26 жовтня 1986 року о 1:23:44 за київським часом сталася страшна техногенна катастрофа – вибух на Чорнобильській АЕС.

Через це пекло пройшло приблизно 600 тисяч чоловіків. За даними організації Союз «Чорнобиль» 10% з них померло і 165 тисяч стало інвалідами.

За 38 років з моменту катастрофи Чорнобильська трагедія, як і усі історичні явища, добрі чи погані, найшла своє відображення в культурі.

Коли йдеться про культуру, здається, що кожен розуміє, що вона є. Однак, якщо поставити запитання пересічній людині: «Що є культура?» – отримаємо досить різні відповіді. Можна говорити про культуру поведінки, освіту, національну культуру, мистецтво, культуру спілкування, культуру почуттів тощо.

В сучасних визначеннях поняття культури виокремлюють два аспекти. По-перше, культуру визначають як сферу вільної самореалізації творчих можливостей особистості. Йдеться про науку, мистецтво, освіту плюс виробнича, техніко-технологічна діяльність, якщо вона стосується створення принципово нового.

Другий аспект визначення поняття культури виявляється в її розумінні як ціннісного відношення до реальності. Культура створює та визначає цінності суспільства, його ідеали, зокрема моральні та естетичні. В культурі ідеали суспільства набувають світоглядної спрямованості.

Саме з цієї точки зору ми і розглянемо, як людство в цілому і українці зокрема усвідомили, що сталося у квітні 1986-го – причини, наслідки трагедії і як вона змінила світосприйняття нових поколінь.

ГАЗЕТНИМ РЯДКОМ

Почнемо, звісно, із засобів масової інформації (ЗМІ) як найшвидшого способу передачі інформації великим групам людей. У Радянському Союзі катастрофу пробували замовчати. Це не вийшло завдяки дозиметристу зі Швеції, який на АЕС Форсмарк виявив радіоактивні частинки, принесені з західної частини СРСР, та американському супутнику, який знайшов джерело підвищеної радіації на території Союзу. Правду писати почали лише після розпаду Країни Рад. А до цього… Так, 21 червня 1986 року у місцевому «Молодому комунарі» вийшла стаття Василя Бондаря «Чорнобиль з далеку», де автор зазначав: «У страху очі великі, уява у кожного теж працює непогано, цікавості (здорової й нездорової) нам не позичати – так народжуються видумки, байки, те, чого немає».

І все ж голос народу зазвучав з газетних шпальт. Першими почали друкувати спогади. Читачі дізнавались страшну правду про аварію і те, якою ціною її ліквідовували. Наприклад, 23 квітня 2004 року у «Вечірній газеті» ліквідатор Сергій Островський розповідав: «… 8 травня надійшло повідомлення про раптову зупинку пожежної станції, що підкачувала «важку» воду з-під реактора. Вона працювала в автоматичному режимі і для того, щоб її полагодити, потрібні людські руки… Ми розуміли, що там рівень радіації добре зашкалює. Але… комусь треба було це зробити. І тоді молодших за себе виручив Микола Іванович Нікітін. «Він просто сказав: «Я піду. Моїх хлопців не чіпайте». Було йому тоді рівно 40 років. А через два роки він помер…»

Вперше кіровоградські медики потрапили в Чорнобильську зону через три дні після аварії. Спогади Володимира Лозицького надрукувала «Верічня газета» 23 лютого 1996 року: «Що творилось тоді в лікувальних закладах… Хаос, переляк, паніка… Я ніколи в житті не виставляв стільки діагнозу інфаркту міокарда, як у ті дні. Практично кожна п’ята доросла людина перенесла його. І то на ногах, навіть не відаючи про це. Ніколи було…»

ПОЕТИЧНОЮ СТРОКОЮ, АВТОРСЬКИМ СЛОГОМ

Чорнобильська трагедія не могла не відобразитися у творчості майстрів слова. Найвідоміша соціально-філософська поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна» була опублікована у 1988 році. В ній автор переосмислює мотиви і постаті біблійного сюжету, інтерпретуючи їх по-новому. Якщо християнський образ Мадонни віддавна трактувався лише у світлих, радісних тонах, то у Івана Драча Мадонна – то зболена, збожеволіла мати. Поему-мозаїку «Чорнобильська Мадонна» вже тоді назвали спокутою й прозрінням. Несумісні поняття Чорнобиля і Мадонни автор поєднав у співі-плачі про страшну драму. Особистим болем відгукнулася у серці поета глобальна катастрофа. Після вибуху на АЕС його син Максим, на той час уже випускник медінституту, у Києві брав участь в евакуюванні потерпілих, їх обстеженні й наданні першої допомоги і сам зазнав опромінення.

Про трагедію розповідали «Атомний Вій опустив бетонні повіки» Ліни Костенко, «Марія з полином у кінці століття» Володимира Яворівського, «Листок» Дмитра Павличка, «Чорнобильская молитна: хроніка майбутиього» лауреатки Нобелівської премії з літератури Світлани Алексієвич. У восьми країнах – від Німеччини до Великобританії – книга стала джерелом натхнення для театральних п’єс та послужила тлом для трьох різних фільмів і серіалів, зокрема й для “Чорнобиля” 2019 року від HBO.

Про Чорнобиль писали не тільки знані поети і письменники. Книгу-спогад «Відрядження до пекла» написав наш земляк Сергій Колесников. Звісно, вона не претендує на звання високої літератури, але варта уваги, як відбиток епохи у свідомості звичайної людини.

Особисто мені цікаво було б прочитати книгу відомого українського та американського історика Сергія Плохія «Чорнобиль: Історія ядерної катастрофи», художньо-документальну повість «Я бачив» одного з провідних українських сучасних письменників Володимира Шовкошитного та погортати монографію української літературознавиці, культурологині Тамари Гундорової «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн».

НАЙВАЖЛИВІШИМ МИСТЕЦТВОМ

Володимиру Леніну приписують фразу «Ви повинні твердо пам’ятати, що з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». Це і зрозуміло, адже на початку ХХ століття кінорежисери перетворилися на рупори державної пропаганди серед неписьменного населення. На початку ХХІ століття, хоча всі вміють читати і писати, відеоряд продовжує домінувати серед видів мистецтва, які впливають на розум і серця мільйонів.

Першими на трагедію відгукнулись документалісти. Так, у 1986 році з’явилась стрічка «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» (1986) з кадрами літньої Прип’яті. Фільм одержав призи дев’яти міжнародних кінофестивалів і ввійшов до історії української та світової кінопубліцистики XX століття А його автор, Володимир Шевченко, помер від спровокованого радіаційним опроміненням раку легенів у березні 1987 року буквально через місяць після прем’єри.

До теми Чорнобиля зверталось багато іноземних кінодокументалістів. У 1993 році вийшов ірландський документальний фільм режисера Джеррі Гобана «Чорний вітер, біла земля». Документальна стрічка Маріани Делео «Серце Чорнобиля» (2003) виграв премію «Оскар» за найкращий документальний короткометражний фільм 2004 року. Епізод «Чорнобиль» телесеріалу «За хвилину до катастрофи» каналу National Geographic (2005) цікавий тим, що реконструює перебіг катастрофи і вказує на її причини.

Вартий уваги «Чорнобиль.3828» (2011) режисера Сергія Заболотного, який розповідає про 3828 ліквідаторів, що були залучені до очищення найнебезпечнішої зони покрівель станції — зони «М».

А також документальна драма Світлани Усенко «Розщеплені на атоми», присвячена 30-й річниці аварії на ЧАЕС та «Лазуровий пил», що вийшов того ж 2016 року. Авторам проєкту вдалось створити своєрідний путівник Зоною відчуження.

З художніх фільмів найбільший резонанс викликав британсько-американський історичний драматичний телевізійний мінісеріал «Чорнобиль», зрежисований Крейгом Мезіном. За популярністю він обійшов абсолютний хіт світового телебачення останніх років «Гру престолів». Фільм сподобався іноземцям і викликав неоднозначну реакцію в українців. Хоча була ініціатива дати авторам серіалу Шевченківську премію. В будь-якому випадку Чорнобиль, причини трагедії та наслідки, стали в центрі уваги усього світу, а не тільки українського суспільства двічі на рік: в День пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи – 26 квітня і 14 грудня – в День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Мені цікавий також фільм-постсимфонія «Арка», який був знятий у зоні відчуження режисером Антоном Шатохіним. Музику до стрічки написав харківський рокер Микита Рубченко. Фільм оповідає про хлопчика, який виріс у Прип’яті, і не так фіксує трагедію 1986 року, скільки показує, що покинуте місто має майбутнє.

ЗВУКАМИ МУЗИКИ

Крім Мікаела Тарівердієва, який у 1988 році створив симфонію для органу «Чорнобиль», техногенній катастрофі присвятили свої твори багато музикантів, зокрема і українських. Тарас Петриненко написав пісню «Чорнобильська зона», гурт «Брати Гадюкіни» – «Мамуню, рехтуйте весіллє», Тризубий Стас пісні «Чорнобильський метелик» та «Атомне кохання», а гурт «Скрябін» – «Чорнобиль форева». У 2016 р. в рамках заходів, присвячених 30-й річниці Чорнобиля, у Мистецькому Арсеналі була виконана ораторія мультиінструменталіста, композитора, учасника гурту «Хорея козацька» Данила Перцова «Гірка Зоря» для симфонічного оркестру, фольклорного ансамблю і солістів.

У 2010 році українська співачка Alyosha випустила кліп на пісню «Sweet People», який був знятий в місті Прип’ять. У цій пісні дівчина закликає людей не руйнувати нашу планету, а навпаки – берегти її.

До 31-ї річниці аварії у Чорнобилі український піаніст Євген Хмара представив відео на свою композицію «Nocturn».

Український електро-фольк гурт «ONUKA» присвятив Чорнобильської трагедії цілий мініальбом «Vidlik». У кліпі до пісні «1986» використані розмови диспетчерів в перші кілька хвилин після вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС.

У 2021 році на 35-річчя катастрофи українські музичні виконавці Олексій Потапенко, гурт Mozgi, DOROFEEVA, Юлія Саніна, Сергій Бабкін, Тарас Тополя та Аліна Паш за ініціативи Міністерства культури та інформаційної політики України записали спільний сингл «Вальс 86» в пам’ять про Чорнобильську трагедію.

0 АБО 1

У своїй творчості до Чорнобиля звертаються й автори комп’ютерних ігор. Найвідоміші – українські розробники GSC Game World “STALKER: Тіні Чорнобиля” (2007), “STALKER: Чисте небо” (2008) і “STALKER: Поклик Прип’яті” (2009). Серія стала культовою не лише в Україні, а й у світі – дія в них розгортається в зоні відчуження у невідомому майбутньому і частково заснована на інтерпретації роману братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі».

Ігри також надихнули авторів на створення численних фантастичних бойовиків і трилерів. Але творців цих проєктів привабила не стільки проблематика Чорнобиля, скільки середовище, в якому відбувається дія. Наділяючи оточення містичною або мілітаристською природою, відеоігри ніяким чином не показували гравцю етичні аспекти трагедії.

Проте “STALKER” разом з іншими відеоігровими франшизами, на зразок популярного бойовика “Call of Duty”, масово використовували декорації зони відчуження та Прип’яті: саркофаг, надра четвертого енергоблока, радіолокаційну станцію “Дуга”, вулиці Прип’яті та місцеві пам’ятки – готель “Полісся”, колесо огляду, будинок побуту “Ювілейний”. Внаслідок цих інтерактивних пригод запам’ятовуються локації, але не їхня значущість.

МОВОЮ КОЛЬОРІВ

Зігравши фундаментальну роль в прискоренні занепаду і розпаду СРСР, Чорнобиль перетворився на велику метафору фактично всього радянського життя. Культурний наратив трагедії вплинув на світовий мистецький рух: люди з кожної країни можуть відкрити для себе Чорнобильську катастрофу і переосмислити її, використовуючи те, як художники виражають свої ідеї щодо питань ядерної енергетики, інформації, політики, здоров’я, безпеки, майбутнього і минулого.

Одним з найвідоміших символів трагедії є картина українського художника Івана Марчука “Чорнобильська Мадонна”, створена у 1989 році. Картина перекликається з поемою Івана Драча «Чорнобильська мадонна». В ній світ після катастрофи перетворився на тисячу уламків, а Мадонна перестала бути символом щасливого материнства. Робота Марчука створена в авторській техніці пльонтання: весь простір картини заповнений тоненькими гілочками-лозинками, серед яких проглядається силует Божої Матері. Мистецьку техніку художник назвав «пльонтанізм» від західноукраїнського діалектизму «пльонтати» – плести, переплітати. Художник використав чорний, коричневий, фіолетовий, сірий – кольори землі та повітря, забруднених радіоактивним пилом. У цій колірній гамі худе обличчя Мадонни ховається у примарному світлі й разом із тонкими руками символізує страждання та відчай.

Чорнобильській темі українська художниця Марія Примаченко присвятила декілька артробіт. Одну з них – «Четвертий енергоблок» – створила у 1988 році. На картині зображений енергоблок в оздобленні квітів, над ним літають птахи – душі померлих, а хлопчики та дівчинка унаочнюють наступні покоління, що вшановують пам’ять ліквідаторів катастрофи. Сама авторка підписала роботу так: «Отаким снився четвертий блок. По ньому будуть рости квіточки. А будуть нести діточки квіточки. Як пам’ятник буде навік. Коло нього будуть прилітати голубчики. Наші герої спасли нас. Пішли від нас».

Картину «Квіти виросли коло четвертого блока» Марія Примаченко створила у 1990 році. Квіти на цій картині мають очі – цей художній прийом притаманний мисткині. Таке олюднення має зв’язок із віруваннями наших предків, які поклонялися силам природи.

Роботи з серії «4 сезони» Зої Скоропаденко вперше експонували на виставці в посольстві України в Японії 2015 року. У роботі перетинаються відсилання до культури обох країн: кінь із Фукусіми та риба з Полісся, а зелений колір, традиційний для Японії, водночас нагадує поліський ліс ранньою весною.

Зоя Скоропаденко досліджувала декоративно-прикладне мистецтво постраждалих від атомного вибуху територій Полісся та Фукусіми. У роботі «Весна» художниця поєднала елементи українського керамічного посуду (риба) і традиційного ремесла Фукусіми (кінь).

Вибух на ЧАЕС відбувся, коли Христині Катракіс було 6 років. Тоді дівчинка проживала з родиною за 25 кілометрів від епіцентру. Сім’ю мисткині евакуювали лише через тиждень. За цей час у дівчинки почала розвиватися пухлина в горлі. Художниця згадує: «Радіація назавжди залишила свій слід у моєму тілі. Утім, я ніколи не вважала себе жертвою. Я просто була щасливою, що вижила».

У роботах із циклу «Зона» мисткиня передає власний біль, поєднуючи його з переказами жителів Чорнобильщини, які вважали звіра у вигляді срібної хмари передвісником апокаліпсиса.

На картині «Омен» кожен колір має своє значення: червоний – хірургія, чорно-білий – старі фотографії, жовтий – радіація, коричневий – йод, а синій – берлінська лазур (останні два поглинають важкі метали).

На окрему увагу заслуговують графіті, які художники залишають на стінах міста–примари. Сучасний Чорнобиль стає арт–майданчиком з похмурою історією, де вуличні художники висловлюють свої думки і нагадують всьому світу про жахи трагедії 1986 року.

Фотографи теж у дуже різний спосіб документували Чорнобиль і зону відчуження, людей, які там працювали і які там живуть. Тому зверну увагу на фотоальбом «Під полиновою зорею», який став результатом історико-культурної експедиції до 10-річчя з дня Чорнобильської трагедії.

З початку 90-х і донині техногенна та біологічна катастрофа Чорнобиля впливає на мистецтво, закликаючи задуматися про глобальні проблеми і їх наслідки.

На думку критикині Марії Хрущак, «після Чорнобиля українське мистецтво з головою пішло в містику, залишившись при цьому мистецтвом мальовничим і образотворчим. Божевільний страх перед майбутнім і можливими “деформаціями” форм живого викликав до життя виключно вітальні і візіонерські проекти … »

З думкою критикині можна погоджуватися, а можна не погоджуватися. Адже безліч локальних проєктів пропонують свій погляд і на Чорнобильську трагедію і говорять з нами своєю мовою. Онлайн-форум «Зона (не)відчуження», археологічна опера «Чорнобильдорф», бієнале «Чорна хмара», мультимедійна виставка «Чорнобиль. Подорож» та інші знову і знову нагадують, що Чорнобиль – це особиста історія нашого народу. Це про кожного з нас. І потужний урок для кожного з нас. Усі ці мистецькі проєкти демонструють, що чорнобильська рефлексія потребує часу. А осмислення наслідків катастрофи триває досі.