина», сільського маляра у біографічному художньому фільмі «Сон», присвяченому Тарасу Шевченку, помполіта Савви Івановича в художньому фільмі «Сімнадцятий трансатлантичний», сталевара у мелодрамі «Повість про жінку». Ці фільми були зняті на Одеській та Київській кіностудіях.

Життєвий шлях видатного актора і режисера закінчився 22 березня 1987 року, та залишилася пам’ять про непересічну особистість в серцях тих, хто хоч раз бачив його гру на сценах Кіровоградського та Запорізького театрів.