СИН ПОЛИНОВИХ СТЕПІВ

Пам’яті М. Смоленчука

Мчить життя невимовно хутко
Ми — плавці на його бистрині.
Хустка мамина, чорна хустка –
Тільки й світла мені у вікні.
Надихає мене на спокій
І полегшує ношу важку.
І живу і пишу я, допоки
Вірне серце цьому маяку.
…Мамо, мамо, побудь зі мною!
В одинокій тривозі стою.
Назавжди вже мороз сивиною
Побілив чорну хустку твою.

А. Корінь

“Степ — його доля і його пісня. Тут йому вільно дихається, добре думається. Недарма Гр. Нудьга в дарчому написі на збірці чумацьких пісень назвав його “сином і поетом степу”.

У степовому Бобринці, що на Кіровоградщині, він народився 3 липня 1927 року. В його творах знайдемо чимало яскравих описів степу з його вражаючим безмежжям, де багато сонця і обмаль води, де впродовж віків численні орди валами накочувалися на рідну землю, а наші предки близькі і далекі героїчно обороняли її від нападників. Навіть на Смоленчуковому городі побачите полиновий куточок, міцний запах якого, наче чарівне євшан-зілля, тривожною радістю обвіває душу й викликає в уяві образ степу” (Літ. Україна.— 1987.— 9 липня).

Про дитинство майбутнього письменника відомості вкрай скупі. Ні він сам, ні його друзі про це не пишуть. Можна лише здогадуватись, яким могло бути те дитинство, що припало на нелегкі в долі нашого народу 30-ті, і обірвалося дочасно на початку великої війни…

Першим великим випробуванням була вимушена розлука з Батьківщиною. За скупими рядками архівного документа — трагедія юної душі, яку, як молоде деревце, вирвали із рідної землі і кинули на чужинецький кам’янистий грунт, де вона відчайдушно бореться за право жити.

“Я, Смоленчук Микола Кузьмич, 1927 року народження, був вигнаний до Німеччини 2 березня 1944 року за 14 днів до приходу наших військ в містечко Бобринець Кіровоградської області, де я знаходився на окупованій території. В Німеччині спочатку працював на бауерів у селі Шенштедт поблизу Лангензальце (Тюрінгія). Восени я потрапив у штрафтабір “Рай-Арбайт-Дінс” (табір трудової повинності) на Голландському кордоні, де пробув до березня 1945 року. Звідси втік після того, як табір (під час обстрілу) був спалений і нас розвезли по бауерах. Пройшов Вестфалію і землю Кассель. Був звільнений американськими військами поблизу м. Мюльгаузен. Кілька місяців там я перебував у таборі для переміщених осіб. Про все це описано мною в автобіографічному романі “Сиве покоління”.

Повернувся. Бо кликала до себе рідна земля, пропахлі полином степи. Та негостинно зустріла вона сина з далеких доріг. Довелося ще кілька років терпіти знущання й приниження, каторжно працювати на Уралі “спокутуючи” неіснуючу вину. Мабуть мав при собі (бодай у спогадах) гілочку степового євшану, бо втік голий і босий на Україну, у рідні сонячні степи… Так народна пам’ять про татаро-турецьку неволю, про тяжку тугу за “тихими водами”, за “ясними зорями” обізвалась і в його особистій долі, а відтак і в його творчості.

Мав уроджений потяг до прекрасного, любив землю, отож і мріяв зробити її ще кращою. Хотів прикрашати її садами. Обрав собі фах агронома-садівника і в 1950 році закінчив Бобринецький сільськогосподарський технікум. Та доля розпорядилася інакше. Літературний хист, який доти дрімав і чекав свого часу продиктував крутий поворот у біографії. М. Смоленчук стає студентом філологічного факультету Кіровоградського педінституту. Ще будучи студентом захопився краєзнавством.

“Основний напрям його пошукових та зрештою і письменницьких зацікавлень визначила випадкова зустріч на базарі в Бобринці восени 1947 року з небожем М. Кропивницького — сином його старшої сестри Ганни — Миколою Сочевановим, актором театру й співаком-бандуристом,” — пише колега М. Смоленчука по Кіровоградському педінституту В. Марко. Зустріч, можливо й справді була випадкова, але степове містечко Бобринець тим і славне, що було воно колискою українського професійного театру та батьківщиною його засновника, й ця тема давно чекала талановитого, зацікавленого і закоханого у свою справу дослідника. Так вони і знайшли одне одного — дослідник і письменник М. Смоленчук і історія театру Корифеїв — тема, яка червоною ниткою прониже все його життя і творчість. І це вже не випадковість, а закономірність. Але повернімося до Сочеванова. Він розпочинав свій шлях на сцені в трупі М. Кропивницького, добре знав місця в Бобринці та околишніх селах та хуторах, пов’язаних з життям і творчістю основоположника театру корифеїв. Розповіді бувалого актора про рідного дядька та інших діячів української сцени, подарований оригінал листа М. Кропивницького настільки захопили М. Смоленчука, що він починає активно збирати документи, спогади тих, хто близько знав уславленого земляка.

Результати тривалих пошуків, вивчення багатьох архівних матеріалів та праць про великого актора й драматурга з’явилися не одразу. Мине майже десятиріччя від тієї пам’ятної зустрічі з М. Сочевановим, поки наприкінці 1956 року на сторінках районної газети “Червоний шлях” побачать світ перші скромні публікації. Потім — повість “Степи полинові” (1961) та роман “Ой, літав орел” (1969), присвячені життю та багатогранній діяльності М. Кропивницького. З історією появи повісті “Степи полинові” пов’язані чи не найсвітліші сторінки життя автора — знайомство й контакти з незабутнім М. Рильським. Своїм “літературним батьком” називав великого поета наш земляк. Максим Тадейович прихильно поставився до прозового дебюту сільського вчителя з степової Кіровоградщини, рекомендував повість до друку, радів разом з автором її сигнальному примірникові.

Щасливим і плідним для М. Смоленчука виявився 1971 рік. У Києві виходить його краєзнавча монографія “М. Кропивницький і його рідний край” в Одесі він захищає кандидатську дисертацію на основі знайдених матеріалів, де по-новому висвітлено життя і діяльність М. Кропивницького до виходу на професійну сцену.

Проте рік, що приніс письменникові стільки радості, закінчився дуже сумно. Після славнозвісної відлиги крижаний вітер на диво швидко досяг Кіровограда.

Початок 70-х років — це третя хвиля боротьби з українською інтелігенцією. 15 грудня 1971 року у своєму виступі тодішній голова Спілки письменників України Ю. Смолич сказав: “І в нашому українському середовищі є націоналісти”. Це був сигнал… В січні наступного року в Києві почнуться арешти шістдесятників, а в Кіровограді того ж 15 грудня первинна організація педінституту виключила з партії М. Смоленчука. За буржуазний націоналізм, який полягав у перевезенні рукопису І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” з Києва до Кіровограда. Атмосфера була гнітюча. Стежили за кожним кроком. У педінституті, розсаднику крамоли й примітивного мислення, було дві ланки стеження за викладачами і студентами: по лінії КДБ і по лінії керівництва…

Того ж дня виключення підтвердили у парткомісії міськкому партії, але вже з іншим формулюванням, оскільки у перевезенні рукопису не було ніякого криміналу, а звинувачувати в поширенні підстав не було. В кінці травня на бюро міськкому вчинили судилище. Формулювання: виключити за “неискренность перед партией”. Це вже було серйозне звинувачення, але щодо М. Смоленчука, як багатьох інших шістдесятників, воно було несправедливим. Бо вони тоді, як ніхто інший вірили у чистоту і святість комуністичних ідеалів, більше того, намагались їх захистити. Тому М. Смоленчук подає апеляцію, яка була відхилена в обкомі. Довелося звертатися до ЦК. М. Смоленчука тоді підтримав Валентин Шевченко, розвідник з часів воєнних і післявоєнних, драматург (одну його п’єсу ставили кропивничани), заступник начальника КДБ в Кіровоградській області, гнаний, виключений з партії також…У вересні М. Смоленчука звільняють з роботи. Спробував улаштуватися садівником, на завод “Олієкомбінат”… Але як тінь за ним всюди ходила слава: виключений із партії. Розіслав заяви в 15 педвузів країни — тиша. Всі, видно, боялись брати. Аж згодом отримав десять годин на тиждень у дев’ятій десятирічці, навчав вечірників. Згодом прийшла реабілітація. Повернули партквиток. Та не повернули здоров’я. Адже саме тоді бере початок страшна хвороба, яка й звела врешті-решт письменника дочасно в могилу.

Незважаючи на те, що М. Смоленчука було поновлено в рядах партії, ще десятки років він чув, за його словами, на своїй потилиці холодне дихання “залізних феліксів” із органів держбезпеки. Тож змушений був залишити свою степову колиску й податися на Волинь, де чотири роки завідував кафедрою української літератури у Луцькому педінституті.

Повернувшись у Кіровоград М.К. Смоленчук працює “на два фронти” — в педінституті зі студентами, а дома — над новими рукописами.

Хронічна хвороба вперше дала про себе знати у далекому 1972-му після арештів українських дисидентів, коли й його, Смоленчука, кликано було на “розмови” у просторий кабінет будинку з колонами, потоком на різних рівнів бюро та зборах виносились питання: про персональну справу члена партії… І лили бруд, і забирали партквиток, і позбавляли спокійних ночей, і термосували серце… За що? За те, що пережив нелюдські 30-ті у морених голодом і холодом бобринецьких степах? За те, що забраний фашистами будувати “фатерлянд”, шукав дорогу на батьківщину, а знайшов каторжну роботу на Уралі, роки знущання й приниження — тому утік голий і босий в Україну? За те, що згодом, ставши викладачем ВУЗу, письменником, краєзнавцем, переймався долею свого краю, своєї мови, свого народу?

Система таких не сприймала. Одних карала на горло тихо, підступно, інших запроторювала за грати й у психлікарні на роки-десятиліття, ще інших силувала до повільного згасання. Він пережив це, хоч і був, як усі творчі натури, дуже вразливий, але всі ті хвилювання не пройшли безслідно і хворобам, які терзали його тіло, письменник великою мірою зобов’язаний їм…

Тоді, в 70-х вперше лікарі зафіксували у М. Смоленчука підвищений вміст цукру в крові — зародок хвороби, яка передчасно, після тяжких мук, поклала його в могилу.

Микола Кузьмович попри своє недуже здоров’я подвижно трудився на ниві виховання молоді, на ниві красного слова. Він багато встиг сказати про нашу минувщину, про героїв і катів свого народу в романах, повістях, лекціях, публіцистичних статтях… Не все ще опубліковане з його письменницьких шухляд. В останні місяці свого життя жалкував, що не встигне висповідатись до краю про свою нелегку добу, тернами устелену дорогу життя…

Він любив життя, радів друзям, тішився своїми внучатами, сподівався пережити досадну зиму, аби милуватися ошатною в цвітінні білопінному грушею, під якою натхненно мережились рядки його книг… Був дуже товариським і комунікабельним. Від різних людей, із різних міст і сіл тоді ще Радянського Союзу до нашого земляка адресувалося багато відомих людей і літературних критиків, прозаїків, поетів, драматургів. Ось імена деяких із них: Ю. Мокрієв, М. Рильський, П. Ребро, А. Дімаров, П. Загребельний, В. Яворівський. Чимало листів одержував письменник і від тих людей, чиї імена нічого не говорять широкому загалу — педагогів, журналістів, студентів та учнів. Зворушливі спогади про М.К. Смоленчука публікував його друг журналіст Г. Поздняк. З листів самого Миколи Кузьмовича постає людина добра, чуйна, порядна, чесна, готова прийти на допомогу за першим покликом.

Письменник намагався відповісти на кожен лист, незважаючи на зайнятість. У нього завжди складалися добрі стосунки зі студентами. Навіть закінчивши інститут, вони ще довго надсилали своєму улюбленому наставнику вітальні листівки із чудовими і щирими побажаннями…

Микола Кузьмович за складом душі був романтиком, якого вабили простір, широта, розмах. А таких молодь любить, за такими йде.

…Його обожнювали доньки. Це видно з їхніх листів до батька. В архіві письменника зберігається чорновик листа доньки Тані головному редакторові газети “Правда”. (Невідомо, чи був він відправлений адресату) Таня пише: “мій чудовий батько, мій бог, мій кумир, найчесніший, найблагородніший, дуже думаючий і з цієї причини дуже горьований” і т. п.

Останні роки свого життя письменник дуже страждав від хвороб. Не можна спокійно читати рядки його листа товаришеві ще від студентських літ журналістові Г. Поздняку: “Дорогий Жора! В мене біда — діабет, наділений честю і совістю нашої епохи в 1971 р., дав щедрі плоди. За цей рік лежав шість разів в обласному кардіологічному диспансері з серцем, а в серпні діабетичний криз розбив мене цілком — відібрав руки, ноги, зір і слух. Особливо мучить якась діабетична ангіопатія. Цілодобовий нестерпний біль, коли ладен на стіни лізти. Трохи попустило ліву руку, читаю машинописний текст, хоч в принципі майже тримісячне вилежування в обласній лікарні, включаючи барокамери, магніти, майже нічого не дало. Ніяких інтересів, тільки страх перед тим, як пережити чергову ніч. Роман встиг закінчити, передав товаришем до видавництва. Нічого не бачу…”

Страждало не лише тіло, страждала й душа. Напередодні 1992 року М. Смоленчук з гіркотою повідомляє побратимові по студентській лаві: “Перспектив ніяких, особливо нашому поколінню, відмираючому. Як і все попереднє життя — щоденно сиджу за столом, а нащо — не знаю, бо нікому твоя продукція не треба. Повість, яка мала побачити світ у ІІ кв. у видавництві “Промінь”, повернута (нема паперу і коштів, хоч уже й аванс за неї отримав. Роман надісланий рік тому в “Радянський письменник”, — навіть вістки нема, що одержали, через тиждень кінчаю першу частину другої книги “Сивого покоління”, але пишу її, щоб чимось заповнити час…”

Він віддано по-синівськи любив Україну. Останній рік жив у вимріяній незалежній державі, переживав, аби не скомпрометувати її незалежність, але вірив у свій народ, що вже не підкупити самостійну націю шматком ковбаси чи спекулятивними обіцянками на тлі нинішніх труднощів.

12 січня 1993 року на 66 році життя письменник і громадський діяч М.К. Смоленчук відійшов у вічність.

ЙОГО ПОЗИЦІЯ

Його позиція ніколи не була позицією стороннього спостерігача. Адже ж відомо, що ті, хто сповідував принцип “моя хата скраю”, не зазнавали переслідувань з боку системи. Найсуттєвішою рисою його людської і громадянської позиції була любов до своєї Вітчизни, до рідного краю, до народу, часткою якого він був.

Особливо яскраво виявилася його позиція громадянина і патріота у вступному слові на установчих зборах міської організації Руху. Письменник був лише гостем на зборах, але і те, що він виголосив на них розлогу промову, частину якої опублікувала потім рухівська газета “Думка” (листопад 1989 № 4), свідчить про неабиякий авторитет Миколи Кузьмовича серед місцевої інтелігенції, що складала значну частину місцевого осередку НРУ.

“Треба визнати, — сказав він, — що Народний Рух на Україні сьогодні є, хоч ідею Руху та його носіїв скомпрометовано перед народом. Цькування інтелігенції вилилося в умах багатьох не кращих представників робітничого класу, селянства і, особливо, міського обивателя в думку, що письменники, покинувши свої робочі столи, вирішили захопити владу в республіці. Це абсурд.

Особливо буйно це процвітало впродовж останніх місяців на сторінках від офіційної республіканської періодики до “Кіровоградської правди” та районних газет включно, у наспіх зліплених мітингах, де шельмувались кращі сини і дочки нашого суспільства.

Зневага до інтелігенції — мозку нації — і призвела, на його щирі переконання, до духовної, а відтак — економічної кризи.

“Їдемо у XXI сторіччя на гарбі” “…Коли б не був хворий, теж би став у ваші ряди” Цим уже визначив своє ставлення до Руху, хоч і не все в його програмі поділяв. Вважав НРУ реальною силою, здатною поламати те, що давно вже стало в нашому житті поганою традицією — покінчити із сваволею та безчинствами, зарозумілістю і хамством, що процвітають пишним цвітом у нашому суспільстві.

“Догосподарювалися ми до ручки, шановні наші керівники. Недавно об’їхавши добру половину Бобринеччини, де робив описи братських могил для академвидання, був приголомшений її непоправними витратами. Теоретично знав, що з карти України за останні роки зникли 1502 села, а тут побачив вочевидь…

Уже кілька місяців ходжу під враженням розповіді свого колеги, що описував братські могили Компаніївщини. Приїхав він у Колмаківку, біля братської могили 57-и визволителів села покладено живі квіти, а в селі — жодного жителя. Навіть у страшному 33-ому, розказували мені люди, у сусідній Сасівці таки лишилось 6 родин. А тут — жодного. Геноцид” (Думка. 1989. № 4, листопад).

Микола Кузьмович до останніх днів свого життя турбувався про долю своєї країни. Про це згадують і колеги по письменницькому цеху, і близькі письменника. Він був одним із небагатьох людей, яким ніякою мірою не була властива рабська психологія. У цьому переконує непримітний на вигляд папірець, бланк нагородного листа, на якому письменник написав: “До 60-річчя мені дали бланк на одержання грамоти Президії Верховної Ради УРСР, та я відмовився його заповнювати, сказавши: “Не хочу одержувати нагороди від тих, хто мене все життя переслідував”. Вчинок, гідний людини (Зоря. — 1994. — 9 вересня).

РЕЦЕНЗІЇ НА ТВОРИ М.К. СМОЛЕНЧУКА

“Родня” — ніби промінь, який вихоплює з сивої давнини найтрагічніший і найгероїчніший час легендарної фортеці. Цей промінь небайдуже освітлює дубові зруби кріпості, хижі, посадницький терем. Він примушує хвилюватися за долю мешканців цього древнього міста русичів.

З різних джерел: з архівів, народних переказів, пісень автор зібрав дорогоцінні зернини, щоб потім вони проросли живими сторінками історії наших пращурів.

Фабула повісті схожа із своєрідним ланцюгом, який обривається на кульмінації твору, коли Мар’я (головна героїня) “зметнулась ластовицею над городнею і… зникла в чорному проваллі”. Кульмінація і розв’язка повісті зливаються в одне ціле. І це, мабуть, має свій смисл. Адже кінець “Родні” був кривавим і грізним.

Сюжет твору дуже виграє від того, що письменник вміло поєднав фольклорні елементи з історичними. Це поєднання дало ряд прекрасних образів оборонців Родні і серед них горду сонцеоку Мар’ю іменем якої вдячні нащадки назвуть гору і глибоке урочище.

Ось мужній і хоробрий ватажок роднянських воїнів гридень Колот. Він щиро вболіває за рідний край і його майбутнє. Колот менш за все піклується про особисте життя, і тому його меч завжди шукає ворога в найнебезпечнішому місці.

Відважний і чесний молодий воїн Олексич.

Автор безпощадний до підлого зрадника посадника Лагути. Цей іуда, що плазував перед ворогом, викликає в читача таку ж огиду, яку він викликав в оборонців Родні.

Добре вималювані образи найнижчої верстви населення, ізгоїв, таких як Тука, Петрило.

Русло дії твору проходить через окремі частини повісті, які ніби замикаються в окремі мікросвіти, живуть своїми болями і радощами. Тому повість дещо фрагментарна. Але ці фрагменти об’єднуються між собою завдяки одній внутрішній сюжетній течії, яка набуває найстримкішого і найбурхливішого розвитку в кінці твору.

Повість… воскрешає славу і гордість наших предків. Закриваючи “Родню” відчуваєш, як черлене крило минулого обпалює уяву, і тоді на мить стаєш не тільки свідком, але й учасником непокірних оборонців легендарної фортеці (Молодий комунар. — 1968. — 30 липня. — С.2).

“Ой, літав орел.” На світлому небосхилі українського театрального мистецтва пломеніючою зіркою першої величини буде сяяти ім’я М. Л. Кропивницького. В чорні роки самодержавно-чорносотенної реакції він сміливо взяв у свої дужі руки кермо реалістичного мистецтва і провів його через шквальні суспільно-політичні шторми та життєві вихори. Ось це буденне життя в поєднанні з тривалою щоденною працею і незгасаючою творчою енергією М.Л. Кропивницького правдиво і художньо відтворив письменник Микола Смоленчук у своїй книзі “Ой, літав орел”.

За жанром — це документальна повість, в якій автор, оперуючи багатим і цікавим матеріалом, без надмірного художнього домислу, рельєфно і точно відтворює літопис життя, творчої і громадської діяльності основоположника українського професійного театру, піонера вітчизняної соціальної драми, невтомного наставника і вихователя цілої плеяди знаменитих акторів, які чарували своїм мистецтвом глядачів.

Повість складається з трьох книг і епілога. Така композиція твору випливає з самого життя і багатогранної діяльності М.К. Кропивницького й того оригінального, вельми цікавого і цінного матеріалу, який автор почасти вперше вводить в літературний обіг.

Твір написано вмілою рукою. Про це свідчать відгуки однієї з найстарших поетес України Олени Журливої. “Ваш твір “Ой літав орел” припав до серця. Кожний розділ книги написано яскраво, барвисто, соковито”. Внук Карпенка-Карого А.Ю. Тобілевич: “Велике і благородне діло ви робите для вшанування світлої пам’яті незабутнього батька українського театру Марка Лукича!” та інших.

У першій книзі подається родословна батьків, їхнє одруження і недовге безрадісне життя. Мати, ошукана княгинею Кантакузен, залишила сім’ю, зійшлася з родовитим дворянином майором Родзевичем. Батько змушений був одружитися з нянькою своїх дітей. Тяжко переживав малий Марко сирітство, вмиваючись у темному кутку гіркими сльозами. Його згадки про матір, відчуття її тепла, голосу, рук передається в книзі зворушливо і щиро.

Як живі постають перед читачем образи доброго і трудолюбивого батька Луки Івановича, талановитої, але неврівноваженої матері Капітоліни Іванівни, лагідної бабусі Дубровинської, веселих дядьків Олексія, Миколи, Єгора, що зналися на різних музичних інструментах, бридкої мачухи Явдохи, жорсткого вчителя Рудковського, хижого попа Нестеровського, бездушних князів Кантакузенів і безщасної кріпачки Ївги, волелюбного наймита Миколи Горового і черствого офіцера Бракера.

Саме в ці дитячі та юнацькі роки майбутній автор славнозвісного “Глитая” і зненавидів панство й пізніше сам про це сказав так: “Справді, я не чудак, але я так підозріло дивлюсь на панів, як, може бути, ніхто”. Ці душевні поривання привели його до участі в аматорських гуртках Херсонщини, а згодом і на велику театральну сцену Одеси, де він успішно дебютує у ролі Стецька в п’єсі “Сватання на Гончарівці” Г.Ф. Квітки-Основ’яненка.

Друга і третя частини книги передають титанічну роботу М.Л. Кропивницького в інших російських трупах, в яких йому доводилося служити до організації в Кременчуку разом з Григорієм Ашкаренком першої професійної української трупи, з якої, власне, і виріс відомий український театр корифеїв.

В повісті М. Смоленчука М. Кропивницький постає перед читачем не тільки як талановитий драматург і геніальний актор, а й як активний громадський діяч із сталими демократичними поглядами.

Той, хто прочитає цей твір, не може не відзначити сумлінності його автора, який довгі роки не тільки збирав в архівах матеріали про життя і творчість митця, а й ходив його стежками та дорогами, бесідував з людьми, милувався степовими краєвидами, які бачив драматург. (Молодий комунар. — 1970. — 4 червня. — C.3)

“При битій дорозі.” Чорна тінь політичних переслідувань лягла не тільки на долю, але й на творчість письменника. Ілюстрацією до вищесказаного може бути тернистий шлях до читача повісті “При битій дорозі”. Рівно 22 роки чекав автор побачити її надрукованою, та забракло якихось два місяці.

У видавничій долі повісті, як у краплі води віддзеркалилася наша недавня історія. Історія народу, у котрого відняли його минуле, його славу і гордість. Повість стала наслідком багаторічної роботи невтомного дослідника і творця художньої історії краю. М. Смоленчук сходив край вздовж і впоперек, списав десятки легенд і переказів минулої слави поселенців покордоння, які стали першопоштовхом до написання твору. В 1971 р. письменник надсилає історико-пригодницьку повість до видавництва “Радянський письменник”. Видавці надсилають твір на рецензію тоді найповажнішому авторитету серед критиків історичної прози, авторові двох монографій, приурочених історичному роману Миколі Сиротюку. Здавалося б, після підготовленої літературознавцем і прозаїком рецензії (копія в домашньому архіві М. Смоленчука) на повість чекає масовий тираж і зелена вулиця у видавництві. Але диво-дивне… Серед паперів — редакторський вирок. На думку редактора, повість друкувати… ще рано. І жодних коментарів, як це “рано” розуміти.

Тим часом настав сумнозвісний 1972. Почалося чергове полювання на націоналістів і друкувати твір було вже пізно. Тим більше, що ярлик націоналіста навісили і на автора, заодно вилучивши в нього квиток члена Спілки письменників, вигнавши з партії і з роботи. Проте письменник залишається письменником. Він продовжує роботу над повістю і у 1978 р. допрацьований варіант твору знову поїхав до столиці.

Нові люди у видавництвах, нові авторитетні рецензенти і рецензії позитивні, а відповідь з того ж 1971 року — для друкування повісті ще не настав час. (Невже знали тоді можновладці, що часи їх не вічні? Невже передбачали круті віражі історії?)

А письменник тоді вже жив новою темою, герої його повісті Тарануха і Розтопча вже залишили долину Тясмину і гайнули в письменницькій уяві на Волинь, зцементовуючи сюжетну канву чергового роману М. Смоленчука “Білі бланкети”. Роман перервав вимушену “мовчанку” письменника, став своєрідним стимулом до подальшої роботи. Тоді і виникає задум трилогії у якій повість (переосмислена і доповнена) мала бути першою частиною, роман “Білі бланкети” — другою, а третю мав скласти виношуваний тоді письменником роман “Смутна доба”. Письменник сідає за нову редакцію повісті. Тим часом перебудова ознаменувала початок епохи “розгулу демократії і гласності”.

Хвилі національного відродження докотилися до чиновного люду в наших видавництвах і одразу “Веселка” (Київ) та колишній “Промінь”, тепер “Січ” (Дніпропетровськ) запросили у Смоленчука колись відфутболений рукопис. (Мабуть настав-таки час). З почуття патріотизму письменник віддає перевагу видавництву “Січ”, адже ж, думалося, козацька тема близька Січеславу. Повість було включено у темплан на 1991 рік. Видавництво встигло виплатити письменнику аванс… і майже слідом за тим прийшла бандероль з цидулкою, з вибаченнями, з посиланням на виробничі труднощі, скруту з папером… Не знайшлося паперу для української історичної повісті, проте знайшовся для видання 100-тисячним тиражем рекламованої тоді бібліотеки світового детективу, звичайно ж, російськомовного. Словом, свого часу повість була непотрібною партократичному суспільству, а тепер не прийшлося до двору суспільству, на прапорах якого — гасла національного відродження, розбудови державності, тощо.

Повість побачила нарешті світ у журналі “Поріг” (№№ 4-6 за 1992 та №№ 1-3 за 1993 рік), але авторові побачити того вже не судилося.

Для наших земляків повість цінна не тільки як цікаве, захоплююче читання, не тільки як джерело історичних відомостей. Вона поглиблює наші знання про природу і історію нашого краю.

Навряд чи хтось краще від М. Смоленчука знав наш степ, скупі наші ліси. Чи не про кожну билинку, чи дерево, чи птаха знав він якийсь переказ, легенду, історію. Знав цілющі властивості рослин.

“Вийшли у вершинах озера, прямуючи на Присів хутір. Тут таке багатотрав’я, що й знахарям не розібратись. Медунка, живокіст, цілі зарослі тонконога, чистотіла, а он і первоцвіт, шавлія. Устинка зірвала квітку зозулинця. Люди називають його “люби мене, не покинь” за цілюще коріння, яким причаровують хлопців.”

У повісті проспіваний гімн природі нашого краю. Чи доводилося вам задумуватися над тим, що кожне дерево має свій голос? (“Розпізнавався тривожний шепіт осини в низинці, ласкаве шелестіння берізок на галявині, оксамитовий голос липи і басовите лопотіння дуба…”)

Повість вражає багатством етнографічних спостережень, що стали наслідком ретельного вивчення автором побуту та етнографії краю, проникнення і реконструкції стародавнього житла, побуту замчищан, зимівчан, гетьманців тощо.

Твір без перебільшення дає підстави для вивчення і топографії краю. Десятки рік, урочищ, ярів, могил, населених пунктів не просто називаються в повісті, а переплетені в сюжеті легендами, переказами. (Златопіль, Верещаки, Кримська поляна, Тясминка, Тернова Балка тощо).

Немає в повісті випадкових імен героїв — вони там пов’язані з історією краю. Наприклад козак Ус — це майбутній засновник Усівки — Олександрії, Присів хутір, Юськове (засноване Юськом Тимкевичем), Слуцький Яр (від Омеляна Слуцького) та ін.

Нарешті повість прочитує обійдену істориками сторінку героїчного минулого краю. Йдеться про самостійні (поза структурами Січі) козацькі замчища, що забудовувалися в плавнях Златопільських, Чорному лісі, на Тясмині, пам’ять про котрі збережена в народі.

“Сиве покоління.” (1965) Людей, які мужніли в тяжкі роки війни, скроні яких передчасно засріблилися сивиною, показує в своєму романі “Сиве покоління” М. Смоленчук. З першого і до останнього рядка автор схвильовано, з гнівом і болем у серці розповідає про молоде покоління, на долю якого випали тяжкі страждання другої світової війни.

Період німецької окупації на Україні. Гітлерівці лікарні переобладнали під тюрми, школи під казарми, пересильні пункти. Ні старому, ні малому пощади немає: дітей відділяють від матерів, чоловіків від сімей і як триста років тому татари , женуть людей у рабство. Але тепер, підкреслює автор, ще гірше: “Давай, давай! Швидко, швидко…” Хто ступив крок убік — куля, хто зашкутильгав — на голову опускається кийок. В повітрі стогін, крик, пронизливе жіноче голосіння…

Ось всіх позаганяли у вагони і ешелон рушив на чужину. Сміливці борються до останнього. Зривають підлогу в вагоні і на повному ходу падають на шпали. Але небагатьом пощастило. Гітлерівці зупинили поїзд, підняли стрілянину, забили підлогу і знову колеса котять на захід…все далі і далі від рідного краю. Людям у вагонах не дають ні пити, ні їсти. Кожного дня смерть вириває кого-небудь, а колеса вистукують: прощай, прощай.

Героєві роману довелося зустрітися з людьми із різних країн Європи. Всіх фашизм примусив працювати на себе. Тут росіяни й українці, поляки, французи, німці… Вони стогнуть у бауерів, на каменоломнях, на будівництві, за колючим дротом концтаборів. І скрізь — знущання, глумління, голод, карцери, розстріли, печі крематоріїв. Волосся піднімається на голові від тортур, які застосовували гітлерівці до людей. Все найгуманніше, найлюдяніше, найсвітліше — було розтоптане, розчавлене підкованим чоботом вурдалаків ХХ століття.

Але й у найжахливіших умовах люди не втрачали гідності, вони об’єднувались, чинили опір, вели боротьбу. Ціною життя добувалася перемога. Вони йшли крізь вогонь і смерть, бо вірили в перемогу, у визволення, у життя. Юнаки і дівчата, які шістнадцятирічними були вивезені в Німеччину, посивіли за ці роки.

Перед читачем постають картини поневірянь 16-річного юнака Віктора Коваленка, якого гітлерівці відірвали від рідної домівки і повезли на глум, знущання і муки у фашистську неволю.

Картини тодішнього життя передаються через сприйняття звичайного українського хлопця. Щирість, простота, безпосередність юного героя хвилюють читача, підсилюють враження від змальовуваних картин. Образ юного героя зігрітий любов’ю автора. В ліричних відступах, частих звертаннях до матері (“Чи чуєш мене, мамо?”) відчувається вболівання автора за “сиве покоління”.

Віктор Коваленко — творча удача письменника. Вона здобута ціною власного досвіду і автор, як і його герой, до дна випив гіркий келих фашистської неволі.

Ось ми з юним оповідачем ідемо в колоні вигнанців із степового південноукраїнського містечка, їдемо в одному з ешелонів через Румунію і Польщу аж у Німеччину. Весь шлях усіяний трупами наших людей. Це жахає Віктора. Але він не самотній. Він серед своїх радянських людей, серед людей з життєвим досвідом, які правильно оцінюють своє становище, готові прийти на допомогу. Старші товариші, особливо Гнат Лук’янович, образ якого майстерно виписав автор, і Анатолій Андрійович, допомагають йому в тяжкі хвилини порадами. Він усвідомлює, що “за свою гідність треба думати повсякчасно. І не тільки думати, але й боротись…”

Ще не все може збагнути юнак, про існування підпілля він ще тільки догадується. Але й Віктор уже вміє розпізнати “людей з чистою совістю”, які використовують кожну нагоду, щоб шкодити ворогові, і пристосуванців, які прагнуть лише вижити, нехтують інтересами боротьби з фашизмом.

Письменник показав свого героя в розвитку. Наївний хлопчисько, перебуваючи далеко від Батьківщини, в стані ворога, включається в боротьбу: допомагає в організації саботажу і в інших діях опору, підпалює у німця Шліммера жито. І в концентраційному таборі штрафників, куди його кинули за підпал, Віктор допомагає у знищенні одного з охоронців табору, в покаранні “земляка” — зрадника тощо.

Устами юнака-оповідача автор висловлює і свої погляди на зображувані події. Вирвавшись із фашистського пекла, Віктор, Гнат Лук’янович, Анатолій Андрійович та інші герої твору різними шляхами потрапляють у пересильний табір. Тут знову зустрічаються Віктор і Лариса, теплі, дружні стосунки між якими встановилися ще під час роботи у бауера. Їх зворушлива дружба, чиста і щира любов тепло показані у творі. Особисте життя Віктора подається на фоні і в зв’язку з табірним життям.

У створеному американською військовою адміністрацією таборі серед колишніх в’язнів, полонених, особливо серед радянських громадян, ведеться розгорнута агітація за неповернення на батьківщину, нестійких спокушають різними “принадами” буржуазного світу. Але герої твору дають гідну відсіч таким спокусникам. За замах на одного з них Віктор потрапляє в карцер. Справедливо каже про це один із персонажів: “Наче й вільні, а в таборі, другий полон”.

Серед американців читач теж зустрічає різних людей. Багато з них таких, що й на війні “роблять свій бізнес”. Проте в творі показано й солідарність, єдність між бранцями різних національностей, яких спільне горе згуртовує в таборах, на примусових роботах у Німеччині. Незабутнє враження залишають опис радості з приводу перемоги, хвилююча сцена прощання і від’їзду колишніх полонених на батьківщину, одностайна клятва не забувати про злодіяння фашизму.

Бадьорим акордом звучить кінець твору. Невимовна радість охоплює Віктора і Ларису, що повертаються на рідну землю.

“З кожним кілометром меншала Німеччина. У будці, що над тамбуром заднього вагона, широке вікно без рами. З нього видно довгу низку всіяних постатями вагонів і сердитий паровоз, який біжить до моєї гордої і красивої Радянської Вітчизни…

— Краю мій рідний, краю дорогий! Приймай мене, свого сина! Бери все, навіть життя!…”

“Сиве покоління” — крок у творчому зростанні письменника. В третій книзі М. Смоленчука повніше виявляються риси його стилю і ліризм, широке використання народної поетичної творчості, стислий, здебільшого без ремарок, діалог, тонке переплетення розповідної манери й авторської мови та ін.

М. Чечот. Новий твір земляка // Кір. правда. — 1965. — 28 липня.— C. 3.

“Білі бланкети.” (1985) Письменник Микола Смоленчук тривалий час досліджував початковий етап унії греко-католицького віросповідання на Україні. Результатом цих досліджень стала історична трилогія:

І “При битій дорозі”

ІІ “Білі бланкети”

ІІІ “Смута”

В основу трилогії покладено такі історичні події. На початку 90-х рр. XVI ст. на східних землях польського королівства, до складу якого входила тоді Україна, з’явився клан єзуїтів. Це були високоосвічені, кваліфіковані і дуже підступні люди. Вони одразу ж почали протидіяти православній церкві. Сигизмунд ІІІ виявився найзатятішим католиком з усіх представників польської корони і тим довів Річ Посполиту до розвалу… У Польщі робилося тоді все, щоб скомпрометувати православну церкву. І стан її був справді плачевний. На відміну від вишукано одягненого ксьондза, православний піп ходив у вимащених дьогтем чоботях, часто не мав духовної освіти, бували навіть священики неписьменні, або такі, що читали по складах. Православні церкви віддавалися під хліви для худоби, а попів, свідчать документи, можна було зустріти радше в шинку, ніж у церкві. Православна церква підпорядковувалася Константинопольському патріарху, але той був далеко, а католицький король — поруч. Його влада була реальною.

Унія почалася зі зради православного луцького єпископа Кирила Терлецького. То одіозна постать. У “Пересторозі”, одному з основних антиуніатських документів, писалося про злочини вчинені цим єпіскопом: “О двоежонстве, о забитью Филиппа-маляра, о мешканью в чужеложстве з братовою роженою и о инших сквернодействиях. О обцованию с злодеями, што ему волы до кухне воживали, о еденью мяса, о кованью фальшивых червоных злотых и проч.” У його владичій вежі, яку й сьогодні можна побачити в Луцьку, був застінок, де постійно знемагали молоді дівчата. На Терлецького лише за кілька десятиліть було зафіксовано, здається, 87 судових скарг та позовів. Він, мабуть, перший привіз на Україну порнографію. За такі злочини К Терлецький підлягав, за законами православної церкви, відлученню і позбавленню духовного сану. Тому й перейшов він до унії — єпископ там лишався довічно. Тобто Терлецький був особисто зацікавлений в унії. Це ж можна сказати й про інших віровідступників. Із шести єпископів біля Терлецького лишилося четверо. Вони перейшли до унії, щоб безконтрольно володарювати над своєю паствою. Крім цього вони виходили з-під контролю братств. У книзі “Білі бланкети” на основі історичних документів йдеться і про події, що передували унії. Десь 1590 р. на черговому Брестському соборі православні єпископи вручили Терлецькому чисті бланки з підписами та печатками, для викладу скарг про утиски православної церкви. Але він написав на них від імені православних єпископів, що вони прагнуть унії, тобто об’єднання з католицькою церквою. На одному з таких бланкетів складено й соборний документ, котрий повезли 1595 року папі Клименту VIII К. Терлецький та Іпатій Потій. Постать іншого засновника унії, Іпатія Потія не така одіозна, та він зробив для нашого народу не менше лиха. Митрополит Макарій півтори сотні літ тому сказав: “Усі недостойні заходи, які вживав Потій для здійснення своєї мети, усі кричущі неправди, які не соромився постійно вживати він для подолання своїх ворогів, усі насильства і переслідування, якими прагнув він нав’язати православним ненависну їм унію, кладуть на ім’я Потія в історії незгладиму пляму вічної ганьби і неслави.”

Кілька слів щодо собору 1596 р. Група віровідступників не виражала думку всього православного духовенства України. Тоді до Бреста приїхало лише з князем Острозьким 2 тис. православних дворян, понад 300 представників від різних релігійних організацій — від монастирів, церков, білого та чорного духовенства. А уніатів виявилося лише кілька десятків. Вони навіть боялися ходити вулицями міста, встрявати в полеміку з православним духовенством. Для узаконення православних документів до Бреста прибув представник Константинопольського патріарха протосинкел Никифор. Без нього собор був би неправоспроможний. Никифор рішуче протестував проти уніатського собору, який проходив у Бресті паралельно з православним. Але король, звичайно, підтримав уніатів. Ще одне. Уніати твердять, що греко-католицька церква восторжествувала в 1596 р. та це зовсім не так. Православне дворянство вело тривалу боротьбу проти унії і далі через сейм. Остаточної моральної поразки завдав уніатству патріарх Феофан. 1620 р. Сагайдачний разом із загоном козаків іде до Москви і бере патріарха під свою охорону. Той повертався до Греції через Україну. За Феофаном пильнували польські шпигуни, та він зумів увести їх в оману. Феофан був небезпечний для короля, бо він мав право як патріарх висвячувати єпископів та митрополитів. Саме це Феофан поставив собі за мету. Від Білої Церкви він непомітно повертається назад і протягом чотирьох місяців у найнесподіваніших місцях: на Волині, в Трахтемирівському монастирі висвячує всі шість єпархій православних єпископів і митрополита. Так православна церква, яку ще чверть віку тому було позбавлено пастирів, знову здобуває юридичні повноваження.

На сторінках роману “Білі бланкети” виведено образ К. Косинського, багато істориків називають його першим борцем проти унії. Окрім нього, наш національний герой Северин Наливайко був представником релігійних воєн. Ненавидів уніатство і Сагайдачний. Ненависть до уніатів була всенародною. У перших лавах борців проти них стоїть Іван Вишенський. Згадаймо Т. Шевченка. Гонта убиває своїх дітей лише за те, що вони стали уніатами. Різко виступав проти унії І. Франко, П. Грабовський назвав унію нашим історичним ярмом.

Згадаємо, що робили уніати у Вільно, яку жахливу боротьбу з православ’ям вів архієпископ Кунцевич у Полоцьку. Його порубали і викинули в Двіну свої ж парафіяни.

Католицизм переслідував свої корисливі цілі, і наші предки не випадково вели з ним таку вперту і тривалу боротьбу.

Але повернемося до роману “Білі бланкети”. Ці “білі бланкети”, тобто чисті, незаповнені бланки, що дали назву романові Смоленчука — не витвір фантазії автора, а історичний факт. Читач дізнається про це з наведеної у творі протестації-скарги, заявленої 1 липня 1595 року львівським владикою Гедеоном Балабаном на луцького єпископа Кирила Терлецького. Скаржник пояснює, що він, Балабан, і ще три єпископи довірили Терлецькому білі бланкети, тобто чисті аркуші паперу, підписані єпископами й завірені їхніми печатками, щоб той списав на них кривди православної церкви й передав їх польському королю. Однак, як стало відомо, луцький єпископ К. Терлецький підступно повернув ці бланкети на утвердження унії, знехтувавши волею тих, хто довірив йому свої підписи й печатки. Цей факт вдало використано в романі для створення інтриги. Козакам-побратимам Тимошу Таранусі й Карпові Розтопчі доручено здобути ці бланкети від Терлецького й таким чином перешкодити церковним верховодам відступникам Кирилу Терлецькому й Іпатію Потію здійснити їхні чорні наміри нав’язати Україні унію. Виконання цього доручення пов’язане з цілим рядом пригод, переодяганням, проникненням до покоїв Терлецького тощо.

Роман “Білі бланкети” М. Смоленчука має надійну документальну основу. Причому автор належить до тих письменників, для яких документ — не відправна точка у світ фантазії, а сам епіцентр твору, його ядро, що визначає характер усієї атмосфери художнього світу.

У “Білих бланкетах” знаходимо достовірну інформацію про віроломний, позначений підступами шлях запровадження унії в Україні, про драматичні жовтневі дні 1596 року в Бресті, коли було проголошено унію, про бридке моральне обличчя лжепастирів Кирила Терлецького, Іпатія Потія та іже з ними.

Так, спираючись на архівні матеріали, М. Смоленчук показує, що “соборна” грамота, вручена Терлецьким і Потієм папі римському — звичайна фальшивка. На соборі її не приймали, бо й самого собору не було. “Написана у Володимирі, а присутніх при тому було троє, — саркастично уточнює автор, — Кирило Терлецький, Іпатій Потій та його плямистий кіт.” Деталь про “присутність” кота дуже промовиста і, як кажуть, коментарів не потребує.

Після відвідин Терлецьким і Потієм Риму та вручення папі сфабрикованої ними грамоти посипались численні протести противників унії на ім’я польського короля, на які він не міг не зважити. Тому король змушений був розпорядитись провести таки — нехай і постфактум — собор у Бресті. М. Смоленчук досить докладно зображає хід цього собору. Жменька віровідступників при одвертій підтримці королівських послів, не домігшись єдності з прихильниками православ’я, самочинно проголосили унію. Ці сцени автор завершує таким публіцистичним пасажем: замість злагоди православної церкви Брестський собор скінчився грізними анафемами. Замість одновір’я прийшов розкол, в короні з’явилося дві церкви, ворожі одна одній. Річ Посполита пишалася тим, що була країною, де панувала свобода віри. Тепер їй пишатися було нічим.

Ми ще зі школи пам’ятаємо, як гостро викривав Кирила Терлецького, владику луцького, нестримний у своєму праведному гніві Іван Вишенський (його послання згадуються в романі). “Пощупай тільки лису головку, ксьондзе, біскупе луцький, — читаємо дошкульні слова Вишенського, взяті епіграфом до першої книги роману — скільки єси ти за свого священства живих мертвими до Бога послав: тих сокирою, тих водотопленням, третіх вогнепальною смертію…” Як засвідчують документи, взяті з малодоступних джерел, на які спирається М. Смоленчук, звинувачення Вишенського не метафора, а перелік конкретних злочинів Терлецького. У цьому плані зображено інтимні зв’язки цього високопоставленого церковного сановника з братовою, гвалтування дівчат, захоплення порнографічними малюнками, фальшивомонетними операціями, вбивство маляра Пилипа та багато інших злочинів Кирила-владики. Ось як писав у наведеній в романі скарзі на нього Григорій Балабан, владика львівський, якого Кирило Терлецький хотів отруїти, насипавши отрути в лист: “…Коли розгорнув його і підніс до свічки, щоб прочитати підписи, раптом якимсь порохом з листа мені в обличчя вдарило, від чого я зомлів і мало не помер…” Про захоплення Терлецького “книгами невстидними, фігурами вшеточними наповненими”, тобто порнографічними, свідчить Філалет, автор популярного тоді твору “Апокрисис”: на тих малюнках “владика очі свої безбожні випасав. Мало того, сам же од споглядання тих розкошів втіху мав, ще й учтивим матронам показувати їх не встидався”. З твору постає справді зловісна й огидна постать цього миршавого ризоносця. Як свідчать документи, таким він був і в житті.

Не відстає від Терлецького й Іпатій Потій — такий же хитрий і підступний, але освіченіший і через те небезпечніший тип. Для викриття дворушництва цього владики автор вдало використовує розмови Іпатія з котом — свідком складання фальшивої грамоти, про якого вже згадувалось. “Ось, бач, як, братику: владика Кирило Терлецький доручив мені умовити митрополита, а сам нібито візьметься за короля. Хитрий лис! Але скоро картина зміниться! Від нього, цього Кирила, аж дьогтем смердить, тьху…” “Діалог” цей несе важливе навантаження: думки й наміри Потія настільки підступні, що спільника для них не знайти й серед найближчих прихильників унії і, крім кота, довірити їх нікому.

У “Білих бланкетах” значне місце займає зображення боротьби козаків і селян, що до них масово приставали, проти шляхти. Постать Кшиштофа Косинського, який очолив цю боротьбу, маловідома, а часом і суперечливо висвітлена в літературі. Опираючись на документи, М. Смоленчук зображає Косинського людиною здібною, мужньою і далекоглядною. Косинського зображено передбачливим ватажком і добрим політиком. Скажімо, коли холодна і сніжна зима 1593 року поставила його військо, котре складалося з козаків та селян, які не мали ні доброго одягу, ні запасів їжі, у скрутне становище, він вдається до хитрощів: пише і вручає Острозькому лист покаяння. А тим часом думає “відійти за пороги, щоб зібратися на силі”.

Привабливим у романі є образ Северина Наливайка, відомого керівника народного повстання проти шляхти. Щоправда йому відведено небагато місця в творі, та й автор більше переказує відомості про дії козацького ватажка, ніж зображає їх. І все-таки лінія Наливайка вносить істотний штрих у картину життя на Україні кінця XVI століття.

Творчою удачею М. Смоленчука є суперечливий образ князя Острозького. З одного боку, він, багатий вельможа, люто ненавидить козаків. У романі зображено, як за наказом князя жорстоко розправляються з козацькими послами, не вважаючи їх навіть за людей, що викликає природний гнів запорожців. З другого боку, Острозький був палким противником унії, прихильником московського патріарха, і це об’єктивно робило корисними для України деякі аспекти його діяльності. У такому плані характеризує українського магната й ватаг тясминських козаків Лисогор, такий же висновок випливає із багатьох епізодів, де зображено князя і його характер розкривається через конкретні вчинки і думки.

Роман густо заселений історичними і випадковими персонажами. Так самою структурою твору, системою образів утверджується думка про народ як рушійну силу історії. Але часом цей принцип заважає глибині й повноті розкриття характерів деяких персонажів. Серед героїв неісторичного плану найпривабливішими вийшли образи козаків-побратимів Тимоша Таранухи і Карпа Розтопчі, дівчат Устини і Лешки. Усі вони міцно вписані в історичний і соціальний контекст. А Тарануха й Розтопча ще й ведуть основну сюжетну лінію, пов’язують розділені часом і простором події, епізоди. Разом з побратимами побуваємо і на Запоріжжі, і в Луцьку, й на Світязі, і в стані Косинського, і в палаці Острозького, й на Брестському соборі тощо. Однак у третій книзі — за логікою подій — ці образи поступово відходять на другий план. На чільне місце закономірно висувається “точка бачення” автора. Пафос твору поступово набуває викривальної розвінчувальної сили, а стиль усе більше наближається до письма публіцистичного. До такого результату вів, сказати б, природний розвиток романного світу, твореного М. Смоленчуком. Та попри одверту авторську симпатію Тарануха і Розтопча як характери розкриті не повністю й не до кінця сформовані. Вони часом виконують роль знаків, які виражають авторське ставлення до зображеного. Але й тут їхні можливості обмежені: далеко не все, що “знає” автор, доступне візуальному спостереженню побратимів. Звідси йде “переказувальність”, інформативність багатьох місць у творі, що не могло не позначитись на його художньому рівні.

ЛІТЕРАТУРА

• Смоленчук М.К. Білі бланкети: Іст. роман. — К.: Рад. Письменник, 1985.
• Смоленчук М.К. Дві зорі на висоті небесній: Док. повість // Кур’єр Кривбасу. — 1996.— № 53-54.
• Смоленчук Н. Две звезды на высоте небесной. // Радуга. — 1987. — №5 . — С. 105-116.
• Кіровоград: Фотоальбом // Автор тексту М. Смоленчук. — К.: Мистецтво, 1971.
• Смоленчук М. Марко Кропивницький і його рідний край. — К.: Мистецтво, 1971.
• Смоленчук М.К. Ой літав орел.— Одеса: Маяк, 1969.
• Смоленчук М.К. Помилки у жандармському циркулярі // Київ. — 1990. — №7. — С. 106-113.
• Смоленчук М.К. При битій дорозі // Поріг. — 1992. — №№ 4-6; 1993.— №№ 1-3.
• Смоленчук М.К. При битій дорозі: Історико-пригодницька повість. // Кур’єр Кривбасу. — 1994. — №№ 1-9.
• Смоленчук М.К. Родня: Іст. Повість. — Одеса: маяк, 1968.
• Смоленчук М.К. Сиве покоління: Роман. — Одеса: Маяк, 1965.
• Смоленчук М.К. Сиве покоління: уривок з 2-ої кн. Роману // Степ.— 1993. № 1. — C. 9-13.
• Смоленчук М.К. Степи полинові. — К.: Рад письменник, 1961.
• Смоленчук М.К. Хутір Надія. Держ. заповідник, садиба-музей І.К. Карпенко-Карого (Тобілевича): Нарис. — Дніпропетровськ: Промінь, 1967.

ЛІТЕРАТУРА ПРО М.К. СМОЛЕНЧУКА

• Бакатнюк Г. Був небезпечно відвертим // Кіровоградська правда — 1993. — 8 квітня.
• Бондар В. Смутна година М. Смоленчука // Степ. — 1995. — № 1. — С. 23-26.
• Бондаренко О. Жила поруч людина // Зоря. — 1994. — 9 вересня.
• Гончаренко В. Черлене крило минулого // Молодий комунар. — 1968. — 30 липня.
• Желєзняков Є. Степи його любові // Кіровоградська правда. — 1987. — 3 липня.
• Киричок П. На живих струмках // Молодий комунар. — 1970. — 14 червня.
• Куценко Л.В. Запах рідної землі // Народне слово. — 1993. — 14 серпня.
• Марко В. Бланкети підступу і зради // Жовтень. — 1987. — № 2.— C. 120-124.
• Поздняк Г. Полуниці з його саду. Світлій пам’яті М.К. Смоленчука // Кіровоградська правда. — 1993. — 8 квітня.
• Марко В. Миколі Смоленчуку — 60 // Літ. Україна. — 1987. — 9 липня.
• Скляренко Д. Його позиція. Штрихи до політичного портрета (М.К. Смоленчук) // Кіровоградська правда. — 1991. — 19 вересня.
• Чечот М. Новий твір земляка // Кіровоградська правда. — 1965. — 28 липня.

Матеріал підготувала: Повалій Г.В.
Редактор: Повалій Г.В.
Комп’ютерний набір: Вінницька О.С.
Відповідальна за випуск: Животовська В.Г.