Будинок-лікарня Вайсенберга

ВОЛОДИМИР БОСЬКО
Народне слово.- 1999.- 16 грудня.- c.4
Раїса КОВАЛЬОВА
провідний спеціаліст-мистецтвознавець
регіональної служби охорони і реставрації
пам’яток архітектури та містобудування
облдержадміністрації

Власник будинку:
Вайсенберг Самeуїл Абрамович
Врач внутр. женских болезней.
Ивановская ул., собственный дом (лечебница).
(А.-К. 1913).
Доктор С.Вайсенберг – автор монографии:
Zur Anthropologie der nordafrikanischen Juden.
Von Dr. S. Weissenberg. ELISABETHGRAD.

БУДИНОК САМУЇЛА ВАЙСЕНБЕРГА

У Єлисаветградських довідниках про власника цього будинку подається така інформація: «Вайсенберг Самуил Абрамович, доктор, ул. Ивановская, собственный дом (лечебница). Внутренние женские болезни». Ще один Вайсенберг (очевидно, родич гі­неколога) володів у місті паровим мли­ном на вулиці Великій Пермській.

Самуїл Абрамович — безперечно, одна з найколоритніших особистостей Єлисаветграда наприкінці XIX — по­чатку XX століть. Його будинок з лі­карнею на вулиці Івановській (з 1934 року — Луначарського) добре зберіг­ся до наших днів, його нині займає обласне управління охорони здоров’я. Одне з найдовершеніших архітектур­них див міста — творіння єлисаветградського архітектора Якова Паученка. Будинок споруджено в стилі еклек­тики з переважанням елементів готики і бароко у 1898 році. Жила і працюва­ла в ньому по-справжньому незвичай­на людина. С. Вайсенберг належав до тієї плеяди лікарів (С. Суданський, А. Чехов, В. Вересаєв, М. Булгаков і т. д.), які прославилися ще й завдяки на­уковій, громадській та літературній ді­яльності. Самуїла Абрамовича вирізня­ла виняткова різнобічність інтересів. В одному з дореволюційних джерел він представлений так: «Заведующий городской амбулаторией на окраине города, доктор медицини Гейдельбергского университета С. А. Вай­сенберг». Ось яку постанову щодо нього ухвалила міська дума на засі­данні 8 листопада 1893 року: «Во время свирепствования холерной зпидемии в ближайших от г. Елисаветграда местностях, когда медицинский труд оплачивался чрезмерно до­рого, г. Вайсенберг принял на себя этот труд совершенно безвозмездно й в продолжение всего времени существования амбулатории по Клинцовской улице, с 1 октября 1892 по 1 ноября 1893 года, оказьівал врачебное пособие не только приходящим больным, в весьма значительном числе (5508 человек), но й посещал таковых й на дому, снискав себе своим человеколюбивым й сердечным обращением доверие й расположение прибегавших к его даровой помощи больных. Городская ду­ма признала своим долгом виразить г. Вайсенбергу искреннюю признательность за его усердную й бескорыстную службу в пользу беднейшей части городского населения».

Та, виявляється, це далеко не все, чим займався єлисаветградський лікар. У книзі «Евреи Украины», виданій 1992 року в Києві, читаємо: «Врач й антрополог С. А. Вайсенберг в результате исследований евреев Украины пришел к выводу, что они не составляют одного строго антропологического типа. В своих публикациях он доказывал рабство караимов й татар, много писал по другим вопросам культуры». С. Вай­сенбергу присвячена окрема стаття в «Еврейской знциклопедии», з якої діз­наємося, що народився він у 1867 році в Єлисаветграді, де й помер у 1928 році. Самуїл Абрамович, сказано в енциклопедії, «… возможно, самый выдающийся после Чезаре Ломброзо представитель первого поколения еврейских антропологов, изучавших этнические и физические данные евреев. Его антропометрические исследования южнорусских евреев были опубликованы в 1895 году й заслужили золо­тую медаль Московского естественнонаучного общества. Лучшая работа Вайсенберга — «Развитие человека в связи с его возрастом, полом и расой» (1911). Он много путешествовал, публиковал также работы по еврейскому фольклору й этнографии». Після 1917 року будинок Вайсенберга націоналізували, залишивши йому одну кімнату. Потім відібрали і її, на­давши комунальне житло. Ніякі заслу­ги перед вітчизняною наукою не вря­тували лікаря і вченого від несправед­ливості, а згодом і забуття. Проходячи повз цей будинок, милуючись витонче­ними архітектурними формами, мимо­волі замислюєшся, невже Самуїл Вай­сенберг не заслужив хоча б меморі­альної дошки на фасаді?