Біографія

Анатолій Васильович Пивовар…

Сьогодні в українській історичній науці це відома постать. Постать дослідника-подвижника, який значну частину життя присвятив вивченню історії Центральної України кінця ХVІІ – початку ХХ століття. Це історик, який архівними матеріалами довів безперервність історичних процесів у басейні між Дніпром і Південним Бугом, спростувавши колись популярну тезу про т.зв. “Дике поле” – не освоєний край, колонізація якого відбулася завдяки імперії Романових.

Народився Анатолій Васильович 4 квітня 1958 року в селі Деріївка на Кіровоградщині в родині Василя Івановича Пивовара і Олени Семенівни Коваленко. 1961 року родина переїхала до села Червона Кам’янка, де маленький Анатолій через кілька років пішов до школи.

За спогадами А. В. Пивовара, навчаючись у школі, він полюбляв точні науки, а також географію та історію. Студіюючи шкільну науку, неодноразово пробував сили на олімпіадах з математики, навіть, представляв (як тоді було прийнято говорити) честь школи і району на республіканській олімпіаді. При цьому учень Анатолій Пивовар щиро захоплювався географією, у тому числі і географією рідного краю. Він постійно відвідував шкільний географічний гурток, брав участь у туристично-краєзнавчих змаганнях. Дитяче та часів юності захоплення значною мірою й визначило у майбутньому коло наукових інтересів дослідника.

Після закінчення з відзнакою школи, вирішивши здобути фах географа, Анатолій Васильович подався вступати до одного з київських вишів. Як він пізніше згадував: “На першому екзамені я отримав “четвірку” і вирішив, що вступати не буду і поки-що повертаюся в рідне село”. Але це не був крок відчаю, це було рішення зрілого молодого чоловіка, який уже тоді ставив високі планки і обов’язково долав їх. Це такий собі здоровий максималізм у характері А. В. Пивовара, який завжди був запорукою успішної реалізації задуманих ним проектів.

Повернувшись до рідного села, у листопаді 1975 року юнак влаштувався слюсарем у місцевій “Сільгосптехніці”, де працював до призову на військову службу. Службу в радянській армії Анатолій Васильович проходив у внутрішніх військах. “Усі тяготи і поневіряння військової служби” він ділив з товаришами по зброї спочатку на території Прибалтійського військового округу, а потім – у Туркменістані. Демобілізувавшись, вступив на навчання до Київського університету імені Тараса Шевченка, став студентом економічного факультету. Анатолій Васильович розповідав, що навчання було цікавим. На старших курсах він уже пробував себе лектором, читав лекції з політекономії для слухачів молодших курсів, а під час літніх канікул працював у студентських будівельних загонах, які тоді вербувалися для зведення різних об’єктів по всій країні.

Університет герой пропонованого нарису закінчив з відзнакою та вирішив пов’язати життя з науковою діяльністю. Він витримав вступні іспити і став аспірантом Інституту економіки АН УРСР. Під час навчання в аспірантурі підготував дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук. Темою дослідження була “Продуктивність праці при соціалізмі”. У роботі здобувач довів, що високих результатів у виробництві можна досягти лише за умови належного стимулювання тих, хто працює. 1987 року А. В. Пивовар захистив дисертацію та отримав диплом кандидата економічних наук.

У 1987 – 1996 роках молодий вчений працював в системі Національної академії наук України, у Міністерстві праці, у Вищій атестаційній комісії України, та на київському заводі “Росинка”. З січня 1996 року і до виходу на пенсію – працював в Апараті Верховної Ради України, пройшовши шлях від заступника завідувача Організаційного відділу комісій ВРУ до першого заступника керівника Головного управління – завідувача відділом планування та обліку законопроектів Апарату ВРУ. Наприкінці 1990-х років під керівництвом А. В. Пивовара було комп’ютеризовано законодавчий орган країни, що зробило його роботу ефективнішою. Працюючи і за фахом, і в Апараті Верховної Ради України, Анатолій Васильович не припиняв наукову діяльність, розробляючи актуальні питання в галузі економіки та інформатики. Як наслідок, 2008 року він був удостоєний звання “Заслужений економіст України”.

Наприкінці 1980-х років Анатолій Васильович почав серйозно цікавитися історією рідного села, історією краю, де пройшли дитинство та юність. Як він пізніше згадував: “Не задовольнившись наявною на той час дослідницькою літературою, я сам почав працювати у столичних архівах, насамперед – у Центральному державному історичному архіві України. Відвідував архів регулярно, у вільний від роботи час, починаючи десь з осені 1989 року”. Дослідник відзначав, що з методикою пошуку документів він розібрався швидко і, навіть, напрацював власні премудрості виявлення потрібних матеріалів, а от робота з рукописами кінця ХVІІ – ХVІІІ століття вимагала тривалого відточування навиків. Він досить довго працював для себе, задовольняв свої дослідницькі запити, шукав в архівах відповіді на питання, які не міг знайти у скупих історичних та краєзнавчих розвідках, присвячених історії Центральної України.

На початку 1990-х років, працюючи у редакційно-видавничій раді НАН України, А. В. Пивовар організував видання знакової роботи Д. І. Яворницького “Історія запорізьких козаків”, яка була надрукована 1990 року київським видавництвом “Наукова думка” в серії “Пам’ятки історичної думки України”. Тираж книги склав 200 тисяч примірників. Це була знакова подія для тодішньої української історичної науки, яка в умовах демократизації суспільства взяла курс на вивчення раніше не популярних або табуйованих сторінок історії.

Наприкінці 1990-х років Анатолій Васильович, розуміючи, що матеріали з цікавої для нього проблематики, зберігаються не лише в столичних архівах, почав виходити за межі архівосховищ Києва. У полі зору дослідника опинилися фонди Держаних архівів Херсонської, Одеської, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської областей, архівні справи з Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. У цей час оформилося коло його наукових інтересів та вподобань – політичні, економічні та культурні процеси у ХVІІІ столітті в басейні Тясмина, Омельника, Інгульця, Інгула, Сугоклеї, Висі, Синюхи, Сухого Ташлика, середньої та нижньої течій Дніпра та Південного Бугу – тобто на території, яку історики відносять до Центральної та Південної України. Не знаходячи відповідей на цікаві для себе питання в архівах України, дослідник розширив пошуки в центральних архівах Російської Федерації. Саме там зберігаються найбільш цінні для вітчизняної історії документи і матеріали, які були вилучені з вітчизняних архівосховищ у 1930-х роках під час створення системи центральних архівів у СРСР. А. В. Пивоваром було залучено до наукового обігу тисячі документів, що зберігаються в Російському державному архіві давніх актів, Російському державному військово-історичному архіві та в рукописному відділі Бібліотеки Російської академії наук. З переходом архівів європейських держав на шлях оцифровування документів, він також почав моніторити колекції документів (особливо картографічні матеріали) в архівах Польщі та Франції.

1990-і – початок 2000-х років для Анатолія Васильовича стали періодом копіткої роботи в архівах, ретельного опрацювання рукописів, періодом накопичення матеріалів, часом для їхнього осмислення. Він із жагою людини спраглої до знань, постійно шукав, переглядав, перебирав, перечитував сотні унікальних документів і накопичував, накопичував і накопичував маловідомі та невідомі рукописи, карти, плани, схеми, описи, подорожні записки. Працюючи з цими документами, він самотужки навчився читати самі складні рукописні тексти, розуміти скупі документальні свідчення, співставляти різночасові рукописні карти і схеми, за необхідності датувати їх та визначати авторство. У цьому А. В. Пивовар став одним із провідних експертів в Україні. Ним було упорядковано найбільший каталог історико-картографічних матеріалів, що стосуються території України та зберігаються в колекціях вітчизняних та зарубіжних архівів і спеціалізованих установ.

2003 року Анатолій Васильович, умовно кажучи, вирішив вийти з тіні. Цього року він представив науковій спільноті України свою першу роботу – унікальне документальне видання “Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини ХVІІІ століття”. Ця археографічна праця упорядкована дослідником самостійно. Усі документи набрані, адаптовані для читання та науково прокоментовані дослідником. Документи та авторські коментарі до них засвідчують, що на момент утворення Нової Сербії, простори на яких вона постала 1752 року, вже були освоєнні миргородськими козаками та включені до складу Миргородського полку під назвою “Задніпрські місця”, у межах яких уже були виділені адміністративно-територіальні одиниці у вигляді Крилівської, Цибулівської та Архангелогородської сотень. Це дозволило абсолютно по-новому підійти до історичних реконструкцій минулого краю в межах першої половини ХVІІІ століття, з’ясувати ряд дискусійних питань щодо заснування сільських і міських поселень, насамперед – Крилова, Цубулевого, Архангелогорода, Новомиргорода, Єлисаветграда, Олександрії.

Анатолій Васильович повернув центральноукраїнському регіону не лише його історичну назву “Задніпрські місця”, що використовувалася для його означення у 1730-х – на початку 1750-х років, а й увів у науковий обіг десятки знакових для нашого регіону імен. Серед них – миргородський полковник Василь Петрович Капніст, інженер-фортифікатор Данило Дебоскет, сотники Данило Байрак, Михайло Майборода, Семен Сич, Давид Звенигородський, впливові родини Волевачів, Чечелів та інші. Ще однією заслугою А. В. Пивовара стало повернення в Україну (у вигляді якісних копій) унікальних картографічних джерел ХVІІІ століття, які унаочнюють опубліковані матеріали. Найбільш знаковими серед них є “Карта Задніпрських місць” укладена Д. Дебоскетом 1745 року, “Карта Нової Сербії 1752 року”, створена С. Леонтьєвим та І. Федоровим, “Карта Єлисаветградської провінції…”, упорядкована Т. Мордвиновим 1774 року та десятки інших картографічних пам’яток.

2004 року робота А. В. Пивовара “Поселення Задніпрських місць…”, попри побоювання автора-упорядника щодо того, як її сприйме наукова громадськість, була високо оцінена на Кіровоградщині. Видання і його творець були удостоєні Кіровоградської обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова. Це було заслужене визнання яскравого дослідження талановитого історика. Поява цієї роботи може символічно означати схід дослідницької зірки Анатолія Васильовича. Але то був лише початок.

2005 року А. В. Пивовар упорядкував та опублікував подорожні записки академіка Й.-А. Гільденштедта, який 1774 року мандрував Єлисаветградською провінцією і залишив унікальний опис краю, його природи, населених пунктів та укріплених місць, в яких він побував. У вітчизняній археографії це була не перша спроба реалізувати таке видання. Свого часу це намагалися зробити В. М. Ястребов, Н. Д. Полонська-Василенко, але їхні переклади були зі скороченнями текстів Й.‑А. Гільденштедта. А. В. Пивовар зробив повну версію записок, вивіривши переклади з оригінальною публікацією кінця ХVІІІ століття, яка була надрукована німецькою мовою. Разом із тим, упорядник по синхронних документах уточнив ряд географічних назв та згаданих у тексті прізвищ. Видання стало настільною книгою кожного, хто займається вивченням історії Єлисаветградщини другої половини 1750-х – першої половини 1770-х років.

Від самої появи вище названі роботи стали справді знаковими і для центральноукраїнського краєзнавства, і для історичної науки України.

Після 2005 року вітчизняна наука поповнилася рядом унікальних і знакових археографічних видань з історії Центральної та Південної України, які були підготовлені А. В. Пивоваром. Серед них – “Фонд Херсонської духовної консисторії: відомості про метричні записи 1780–1812 років” (Київ, 2008; співавтор-упорядник М. В. Ковтун), “Поселення Херсонської губернії за повітовими алфавітами 1856 року” (Київ, 2009), “Земельні банки Новоросійського краю (за описами фондів Одеського, Дніпропетровського та Кіровоградського архівів)” (Київ, 2010; співавтори-упорядники О. І. Пєший та К. В. Шляховий), “Алфавіти поселень “київських” повітів Вознесенського намісництва 1796 року” (Київ, 2011), “Карти і плани в джерелознавчих студіях Лідії Пономаренко (з описами картографічних джерел Інституту рукопису НБУ імені В. І. Вернадського та додатком відомостей про карти і плани з історії України в російських архівних та рукописних зібраннях)” (Київ, 2012), “Вільні матроси сіл Дереївки та Куцеволівки” (Київ, 2014; співавтор-упорядник О. В. Грабовий), “Фортеця Святої Єлисавети. Заснування” (Кропивницький, 2017; 2019), “Чечелівський монастир в документах і спогадах” (Київ, 2019; співавтори-упорядники А. С. Гуменюк та Є. М. Гуменюк).

У кожному з видань опубліковані сотні унікальних архівних матеріалів, десятки картографічних пам’яток, маловідомих та невідомих фотографій, акцентовано увагу дослідників на тисячах імен у межах досліджуваних проблем.

У 2015–2016 роках А. В. Пивовар спільно з В. А Сердюком започаткували краєзнавче видання-альманах “Інгульський степ. Краєзнавство – Родовід – Джерела”, яке стало справжньою окрасою вітчизняної історичної регіоналістики. На сторінках альманаху опубліковано кілька десятків наукових розвідок авторства Анатолія Васильовича, присвячених історії заселення та господарського освоєння Степової України у ХVІІІ столітті, загальним проблемам церковного життя краю, побудові церков і храмів в окремих містах і селах Єлисаветградського та Олександрійського повітів, з історії роздачі земель у Єлисаветградській провінції та повітах Новоросійської губернії на теренах колишньої Запорізької Вольниці у 1760-х – 1780-х роках, з історії адміністративно-територіального устрою на Півдні України в останній чверті ХVІІІ – на початку ХІХ століття та інші. Кожна робота добре проілюстрована документальними свідченнями, картами, планами, схемами. Більшість матеріалів підготовлених до друку та опублікованих А. В. Пивоваром у межах згаданого видання є абсолютно унікальними та введені ним до наукового обігу вперше.

Анатолію Васильовичу була притаманна унікальна дослідницька інтуїція. Заглиблюючись у той чи інший матеріал, він досить часто безпомилково міг напрацювати алгоритм пошуку документів у тому чи іншому архіві і не лише в межах України, оскільки добре знав фонди багатьох архівосховищ.

У дослідника було ще багато творчих планів та започаткованих археографічних проектів. На жаль, тяжка хвороба стала на перешкоді науковому поступу історика. Анатолій Васильович відійшов у вічність 27 червня 2022 року у Кропивницькому.

Поховали історика у селі Червона Кам’янка Олександрійського району на Кіровоградщині.

Олександр Чорний
м. Кропивницький, 15.03.2023 р.