Видатний драматург, актор, режисер, один із основоположників українського професіонального театру, Іван Карпович Тобілевич (псевдонім – І. Карпенко-Карий, 1845-1907) належить до тих славних діячів вітчизняної культури, якими пишається наш народ. Продовжуючи традиції Т. Шевченка, він відіграв велику роль у боротьбі за реалізм, народність, ідейність української літератури й театрального мистецтва.

За двадцять років творчої діяльності І. Карпенко-Карий написав близько двох десятків п’єс різних жанрів. Серед них – побутові драми з життя села, гостросатиричні комедії, історичні трагедії тощо. Його п’єси засвідчили дальший розвиток української класичної драматургії.

І. Франка писав про І. Карпенка-Карого: “Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто .знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література”.

Поряд з п’єсами М. Кропивницького і М. Старицького драматичні твори І. Карпенка-Карого стали основою репертуару українського реалістичного театру, що дав таких визначних м.айстрів сцени, як М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовська, Г. Затиркевич-Карпинська, Л. Ліницька та інші, театру, що здобув широку славу не тільки на Україні, а й далеко за її межами і посів помітне місце в історії культури нашого народу.

* * *

Фотографій І. Карпенка-Карого маємо небагато. Він був надзвичайно скромною людиною і менш за все піклувався про свою популярність: не рекламував ані своєї письменницької праці, ні такої плідної сценічної діяльності, а тим більше власної особи.

До видання вміщено майже всі відомі фотографії драматурга.

1867

З дитячих літ мріяв І. Тобілевич про театр, і коли в містечку Бобринці, де юнак служив писарчуком у різних повітових установах, утворився аматорський драматичний гурток, він став одним з найактивніших його учасників Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда (тепер Кіровоград), щоб подивитися “Наталку Полтавку” у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського “Отелло” за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі…

1865 р. І. Тобілевича перевели у Єлисаветград на посаду секретаря повітової поліції. Тут він захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів стає популярним у місті. Навколо І. Тобілевича починає групуватися демократично настроєна молодь.

Це чи не найперший з відомих фотознімків І. Тобілевича. Неприродна поза, застиглий погляд юнака, а особливо бутафорія фотосалону місцевого майстра свідчать про пересічний рівень фотомистецтва в тодішньому провінційному місті. Проте фотокартка була дорогою пам’яткою в родині Тобілевичів.

1868

Одна з маловідомих фотокарток. На ній – І. Тобілевич і його молодший брат Микола, тоді учень Херсонської гімназії, згодом знаменитий актор, театральний діяч М. Садовський.

Фотографія датована 1868 р., коли І. Тобілевича було переведено з Єлисаветграда до Херсона. Маючи справу ві скаргами, протоколами, він замислювався над долею простих людей, зокрема бунтарів-арештантів: показати б на сцені такого шукача правди й волі!

В Херсоні І. Тобілевич познайомився з учителем гімназії Дмитром Павловичем Пильчиковим, колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і приятелем Т. Шевченка. Вчитель мав чудову бібліотеку. У нього часто збиралася молодь. “Губернские очерки” М. Салтикова-Щедріна, “Отечественные записки”, “Колокол”, перечитувані тут І. Тобілевичем, доповнювали похмуру картину добре знаної ним пореформеної дійсності.

“Під впливом Пильчикова,- згадує С. Тобілевич – дружина драматурга, – прочитав він багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце.

Оці зібрання у Пильчикова – то було здійснення всіх його давніх мрій про вищу науку, про університет, і він запевне був найуважнішим слухачем свого вчителя”.

1871

У Херсоні І. Тобілевич працював недовго. Захворівши на малярію, 1869 р. він повернувся до Єлисаветграда. Тут, за участю вчителів реальної школи, І. Тобілевич заснував новий драматичний гурток, у якому ставились російські та українські п’єси. Аматори пропагували зі сцени художні твори, сповнені співчуття до тяжкої долі простої людини, вважали своїм обов’язком засобами мистецтва боротися за правду й справедливість, за високі гуманістичні ідеали. Саме такі гуртки готували грунт для розвитку професіонального українського театру.

1882

Аматорським виставам І. Тобілевич віддавав багато сил. За його участю та режисурою в Єлисаветграді ставляться п’єси 1. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Гоголя, О. Островського та інших. Уже тут він став популярним актором і організатором театральної справи.

Наприкінці 70-х років І. Тобілевич знайомиться з лікарем О. Михалевичем, який оселився тоді в Єлисаветграді. Репутація політична неблагонадійного (відбував заслання в Сибіру як народник) зробила його авторитетною людиною серед передової місцевої інтелігенції. Першим товаришем, близьким другом О. Михалевича став у незнайомому місті І. Тобілевич. Разом вони створили тут нелегальний гурток. На квартирі у Тобілевичів читалась заборонена література, зокрема твори К. Маркса, Ф. Енгельса, роман М. Чернишевського “Що робити?”, вірші Т. Шевченка.

Власті давно вважали І. Тобілевича особою неблагонадійною. 4 жовтня 1883 р. за наказом міністра внутрішніх справ його було звільнено з посади секретаря єлисаветградської міської поліції. Пізніше І. Франка влучно скаже з цього приводу, що царський уряд втратив тоді поліційного пристава І. Тобілевича, а Україна придбала драматурга І. Карпенка-Карого.

До нас дійшла одна з фотокарток цього періоду. Таким знали І. Тобілевича численні друзі, його сучасники.

1889

80-і роки – початок літературної діяльності І. Тобілевича, Він так добре знав народне життя, що сюжетів не доводилось вигадувати. Першим його твором було оповідання “Новобранець” (1881), яке автор підписав псевдонімом, узявши прізвище одного з персонажів Шевченкового “Назара Стодолі” – Гната Карого. (Згодом він почав виступати під псевдонімом Карпенко-Карий). Та справжнім його покликанням стала драматургія. Вже драмою “Бурлака” (1883) він прорубав, за висловом І. Франка, “добре вікно, крізь яке можна бачити й вищі щаблі” тодішнього суспільства. Одна за одною з’являються драми “Підпанки” (1883), “Наймичка” (1885), “Безталанна” (1886), комедії “Розумний і дурень” (1885), “Мартин Боруля” (1886), “Сто тисяч” (1889)… Драматургія І. Карпенка-Карого поповнює і збагачує українську класичну літературу другої половини XIX ст.

Автора помічає передова критика, зокрема І. Франка. Між письменниками встановлюються творчі та особисті дружні стосунки.

Цей портрет виготовлено на прохання І. Франка.

1890

Давня дружба єднала І. Карпенка-Карого з лікарем О. Михалевичем. Коли у 1884 р. створений ними гурток було розгромлено, багатьох його учасників кинули до тюрми. Після майже дворічного слідства найактивніших гуртківців було вислано. І. Карпенко-Карий відбував заслання спочатку в Новочеркаську, а потім ще два роки жив під гласним наглядом поліції на своєму хуторі Надія. Наприкінці 1888 р. гласний нагляд було знято (негласний тривав до 1903 р.), і І. Карпенко-Карий стає актором-професіоналом – працює спочатку в трупі М. Садовського, а пізніше, прагнучи об’єднати кращі артистичні сили в одному колективі, разом із П. Саксаганським, очолює “Товариство російсько-малоросійських артистів”.

У 1890 р. брати Тобілевичі під час гастролей у Єлисаветграді часто бачилися з О. Михалевичем. На згадку про ці зустрічі вони й сфотографувалися.

1890

І. Тобілевич у ці роки багато працював як актор. Найяскравіше його виконавська майстерність виявилась у таких різнопланових ролях, як возний (“Наталка Полтавка”), Калитка (“Сто тисяч”), Пузир (“Хазяїн”), Назар (“Назар Стодоля”) та інші.

Зростає популярність І. Карпенка-Карого-драматурга. У листопаді 1890 р. редакція львівського журналу “Зоря” звернулася до нього з проханням надіслати кілька своїх п’єс, а заодно й фотопортрет.

І. Карпенко-Карий одержав листа, перебуваючи в Петербурзі, де тоді гастролювала трупа. Відповідаючи на нього 27 листопада 1890 р., він обіцяв вислати “Мартина Борулю” і “Сто тисяч”, ділився своїми думками про сучасний стан українського театру і між іншим зазначив: “Фотографію вишлю незабаром”.

Через якийсь час до редакції “Зорі” надійшов цей знімок.

1896

Вистави трупи братів Тобілевичів мали великий успіх. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський закликали акторів об’єднатися в одному товаристві. Саме їх трупа й стала тим творчим осередком, у якому пізніше зійшлися корифеї українського театру.

Актори багато гастролювали по Україні та за її межами. З 7 листопада по 22 грудня 1896 року трупа перебувала в Кишиневі. Тут і вроблена ця фотокартка. Зберігся її оригінал з написом І. Карпенка-Карого на звороті: “Наташі Садовській від дядька Івана Тобілевича. 1897 р. 11 февраля. Єлисаветград”.

То був час найбільшого розквіту творчості драматурга: майже щороку він писав нову п’єсу, виношував задуми таких мистецьких шедеврів, як “Хазяїн”, “Суєта”, “Сава Чалий”, що міцно ввійшли до репертуару українського реалістичного театру.

1902

У 1900 р. І. Карпенко-Карий написав комедію “Хазяїн”. Передова літературна критика оцінила твір як одне з найвидатніших явищ в українській драматургії другої половини XIX ст. І. Франка вважав, що автор змалював “грандіозну по своїм замислі і по майже бездоганнім обробленні картину великого промисловця і глитая з селян”, відзначив велику мистецьку цінність комедії, пророкував їй сценічну довговічність.

Перші вистави “Хазяїна” пройшли на початку 1901 р. і були сприйняті глядачами з великим захопленням. Роль Пузиря виконував сам автор. У листі до сина він писав: “Я сам бачу, що це найкраща моя комедія…”

У 1900 р. сталася ще одна визначна подія: М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та інші об’єдналися в одній трупі, що дістала назву “Трупа Кропивницького під орудою Саксаганського і Садовського за участю Заньковецької”.

У той час, коли ідейно-художній рівень багатьох труп був низьким, корифеї українського театру вбачали в об’єднанні кращих сил один із засобів збереження справжнього мистецтва.

Гастролі об’єднаного товариства корифеїв проходять успішно. Кожна вистава приносить успіх, захоплює широкі кола глядачів.

У липні – серпні 1902 р. трупа виступає в Харкові. Фото, яке тут подаємо, виготовлено саме в цей період, під час харківських гастролей.

1903

Літній сезон 1903 р. трупа корифеїв розпочала також у Харкові. Справи йшли добре. Особливим успіхом користувались вистави комедій І. Карпенка-Карого “Сто тисяч” і “Хазяїн”.

Наближалося свято відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві, на яке трупа одержала запрошення. І. Карпенко-Карий переживав тоді щасливі дні, радів, що його п’єси йдуть на сцені й високо оцінені театральною критикою. Він сповнений нових творчих задумів…

Ця фотокартка відбила піднесений настрій драматурга, його оптимізм, енергію.

1904

Це другий з двох знімків, надісланих І. Карпенком-Карим до Полтави. “Я був хворий, і стан мого здоров’я одбивсь на портреті”, – писав автор.

1905

Г. Карпенко-Карий все частіше скаржився на недуги. Час. від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтись, відпочити, але хвороба не відступала.

Це один з останніх фотопортретів видатного драматурга.

1907

Здоров’я І. Карпенка-Карого дедалі гіршало. В ті дні, коли його стан трохи поліпшувався, він брав участь у виставах. У другій половиш січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. І. Карпенко-Карий грав у десяти виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Він залишив трупу і поїхав на хутір Надія, а через кілька тижнів до моря, в Ялту, Та й тут йому не стало краще. Лишалася єдина надія – на відомого берлінського професора Боаза.

19 серпня П. Саксаганський виряджав хворого брата до Берліна. Після обстеження професор сказав, що хвороба (рак селезінки) невиліковна. 2 вересня 1907 р. І. Карпенко-Карий помер.

Цей, недавно знайдений рідкісний знімок письменника зроблений на хуторі Надія після приїзду його з Ялти (літо 1907 р.). Виснажений тяжкою хворобою, він все ще сподівався повернутися до театру, до праці…

* * *

Внесок І. Карпенка-Карого в українську класичну драматургію, за словами І. Франка, “наповняє нас почуттям подиву до його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя”.

Твори корифея вітчизняного мистецтва і сьогодні не сходять зі сцени. “Відгуки карпенківськоі драматурги, – як писав М. Рильський, – …чуємо… в усьому кращому, що маємо ми нині в радянському українському театрі”.