Наталя Бракер

Микола Федорович Федоровський
Перший український діяч м. Єлисавету

Опубліковано:
За сто літ. Матеріяли з громадського і літературного життя України XIX і початків XX століття / Під ред. М. Грушевського. – К.: Держвидав України, 1928. – Кн. 3. – с. 46-49. Правопис першої публікації зберігається.

У шістьдесятих роках минулого століття Єлисавет являв собою невелике місто, ще цілком обвіяне традиціями тих часів, коли він був майже військовою столицею нашого півдня. Тільки 1861-го року він перейшов з-під військового відомства до цивільного, і ще довгий час у ньому та в його околиці стояло багато війська – ціла кавалерійська дивізія й кілька батарей.

Освічені верстви суспільства складалися переважно з поміщиків та військових. Вільної інтелігенції майже не було, й коли там появився перший адміністративне засланий “студент”, якийсь Сичевський, це зробило велику сенсацію.

Навчальних установ було дуже мало, і найвищими з них були школи: повітова, духовна та юнкерська, яку було влаштовано в 1865 р. Викладачами в цій школі були офіцери, що взагалі якийсь час були найосвіченішою молоддю в місті, і деякі з них викладали в тодішніх жіночих пансіонах. Один з них М. Ф. Федоровський став і першим громадським культурним діячем в Єлисаветі.

Микола Федорович Федоровський народився 1838 р. на Чернигівшині, учився в полтавському кадетському корпусі, а потім у тіфліській стрілецькій школі й служив на Кавказі, де не раз брав участь у військових подіях. З його діяльности можна бачити, що його особистість складалася переважно під упливом двох чинників: українства і гуманітарно-народницьких ідеалів шістьдесятих років.

У Єлисаветі він опинився вже цілком зформованою людиною. У цих двох річищах і протікала вся його робота. Микола Федорович був людиною невсипучої енергії, широкої ініціятиви й міцної волі, що не хотіла рахуватися ні з якими перешкодами.

Ось як характеризує його один з його співробітників, М. О. Пашковський:

“Видатною особливістю цього незвичайного організатора було постійне поривання вперед до нових берегів, до нових ідеалів. В ньому жив власне талант “творця”, а не довгочасного керівника утвореного”1.

Можна з певністю сказати, що скрізь і всюди він був “бродилом” і творив на добро людства. Його ролю в духовному житті можна порівняти до ролі тої речовини, що зветься ферментом. Розвиток та довгочасне будування не були елементами його духовної енергії. Цю ролю він покидав иншим.

Гаряче переконаний, що треба нести освіту народові, Микола Федорович скоро побачив темноту та безпорадність міського міщанства, що мало звичай “замість платні” “купувати горілку по хазяйських шинках”, залишаючи сем’ю без хліба, і вирішив краще озброїти трудящих на боротьбу за існування.

“Прийшовши до висновку, що треба поширювати освіту й корисні практичні знання”, пише він 1913-го р. до голови ним же організованого “Общества распространения ремесел и грамотности”, “я по своїй вдачі не став одкладати діла, а як через мої особисті обставини, я зовсім не знав життя 2), то, не питаючи ні в кого ані поради ані дозволу, а побачивши коло в’язниці старий дровник з проваленим дахом, я й почав збирати туди дітей, щоб навчати їх грамоти. Я збирав їх по хатах, випрохуючи у батьків” 3).

На поміч собі він запросив якогось відставного полковника Щукина та відставного ж смотрителя повітової школи Жукова. Через якийсь час він умудривсь купити колишній шинок, що був коло його дровнику й мав чотири невеличкі кімнатки. Таким чином у 1867 р. утворилася в Єлисаветі перша професійна школа. Коли ж у цьому помешканні стало тісно, він “по необходимости” й “без всяких средств” береться будувати кам’яний будинок та ще й на такому фундаменті, щоб можна було поширити будівлю й вивести другий поверх. “Ніхто не хотів попустити, а тим часом мій досвід ствердив, що коли є воля й упертість, то й те, що здається неможливим, стає здійсненним. Що необхідно, те й повинно здійснитися” 4).

На думку Федоровського ця школа мала приймати учнів, що покінчали міські та сільські школи, й робити з них не тільки добрих майстрів, але й викладачів ремества по сільських школах. Для цього він мріяв ще про улаштування при своїй школі інтернату для селян. Але ці думки не здійснилися. До школи вступали маленькі діти, що проходили там підвищений курс навчання й теслярство та шитво. Взагалі його заміри не мали кінця-краю. Крім ремісників його школа мала випускати шовководів і пасічників, городників і садівників і т. й. І це не були пусті мрії: користуючись тим, що в Єлисаветі був за часів військових поселень “шовковичний сад”, він заводить у своїй школі шовківництво, що, звичайно, загинуло після його виїзду. 35 років працював він у цій галузі, й шовківництво відродилося на Україні завдяки його “плодотворной й безвозмездной деятельности”, як характеризує її міністерство хліборобства.

Отже як високо не цінив Федоровський загальну освіту, зі всього напрямку його діяльности видно, що його головнішою метою було дати заробіток безпосередньо в руки народові, щоб визволити його від ріжних експлоататорів. Та воно так прямо й висловлено у першій редакції устава його школи.

Розуміється, такі широкі завдання не міг виконувати невеликий гурток людей, що керував школою, і Федоровський організує “Товариство для поширення реместв і грамоти”. Щоб зміцнити його та забезпечити коштами, він звертається до багатьох впливових людей, не тільки місцевих, а й по инших містах, і навіть до герцогіні Едінбурзької, дочки Олександра II. У цих заходах йому допомагає досить відомий граф Д. Е. Остен-Сакен, що користувався з великої пошани та впливу як серед місцевого громадянства, так і на верхах. “Дарма, що про нього багато та ріжного розповідали, пише Федоровський, це була видатна людина і громадянин, хоч і старого покрою. Він допоміг мені виклопотати надзвичайно широкий на той час устав товариства і в Одесі їздив зі мною до старих знайомих, закликаючи їх в члени товариства, але на його заклик туго відгукувалися”. Проте товариство таки засновано 1873-го року й Федоровський ще три роки працював у ньому.

Брак людей та коштів не дав Федоровському розвинути діяльність нового товариства, і всю свою енергію і любов він уклав у свою школу. Коли скінчено було новий будинок, виявилося, що на платню викладачам нема грошей, але Федоровський умів привабити до цієї роботи де-кого з молодих учителів духовної школи й місцевої молоди, і якийсь час навчання в школі велося безплатно. “Серед зовсім молодих викладачів опинився й я”, пише М. О. Пашковський, захоплений палким закликом організатора… Микола Федорович умів зібрати персонал і вмів підтримувати його на рівні гарячого вчительського ентузіязму. Години й роки моєї праці в школі при Миколі Федоровичі залишилися найкращими споминами мого юнацтва”. Федоровський мешкав насупроти школи й проводив у ній увесь свій вільний час. Він намагався розбудити в дітях національну самосвідомість і любов до України й усього українського, “а як усі ми були з народу, це було легко зробити”, каже П. Ф. Дворецька – одна з перших учениць і довголітня учителька школи. “Пам’ятайте, діти, що Україна таки буде вільна”, не раз повторяв він. Він перекладав і виучував з дітьми байки Крилова та українські вірші, а у садку школи діти насипали могилу Шевченка, що згодом виросла в чималий курган.

Певна річ, такий напрям діяльности завдавав йому чимало прикростей, через що він, здається, й покинув Єлисавет. Якось одвідав школу почесний член “Товариства реместв і грамоти” гр. Остен-Сакен з поліцмейстером та иншим начальством. Звернувшися до дівчинки, що впала йому в око, він звелів їй продекламувати який-небудь вірш. Жвава дівчинка й одкатала йому українську байку. Усі зблідли з переляку, а старий слухає собі та з ласкавим усміхом качає у такт головою, а потім ще й похвалив дівчинку. Коли вже виходили, поліцмейстер сказав Федоровському: “Щастя ваше, що він глухий, а то усім вам добре б досталося”. Другий раз інспектор народніх шкіл знайшов у книжній шафі коло сотні українських книжок, що їх не сховала у себе учителька, як їй наказував Федоровський, і, звичайно, доніс куратору Голубцову про такий напрям Федоровського. Коли Голубцов сказав про це Сакену, він одповів: “За Федоровського не турбуйтесь я його знаю”, і “я отделался только тем, что попал в списки неблагонадежннх”, – пише Федоровський.

Але найбільше дбав Федоровський про українські співи. “Скажу ще про гурток любителів, що виник і згрупувався навколо школи”, пише він далі. “У самій школі чудово були поставлені співи учителем А. М. Богдановим. Відомий Слав’янський, що тоді їздив зі своїм хором по Росії й за кордоном, захоплювався деякими голосами й прохав оддати їх до його хору. Шкільний хор гаразд співав і в церкві. Ми робили мандрівки по сусідніх селах і співали там по церквах, захоплюючи сільських парафіян. У нас був заведений такий порядок, що кожен земляк, який приїздив з Одеси до Київа або назад, повинен був привезти й вивчити з нами хоч одну гарну українську пісню, а уся школа співала її перед або після класів”. Якийсь час у школі була учителькою відома артистка й співачка М. К. Тобілевич, а її брати, певне, належали до цього хору. Федоровський запевняє, що відома п’єса Нищинського “Вечірниці” яку було уперше виставлено 1875 року у Єлисаветі, була написана спеціяльно для цього хору. На цій виставі хор складався з юнкерів та учениць школи, і Федоровський дуже клопотався за їх убрання. Костюми вони мали, але не було вінків на голови, ось він і взявся до цієї справи, – дістав квіток і сам приміряв їх дівчатам, щоб кожної вибрати до лиця. У цій виставі брали участь М. Л. Кропивницький, І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий), М. К. Тобілевич (Садовський) і сестра їх М. К. Тобілевич.

Після цього надумали вони зорганізувати свою трупу. Треба було грошей, і першою відгукнулася на це небогата особа Рогаська, що дала “из своих скромных средств” сто карбованців. На них купили у якогось збіднілого польського поміщика декорації та величезну завісу писану олійними фарбами. Це ж і був зародок тої першої української трупи М. Л. Кропивницького, що почала свою славну діяльність виставами у єлисаветському “Общественному клубі” на користь “Товариства допомоги бідним учням”, улаштованому при цьому клубові.

У 1876-му році Федоровський переїхав до Київа на посаду вихователя у кадетському корпусі, але не поривав звязку зі своєю школою. Він листувався де з якими з своїх старих співробітників і пильно стежив за життям школи й “Товариства грамоти”. Двічі, в 1905-му й 1909 р. він приїздив до Єлисавету, але про його перебування тут вже нічого не можна дізнатися. В один з цих наїздів, бувши в школі, він по свойому звичаю зацікавився співами й прохав заспівати якоїсь української пісні, але тоді діти вже не знали ні одної. Ми бачили, як щиро він відгукнувся у 1913 році на запитання голови “Товариства”, що прохав у нього відомостів про його діяльність. У червні того ж року він писав до П. Ф. Дворецької, з якою коли-не-коли листувався: “Інтересують мене два питання: 1) чи скінчено будинок ремісничої школи (він тоді ремонтувався) чи виведено другий поверх над давнішим будинком, чи буде готовий будинок до початку навчального року, і у якому становищі садок. Необхідно було прикупити сусіднє подвір’я”. Друге питання – про те, чи надруковано в місцевій газеті статтю про походження школи і т. й., чому її досі нема, й коли її буде надруковано, про деяких співробітників, і чи живі усі, кого він знав.

Тій же П. Ф. Дворецькій надіслав він для розповсюдження купку книжок свого видавництва, яку вона й передала на село знайомій учительці.

Як вихователь корпусу, та ще й “поднадзорный”, Федоровський не міг розвинути у Київі ніякої української діяльности, й навіть остерігався, щоб чужі люди знали про його українство. Та й взагалі окреме і відлюдне корпусне життя не сприяло широкій громадській діяльності. Проте й у новій сфері Федоровський не кидає своїх ідеалів. Маючи на руках купку юнаків, що згодом розійдуться по ріжних країнах, він намагався прищепити Їм свою улюблену ідею про поширення корисних знаннів і праці для народу, й працював з ними по садівництву й шовківництву, сподіваючись, що вони рознесуть ці знання по своїх краях. Таким чином він засадив великий плац перед корпусом, і в окремо збудованому бараку ввесь час свого перебування у корпусі виводив з кадетами шовковичну черву, а кокони надсилав до Москви. У шовківничій діяльності він, мабуть, не мав перешкоди, бо старі знайомі згадують, що в цій справі він їздив до Трипілля та инших сел.

Федоровський мав хронічну хворобу, що не подавалася ні на яке лікування, поки відомий київський гомеопат Євреїнов не нараяв йому звернутися до гомеопатії. Він одразу видужав і з того часу став гарячим сторонником гомеопатії. До свого гасла: “треба народ учити”, він тепер додає “й лікувати”, береться до писання й видавництва популярних брошур з гомеопатії й закликає всіх до цієї роботи.

Вже під п’ятдесят років він одружився в Чернигові з молодою дівчиною, й мав від неї доньку. У 1894 р. він покинув службу з чином генерал-майора й жив якийсь час у Київі, а потім якесь комерційне товариство на Дону запрохало його до себе за голову. Але така робота, що вимагала тільки генеральського підпису не могла його вдовольнити, й він її скоро покинув.

Оселившися у Петербурзі, Федоровський присвячує своє останнє життя громадським та добродійним справам. Йому судилось відограти видатну ролю в заснованню звісного “Благодійного товариства видання українських книжок”, для якого він написав кільки брошур, і коло якого групувалася українська молодь. Крім того він організував товариства: “Самодопомога при хворобах” і “Всеслав’янське музичне коло для духовного підвищення народу”.5)

Кінець-кінцем він “волею судьб”, як сказано у некролозі, з жінкою й дочкою опинився у Бердянському, де й помер у 1918 році на вісімдесят першому році життя. Десятиріччя сеї дати дає нам пригадати, здається, найпершого українського діяча нашого міста.

Примітки.

• “Николай Федорович Федоровский (по личным воспоминаниям)” Н. П. “Голос Юга” 8 июня 1918 г.
• Курсив Ф-го.
• Ежегодник Голоса Юга 1913г. “Сорокалетие просветительного общества”. Воспоминания учредителя Н. Ф. Федоровскаго.
• Ежегодник Голоса Юга 1913 г.
• “Голос Юга” 13 июня 1918 г. Некролог – Н. Ф. Федоровский.

Стаття Н. Бракер була передрукована:

• часописом “Єлисавет” № 12 від 28 жовтня 1992 р.
• В книзі О. М. Лютої. “М. Ф. Федоровський (1838-1918)”. – Кіровоград, 1999.