Щороку в Міжнародний день музеїв у Кіровограді вручається краєзнавча премія імені Володимира Ястребова, заснована десять років тому обласною радою. Так було увічнено пам’ять дослідника археології, етнографії, топонімії, засновника музейної справи в краї, педагога, який з’явився на світ на російських теренах, а відомим шукачем і збирачем старовини став у Центральній Україні. Протягом нинішнього року будуть проводитися заходи, присвячені його 150-річчю. Народився Володимир у 1855 році в Кривій Луці Самарської губернії, у сім’ї священика.Мати померла, коли хлопцеві було кілька років, тож участь у вихованні взяли бабуся та няня. З останньою він і вирушив у дев’ятирічному віці до дядька в Самару. Згодом закінчив класичну гімназію. Далі юнак їде до Одеси, вступає там на історичне відділення історико-філологічного факультету Новоросійського університету.

Навчання в одному з провідних вузів Російскої імперії дарує Володимиру спілкування з професорами, дає можливість працювати з багатими книжковими фондами приморського міста. “Приблизно 1874 року до мене з’явився молоденький студент, невеличкого зросту, не дуже гарний, з темним обличчям, в окулярах, але обличчя його було таке виразне і освітлювалося таким приємним усміхом, що любо було дивитися на нього, – писав про Ястребова викладач Маркевич. – З того часу… часто приходив до мене, брав багато книжок і читав їх з захопленням. Я приголубив юнака, часто затримував його в себе, балакав з ним і впевнився , що він надзвичайно серйозно ставиться до своєї праці”. У студентські роки започатковується робота Ястребова над дисертацією “Хрестовий похід Фрідріха ІІ”. Юнак тоді перечитав з цієї проблеми всі книги, які були в Одесі. При цьому, особливо на початковому етапі навчання, до отримання стипендії, він переживав значну скруту. Її посилили розходження з батьком, котрий відмовився йому матеріально допомагати. Виручила вірна няня, яка колись вирушила з ним до Самари. Вона продала свою швейну машинку, що допомогло в продовженні навчання її колишнього вихованця. Серед викладачів В. Ястребова в Одесі був і відомий професор-славіст В. Григорович. Разом з ним вони у 1876 році переїхали до Єлисаветграда.

У місті над Інгулом професор і новоспечений випускник університету влаштовуються викладати в земській реальній школі. Останню тоді якраз очолив колишній студент Григоровича по одеському університету Завадський, котрий передав запрошеному ним Ястребову уроки з історії. Цей же предмет Володимир викладав і в місцевій жіночій гімназії. У новому для себе місті в умовах початку трудової діяльності він. як писала зінов’євська (Зінов’євськ – назва міста, яка змінила в радянські часи Єлисаветград, і у свою чергу, була попередницею назви Кірово, Кіровоград) дослідниця Н. Бракер, “як син пригорнувся до В.І. Григоровича, раз у раз одвідував його в його маленькому помешканні, вбирав у себе його широкі замисли і мрії і правдоподібно сам ділився з ним своїми планами. Поховавши свого “духовного дідуся” як звав він Григоровича, Ястребов підняв знаряддя, що випало з його мертвих рук і провів перші борозни наукового дослідження нашого краю”.

За кілька місяців проживання в Єлисаветграді Володимир Ястребов завершує роботу над дисертацією, і 20 січня 1877 року йому присвоюється кандидатський ступінь. Потреби продовження наукових досліджень привели його до поїздок в Одесу. Крим, на Кавказ, до Італії, Франції. Відвідини Москви дали досліднику матеріал про відомого співака О. Петрова, який народився в Єлисаветграді. В архівах церков та колишньої фортеці Святої Єлисавети науковець відшукав відомості для своїх наступних праць “Архив крепости Св. Елисаветы”, “Греки в Елисаветграде”, “Чума в северной части Елисаветградского уезда Херсонской губернии” та інші.

Мешкаючи на колишніх теренах Новох Сербії, Ястребов виявив інтерес до того пласту історії краю, до доль балканських колоністів на землях Вольностей Запорозьких. Зокрема, в Олександрійському повіті він знайомиться із сербами Хорватами і Пишчевичами. Від нащадків колоністів дослідник отримує їх родоводи, щоденник і “Примечанія Александра Пишчевича на Новороссийскій край”. Останні він підготував для публікації в “Київській Старовині”, Туди ж Ястребов направив і “Пісню про серба”, записану в с. Олексіївці Єлисаветградського повіту. У коментарі до твору Володимир Миколайович пише про “поблажливо-гумористичний дух, який дуже характерний для відносин між малоросійським населенням степів і сербами-пришельцями”, що й підтверджувалося уже з перших строф. У передмові до своєї головної праці “Матеріали з етнографії Новоросійського краю, зібрані в Єлисаветградському і Олександрійському повітах Херсонської губернії” він напише: “Серби, котрі дали головний матеріал для урядової колонізації цього краю у минулому столітті, до сьогоднішнього дня розчинились в оточуючому російському середовищі без останку, хоч варто передбачити, що і вони внесли у неї щось своє… До цього вивчення привело нас також і довготривале перебування в центрі колишньої Нової Сербії – Єлисаветграді, пам’ять професора Григоровича, який спочив саме тут серед історичних та етнографічних задумів і починань”. У вміщеній в “Київській Старовині” рецензії відзначалася зокрема цінність зібраних у “Матеріалах…” легенд, які мали слугувати вагомим внеском “у малоросійську народну т. зв. двовірчу літературу”. Вірогідним є авторство Ястребова рецензії на “Известіе о похожденіи Симеона Степановича Пишчевича”, підписаній “В.Я.”. Тут мова йде про залишок лише кількох десятків нащадків новосербів, що розорилися чи розоряються, про відсутність слідів сербських етнографічних особливостей і задається питання, у якому, здається, бачимо відповідь: “Чи не була простим непорозумінням слов’янська і взагалі іноземна колонізація Новоросії?”. Серед інших публікаій у “Київській Старовині” Володимира Ястребова відзначимо статті “Херсонес Таврический” “Домашнее воспитание начала нынешнего столетия”, “Греки в Елисаветграде”, “Очаковская зима по рассказам современников”, “Письма графа Аракчеева к К.П. Лисаневичу”. Головними ж напрямками краєзнавчих досліджень історика були етнографічний та археологічний.

До безпосередніх досліджень на Єлисаветградщині учитель зумів залучити широке коло учнів свого земського реального училища. Вони збирали пісні, казки, писанки і візерунки. З останніх він зібрав і видав невеликий альбом. При училищі працювали вечірні класи. Кращі учні оформили Ястребову колекцію малюнків і писанок. Частина її була видана в Москві. Інша – направлена Археологічній комісії. Крім учнів, до етнографічної збиральницької роботи Ястребов залучив і сільську інтелігенцію: учителів, священиків. Багато допомагала йому колишня учениця (по жіночій гімназії) Ганна Тобілевич (із відомого роду корифеїв українського театру). Відбулося знайомство з великим знавцем і аматором крайової старовини, священиком з Олександрії Василем Никифоровим. Приятелював етнограф із знавцем українського фольклору В.А. Менчицом.

Зібрані Володимиром Миколайовичем у північних повітах Херсонської губернії етнографічні матеріали відображали історико-етнічну карту цього регіону, яка сформувалася протягом спільного сторічного проживання різних народів. Дослідник дійшов висновку, що це відбилося і на мові, і на змісті української усної народної творчості, додавши до неї нові елементи. Особливу увагу він приділяв вивченню прізвищ краю. На Єлисаветградщині та Олександрійщині він записав біля 400 прізвищ з поясненням їх походження і просистематизував їх за внутрішнім зв’язком з особистим і громадським селянським життям. У 1893 році вийшла стаття “Малорусские прозвища Херсонской губернии”. У ній автор пояснює значення прізвищ для вивчення мови, розповідає про обставини цього, наводить приклади використання їх у топографічних назвах, приказках, прислів’ях, дитячих піснях.

Ястребов зібрав цікаві відомості про писанки. Зокрема, у згадуваних “Материалах по этнографии Новороссийского края…” він використав багато візерунків болгарських писанок: гребінь, клинці, повна ружа тощо. До речі, позитивну оцінку “Матеріалам…” дав відомий дослідник М. Сумцов: “Взагалі, у збірнику видно редакторську руку, дбайливість про розпорядок і систему, уважне співставлення до інтересів науки і читача”. З іншого боку, відомий український етнограф В. Гнатюк критично оцінив у ній спроби виокремлення корінного населення степової України в особливий “новоросійський” тип російського народу. Додамо, що В. Ястребов листувався ще з одним збирачем зразків українського народознавства Ф.Вовком.

Володимир Ястребов провів велику кількість археологічних розкопок. Їх наслідки він оприлюднює, крім іншого, в “Опыте топографического исследования древностей Херсонской губернии”. Оцінкою внеску науковця в дослідження давнини на землях Центральної України стало обрання його членом-кореспондентом Московського археологічного товариства, Одеського товариства історії і старожитностей, Історико-філологічного товариства при Одеському університеті, членом-кореспондентом Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, співробітником Петербурзької археологічної комісії тощо. Володимир Ястребов залишив слід у історії краю і як організатор та завідуючий першим в історії краю музеєм. Виник він 1883 року в реальному училищі, і , згідно з міністерським наказом, мав забезпечувати наочність з історії та географії. До цього навчального осередку учитель і передає усі зібрані археологічні та етнографічні речі. Про роль Ястребова в діяльності музею свідчить той факт, що після його смерті він занепав на десять років. А колекцію 435 писанок із Херсонської, Київської, Подільської, Чернігівської та Бесарабської губерній було передано за межі краю, на Полтавщину. як писав у некролозі про смерть дослідника О. Маркевич: “Вкажу ще на заслугу В.М. Ястребова – улаштування історичного й географічного відділу в музеї при єлисаветській реальній школі: це був перший музей свого роду, який мав старовинні речі неабиякої наукової вартості, які й були набуті Ястребовим або через його посередництво. Він, очевидно, пишався своїм твором і тому був страшенно засмучений, коли Археологічна комісія, взявши не перегляд з музею бронзову ручку, що відображала медузу, затримала її для Ермітажу як рідкісну й цікаву з наукового погляду, а музею надіслала замість неї якісь інші речі”.

Сергій Шевченко.