Нещодавно у відділі мистецтв бібліотеки Чижевського відбулася подія, що дозволила гостям відкласти буденні турботи та пізнати світ української автентики. Чергова зустріч у межах проєкту «Етнологічні читання зі Світланою Проскуровою» була присвячена постаті великого українця, класика науки – Володимира Гнатюка.
Головною спікеркою заходу виступила відома етнологиня, кандидатка історичних наук Світлана Проскурова. Її розповідь стала подорожжю в часі, де сухі наукові факти перепліталися з теплими спогадами про наше минуле.
Пані Світлана детально зупинилася на біографії дослідника, який прожив коротке, але неймовірно насичене життя. Народившись на Тернопільщині та провівши більшу частину віку в тогочасній Австро-Угорщині, Володимир Гнатюк став тією міцною «ланкою», що поєднала інтелектуальні еліти Галичини та Наддніпрянщини.
Учень Михайла Грушевського та Філарета Колесси, він ще зі студентської лави присвятив себе збиранню фольклору. Гнатюк був справжнім титаном праці: понад чверть століття він незмінно обіймав посаду вченого секретаря Наукового товариства імені Тараса Шевченка, видав понад 60 томів етнографічних збірників та підтримував зв’язки з науковцями – від Івана Франка та Лесі Українки до Симона Петлюри.
Спадщина Гнатюка – це фундаментальний внесок у формування сучасної української нації. Його шлях визначала надзвичайна ідеологічна принциповість. У часи, коли офіційно вживався термін «русини», Гнатюк одним із перших на міжнародному рівні почав послідовно впроваджувати назву «Україна». Саме тому він відмовлявся від престижних закордонних проєктів, якщо вони заперечували цілісність українства від Карпат до Кубані.
Ця державницька позиція підкріплювалася революційною методологією. Гнатюк перетворив аматорське збирання фольклору на сувору академічну дисципліну. Він навчив дослідників не просто занотовувати слова, а зберігати «живу душу» тексту: фіксувати контекст, інтонацію та характер оповідача. Його опитувальники стали «золотим стандартом», що дозволяв науковцям «розговорити» людину, зберігаючи автентичну магію народного слова.
Глибоке розуміння народної душі дозволило Гнатюку стати натхненником багатьох культурних шедеврів. Він мав унікальний дар – відкривати магію українського світу іншим митцям. Найяскравішим прикладом стало його запрошення Михайла Коцюбинського до Криворівні: якби не цей крок Гнатюка, світ міг би ніколи не побачити «Тіней забутих предків». Дослідник не лише беріг минуле, а й перетворював його на живий ресурс для великої літератури, доводячи, що українці – нація з тисячолітнім філософським світоглядом.
Окрему частину зустрічі присвятили читанню напрацювань Гнатюка, зокрема його унікальній збірці гаївок 1909 року. Світлана Володимирівна цитувала його пояснення: чому наші пращури співали саме в гаях, чому ліс вважався місцем духів і як дівочий спів мав пробуджувати природу своїм відлунням.
Атмосфера в залі була надзвичайно душевна. Коли заходила мова про образи «Жучка», «Кривого танцю» чи «Весняночки», присутні почали жваво відгукуватися, згадуючи власне дитинство. Саме тут відбулося найголовніше усвідомлення: те, що колись здавалося нам лише простими дитячими пісеньками, насправді несе в собі закодовану через віки національну силу. Ці ритми та слова є нашою ідентичністю, яку ми вбирали з молоком матері, навіть не замислюючись, наскільки глибоке коріння вони мають. У залі лунали наспіви гаївок – це було справжнє «оживлення» спадщини, мабуть, саме про це мріяв Гнатюк.
З вдячністю згадали і Павла Рибалка, який раніше був невід’ємною частиною цих читань, а сьогодні боронить наш спокій у лавах Національної гвардії. Його щира настанова – «обов’язково розвивайте цю справу далі» – стала для громади важливим імпульсом. Це нагадування про те, що поки наші захисники бережуть кордони, ми тут, у тилу, маємо берегти й відкривати для людей глибини нашої культури.
Зустріч пройшла у форматі теплих «посиденьок», де кожен зміг відчути себе частиною великого українського роду. Попри всі виклики, у залі бібліотеки ніби стало світліше, адже спільна пам’ять про предків та щира любов до свого, рідного – це те, що наповнює життя сенсом і додає впевненості у завтрашньому дні.
Наталія Гапіченко,
відділ мистецтв
