У День писемності та мови, окрім написання загальнонаціонального диктанту, в бібліотеці імені Д. Чижевського відбувся ще один захід, присвячений рідній мові. Його тема – «Українська лексикографія: від минулого до сьогодення». В ньому взяли участь учні кропивницького ліцею «Нова українська школа».
Ліцеїсти дізналися, що лексикографія (створення словників) зароджувалася в часи Київської Русі. Уже тоді виникала потреба в поясненні багатьох слів. Насамперед іншомовного походження.
Перші словники були рукописними й складалися з невеликої кількості реєстрових слів. До наших днів дійшли кілька таких словників. Найдавніший з них було підготовлено як допоміжний матеріал до збірки церковних прав і законів (кормчої), переписаної у 1282 р. для новгородського архиєпископа Климента. Його реєстр становлять 174 іншомовних слова, перекладені давньоруською мовою.
Згодом уже виникла потреба в перекладі і тлумаченні церковнослов’янських слів. У словнику «Толъкованїε неудобь познаваемомъ въ писаныхъ речемь…», що дійшов у рукопису 1431 p., дається пояснення церковнослов’янських слів церковнослов’янською мовою. У пізніших, повних списках, цього словника кількість реєстрових слів досягала двохсот.
З віддаленням живої мови від церковнослов’янської виникла потреба в перекладних церковнослов’янсько-українських словниках. Найбільш раннім з відомих нам перекладних церковнослов’янсько-українських словників є «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто». Його було виявлено в одному з примірників Острозької біблії , що побачила світ у 1581 році. Тут уперше слова розміщені в алфавітному порядку.
Великий внесок у розвиток української лексикографії зробили Лаврентій Зизаній (1560 – 1628) і Памва Беринда (1550 – 1632).
Лаврентій Зизаній є автором першого друкованого словника «Лексисъ сирѣчь реченія въкратцѣ собран(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускій діялекть истол(ъ)кованы»”, надрукованого у Вільні 1596 року. Словник перекладний. Церковнослов’янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює 1061 слово. Слова розташовані в алфавітному порядку[3].
Цікава постать Л. Зизанія. Викладав церковнослов’янську й грецьку мови, був домашнім учителем і церковнослужителем. В його доробку, окрім «Лексиса» – буквар «Наука к читаню и розумѣню писма словенскаго…», «Грамматіка словенска» та «Катехізіс». Поштовхом до написання цих праць стало посилення соціальної і національно-визвольної боротьби на Україні в другій половині XVI ст. та розвиток шкільної освіти.
Памво Беринда – енциклопедист, мовознавець, лексикограф, письменник, поет, друкар і гравер, православний чернець, видатна постать культурно-освітнього руху України першої половини XVII століття. Велике значення в історії української лексикографії мав його «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі – це перекладний церковнослов’янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників. Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів. Сприяв правописній стабілізації староукраїнської літературної мови.
У ХІХ столітті словники друкуються як додатки до деяких текстів, зокрема збірок пісень, першого видання «Наталки Полтавки» І. Котляревського. У другій половині XIX ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М. Закревського (1861).
Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1907—1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей. За своєю суттю — це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 68 тисяч слів. Досі не втратив свого значення.
Борис Грінченко – український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань, автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих, педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книги для читання в школі. Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Один із організаторів і керівників «Просвіти».
У ХХ столітті зусилля зосереджувалися на складанні російсько-українських практичних словників та опрацьовуванні наукової термінології . Помітною подією стало видання в 1970 – 1980 роках «Словника української мови» в 11 томах під редакцією І. Білодіда. Це перший в історії великий тлумачний словник української мови. Однак головним його недоліком є тлумачення слів з позиції марксистсько-ленінської ідеології. Це й стало поштовхом до розвитку лексикографії із здобуттям Україною незалежності. На сьогодні маємо десятки нових словників, які охоплюють і слова, що з’явилися у вжитку наприкінці минулого та на початку нинішнього століть.
Валерій М’ятович,
відділ мистецтв
