Григорій ЗЛЕНКО

Неординарну цю людину, наділену хистом літератора й громадського діяча, “безбожно плутають”1 з нелюдом у генеральських погонах. Доводиться ще й ще раз пояснювати, що одеський міський голова 1898-1905 років Павло Олександрович Зелений і одеський градоначальник 1885-1897 років Павло Олексійович Зеленой – особи різні як за вдачею, так і за життєвою долею. Постать першого в нових історичних умовах поволі оживає і дедалі вивищується, другого ж – губиться і розтає у сутінках минувшини, вигулькуючи хіба що разом з анекдотом про те, як славетний дресирувальник тварин Дуров, гастролюючи в Одесі, випустив на циркову арену пофарбованого в зелене кнура і запросив глядачів кланятися йому під нестримний регіт залу, де був присутній градоначальник.

Павло Олександрович Зелений побачив світ в одному з маєтків Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, за деякими свідченнями 1839-го, за іншими – 1840 року. Двадцятилітнім він закінчив правничий факультет Харківського університету і тоді ж розпочав літературну, етнографічну та журналістську діяльність. Писав Зелений російською мовою, хоча володів рідною українською, – і в тому не вбачаємо його гріха: на підросійській Україні не було жодного періодичного видання, яке виходило б українською мовою. Перші прозові твори Зеленого – “Рассказы Никиты Сливаева” – відомий письменник Павло Мельников-Печерський поцінував дуже приязно і допоміг оприлюднити на сторінках “Московского вестника”3. Водночас оповідання і народознавчі нариси молодого літератора з’являються в газеті “Одесский вестник” (Соня. – 1861. – 21 січ.; Проводы кутьи. – 1861. – 15 лип.) та в редагованому поетом Леонідом Глібовим “Черниговском листке” (Проселок. – 1861. – 19 лип.; В деревне. – 1862. – 13 трав.).

Після університету Зелений служив у канцелярії Херсонського губернатора, певний час був судовим слідчим у Бобринецькому повіті, провадячи слідство в глухих закутках, де близько познайомився з життям села і пізнав його докончі потреби; відтак став земським гласним і членом Єлисаветградської земської управи. Упродовж півтора десятка літ він очолював цю управу, заживши собі стійкого авторитету і доброї слави4. Павло Олександрович, зокрема, доклав багато зусиль до створення у Єлисаветграді земського реального училища5. Згодом він виступив ініціатором відкриття в місті публічної бібліотеки. Свої думки щодо її призначення та складу Зелений висловив у просторій статті, підкресливши:

“На мою думку, м. Єлисаветграду, за числом його мешканців загалом і за кількістю інтелігенції зосібна, числом учбових закладів, за географічним, торговельним та іншим положенням, належить мати… саме публічну бібліотеку, громадське книгосховище… переконаний, що як тільки буде вирішене питання на користь заснування публічної бібліотеки, то знайдеться для неї у приватних осіб чимало внесків у вигляді книг, журналів, газет, брошур і т. д. Знайдеться також немало… старожитніх різних документів, актів і іншого, що стосується історії нашого південного краю, які з задоволенням пожертвують бібліотеці вже тому, що в ній вони можуть краще зберегтися, аніж у приватних руках. Чимало давніх документів, корисних для історії краю, знайдеться, мабуть, в архіві єлисаветградської міської управи, де їх легко можуть спожити щурі”.

З другої половини 1870-х років Зелений замешкав в Одесі. Він придбав друкарню Ульріха в Красному провулку, поруч з Дерибасівською, і перебрав на себе редагування найстарішого в причорноморському краї часопису – вже згаданого “Одесского вестника”. Павло Олександрович надав газеті виразного українознавчого змісту. Коли переглядаєш його листування 1877-1887 років, що складає кілька грубих тек, чиїх тільки імен не зустрічаєш тут! Редактор прагнув залучити до участі в газеті кращих українських письменників і громадських діячів – передовсім Михайла Драгоманова, Сергія Подолинського, Олександра Кониського, Михайла Павлика, Леоніда Глібова, Михайла Старицького. Він відрядив до Львова вихованця Новоросійського університету Євгена Борисова зі спеціальним завданням подати реалістичну картину духовного життя Галичини й невдовзі оприлюднив цикл його “Писем из Австрии”, у яких знаходимо прихильні розповіді про редаговані Іваном Франком журнали “Громадський друг”, “Молот”, “Дзвін”, про окремі твори цього письменника, про переслідування його цісарською владою7.

Маємо низько вклонитися Павлові Олександровичу за його діяльну підтримку народної ініціативи – заснувати в Каневі “народну школу на могилі Шевченка, найліпшим чином обставлену, створену приватними зусиллями на скромні пожертви шанувальників поета”8. Нехай збір коштів було припинено владою; хай невдало завершилася і спроба Зеленого заснувати на підросійській Україні першу газету українською мовою, орієнтовану на сільського мешканця9, але ці починання додають до портрета Павла Олександровича виразні риси – риси патріота, що прагнув вивести рідний народ з духовного покріпачення. Йому боліла доля української мови – і він пише передову статтю на її захист, яка загинула в лабетах царської цензури10; проте висловлені в ній думки актуальні й сьогодні, коли українське слово все ще не звучить на повну силу. “…Ми обстоюємо допуск малоросійської літератури й відкритого вживання малоросійської мови… – писав Зелений. – Дивовижно, зрештою, що малоросійська мова чомусь вважається ніби шкідливою в той час, коли фактично існують і юридичне визнані література польська, татарська, єврейська, німецька, грузинська, вірменська й ін.”

Зеленого, як редактора “Одесского вестника”, тепер майже не згадують: його патріотичні настрої і дії не вписуються у той образ Одеси, який намагалися і намагаються створити заангажовані панросійською ідеологією історики міста. Тимчасом сучасник Павла Олександровича зазначає: “Редакторська діяльність Зеленого в Одесі принесла йому лише славу чесного літературного працівника й багато тернів: йому доводилося вести важку боротьбу за свої погляди і врівень з тим зазнавати великих матеріальних втрат”11. Павла Олександровича, як міського голову, взагалі забуто. Об’єктивний же свідок його колосальної роботи на благо Одеси каже: “На муніципальній ниві… Зелений був могутньою постаттю; він виявив великі знання у питаннях міського господарства”12. “Лорд-мер, – згадує інший мемуарист, – умів приваблювати на службу кращих представників третього стану, які й утілювали в життя ліберальні накреслення керманича міського господарства”13.

Стійкий захисник гласності і друг преси, як характеризують його ті, хто близько знав Зеленого, і на посту міського голови не раз відстоював гнане царизмом українське слово. У січні 1905 року він вніс на обговорення міської думи доповідь, де “наполягав на скасуванні циркулярів, що затискують викладання у школах малоросійською мовою, на складанні окремих посібників українською мовою, на допущенні малоросійських книг у шкільні й народні бібліотеки і взагалі на скасуванні розпоряджень 1863, 1876 і 1881 років”14. Павло Олександрович приєднувався до тих, хто підписав заадресовану в Петербург телеграму “про скасування утисків для малоросійської преси”. Він був серед тих, хто підтримав резолюцію земських і міських діячів з питання “про українізацію школи”. За його пропозицією в Думі було прийнято рішення про асигнування 500 карбованців на спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченкові. До самісінької смерті він залишався членом Петербурзького благодійного товариства для поширення книг українською мовою.

Природно, що Зелений увійшов до числа засновників одеського українського культурологічного товариства “Просвіта” – одного з найкрупніших у підросійській Україні. Він був членом його першого правління, обраного взимку 1906 року, підтримував усі заходи товариства, допомагав влаштовувати літературно-мистецькі вечори й читання15. За дозволом Зеленого в Одесі 23 листопада 1905 року відбувся перший в Російській імперії велелюдний український мітинг, учасники якого зажадали повернути Україні відібрані в неї російськими царями вольності16.

Коли ви входитимете до Одеської державної наукової бібліотеки імені М. Горького, що підноситься на вулиці Пастера поруч з Українським музично-драматичним театром ім. Василя Василька, згадайте добрим словом Павла Олександровича Зеленого. На початку його головування міська публічна бібліотека – попередниця сьогоднішньої державної наукової – знаходилася у тому будинку, який нині займає Археологічний музей Національної академії наук України. Було їй і тісно, й незатишно. В грудні 1902 року адміністрація бібліотеки звернулася до Зеленого з клопотанням про те, аби питання про спорудження нової книгозбірні було поставлене на першу чергу при реалізації дозволеної 10-мільйонної позики17. Одеса тоді переживала важку фінансову кризу і змушена була взяти цю позику. Незважаючи на те, що “дірок” для неї вистачало, Зелений погодився збудувати бібліотеку і сам очолив комісію, яка організовувала й контролювала будівельні роботи. Він послав за кордон міського архітектора Михайла Федоровича Нештурху, аби той вивчив кращі бібліотечні споруди Європи й розробив оптимальний проект книгозбірні.

Павло Олександрович був палким книголюбом. Переглядаючи звіти міської бібліотеки кінця XIX – початку XX століть, щораз зустрічаєш його прізвище серед тих, хто дарував “публічні” книги, мистецькі твори, рукописи. Лише 1904 року він передав “647 томів різних книг, серед яких дуже багато вельми рідкісних і цінних творів (різними мовами)”18. “Крім книг, П[авло] О[лександрович]… передав бібліотеці всілякі матеріали з історії російського суспільства, а також матеріали, які в майбутньому, без сумніву, стануть вищою мірою корисними для кожного, хто зацікавиться нашою культурою і нашою історією”19.

В середині квітня 1905 року Зелений взяв участь у закладанні будівлі бібліотеки. Виступаючи з промовою, він покладав великі надії на молодь, як головну рушійну силу історії, говорив про видатну роль книги в житті людства. Актуально відлунюють такі його слова:

“…Ми присутні на дуже маленькому, здавалося б, тріумфі освіти, проте тріумф цей має велике значення – і не лише для одного нашого міста. Одеська міська публічна бібліотека вважається за обсягом свого книгосховища і за багатством змісту третьою бібліотекою в Росії. За рішенням міської думи вона матиме і власне взірцеве приміщення. До спорудження його ми нині приступили. Будинок має прикрасити місто в сенсі архітектурному, а водночас це буде, без сумніву, пам’ятка того, що похмурі часи вичерпуються і настають кращі часи… Я переконаний, що зі спорудженням особливого будинку для бібліотеки за останнім словом, так би мовити, бібліотечно-архітектурної науки… бібліотека дістане більше співчуття і підтримки, розширюватиметься і вдосконалюватиметься. Постануть жертводавці не лише друкованих видань, але й жертводавці родинних документів і навіть архівів, зберегти які необхідно для історії не тільки міста, але цілого краю і, можливо, для історії вітчизни…”20

З широко відкритою душею сприймав Павло Олександрович і потреби Одеського товариства історії та старожитностей, дійсним членом якого був обраний 22 січня 1899 року. І його бібліотеку він поповнив багатьма цікавими виданнями та рукописними матеріалами. Засвідчено, зокрема, що сюди він передав фотографічну копію з картини Шевченкового приятеля художника Віктора Ковальова “Остання рада на Запоріжжі 1775 року”, оригінал якої знаходився у колекції відомого чернігівського збирача предметів української давнини В. В. Тарновського21.

Залишити пост міського голови Зеленого примусили консервативно налаштовані гласні, які в обстановці спаду революційного піднесення вимагали від Зеленого “поменше м’якості, побільше владності”. Павло Олександрович, якому минав сьомий десяток, зосередився на літературній праці. З-під його пера вийшли “Воспоминания о южнорусских погромах 1881 года”, вміщені в першому томі “Еврейской старины” за 1909 рік (Вип. 4. – С. 207-211), мемуарні нотатки “О последних пяти годах крепостного состояния”, подані в четвертому томі збірника “Великая реформа”, який вийшов 1911 року (С. 86-94), ряд інших матеріалів.

Потім Зелений виїхав з Одеси – і про нього довго не було жодних вістей. Аж улітку 1912 року надійшло сумне повідомлення, що Павло Олександрович помер 15 серпня у Ростові Ярославської губернії. Там він провів останні свої дні у важкій журбі за батьківською землею і в злиднях. Там його й поховали. У скупих промовах над домовиною все ж було відзначено його високі моральні риси, його помітну роль гуманного громадського діяча.

Примітки:

1. Вислів належить покійному літературознавцеві М.Є. Сиваченку, який одним з перших, коли й не першим, згадав про Павла Олександровича Зеленого. Див.: Сиваченко М.Є. 1) До історії “Черниговского листка”: (Два листи Л.І. Глібова до П.О. Зеленого) // Рад. літературознавство. – 1959. – № 2. – С. 118-120; 2) Чи належить Леоніду Глібову псевдонім П. Сонін? // Сиваченко М.Є., Деко О.А. Леонід Глібов: Дослідження і матеріали. – К., 1969. – С. 75. Пізніше про П.О. Зеленого писав автор цих рядків: Зленко Г.Д. “Защитник гласности и друг печати” // Вечерняя Одесса. – 1991. – 28 июля.
2. Егоров (Конспаров) А.Е. Страницы из прожитого. 1881-1906 гг. – Одесса, 1913. – С. 168-169.
3. Зленко Г.Д. 3 полону літ: Літ.-критич. нариси. – К., 1989. – С. 244-245. Лист П.І. Мельникова-Печерського до П.О. Зеленого від 31 січня 1859 р. зберігається в Державному архіві Одеської області (Ф. 162. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 1-2).
4. Черкасе А.И. Первый земец: [П.А. Зеленый] // Одесские новости. – 1900. – 2, З, 5 марта; Чествование П.А. Зеленого // Там само. – 1900.- 3 марта. Див. також: Ршк [Рашковеикий! Н. Новый городской голова // Там само. – 1898. – 25 февр.
5. И-чъ Е. Елисаветградское земское реальное училище: 1870 – 31.VIII.1895 // По морю и суше. – Одесса, 1895. – № 35 (3 сент.). – С. 1-5.
6. Зеленый П.А. К вопросу об устройстве публичной библиотеки: (Письмо в редакцию) // Елисаветградский вестник. – 1889. – № 48. Складаю подяку працівникові Кіровоградської обласної бібліотеки О. В. Чуднову, який надіслав копію цієї публікації.