Творчість цього митця, безумовно, контроверсійна. Одні сприймають його твори як одкровення, інші не можуть втримати скрегіт зубів. Нам здається, що це свідоцтво мистецтва, яке змушує, спонукає або допомагає виринути із повсякденності, нашого стану напівсвідомості і побачити світ по-іншому.

В Обласній універсальній науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського відбувся показ кінокартини Олександра Жовни «Сашенька».

Нас, вихованих на фільмах Тарантіно, Паркера, Річі, Родригеса або Мендеса, хіба шокуєш вбивством чи жорстокістю на телеекрані? Навряд. Але далі автор розповідає нам таку історію, яка викликає цунамі почуттів, причому протилежних і одночасно. На таких емоційних гойдалках дуже важко втриматись і довге «хворіння» фільмом вдумливому глядачу гарантовано.

Ми скористались давньою дружбою з паном Олександром, щоб поговорити про літературу і читання, роботу, творчість і зовсім трохи про «Сашеньку».

Вас знають перед усім як письменника, сценариста і режисера, та спочатку ви стали дефектологом. Зараз ви в першу чергу хто: дефектолог чи письменник?

Ніколи не вважав себе цілеспрямованим самовідданим професіоналом в жодній сфері, в якій працював чи працюю, тому будь-яка діяльність була, скоріше, як особисте випробування. Остаточно визначитись заважала життєва позиція, така собі розпорошеність, будь яке заняття передусім для задоволення і досхочу.

Я прагнув спробувати все, що було цікаво. А ще визначити, чи зможу я це зробити. Спробував – зміг. Далі вже не так цікаво. Спробував щось інше – зміг. І так далі. Я не лише займаюсь написанням книг, я ще знімаю кіно, пишу сценарії, працюю практичним психологом, колекціоную предмети старовини, реставрую ретроавто. Тому так само доцільно мене можна було б запитати колекціонер я чи реставратор. І це лише сьогодні, бо завтра може бути щось інше, і я вже забуду про кіно чи літературу, а з захопленням віддамся малюванню чи гасінню пожеж.

Чи впливає на мої уподобання фахова професія? Не сказав би. Хіба що опосередковано. Хоча насправді безпосередньо саме місце роботи так. Я там написав більшість своїх творів. Вірніше, вони там народжувалися. Проте не як рефлекси самої професії, а можливості побути на самоті, а це, як відомо, основна з необхідних умов для творчості.

Так що професія, яку, чесно кажучи, обрав випадково, дивним чином стала мені в пригоді. Навіть не знаю, написав би стільки книжок чи кіносценаріїв, знімав би кіно, якби зайнявся чимось іншим. Виходить, моя робота, а точніше, саме місце роботи вплинуло на мою творчу діяльність зовсім не опосередковано, а напряму, цілковито й безпосередньо.

Ви більше той, хто пише, чи той, хто читає? «Не можу не писати» це про вас?

Я й досі можу не писати. Особливо тепер. А почав писати, бо нецікаво було читати. От я й вирішив написати так, щоб було цікаво. Правда, в дитинстві я мало читав, хоча вдома мене оточували книги. Величезна мамина бібліотека, вона й досі займає велику кімнату батьківського будинку. Проте на той час я лишався до неї байдужим. Гадаю, це нормально для такого юного зірвиголови. Мене більше захоплював футбол, хокей, теніс, легка та важка атлетики, рибалка, полювання, побачення з старшокласницями і т. п. Коли було читати? Щоб читати книгу, слід було б мати важкий камінь в тому місці, на якому сидиш, у мене його не було. Крім того, вдало відбивала охоту від читання школа, вірніше, шкільна програма, до якої ніби навмисне відбиралися далеко не найкращі твори письменників. Скажімо, в шкільні роки лише одне прізвище Чехова викликало нудоту. А потім після школи я закохався в нього назавжди. Далі були європейська класика, маловідомі українські письменники, ще згодом Дюрренматт, Муракамі, Павич та інші.

Для вас література це в першу чергу історія, сюжет, що розвивається, чи щось зовсім інше?

Саме так, але крім того й художність, мелодика тексту, стилістика й самобутність викладу. Однак на першому місці цікава історія, зворушлива пригода. Зараз багато хто пише, всі знають букви, можуть складати з них слова, зі слів речення, інколи вдало, але за цим нечасто зустрінеш те, що по-справжньому хвилює, викликає захоплення. Загальна грамотність спростила можливості для тих, хто пише, і суттєво знецінила літературу. Як, власне, і сама соціальна еволюція, на мою думку, насправді поступова й невідворотна деградація.

Прихильники вашої творчості з нетерпінням чекають нової книги чи ви остаточно перейшли на написання сценаріїв?

У мене кудись поділося бажання бачити нову книгу. Раніше це неабияк радувало. Можливо настав той самий стан насичення, про який вже говорив. Спробував – зміг. Наразі більше бажання знімати кіно, тут ще питання лишається відкритим. Дещо вдалося, але хотілося б більше. На жаль, завадила війна, не лише економічно, а й духовно. Знімати романтичні історії, коли гинуть люди? Сподіваюсь, після перемоги. Написаних кіносценаріїв вистачає.

Кожен письменник має своє джерело натхнення. У когось природа, у когось алкоголь. Де ваше таємне місце чи якийсь магічний засіб?

Справді до когось натхнення приходить на тверезу голову, комусь в цьому допомагає алкоголь. У мене буває по-різному. Пробував і так і так. Здається особливої відмінності не помітив. На тверезу надійніше. З алкоголем відвертіше, але доводиться суттєво редагувати текст на другий день, щоб був у межах пристойного. Інколи буває з алкоголем приходять геніальні думки, перечитуєш їх зранку і думаєш, яке ж тільки лайно.

Хочу і треба. Що ви робите через «хочу», а що через «треба»?

Ой… На жаль, «треба» це не для мене. Тому в більшості випадків через «хочу». Можливо, тому й не так продуктивно й прагматично. Знаю колег, які штампують романи щомісяця. Схоже, саме вони є тими, хто «не можуть не писати». Напевно, їх можна назвати професіоналами, бо саме це стало їх професією. Інша справа, наскільки професійно ці твори написані. Ну таке, хочеться писати, є можливість видаватися, існує якийсь попит, чому ні? Але це не для мене. Пишу лише за бажанням. Знімаю так само. Було немало пропозицій, замовлень на сценарії, від яких відмовився разом з перспективними гонорарами. Хоча, можливо, й було «треба». Перемогло «хочу», вірніше, «не хочу». Знаю, це найбільший гріх – не реалізовуватись, коли можеш і розумієш, що природа це передбачила. Проте подолати лінощі не вистачає духу.

Ви живете в гармонійному оточенні, у вас чудова сім’я. Звідки ж такі страшні історії і потяг до огидних сторін людського єства? Чи вас цікавлять у житті ті, кому не пощастило?

Я не сприймаю їх огидними. Насправді, поряд існує паралельний світ. Він різноманітний, неоднозначний, не схожий на так звану норму. Напевно, саме цим він і цікавий. Принаймні мені. Їх несхожість не завжди обумовлена ними самими. Існують обставини, оточуючий соціум, який так чи інакше впливає на їх формування, створюючи геніїв, філантропів або ж монстрів. Їх маргінальність – не їх вибір. Вони соціальний продукт, що опинився за межею.

Комусь же мають бути небайдужими ті, кому не пощастило. Хтось має ними перейматись. Тим, кому пощастило, хай щастить і надалі, але кому це цікаво? Ну не мені принаймні.

Як ви знайшли таких неймовірних акторів, що зіграли Сашеньку в дитинстві і дорослому віці? Їхня гра вражає…

Насправді, претендентів було дуже багато і не лише з України. Найскрупульознішим та найризикованішим був кастинг на роль головного героя як у дитячій категорії, так і в дорослій. Сумніви, непередбачуваність, лише інтуїція, покладаюсь в першу чергу на неї, а ще на диво. І диво сталося. Серед багатьох я обрав тих, які б мали бути, або ж їх обрала доля. Саме актор, який зіграв дорослого Сашеньку, Дмитро Нежельський отримав приз за головну чоловічу роль на Міжнародному Одеському кінофестивалі, а також ним захоплювались глядачі в Італії, Португалії, Німеччині, Бразилії, Іраку інших країнах світу. Хоча це його перша роль. Але він неймовірний, самовідданий і чесний. Для того, щоб просто проповзти підлогою в кадрі, він стер на ногах пальці до крові.

Сашеньку в дитинстві зіграв дивовижний хлопчик Ваня Мерзляков. Йому на той час ледве виповнилося сім років, але на знімальному майданчику він був дорослішим від усіх дорослих акторів та наполегливо змушував російськомовних говорити українською. Сподіваюсь, у нього велике майбутнє. Безмежно вдячний їм обом та долі, що подарувала мені їх.

Головний герой стрічки говорить, що батьки його любили. По-своєму. І не відповідає на питання, чи любив він їх. То яка любов між героями і як її розуміє сам автор?

Коли виникають подібні питання після перегляду фільму, я сприймаю це як невдалу художню чи емоційну подачу зі свого боку, або ж недостатньо уважне сприйняття з боку глядача. Мені здається у фільмі це прослідковується цілком прозоро. Більше того, інколи я допускаю, що навіть занадто розжовую стосунки між героями, таким чином недооцінюючи глядача.

Часто питають, з якими почуттями я ставлюсь до свого героя Сашеньки, чи не жаль мені його, бо врешті решт в фіналі я вбиваю його. Тут і відповідь, якби не було жаль, я б залишив би його й далі жити та мучитися своїм існуванням, а так звільнив від мук і напевно він вперше відчув полегшення. Смерть врятувала його.

«Сашенька» – це драма чи оптимістична трагедія?

Мені абсолютно до лампи, як хто це назве. Так само дивує, кому й навіщо це цікаво знати чи якось взагалі називати. Особисто мені жодного разу не спадало на думку, до якого жанру слід віднести той чи інший витвір мистецтва і, перепрошую, якого біса? Тому мені однаково, як хтось назве в тому числі й моє кіно.

Перш за все, мені цікава історія і що з неї витікає. Як вона вплине на людські емоції, почуття, як буде скорочуватись серцевий м’яз кожного і чи буде? Потечуть з очей сльози чи залишаться незворушними? Чи здригнеться душа в спробі пробудитися та очиститись від налиплого шлаку. І якщо це відбувається, напевно, ти досяг того, чого прагнув.

Інтерв’юер – Лариса Семенова, відділ соціокультурної діяльності