Євген Пашковський — прозаїк, есеїст.
Народився 19 листопада 1962 р. на станції Разіне Дзержинського району на Житомирщині. Навчався у Київському індустріальному технікумі, але не закінчив його. З 1980 р. працював на різних роботах: монтажником на будовах Києва, підземним кріпильником шахти «Прогрес» ВО «Торезантрацит» на Донбасі, бетонувальником 6-го розряду на підземних роботах тунельного загону № 4 «Київметробуду», асфальтувальником 3-го розряду ДБУ №1. Служив у війську, звідки був комісований через хворобу. 1984 р. вступив до Київського державного педагогічного інституту (тепер — Київський державний університет ім. М. Драгоманова), але після третього курсу перевівся на заочне відділення, покинув навчання і подався у мандри. У 1987-1990 рр. об’їздив і обійшов пішки всю Ростовщину, Ставропілля, Краснодарський край, Північний Кавказ, Башкирію, Урал. Працював виїзним фотографом Родіоново-Нєсвєтаєвського РВУ Ростовської області. 1992 р. — оглядач газети «Так» університету «Києво-Могилянська академія», потім на творчій роботі, голова комісії з видавничих проектів Національної Спілки письменників України. Тепер — голова правління «Шевченківсього фонду XXI ст». Лауреат літературних премій Фундації доктора Михайла Дем’яніва «Cвобода і мир для України» за 1993 р. (за романи «Вовча зоря», «Свято» і «Безодня»), ім. Є. Бачинського «У свічаді слова» за 1996 р. (за роман «Осінь для ангела») та Національної премії ім. Т. Шевченка за 2001 р. (за роман-есей «Щоденний жезл»). Євген став одним із наймолодших літераторів національної премії. Член Національної Спілки письменників України і ПЕН-клубу (з 1993 р.). Живе у Києві.

Євген Пашковський — автор книг прози: роману в новелах «Вовча зоря» (К.: Молодь, 1991), роману-есея «Щоденний жезл» (К.: Ґенеза, 1999), романів «Свято» (Дніпро. — 1989. — Ч.9, 10) й «Осінь для ангела» (1993) «Безодня» (Львів.: Піраміда, 2005) та багатьох есе.

Роман «Безодня» надрукований у журналі «Cучасність» (1992. — Ч.5, 6), а роман-есей «Щоденний жезл» — у журналі «Кур’єр Кривбасу» (1998. — Ч.99-101; 1999. — Ч.114-116). Роман «Осінь для ангела» спочатку друкувався в уривках у журналах «Основа» (1993. — Ч.(1)23), «Україна» (1993. — Ч.9), «Українські проблеми» (1994. — Ч.2), «Кур’єр Кривбасу» (1994. — Ч.13; 1999. — Ч.119-121), газетах «Слово» (1992. — Ч.20-21) та «Просвіта» (1994. — Вип.13), а тепер виходить повністю в «Українських проблемах (2000. — Ч.20; 2001. — Ч.21, 22). Уривки з «Щоденного жезла» були вміщені у часописах «Світо-вид» (1998. — Ч.1-2; 1999. — Ч.1) та «Основа» (1997. — Ч.32(10)), Оповідання Євгена надруковані в журналах «Україна» (1989. — Ч.5), «Прапор» (1990. — Ч.2), «Авжеж!» (1990. — Ч.1; 1991. — Ч.4), «Київ» (1991. — Ч.10), «Світо-вид» (1991. — Ч.2; 1992. — Ч.1), «Золоті ворота» (1991. — Ч.1) та ін.

Есеї: «Одвічна Дорога» (журнал «Неопалима Купина» – 2006. – ч.5/6), «Крижана правда» (журнал «Неопалима Купина» – 2007. – ч.5/6), «Душа меча» (журнал «Неопалима Купина» – 2008. – ч.1/2).

Його проза ввійшла в антології «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів» (1995: уривок з роману «Осінь для ангела»), «Квіти в темній кімнаті» (1997: оповідання «Криниця для троянд»), «Вечеря на дванадцять персон» (1997: роман «Безодня»), хрестоматійний додаток «МУЕАЛ» (Плерома. — 1998. — Ч.3: уривки з роману «Безодня») та хрестоматію «Українське слово» (2001. — Кн. 4: уривки з роману «Щоденний жезл»), «Житомирський феномен», (спецвипуск часопису «Світло спілкування», Житомир, 2007 р.), «Служіння любові», журнал «Київ», (2005 – ч.4), «Сучасна українська література» (К.: 2007).

Проза Пашковського перекладена англійською (17 і 18 розділи роману «Осінь для ангела» надруковані у журналі «Index on Cenzorship» (1992. — Nr.3) та оповідання «П’ятеро хлібин» (у перекладі — «Five Loaves and Two Fishes») уміщене в антології «From Three Worlds» (1996), вірменською (уривок з роману-есея «Щоденний жезл» під назвою «Смерть Бормана» надрукований у журналі «·ерун» («Весна») (1999. — Nr.4) та німецькою (уривок з роману «Безодня» уміщений в антології «Letzter Besuch in Tschornobyl» (1994), а оповідання «Криниця для троянд» — в антології «Ein Rosenbrunnen» (1998), яке й дало їй назву) мовами.

Перу Євгена належить і багато цікавих есе про художників та письменників, зокрема про Володимира Гарбуза, Василя Портяка, В’ячеслава Медведя, Михайла Григоріва, Володимира Цибулька, Віктора Шакулу та ін. Вони опубліковані у 1991-1994 рр. на сторінках «Слова», «Українських проблем», «Книжника review».

Знаменитою стала стаття Євгена «Література як злочин», виголошена як післяслово до премії доктора Михайла Дем’яніва «Свобода і мир для України» і опублікована у низці видань, зокрема газеті «Слово» (1993. — Ч.6), журналах «Дивосвіт» (1993. — Ч.1), «Основа» (1993. — Ч.24), першому випуску видання асоціації «Нова література» — «Український аналітичний клюб» (К., 1993) та ін.

Євген Пашковський — письменник, пам’ять якого, як колись пам’ять давніх людей, зберігає неймовірну кількість образів, звуків і голосів, кольорів і смаків… І про що б він не писав — він завжди повертається додоми (додому), до себе. Але щоб дістатися — він змушений пройти через суцільні навали образів, звуків, кольорів… Він ніби захлинається від величезної кількості вражень, сказав якось про нього метр української прози Валерій Шевчук, і ці враження захлинають його писання.

Прозу Євгена Пашковського відносять до стилістичного потоку чи потоку свідомості та «соціальної клініки». На мою думку, він дуже вдало поєднує потік свідомості з глибокою християнською традицією і біблійністю. Беззаперечним є те, що так про Содом і Гоморру, безумне пекло нашого життя і пекло в людських душах, давно у нас ніхто не писав. Євген постійно пише і про людей, які проходять безкінечні кола чистилища. Тому кожен з його творів дає підстави говорити про феномен Пашковського.

Невтримною навалою образів Євген нагадує і поганина, який стоїть на безлюдному березі моря й малює на піску чіткими і різкими лініями картину. Та накочується хвиля і змиває її, залишаючи ледь помітні обриси, а Євген уже малює на мокрому піску нову картину, новий образ. Читач перебуває у постійній напрузі, намагаючись запам’ятати всі образи й знайти між ними взаємозв’язок. Здається, Євген може малювати як завгодно довго, немовби прагнучи у лініях, кольорах і образах відшукати розгадку вічності; але таїна, власне, й криється у безкінечній зміні образів.

У його прозу дуже важко вчитатися, але так само важко і вийти з його світу образів. І читають Пашковського не для того, аби якнайшвидше дійти до останньої сторінки і довідатися, чим закінчиться твір. Тут зовсім інше. У японського письменника Сіньїтіро Накамури є оповідання «Дорога до замку», в якому йдеться про те, як одна сім’я усе життя шукає замок свого щастя. І от вони дійшли до його брами, відчиняють її, а там — порожнеча. Виявляється, що суть не в тому, щоб знайти замок, а суть — у самій дорозі. Такою мені бачиться і проза Євгена Пашковського. Його читають, щоб повернутися до себе і бодай на хвильку відчути Час, у якому перетікаємо у Вічність…

Оповідання «Закрита палата», яке згодом стало основою роману «Безодня», вперше надруковане у журналі «Прапор» (1990. — Ч.2), а «Криниця для троянд» — в «Авжеж!» (1991. — Ч.1), а есе у вигляді листа «Наслідуючи древніх (Лист до Салмана Рушді)» — у «Сучасності» (1993. — Ч.10). Згодом «Лист до Салмана Рушді» ввійшов без змін у роман-есей Євгена «Щоденний жезл». У романі «Безодня» було змінено ім’я героя оповідання «Закритої палати», тому й подаю його за останнім варіантом. Цікаво, що наприкінці 80-х рр. Валерій Шевчук у видавництві «Молодь», а Микола Рябчук у тодішньому «Українському письменнику» готували до друку антології молодої та авангардної прози, і одна з них навіть мала називатися «Криниця для троянд», але через економічну кризу ці задуми так і не були реалізовано.

Література:

Шевчук В. Чи ж буде вороття додому? [Передмова до публікації роману «Свято»] // Дніпро. — 1989. — Ч.9;
Шевчук В. Про оповідання Євгена Пашковського: [Переднє слово до публікації оповідання «Ростов-Одеса»] // Київ. — 1991. — Ч.10;
Тетянич Ю. Реєстри надвечірніх свідчень (Роман Євгена Пашковського «Вовча зоря» в контексті нової літератури) // Слово. — 1992. — Ч.10;
Сулима М. На порозі авангардизму (Євген Пашковський. Вовча зоря. — К.: Молодь, 1991) // Слово і час. — 1992. — Ч.7;
Зборовська Н. Заради короткої миті свободи слова: Сторінками сучасної авангардної прози // Літературна Україна. — 1993. — Ч.6. — 11 лют.;
Зборовська Н. Романи Євгена Пашковського (Поступ художнього пошуку) // Слово і час. — 1993. — Ч.7;
Павлишин М. Два «художні тіла» сучасної прози: [Про прозу Юрія Андруховича та Євгена Пашковського] // Світо-вид. — 1997. — Ч.3;
Квіт С. Євген Пашковський: вільний муляр ґотичної вежі //
Квіт С. Свобода стилю. — К., 1996. — С.42-47;
Євген Пашковський: «Є дві категорії людей, приречених на схиму, — це письменники і монахи…» (Розмову провів В.Григорович) // Кур’єр Кривбасу. — 1998. — Ч.104;
Зборовська Н. Про романи Євгена Пашковського //
Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. — Львів: Літопис, 1999. — С.144-159;
Долженкова І. Безадресна енцикліка (Євген Пашковський. Щоденний жезл. — К.: Ґенеза, 1999) // Критика. — 2000. — Ч.12;
Терлецький В. Реаніматор Пашковський: Слово про роман «Щоденний жезл» (Київ, 1999) Евгена Пашковського // Українські проблеми. — 2000. — Ч.20;
Родик К. Смертельно улюблений світ: незримим по білому (Євген Пашковський. Щоденний жезл. — К.: ·енеза, 1999) // Книжник review. — 2001. — Ч.3;
Медвідь В. Євген Володимирович // Там само;
Неборак В. Лауреатство як пастка (Про присудження Євгенові Пашковськму національної премії ім. Т. Шевченка) // Високий замок. — 2001. — 24 березн.;
Квіт С. На тлі вічності // Книжник review. — 2001. — Ч.6;
Бондар-Терещенко І. Щоденне ЖЗЛ // Книжник review. — 2001. — Ч.10;
Матвієнко С. Пря з німим досвідом (Євген Пашковський. Щоденний жезл. — К.: ·енеза, 1999) // Дзеркало тижня. — 2001. — Ч.31. — 18 серп.;
Глібчук У. Нестерпна легкість буття Євгена Пашковського // Книжник review. — 2001. — Ч.10 та багато ін.

Василь Габор