Спогади

«Ой у лузі та ще й при березі…» або про Задніпрське

У свій час нас звела книжка Анатолія Васильовича «Поселення Задніпрських місць…» (2003). І про неї варто сказати докладніше. Бо то зовсім не типовий для нашої сучасності «історіографічний продукт». Це історія як на березі мапи із сакраментально-авторитетним записом «а тут живуть дракони і песиголовці» з’явилося справді «живе минуле».

Як історик Пивовар цілком спростував оту «народну» мудрість, що «Один в полі не воїн». У своїй війні він переміг. Бо не став гратися у «карлика на плечах гігантів» та у популярну імітацію-«повторення – мати навчання», а став будувати «від підстав» – ad fontes, від джерел.

То і справді найважчий шлях, але Анатолій Васильович долав його гідно, нерідко обертаючи перепони на переваги і зупинила його тільки сама смерть. Та збудоване ним вже не зникне, бо ми знаємо – «вічні лише видавці джерел».

Пивовар зламав «рамку» російської модерної історіографії ХІХ-ХХ ст., у якій до нього плавав сюжет історії Степової України XVIII ст. Він знайшов автентичний образ «Задніпрські місця» – без котрого вже немислима історія цього історичного регіону. Так, у чомусь, за «ультрамодньою» лексикою сучасності, він «створив мем» (раніше б згадали, мабуть, про «поетику» та «історіографічні метафори» в його історіописанні, але – можна і так).

Власне, «Поселення Задніпрських місць…» змусили дещо посунутися в регіональній історії до того часу чи не єдиних «місцевих героїв» – запорожців. Та й такий милий сучасним росіянам образ «Новоросії» ті нововідкриті матеріали змінювали зовсім некорисним для «рускага міра» чином[1]. І без цієї нової «пивоварівської візії» сам я б навряд чи сформулював свій концепт Козацької революції та її регіональних спадкоємців.

Дмитро Вирський,
д.і.н., провідний науковий співробітник відділу української історіографії
Інституту історії України НАНУ

Пам’яті Анатолія Пивовара

Із Анатолієм Васильовичем Пивоваром (4 квітня 1958 – 27 червня 2022 р.) я познайомився у 2003 році…

…Загальним нещастям усіх мемуаристів є те, що ніхто з них нічого не пам’ятає про минуле, і якщо нема записів, зроблених в часі самих подій, то «спогади» перетворюються на суцільний потік припущень – як то воно могло бути. Я так само майже нічого не пам’ятаю поза тим, що пригадую на підставі давніх записів, тільки не ховаюсь із цим…

…Отже, я не можу собі пригадати, за яких обставин сталось наше знайомство і як А. П. взагалі дізнався про моє існування. Але пам’ятаю, що перша наша зустріч відбулася у приміщенні Інституту пам’яткоохоронних досліджень (Київ, вул. Петропавлівська, 15) [більше про Інститут і оце його приміщення – у моїх спогадах «Потрібна база даних пам’яток України» (К.: 2015 р.), зокрема, розділ «Нове приміщення»]. А от пригадати, один чи більше разів А. П. до мене туди заходив – не можу.

Я у той час працював над комп’ютерною програмою «Мислене древо». Це була універсальна ієрархічна база даних, добре пристосована до потреб гуманітарних наук. Оскільи версія 2.2 була уже працездатною (а фінальна версія 2.5 була закінчена в наступному 2004 році), я вирішив створити веб-сайт тієї самої назви – «Мислене древо» – для реклами і просування своєї програми. Все це було зроблено у суворій відповідності до приписів науки marketing, і якщо ці приписи нічого мені не допомогли, то це вже не моя провина.

Ці подробиці будуть потрібні, оскільки моя співпраця із А. П. оберталась довкола сайту «Мислене древо».

А. П. дуже зрадів, коли дізнався, що я родом із Кіровограда (нині – Кропивницький), що в моїй особі він знайшов ще й земляка. А. П. в цей час закінчував роботу над першим своїм збірником документів – «Поселення задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини 18 століття», а я – роботу над своєю горопашною «Бібліографією старої України» (в 2003 році були надруковані останні її книги, що містили 8-й та 9+10-й зошити).

Наука marketing говорила далі, що веб-сайт треба розвивати і просувати. Але сторінка із посиланням «Завантажити дистрибутив» уже була на сайті, і розвивати тут не було чого. Тому я вирішив додати до сайту розділ «Студії», де розміщувалися би повні тексти наукових праць. Із цих чисто прагматичних, можна сказати маркетингових міркувань я запропонував А. П. виставити на сайті його збірник, і А. П. охоче на це погодився.

Отже, А. П. передав мені цифровий текст своєї роботи…

… Передав – у який спосіб? Нічого про це не пам’ятаю. Ніяких flash-дисків тоді ми ще не мали (перший такий диск я завів собі тільки у 2006 році), мабуть, це був компакт-диск…

… і от я узявся цю книгу верстати для сайту. 29 листопада 2003 р. вона була опублікована уже в веб-доступі (точна дата записана в новинах сайту «Мислене древо»).

Так почалась моя співпраця із Анатолієм Васильовичем, котра тривала до кінця його життя.

Подальші наші зустрічі відбувалися у службовому кабінеті А. П. у будинку комісій Верховної ради України (Київ, вул. Банкова, 4), типово – по п’ятницях, коли робочий день А. П. був трохи коротший. Він замовляв для мене одноразову перепустку, і я піднімався широкими сходами на другий поверх, де був кабінет А. П.

Яку посаду займав А. П. в апараті Верховної ради – я точно не знаю, здається, це було організаційне управління. У мене склалося враження, що А. П. не дуже був задоволений зі своєї посади. Один раз він був згадав, що працював економістом на київському заводі «Росинка» (виробляв безалкогольні напої), і коли там змінилось начальство, А. П. був змушений звільнитись. Новий начальник сказав був йому: «Я до вас претензій не маю, але маю нову команду, хлопці хочуть себе проявити».

І «хлопці» себе проявили – так, що завод збанкрутував і був закритий [Напитки из детства и российские рейдеры: история завода «Росинка» в Киеве. – Стаття опублікована на сайті 44.ua 9 березня 2021 р.]. Але це – зовсім інша історія…

Один раз А. П. в розмові зі мною згадав, що він брав участь у розробці системи електронного документообігу Верховної ради – ясна річ, на рівні концепцій, постановки задач. Оскільки я запитань типово не задаю, а тільки слухаю, що мені розповідають, то більше про це сказати не вмію, але вважаю за необхідне відзначити ще й цей (мені мало відомий) аспект діяльності А. П.

Ясна річ, що А. П. ніколи не розповідав мені подробиці своєї роботи у Верховній раді й ніколи не називав жодних імен із числа свого начальства чи депутатів, яких він безперечно прекрасно знав. Він слушно вважав, що це не належить до тем спілкування зі мною, і я думаю, що державний службовець так і повинен себе вести. «Про справу треба говорити з тим, з ким треба, а не з тим, з ким можна».

Щодо перспектив підвищення по службі А. П. був так само скептичний. Він говорив:

– От якщо підвищать мене, то перейду в інший кабінет. А та робота, яку я тут роблю, переїде разом зі мною, і ще й нова додасться.

І так воно сталося. Здається, у 2017 році він таки перейшов у новий, значно більший кабінет із вікнами на вулицю Банкову, що був напроти старого. Тут окрім робочого стола був ще стіл для засідань і (мені здається) не було принтера, а робочий комп’ютер стояв на краю стола – на знак того, що він уже не є основним інструментом. (Не вмію сказати, коли точно це відбулося, пам’ятаю, – коли А. П. запросив мене на день свого 60-ліття, він уже працював у цьому великому кабінеті). І знову не знаю, як називалась його нова посада.

Під час нашої наступної зустрічі у квітні 2019 року А. П. говорив, що почуває себе втомленим, і міркував, що вийде на пенсію. Дата запам’яталась тому, що припала на час між першим і другим туром виборів Президента України, і мабуть через те до А. П. постійно телефонували і щось з’ясовували, хоча робочий день уже давно скінчився. А. П. намагався бути спокійним і раз, і другий, і третій все повторював свої пояснення, як стояла справа (суть якої мені не була зрозуміла, тому не подаю більше деталей). Але могло бути й так, що так було день у день, тільки я не мав нагоди це спостерігати. Хіба міг я думати тоді, що ця наша зустріч стане останньою!

Під час наших зустрічей ми розмовляли майже виключно на історичні теми. Розмови протікали досить своєрідно: власне, переважно говорив А. П., а я виступав у ролі уважного вдячного слухача. Мені здавалось, що А. П. мав потребу говорити про те, що його цікавило в історії, а не мав для цього відповідної аудиторії (А. П. не виступав на семінарах чи наукових конференціях з історії / краєзнавства, принаймні я про це нічого не знаю).

Внаслідок такого однонаправленого спілкування А. П. не цікавився моїми роботами історичного профілю, і я навіть не знаю, чи він знав про їх існування. Ясна річ, я не маю найменшого жалю за це – ані до А. П., ані до інших людей. Не можна цікавитись усім на світі, і я ніколи не вимагаю, щоб хтось читав мої роботи. Кому цікаво і потрібно – самі знайдуть і прочитають, а може, й розмову заведуть. А кому не цікаво – то вислуховувати від них стандартне «О, ти молодець, дуже добре» (тобто: «Дай мені спокій зі своєю «наукою») я не хочу.

І от А. П. годинами міг говорити про свої пошуки в архівах, про те, як поступово зі знайдених документів прорисовувалась загальна картина, як він на практичному досвіді учився палеографії, як виявляв потрібні йому документи, як підтримував добрі стосунки з архівістами і яких зусиль потребувало копіювання матеріалів. Бувало, що ми засиджувались в його кабінеті і до 22-ї години…

Коло його наукових інтересів не було дуже широким. Це майже виключно Катеринославська і Херсонська губернії Російської імперії у період від 18 до початку 20 ст. Зате в цій царині він зробив дуже багато, і кожна його книга висвітлювала новий бік історії краю, нерідко зовсім невідомий дослідникам.

Своєрідність його дослідницького методу полягала в тому, що він ніколи не покладався на попередні краєзнавчі роботи, а скрізь намагався залучити першоджерела. Він більше був археографом, ніж істориком у стислому розумінні слова. В розмовах він постійно повертався до цієї теми: оприлюднені джерела будуть служити наступним дослідникам і ніколи не застаріють, ну, а побудовані на їх основі узагальнення можуть змінюватись. Так само постійно він згадував про помилки, пропуски, перекручення інформації у попередніх історико-краєзнавчих працях, особливо Гавриїла Розанова (про Херсонську єпархію) та Феодосія Макаревського (про Катеринославську єпархію).

Тому А. П. свідомо відмовлявся від написання таких узагальнень чи популярних нарисів, а зосередився виключно на документах. Здається, у нього не було учителів у царині археографії, і він самостійно опанував всі основні напрями археографічної роботи – і евристику (пошук потрібних матеріалів у сховищах), і камеральну археографію (наукове опрацювання добутих матеріалів), і видавничу справу. Навіть обкладинки його книг оформлені в єдиному стилі, що теж показувало, – А. П. мав широкий план роботи, який він виконував в міру своїх сил. Він з теплотою згадував дніпропетровську дослідницю Ганну Кирилівну Швидько, але чи навчився чогось від неї – я не вмію сказати.

Отже, я переважно слухав і набирався знань з історії свого рідного краю – Кіровоградщини, і нерідко часто уносив із собою макет нової книги А. П. і домовленість, що вона з’явиться на сайті «Мислене древо» через деякий час. Зі свого боку я майже нічого не міг порадити Пивовару, бо не володів тим матеріалом, який він уперше видобував з архівів. На мої нечисленні запитання більш загального характеру А. П. завжди давав переконливі відповіді, в яких він, бувало, виходив за рамки самих документів і намагався проникнути у життєву ситуацію, в якій ці документи виникли. Можна тільки пошкодувати, що ці реконструкції не набули науково-популярної форми, подібної до «Волинських оповідань» Ореста Левицького.

За новинами сайту можна прослідкувати:

22.10.2008 р. вийшло е-видання на компакт-диску «Кіровоградщина: витоки історії краю». Це були власне ті самі «Поселення задніпрських місць», тільки у вигляді автономного HTML проекту на диску. Великої користі від цього е-видання не було, але я вдячний А. П., що він дав дозвіл на таке видання, підтримав отаку мою ініціативу.

6.03.2011 р. було опубліковано збірник історичних документів «Поселення Херсонської губернії за повітовими алфавітами 1856 року», підготований А.В.Пивоваром і надрукований у 2009 р.

Від 18.04.2011 до 20.08.2012 р. тривала публікація збірника документів «Земельні банки Новоросійського краю» (2010 р.), підготованого А. В. Пивоваром, О. І. Пєшим, К. В. Шляховим. Через його величезний обсяг е-публікація була поділена на багато подач і тривала більше року.

Від 22.11.2012 до 12.12.2013 р. продовжувалась публікація довідника А.В.Пивовара та М.В.Ковтуна «Фонд Херсонської духовної консисторії» з оглядом церковних документів 1780 – 1812 років, надрукованої у 2008 р.

Від 2.10.2015 до 18.04.2016 р. була опублікована книга А. В. Пивовара «Алфавіти поселень «київських» повітів Вознесенського намісництва 1796 року», надрукована у 2011 р.

У 2018 році (30.05 – 24.07) на сайті було розміщено переклад опису поїздки Й. Гільденштедта по Єлисаветградській провінції (1774 г.), виконаний А. В. Пивоваром і надрукований ще у 2005 році. До повного перекладу твору Гільденштедта наша наука поки що не дійшла.

Ще один напрямок роботи А. П. – його редакторська праця. Пригадую, одного разу А. П. завів розмову про Стефана Банаха – славного польського математика. А. П. говорив, що твори Банаха були перекладені українською мовою (прізвище перекладача я не запам’ятав, навіть якщо воно звучало), і от варто було би ці переклади видати (чи перевидати?). До цієї теми ми більше не повертались і я не вмію сказати, чи було там якесь продовження (уже без моєї участі). Вважаю необхідним занотувати цю подробицю, яка показує діапазон наукових інтересів А. П.

А. П. разом із Е. В. Чекотовським та В. М. Шамотою був упорядником і редактором книги В. Ю. Андрієнка (1937 – 2003) «Статистичні індекси в економічних дослідженнях». До книги додано передмову з викладом біографії В. А., перелік подій його трудової та наукової біографії, бібліографію праць В. А. Це – найбільш докладна інформація про вченого (стаття в «Енциклопедії сучасної України» дуже коротка і вимушено неповна, бо складена ще в 2001 р.; «Вікіпедія» до особи В. А. ще не дійшла).

Отже, 22.05.2004 р. ця книга була випущена із друкарні, а 5.02.2005 р. з дозволу А. П. з’явилась в е-вигляді на сайті «Мислене древо», ставши найбільш тривалим пам’ятником вченому.

Тоді ж А. П. передав мені е-копію книги Жильбера Ромма «Путешествие в Крым в 1786 г.» і порадив мені виставити її на сайті. Я так і зробив і 14.05.2005 р. книга з’явилась на сайті з моїми додатками – картосхемами поїздки. На той час це була перша е-публікація російського перекладу книги Ромма. Тепер я бачу, що моя е-публікація передрукована на сайті lib.ru. Кажуть, що книга Ромма була передрукована у Симферополі в 2011 р. У вільному доступі в Мережі цього видання нема, тому я не вмію сказати, чи це новий переклад, чи ще одна реінкарнація перекладу Ксенії Роткевич, надрукованого в 1941 р.

В 2011 році була надрукована «Метрична книга двох приходів: слобід Буянської і Попельнастої 1770-1782 років», підготована Н. В. Жахаловою. А. П. був науковим консультантом цього видання. Від 12.06.2014 до 2.07.2015 р. йшла публікація цієї роботи на сайті.

В 2012 р. А. П. підготував і надрукував величезну книгу «Карти і плани в джерелознавчих студіях Лідії Пономаренко», яка містить переліки картографічних матеріалів, що стосуються України, зібраних дослідницею в різних бібліотеках та архівах колишнього СРСР. Я нарахував у цьому каталозі понад 11750 позицій – є що читати! Публікація цього каталогу на сайті тривала понад 1.5 роки – від 6.07.2016 до 6.01.2018 р.

Варто відзначити, що з усього, що опубліковано на сайті «Мислене древо», саме цей каталог викликає найбільше запитань читачів на кшталт: «Чи є у вас е-копія такої-то карти, чи не можете ви нею поділитися?» Мені доводиться щоразу позичати в Сірка очей і відписувати, що е-копій у нас нема, їх треба добувати в установах, де ці матеріали зберігаються. До повноцінного картографічного сервісу – від Певтингерових таблиць до наших днів – де можна було би побачити кожну точку на території України на всіх картах, де тільки вона є, – наша наука поки що не дійшла і невідомо, чи колись дійде. Хіба що «німець скаже…»

У 2014 році була опублікована досить обширна збірка документів «Вільні матроси сіл Дереївки і Куцеволівки», опрацьована О. В. Грабовим. А. В. Пивовар написав до неї передмову і здійснив загальну редакцію книги. Її публікація на сайті теж зайняла більше року – від 8.03.2018 до 2.08.2019 р.

Можливо, були ще інші книги, підготовані А. П., про які я не знаю.

Зі складу учасників роботи над переліченими книгами видно, що А. П. мав здібність залучати до своєї краєзнавчо-археографічної роботи інших людей, яких можна назвати неофіційним археографічним інститутом. Я в цьому інституті займався справою е-публікацій, до яких А. П. ставився дуже позитивно. Природно, що наша офіційна історична наука не помічала А. П. – я не знаю жодної рецензії на його книги.

Не знаю, як ставився А. П. до такого «вигнання з храму» української історичної науки, але продовжував робити те, що вважав за потрібне, і так, як вважав за потрібне.

Варто ще відзначити, що завдяки А. П. я познайомився з істориками Дмитром Вирським та Ігорем Лиманом. Книга Вирського «Українне місто: Кременчук від заснування до 1764 р.», надрукована у 2004 р., з’явилась на сайті «Мислене древо» 26.09.2007 р., а з численних публікацій І. Лимана я за його згодою створив цілий персональний сайт, який розпочав роботу рівно 13 років тому – в лютому 2010 року.

Окрім особистих зустрічей, А. П. час від часу телефонував мені і так само ділився своїми успіхами і планами. Пригадую, що він був дуже втішений скромною нагородою – премією імені В. М. Ястребова, яку присуджували кіровоградські краєзнавці. Це була, здається, чи не єдина відзнака його наукових заслуг.

3 жовтня 2021 року А. П. знову дзвонив мені. Ця розмова була не схожа на всі попередні. А. П. почав з того, що поскаржився на поганий стан свого здоров’я, чого раніше я від нього ніколи не чув. Із того, що він розповідав, стало ясно, що ситуація в нього дуже серйозна, і А. П. скаржився, що лікувальні процедури дуже його виснажують, сповільнюють його роботу. А далі він переключився на свої нові архівні знахідки, на плани подальших видань – словом, це знову був той самий А. П., якого я знав уже майже 20 років.

І ця наша розмова (знову-таки, переважно монолог А. П.) виявилась останньою…

Заслуги А. П. перед нашою історичною наукою в цілому і спеціально перед історичним краєзнавством південної України дуже значні. Збірник документів про задніпрські місця відкрив нам цілий пласт історії, який ледве згадувався в попередніх працях. Тепер на ці документи часто й охоче посилаються різні дослідники, тобто можна сказати, що документи увійшли в науковий обіг.

Так само книга про вільних матросів розкриває перед нами майже невідому сторінку соціальної історії України і ролі українців у Чорноморському флоті 19 ст. Абсолютно нікому не відомими були Чечелівський монастир і Добровеличківська ікона богородиці – і от завдяки А. П. ці забуті сторінки історії Кіровоградщини також відкриті (в повному значенні слова – це відкриття).

Значення інших збірників документів, випущених А. П., нам ще належить оцінити.

Заслуговує на вивчення й узагальнення археографічна практика А. П., котра, як ми бачили вище, уже знайшла своїх послідовників.

Знову можна пошкодувати, що А. П. не опублікував якоїсь оглядової роботи по історії південної України, а також не висвітлив теоретичні та методичні основи своєї роботи.

Після В. М. Ястребова († 1899) минуло ціле століття, поки з’явився другий дослідник, так зацікавлений в історії Кіровоградщини. З такого рахунку мало надії, що ми скоро побачимо того, кого можна буде назвати продовжувачем досліджень Анатолія Пивовара…

А. П. передав мені ще дві свої книги – «Чечелівський монастир в документах і спогадах» (Пивовар А. В., Гуменюк А. С., Гуменюк Є. М.; – К.: 2019 р.) та «Добровеличківська чудотворна ікона Божої Матері, названа Ревуцькою» (упорядник – Гуменюк Є. М., науковий редактор і консультант – Пивовар А. В.; – Кропивницький: 2021 р.). І вони мовчки чекають, поки я ними займуся. Мій обов’язок перед пам’яттю покійного – зробити їх доступними в Мережі через сайт «Мислене древо».

У Києві, 6 – 11 лютого 2023 р.
Микола Жарких