Панас Феденко

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ
(4 квітня 1894 — 18 квітня 1977)

Спомин про життя і наукову діяльність

В німецькому місті Гайдельберзі, далеко від Рідного краю, попрощався з світом Дмитро Чижевський, полігістор, професор многих університетів, член академій наук і наукових товариств, автор численних глибоких книг і статтей різними слов’янськими й світовими мовами.

Уже в 1921 році мусів Чижевський покинути Україну і від того часу почалося його мандрівне життя широким світом. Непохитно служив він науковій правді. Видатний учений і педагог, Чижевський виховав цілу плеяду дослідників культури, зокрема ж літератур слов’янських народів.

Дмитро Чижевський народився 23 березня (старого стилю) 1894 року (за новим стилем — 4 квітня) в місті Олександрії над тиховідною річкою Інгульцем у Степовій Україні, в бувшій Херсонській ґубернії. У 19 віці новий стиль різнився від старого дванадцятьма днями, а не тринадцятьма. В одному листі до мене Чижевський, згадавши дату свого народження за старим стилем, писав, що не знає, як це буде згідно з календарем Григоріянським… То була гумористична замітка, подібна до інших, які любив Чижевський уживати в розмовах і листах.

До речі: мені довелося справити дату народження Олександра Коваленка, що, бувши інженером-механіком на бойовому кораблі “Потьомкін”, приєднався до бунту моряків в Одесі 1905 року. Коваленко (він упокоївся в Женеві 1963 р.) називав день свого народження за новим стилем на один день вище, забувши, що в 19 столітті різниця між обома календарями — Юліянським і Григоріянським — була на 12 днів.

На початку квітня 1976 р. я послав лист до Чижевського в Гайдельберґ, поздоровляв його з днем народження і висловив надію, що він незабаром прийде до здоров’я. Часто згадував я давно минулі роки, коли ми разом училися в гімназії в Олександрії, яку ми називали на латинський лад: Аlехаndria Scytharum. Степова Україна була в давнину кочовищем для скитів. Там не було місцевости, в якій би не знаходило око близько чи на дальшому горизонті могил. Шевченко писав:

“Високії ті могили,
де лягло спочити
козацькеє біле тіло
в китайку повите…”

Похорони козаків запорізьких відбувалися в степових могилах у пізнішій добі. Будівниками перших могил були у нас скити, про яких писав у 5 віці перед нашою ерою грек Геродот із Галікарнассу. В нашій історії постійно мандрували народи всякої породи з півночі на південь та з заходу на схід і навпаки. Причиною цієї флюктуації був натиск кочових орд, що приходили з Азійських просторів і були постійною загрозою для господарства й життя людности слов’янського кореня, відомої в історії під назвами антів, пізніше — русинів. Тим то в Степовій Україні закріпилися назви рік не слов’янські, а чужомовні, іранські й турецькі: Дніпро, Дін, Донець, Саксагань, Саврань, Домоткань, Самоткань, Ташлик, Оріль (в літописі ця річка мала назву “Угол”), Самар і подібні.

Олександрія (в народі “Олександрій”-город) дістала назву від імени царевича Олександра, що був від р. 1801 “імператором всеросійським”. Олександрія з повітом належала до Херсонської Губернії. Ця країна була свого часу частиною Вільностей Війська Запорізького. Російський уряд не хотів терпіти в сусідстві Козацької Республіки з “неистовим (безглуздим) правленієм” (слова цариці Катерини II) і всяким способом утинав права Запорізького війська. Це робилося через окупацію земель Запорізьких Вільностей і через поселення на цих землях чужої людности, зокрема прихідьків із країн австрійських, угорських, турецьких і волоських. Запорожці не хотіли віддавати своїх земель зайдам, тому доходило між ними до кривавих конфліктів. Прихідьки мали за собою силу регулярної російської армії, і тому мусіли запоріжці частину Вільностей відступити колоністам: навколо міст Єлисаветграда й Новомиргорода осіла сербська людність. Тому цю область урядово називали “Нова Сербія”.

На сході Вільностей Запорізьких, де тече річка Лугань, царський уряд створив іншу область, заселену сербами. Ще коли я вчився в гімназії в Олександрії до р. 1913, було на сході Катеринославської губернії місто “Слав’яносербськ” і повіт звався Слав’яносербським. Пізніш його названо Луганським.

Де поділися ті серби, що оселилися на Україні в 18 віці перед руїною Січі 1775 р. і після цієї події? Про це говорив Дмитро Чижевський ще як ученик Олександрійської Гімназії, бо в місті й повіті були люди з іменами сербськими: в Олександрії був земський діяч землевласник Пищевич, в гімназії вчилися хлопці, що писалися “Сербин”, “Стройних” і под. Ці потомки сербів були вже асимільовані, прийняли українську або російську мову. Д.Чижевський казав, що певно й родина Тобилевичів, із якої вийшли славні артисти сцени — брати Тобилевичі — Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський — були сербського роду. І між предками Д.Чижевського був один серб — Веклич. Культурна і расова спорідненість між сербами й українцями прискорила асиміляцію мешканців “Нової Сербії” і Слав’яно-Сербії” з українцями. Зовсім інакше з болгарами: ще й досі болгари, оселені в Україні в 18 і 19 віках, зберегли свою мову і окремий національний побут.

В російській Енциклопедії Брокгауза і Ефрона, том 76, 1903 р., згадано “придворного тенориста” Петра Лазаревича Чижевського, що за панування цариці Єлисавети одержав дворянство року 1743. То був предок Дмитра Чижевського. В тих часах особам дворянського звання царська адміністрація дарувала землю з приписаними до землі “підданими”. (На Московщині кріпаків називали “рабами”). Мабуть первісне ім’я дворянина Петра Чижевського було “Чиж”, але, за тодішнім звичаєм, “нобілітоване”: відомі імена Галущинських від “Галушки”, Лазаревських (із роду сотника Лазаренка), Лопушанських (від “Лопух”), Хоминських (від “Хома”) і т.д. Потомки Петра Чижевського, записаного в дворянську книгу Владимирської губернії на Московщині, та, мабуть, і він сам, оселилися в Україні. З цього роду вийшов відомий український діяч на Полтавщині Павло Іванович Чижевський.

Він був послом до другої російської “Державної Думи”, яку розв’язав уряд 1907 р. за проекти радикальних реформ. П.І.Чижевський був віддавна в рішучій опозиції проти царського уряду. Ще р. 1884 він провідав Михайла Драгоманова, Володимира Мальованого та інших емігрантів, що діяли в Женеві з доручення Київської “Старої Громади” для оборони в світі прав українського народу, пригнобленого царським урядом. Дм.Чижевський оповідав мені, що Павло Чижевський, разом із своїм товаришем Володимиром Вернадським (пізніше — президент Української Академії Наук у Києві) перевозив із Женеви українські політичні видання через австро-російський кордон на Наддніпрянщину. При контролі знайдено заборонену літературу в багажі П.Чижевського. Це накинуло на нього обвинувачення в “неблагонадійности” і тому була змарнована наукова кар’єра молодого дослідника. Російські службовці якось не догляділи, що й Вернадський мав у своєму багажі заборонену літературу, то він не зазнав перешкод в науковій діяльності. Павло Чижевський жив у Полтаві і брав участь в громадському житті та в кооперації. В 1919 р. уряд Української Народної Республіки призначив П.І.Чижевського в члени Торговельної Місії в Швейцарії, де він і вмер. 1921 р. вийшла в Відні книжка П.Чижевського: “Основи української державности”.

Батько Дмитра Чижевського Іван Костянтинович приходився братом у первих П.І.Чижевському. Він мав невелику земельну маєтність в Олександрійському повіті, недалеко від села Шарівки.

Д.Чижевський писав мені в листі 17 червня 1974 року з Гайдельбергу, що його дід Костянтин Чижевський “переїхав, поділившись з батьком Павла Чижевського правом на хутір, де й ви були з Власенком. Дід відбув раніш два військові походи — перше в Криму в 1855 році (був “Севастопольським героєм”); але мій батько з якихось причин не хотів користатися певними правами, що з цього походили, наприклад, щоб мене звільнили від платні в гімназії, тощо. Ще до того дід бив мадярів в 1849 році і мав австрійський орден чи медалі.

Батько народився в 1863 році, отже приїхав на Херсонщину, де дід вже не мав кріпаків. Ще до Гадяцького повіту (дід Д.Чижевського жив там до переселення на Херсонщину — П.Ф.) належить анекдот, як мого батька в віці коло 3-4 років привезли (вперше в штанях) до якихось сусідів, де він прийшов у садку до матері з відомою фразою: “Мамо! Скину я штани, вони мені вже осточортіли!”.

З Херсонщини в віці 11 літ (до того він вже ходив до лісу з рушницею!) його перевезли до Пскова, де він і вчився в військовій гімназії, в якій була українська організація, що походила з ініціятиви вчителя (Вільяма) Беренштама (про нього згадується в історії Української Громади в Києві, пізніше — в Петербурзі). Після цього батько вчився в артилерійській високій школі, після 3-х чи 4-х років вступив до Артилерійської Академії з визначним науковим ступенем (між іншим, її професором був композитор Цезар Кюі!). Межитим, та за часів відпусток та ферій, працював як викладач наукових предметів в Кронштадті. За часу студій одружився (мати студіювала в Академії Мистецтв) і був заарештований за кореспонденцію з закордоном. Просидів 2 роки (“майже”) в кріпості, нервово захворів та був засланий на три роки до Вологди. З Вологди в 1894 році висланий “на батьківщину” (на щастя, забули написати, що до власного маєтку; тому він приїхав до Олександрії, де я й народився через “кілька день” по приїзді).

Перед цим в Олександрії та в Єлисаветі були заарештовані всі організовані українці (між ін. Русови); в Олександрії залишився лише агроном Микита Васько (якого заслали на північ вже в 1905 році). Виїхати з Олександрії міг мій батько лише 1900 чи 1902 року. Перед революцією (1905 р. — П.Ф.) обраний до земства (як представник дрібних землевласників). В земство не був переобраний при реакції 1909 чи 1910 року. Був “виборщиком” до Державної Думи: першої, — але в Херсоні не зачекали виборщиків з Миколаєва і ще відкілясь, і таким чином утворилася більшість правих. До Третьої Думи була зміна в порядку виборів: з Олександрії були лише 2 виборщики, а по одному з Нової Праги (народна назва “Петриківка” — П.Ф.) та з Новогеоргієвська (Крилова). Батько як конституційний демократ, був в межах меншости… Між іншим, після виборів до Третьої Думи (де батько був знову виборщиком) із Олександрії було вислано до якогось Херсонського міста, де не було залізниці, двох цікавих суб’єктів: отець Адріян Мишаков та пізніший отаман Григоріїв. Вислано за агітацію за мого батька”.

В тих обставинах довелося батькові Чижевського обмежитись приватними науковими заняттями та сільським господарством. За прикладом відомого організатора сільсько-господарських спілок Миколи Васильовича Левицького, Іван К. Чижевський пробував створити спілку з хліборобами — сусідами його хутора. Однак, віддалення від Олександрії, де Чижевські мали дім у центрі міста, було перешкодою в плянах розвивати сільсько-господарську кооперацію.

Дм.Чижевський оповідав, що в родині його батька панувала українська мова і молодий Іван Чижевський дома говорив тільки українською мовою. В Олександрії народилася у Чижевських дочка Марія, молодша від Дмитра на два роки. У дітей рідна мова була російська, бо мати Чижевського, народжена як Марія Єршова, була росіянка. Перед революцією 1917 р. навіть у патріотичних українських родинах перевагу мала російська мова. Я знав українські подружжя, в яких langue parlée була російська: наприклад, свідомий редактор місячника “Вестникъ Европы” в Петербурзі до 1917 р., а пізніше посол уряду УНР у Празі, поет і журналіст Максим Антонович Славинський і його дружина Марія Федорівна дома між собою розмовляли по-російському; Олександер Якович Шульгин, мигістер уряду УНРеспубліки від 1917 р., — теж уживав мови російської, коли говорив з своєю дружиною (без свідків). Це оповідав мені покійний Левко Чикаленко, колега О.Шульгина ще з часу університетських студій у Петербурзі перед революцією 1917 року.

Російська мова в родині Чижевських не могла витіснити з уваги молодого Чижевського мови української, бо її було чути в 30-тисячній Олександрії: “простолюддя” говорило своєю “мужицькою” мовою на вулиці, на базарі, на ярмарках, біля церкви. В гімназії, де вчився Дм.Чижевський, деякий час учив “свідомий українець”, поет Вячеслав Митрофанович Лащенко. Він мав вплив на збудження національної свідомости учеників. Адміністрація вважала Лащенка за небезпечного для цілости Російської імперії і не давала йому “нагріти” місця”; майже щороку його переводили на службу в середніх школах неісходимої держави. Я познайомився з В.М.Лащенком р. 1916 в Петербурзі, ден він учив у середній торговельній школі.

Лащенко залишив в Олександрії слід в особі школяра-китайця. Після Російсько-Японської війни 1904-1905 рр. перевезено в Олександрію китайських дітей-сиріт із Манджурії, і Лащенко, чоловік доброго серця, взяв одного хлопця під свою опіку, усиновив його. Цей китаєць, записаний як Михайло Лащенко, вчився в гімназії в Олександрії: опікун забезпечував його матеріяльно.

Я почав учитися в Олександрійській гімназії від осени 1908 року. Втративши два роки в городській шестиклясовій школі в місті Верходніпровському (там не було гімназії), я після іспиту вступив до четвертої кляси гімназії в Олександрії. Тому я опинився нижче на дві кляси від Чижевського. Зі мною в одній клясі вчився старший за мене Ной Морозовський, що після 1917 р. одружився з сестрою Чижевського Марією.

Уже від п’ятої кляси я зблизився з Чижевським, з його почину: він помічав тих учеників, що багато читали і не задовольнялися самою гімназіяльною учбою. Деколи в гімназії відбувалися доповіді й дискусії на різні теми з літератури й мистецтва під проводом талановитого педагога Івана Михайловича Звінського. То був вихованець Історично-філологічного інституту імени Безбородька в Ніжені. Чоловік дуже високий на зріст, з золотим волоссям, і лагідної вдачі. Однак, при навчанні в клясі у нього була зразкова дисципліна, без примусу, без загроз і кари. На цих доповідях і в дискусіях визначався знанням і начитаністю Дм.Чижевський і це створило йому авторитет серед школярів. І.М.Звінський нераз казав: “Із Чижевського буде вчений”.

Від Ноя Морозовського я почув, що в домі Чижевських сходяться ученики гімназії та учениці дівочої гімназії “для самоосвіти”. Казав він, що у Чижевських була велика бібліотека і там можна знайти також книжки, заборонені цензурою. Це мене заінтересувало, бо я мав Шевченкового “Кобзаря”, в якому цензура повичеркувала багато сторінок, а я хотів знати, що саме поет написав. Одного дня, коли я вже вчився в 5 клясі, до мене підійшов Д.Чижевський і запросив прийти до нього, — казав, що буде цікава доповідь. В гімназії тільки ученики однієї кляси розмовляли між собою “на ти”. Натомість ученики різних кляс “викали”. Цей modus loquendi залишився між Чижевським і мною назавжди, хоч ми були приятелями ще з часів гімназіяльних. Натомість з Ноєм Морозовським та іншими одноклясниками ми були “на ти”. Коли я приїхав на іспит з грецької мови до Імператорського Історично-філологічного Інституту в Петербург 1913 р., то мене здивувало, що студенти цієї школи (не українці) відразу мені “тикали”. Однак, з cтудентами-українцями Інституту, з якими я вчився, у нас залишився звичай говорити на “ви”.

В домі Чижевських, куди я ходив на доповіді, були хлопці й дівчата, що хотіли розширити своє знання самоосвітою, через реферати й дискусії. Верховодив Д.Чижевський, як найбільш начитаний. Були тут мої одноклясники — Олександер Власенко, козак з Лубенщини, Петро Яремченко, син хуторянина із околиць Чигрина {його називали “запорожець”), Михайло Різниченко з Крилова, Іван Вороний, Марія Чижевська, Рахіль Липська та її сестра Маня, Ліза Корф та інші. Засідали ми в кімнаті Д.Чижевського, де був домашній телескоп і на полицях лежало багато книг з природознавства, зокрема з астрономії.

Д.Чижевський хотів бути астрономом. Однак, доповіді в цьому самоосвітньому гуртку були на теми, далекі від математики й природознавства: ми читали й реферували політичну й економічну літературу, книги з історії і твори літературні, особливо ті, в яких була критика самодержавного режиму.

Після однієї доповіді, здається, Ол.Власенка про політичні погляди Льва Толстого Чижевський назвав “ідіотизмом” проповідь “не противитися злому”, яку ширив Толстой у своїх писаннях.

— Ви ж бачите на кожнім кроці зло, яке чинить самодержавний режим! Сам Толстой називав царя “Джинґіс-Ханом з телеграфом”… Так радикально були настроєні всі учасники самоосвітного гуртка.

В березні 1911 року в домі Чижевських ми влаштували засідання, присвячене 50 роковинам смерти Шевченка. Про поета я мав доповідь. Були деклямації Шевченкових творів. Особливий успіх мало мистецьке виконання Мані Липської. Вона деклямувала — “Нащо мені чорні брови, нащо карі очі”, — і вміла на своєму гарному личку дати вираз горю осамітненої дівчини, що втратила милого. Наприкінці Д.Чижевський грав на піяніні композиції Миколи Лисенка на слова Шевченка.

В самоосвітній гурток Чижевський запрошував тільки тих гімназистів і гімназисток (пізніше прийшли й ученики нововідкритої Учительської Семинарії), про яких він знав, що вони начитані і настроєні вороже до царського режиму. Мова доповідей і дискусій у гуртку була російська: адже літературної української мови ми в гімназії не чули. Хоч члени гуртка читали “Історію Українського Письменства” Сергія Єфремова, а я захоплювався навіть доброю мовою “Розмов про сільське хазяйство” Євгена Чикаленка, але цього ще не вистачало для переходу на українську літературну мову. Восени 1912 р. заснований був в Олександрії чисто український гурток, до якого вступили як українці з гуртка Чижевського, так і деякі ученики Учительської Семінарії: Петро Яремченко, Олександер Власенко, Панас Феденко, а з семинаристів — Андрій Долуд, Олекса Губа, Олекса Сімянцев, Іван Пиндич та інші.

В гуртку під проводом Чижевського були “на кону” теми характеру світоглядового й політичного. Вітались ми при зустрічах словами: “Да погибнет дом Романовых”! Цей звичай введено в гуртку з почину Д.Чижевського.

Коли він восени 1911 р. поїхав у Петербург, де записався на фізико-математичний факультет, то між нами обома була регулярна переписка. На листах зверху ми писали ворожий царському режимові клич скорочено латинськими буквами: “Р.В.К.”, а в середині листа повно “Pereat Domus Romanorum”. Ми умовилися, що коли б до нас причепилися слуги режиму, то будемо пояснювати цю латинську формулу так: — Як вірні сини Православної Церкви, ми бажаємо загибелі Римській церкві… На щастя, цензори наших листів не знайшли в цій формулі нічого небезпечного для царського режиму і нас не кликали давати пояснення, що значить такий “ребус”.

В Петербурзі Д.Чижевський студіював математику й астрономію, і деякі його праці з цих наук були опубліковані. На Різдвяні ферії та в літі, на “канікулах”, вертався він додому і тоді діяльність нашого самоосвітнього гуртка більше оживала. Він приїздив “кур’єрським потягом” із Петербурга до станції Користівка, а відтіль — кіньми до Олександрії. Учасники гуртка виходили на дорогу, котрою мав приїхати Д.Чижевський, щоб зустріти гостя з далекого північного краю, їдучи, співали. Пригадую, як Рахіль Липська, що мала гарний голос, співала “Віє вітер, віє буйний, аж дуби ламає…”.

Чижевський оповідав нам, що в Петербурзі слухав також лекції з філософії і бував на диспутах між “ново-кантіянцями”, на чолі з професором Александром Введенським, та прихильниками “інтуїтивізму”, який заступав в університеті Ніколай Лосский, послідовник француза Анрі Берґсона (Henri Bergson).

Петербург, з його вогким кліматом і частими змінами температури — деколи від 25 градусів морозу до 10 градусів тепла серед зими, — шкодив здоров’ю Чижевського. Він часто застуджувався, кашляв, схуд. Тому сам, не питаючи порад у лікарів, вирішив покинути хмарну столицю Російської імперії і від осени 1913 р. почав студії в Києві. Чижевський перейшов на історично-філологічний факультет університету Св. Володимира.

Київ, стародавня столиця України-Русі, не зробився в науці й мистецтві убогою провінцією московсько-петербурзької імперії. Хоч інтелігенція Києва була зросійщена і не думала про “сепаратизм”, але тут діяли визначні науковці, що згадували про давню славу Києва, “матері городів руських” і стверджували, що назва Русь то була корінна назва теперішньої України. В Київському університеті діяв визначний літературознавець Володимир Перетц, член Петербурзької Академії Наук, професори — Андрій Лобода, Олександер Лук’яненко, Василь Зіньковський, філософ Гіляров. До Києва переніс свою наукову працю зі Львова Михайло Грушевський і тут друкував “Історію України-Руси”. У Києві, поряд з “Обществом Нестора-Літописця”, діяло “Українське Наукове Товариство”, що видавало свої “Записки”. Праця Володимира Антоновича, що помер 1908 р. залишила глибокі сліди в науковім житті Києва: Монументальний “Архив Юго-Западной Россіи” давав пребагатий матеріял для історичних дослідів молодших наукових сил.

Однак — “ми же на передняя возвратимся”, — скажу словами Літопису. Як згадано, в самоосвітньому гуртку під проводом Д.Чижевського панувала російська мова, навіть у приватних розмовах і в листуванні. Ми відчували ненормальність цього положення, але не рішалися “перейти Рубикон”. Це нагадує мені ситуацію російської аристократії початку 19 віку, що виростала в традиції французької мови й культури. Свідоцтво тому — оригінальні листи дієвих осіб, цитовані в романі Л.Толстого “Війна й Мир”. Вони писані мовою французькою. Поет Пушкін згадує, що героїня роману “Евгеній Онєґін” Татьяна писала лист французькою мовою, бо (іронічна замітка):

“Доныне гордый наш язык
к почтовой прозе не привык …”

Наш “Рубикон” (перехід на українську мову) з Чижевським настав у році 1912. Саме тоді в Петербурзькій Державній Думі йшли гарячі дебати з приводу проекту російських депутатів — соціялістичних і ліберальних — про допущення української мови в народних школах. Проти цього проекту виступали консервативні члени Державної Думи. То були “малороси”, закляті вороги української мови й культури. Сам голова Державної Думи Володимир Родзянко, великий землевласник з України, виголосив промову проти проекту. В згоді з Родзянком лякали царський уряд “мазепинством” інші посли Державної Думи — Анатолій Савенко, Скоропадський, Василь Шульгин (видавець царе-славного щоденника “Кіевлянинъ”).

Ця кампанія душителів українського слова глибоко хвилювала нас в Олександрії, і ми (члени обох гуртків) вирішили послати лист-протест до самого Родзянка. Я взявся скласти проект листа і написав його українською мовою. Змісту листа не пам’ятаю, пригадую тільки перші слова: “Високочтимий пане Родзянку!”. Лист був підписаний. Підписали й деякі, що до наших гуртків не належали, і між ними і Іван Семенович Губа, пізніше — архиєпископ Української Автокефальної Православної Церкви. Він жив тоді в Олександрії, службу мав на залізниці.

Ми хотіли приєднати до цієї акції інших старших громадян, щоб надати ваги протестові. Однак батько Д.Чижевського відрадив починати цей “бунт”. Казав, що на “зубрів” (так він називав монархістів) від нашого протесту впливу ніякого не буде, але адміністрація почне труси, репресії, і нас — учеників і учениць гімназії та семинаристів — покарають, навіть можуть виключити із шкіл. Ми — ініціятори протесту — довго радилися, що робити. Дм.Чижевський був тоді в Петербурзі і ми не рішалися посилати йому проект листа до Родзянка для консультації, щоб лист не попав у руки цензорів. Більшість вирішила послухати ради Чижевського-батька, і лист до Родзянка не був посланий.

Не можу пригадати точної дати, коли моя переписка з Чижевським перейшла на українську мову. Мабуть, було це на Великодній перерві 1912 року, коли я вернувся в рідне село Веселі Терни біля Кривого Рогу, а Д.Чижевський вернувся в Олександрію з Петербурга. В листі українською мовою я нагадав Чижевському, як він сам називав той стан “ненормальним”, що в Україні є розрив між мовою села (українською) та мовою російською, яка була накинута школою й адміністрацією в містах. На мій український лист прийшла від Чижевського українська відповідь. При зустрічі з ним в Олександрії ми перейшли на мову українську, способом зовсім “Натуральним”.

Того ж таки 1912 року довелося нам активно виступати проти російського колоніялізму в Олександрії. В кінці серпня 1912 р. я приїхав до міста з моїм племінником Олександром Різниченком. Він мав складати іспит на вступ до Учительської Семинарії. У Чижевських я довідався про новину, про яку говорила “вся Олександрія”. Оповідалося, що “батюшка законоучитель” Дмитрій Преображенський (він учив “Закону Божого” теж у гімназії) привіз із губерній Московщини 17 хлопців, яких хотів утокмити в Учительську Семинарію, давши їм стипендії Олександрійського повітового земства (виборне представництво від заможних землевласників і селян). Цей плян законоучителя-обрусителя викликав протести й серед діячів земства. Вони казали: — Податки платить місцева людність, то й право на стипендії мають діти місцевих людей, а не зайшлі з інших губерній.

Невідомо, чи помогли б протести діячів земства проти “законоучителя”, що дбав про “обрусеніє края”. Довелося нам рішитися на діло, яке зруйнувало плян о. Преображенського.

Я жив тоді у жидівській родині і до мене приходив Чижевський радитися, що робити проти “рудого попа” (таке прізвище дали школярі Преображенському). — Треба поспішати, щоб не було пізно, — казав Чижевський. І ми додумались.

Була вже “глупа ніч”. В місті все спало, тільки собаки де-не-де перегукувались між собою. Зібравши каміння, пішли ми до дому, де жив “рудий піп”. Каміння ми вгорнули в твердий білий папір, на якому написали (друкованими буквами) слова з типовими “кацапськими” помилками: “Штобъ тибя чортъ побралъ съ твоей симинаріей!”. Ми знали, що котрийсь кандидат о. Прображенського провалився на іспиті з інших предметів, хоч він перед тим ґарантував своїм землякам, що всі будуть прийняті до семинарії. Вкинувши каміння в вікно в коридорі “рудого попа”, ми щосили побігли геть, щоб не попасти в халепу. “Законоучитель”, коли знайшов каміння з образливими словами, певно подумав, що то його питомці-земляки показали цим способом свою невдячність. Другого дня був у семинарії іспит із “Закону Божого”. “Законоучитель” усіх своїх кандидатів на обрусителів провалив, і вони мали вибиратися “восвояси”. “Рудий піп” при цій нагоді “зрізав” і мого племінника на іспиті з Біблійної історії, бо той не міг розповісти про діяльність пророчиці Деворри і Варака…

Винуватців за розбите вікно у законучителя не знайшли. Ця пригода довго була темою розмов і чуток у тихому “Сонгороді” — Олександрії. Ніхто не міг догадатися, що замах був ділом студента Петербурзького університету та ученика восьмої кляси Олександрійської гімназії. Цей епізод часто згадував Д. Чижевський пізніше. Коли я провідав його, тяжко недужого, в Гайдельберзі в липні 1976 р., то він, усміхаючись, промовив: “Ассіdit una nocte Alexandriae…”. То були неначе слова римського історика про бешкет, який учинив в Атенах вільнодумний ученик Сократа — Алькібіяд з своїми приятелями, готуючись до походу на Сицилію 415 року перед нашою ерою: вони поперевертали в Атенах статуї бога Гермеса: “Accidit una nocte Athenis, ut omnes Hermae deicerentur”.

Коли б не було нашої “action directe”, то обруситель “рудий піп” напевне здійснив би свій плян. Протести земських діячів нічого не вдіяли б, бо законоучитель мав за собою силу царської адміністрації.

Перед літом 1913 р. вернувся Чижевський із студій в Петербурзькому університеті, коли я, Петро Яремченко, Ной Морозовський, Олександер Власенко та інші учасники самоосвітних гуртків готувалися до іспиту зрілости в гімназії. Чижевський не міг бути на тайних сходинах для вшанування Шевченкових роковин, в яких взяли участь ученики гімназії та семинарії на початку березня 1913 р.

То була подія, що наробила шуму в Олександрії, бо про тайні сходини довідалося начальство. Свято на пошану поета було перерване приходом інспектора гімназії Євгена Івановича Костенка в супроводі поліції. Ми зійшлися в приміщенні Івана Семеновича Губи, недалеко від гімназії. Коло портрету Шевченка на підвищенні горіли свічки, були підготовлені реферати. На поміч ми запросили видатного декляматора Гната Юру, що відбував солдатську службу як писар в канцелярії повітового “Військового начальника”.

Після моєї доповіді про “Демократичні ідеї Шевченка” — Гнат Юра (пізніше він був директором театру імени Франка) деклямував поему Шевченка “Чернець”. Настрій у всіх нас був ентузіястичний. Ми вже готувалися проспівати “Заповіт”, коли хтось сильно почав стукати в двері. Брат І.С.Губи — семинарист Олекса — пішов відчинити, і перед нами з’явився інспектор Костенко. З ним були два поліціянти. Цей “малорос” глянув на портрет Шевченка і промовив саркастично: “Свічки як перед святим…”.

Нас усіх переписали, але залишили на волі і ми порозходилися, кожний до свого приміщення. Нелегальне “зборище” на пошану Шевченка було визнане за проступок, політичне небезпечний. Педагогічна рада Учительської Семинарії постановила виключити зі школи тих учеників, що були на святі Шевченка: Андрія Долуда, Олексу Губу, Олексу Сімянцева та інших. Нас — гімназистів 8 кляси — врятували ліберальні вчителі. Була чутка, що не хотіли вчителі гімназії “ослабити” восьму клясу перед матуральними іспитами, коли б виключили найкращих учеників. Нам дано найнижчу ноту з поведінки (число 3). Сам директор Богданович (білорусин) виголосив перед учениками всіх восьми кляс промову в залі гімназії, де висів портрет царя Миколи II. Казав про небезпеку від “мазепинства”…

За участь у святкуванні Шевченка найгостріше був покараний Гнат Юра, бо в армії “українофільство” вважали за тяжкий політичний злочин. Про це святкування довго ходили леґенди в Олександрії: була поголоска, неначе на тих сходинах були також учениці дівочої гімназії, але нібито вони повискакували з приміщення через кватирку у вікні, і що найтрудніше було сестрі Чижевського Марії, бо вона була “пухкенька” і ледве проскочила на волю через тісну кватирку…

Національна приналежність учителів гімназій мужеської та дівочої і учительської семинарії в Олександрії була ілюстрацією обрусительської політики царського уряду. Ось імена учителів: Белоусов, Яковлев, Якушєв, Осіпов, Богоявлєнський, Фетов, Князєв — все люди з Московщини. Нам здавалася їхня вимова трохи дивною, тому ми їх називали “кацапами”. Учителі з іменами українськими — Костенко, Коморний (він писався “Каморний”), Левицький, Боярський, Голованський, були до мозку костей зросійщені. Деякі з них при навчаннні глузували з україської мови. Учителів з українськими симпатіями — як Звінський, Лащенко, Церетелі — начальство старалося “заморити” переводом з однієї школи до другої “для пользи служби” (такий був урядовий термін).

Щоб оминути доган і кар, учасники тайних самоосвітних гуртків були дуже обережні в розмовах з іншими. Наприклад мої одноклясники Петро Коробка, Теодосій Вилко, Федір Певняк та Олександер Малишко — зовсім не знали про тайні гуртки, в яких я брав активну участь. Запросити їх вступити до гуртків я не рішався, бо бачив їхню політичну відсталість. Малишко, наприклад, не хотів називати себе ні українцем, ні малоросом, а казав, що він “новорос”. (Степова Україна мала урядову назву — “Новоросія”).

Також нижчий персонал гімназії був російський: “надзирателі” Павлов і Ґрінберґ. Їх повинність була слідкувати за порядком у школі на “перемінах”, коли учеників випускали із кляси. Павлова ми називали “Мікадом”, бо був він зовсім японського типу; Ґрінберґ був німецького роду, зросійщений до останку. Сини його вчилися в гімназії, старший — Федір в одній клясі зі мною. Ніколи я не помічав у нього ніякого “українофільства”, тільки довідався пізніше, що його молодший брат, бувший Олександрійський гімназист, служив у поліції (“Державна Варта”) за влади Скоропадського в 1918 р. і був убитий повстанцями в селі Верблюжці чи в Шарівці недалеко від Олександрії.

Федора Ґрінберґа я зустрів у липні 1919 р. на Поділлі, як старшину Армії УНР, недалеко від фронту, де стояв на спочинку його курінь. Дуже ми зраділи цій зустрічі, згадали школу, в якій училися. Спитав я за його молодшого брата і нашого одноклясника Володимира Проценка, що загинув з рук повстанців. “Обидва були в карательній сотні, то й дістали, що заслужили. Собаці собача й смерть”, — почув я від Федора Ґрінберґа.

Про мою зустріч з Ґрінберґом я оповідав пізніше Чижевському. Він не здивувався, що в тих подіях на Україні йшов “брат на брата”. Казав, що й за революції Хмельницького таке бувало: два брати-шляхтичі Хмелецькі були в рійних таборах. Один у війську польськім, другий — у Війську Запорізькому.

Доводилося мені розмовляти з Чижевським — про історію України, про втрачену свободу, не вважаючи на величезні криваві жертви в боротьбі з ворогами. Чижевський казав, що головною загрозою для української державности було дуже невигідне географічне положення: орди кочових народів руйнували Україну ще й у другій половині 18-го віку. Через те настало ослаблення України-Русі, бо наїзди номадів тривали від 10 століття.

Політичну незалежність називав Чижевський необхідною передумовою всебічного розвитку народу. Не був він згідний з Геґелем, що боготворив державу, однак казав, що іншої форми життя й розвитку народів ще ніхто не створив. Чижевський згадував слова Вольтера: “L’Ukraine a toujours aspiré à être libre”. — Само собою, Вольтер мав на увазі політичну незалежність України, — казав Чижевський.

В травні 1913 р. я виїхав на лівий берег Дніпра в село Шульгівку до товариша Теодооія Вилка, щоб разом готуватися до іспиту зрілости. Коли я вернувся в Олександрію, то Д.Чижевський був уже дома, приїхавши з Петербургу. Після матуральних іспитів (екзамени зрілости) я залишився на деякий час в Олександрії.

Був гарячий день у червні, коли нас троє — Чижевський, я і Олександер Власенко — вирушили пішки з Олександрії до Єлисаветграда (тепер “Кіровоград”), віддаленого на 60 кілометрів. Не мали ми ніякого визначеного завдання. Мали ми на собі білі убрання і солом’яні брилі на охорону від спеки. Не поспішаючи, минули ми Петриківку (“Нова Прага”), ідучи між нивами, де росла здебільшого озима пшениця.

Прямуючи до Єлисаветграда, ми згадували всякі комічні факти з життя в Олександрії. Чижевський оповіщав, що в літі 1912 р. були в Олександрії два студенти з Петербурзького університету: Левко Чикаленко та Олександер Шульгин. Їх послав відомий антрополог і етнограф Федір Кіндратович Вовк на Україну для дослідів фізичної структури нашого народу. Колись Вовк (Волков) був на еміграції, де належав до співробітників “Громади” Драгоманова і Подолинського в Женеві. Після революції 1905 р. Вовк вернувся в Росію і був призначений на директора музею імени імператора Олександра ІІІ в Петербурзі. Був Вовк теж професором Петербурзького університету і коло нього гуртувалися студенти-українці, дослідники антропології та етнографії.

В Олександрійському повіті Л.Чикаленко й О.Шульгин робили антропологічні виміри і при тому фотографували. В одному селі їх трохи “не побили люди, бо підозрівали, що в фотографічному апараті сидить “нечиста сила”. В Олександрії молоді дослідники зустріли літнього діда, міряли його череп, фотографували. Довідалися від діда, що він мав 112 років. “Як же ви дожили до такого високого віку? — Та, правду кажучи, до 70 літ був із мене гіркий п’яниця. А потім — перестав”. — Із цього мораль, — жартував Чижевський: — Пийте горілку до 70 років, а тоді покиньте і доживете до століття…

Власенко пригадав учителя Фетова, що навчав у гімназії історії. Коли його ученики опитали про причини Великої Французької Революції,- він дав лапідарну відповідь: “Рок, фатальные обстоятельства”! Я згадав учителя фізики Йовановича, серба. Він, мабуть, хотів зробити кар’єру на службі в школі, тому чіплявся до учеників, навчав їх “дисципліни”. Гімназисти мусіли носити приписані правилами кашкети з царським гербом на околичку. Ми — “вільнодумці” — в зимові холодні дні “надягали смушеві шапки — чорні й сиві. Раз мене побачив Йованович на вулиці в незаконній шапці і доніс інспекторові Георгієві Коморному. За сиву шапку мені висловлено догану. — Шкода, — казав Чижевський: — Треба було б цьому навуходоносорові (так ми називали доносителів) порозбивати вікна…

Дорогою до Єлисавета Чижевський казав, що поняття “гидкого” — умовне. Згадав леґенду Євангельську про апостола Петра, котрому з неба спустився кіш з усякими гадами і голос велів: “Петре, заколи та їж”! Саме при дорозі скакав невеличкий пташок. Чижевський спромігся його піймати і положив собі в рот. Казав, що відчув на зубах оскому. Коли ми надвечір прийшли до хутора Чижевських, де був невеликий ставок, то я пробував показати мою негидливість: піймав жабу і хотів її взяти в рот. Але не міг, не видержав іспиту…

Хутір Чижевських був під арендою. Нас прийняли хлібороби дуже привітно, засмажили яєшню з салом, а “на потуху” принесли теплого, свіжо надоєного молока. Пробували ми те молоко пити, але не могли: корови вдень паслися і наїлися полину. Тому молоко було нестерпно гірке, гірше хини. Довелося полоскати зуби холодною водою.

Не пам’ятаю, чому ми не дійшли до Єлисавета: мабуть спека нам надокучила. Переночувавши на сіні в хуторі, ми дійшли до станції Шарівки і поїхали через Знам’янку до Олександрії.

Чижевський збирався з осени до Києва, а я, за порадою педагога Звінського, послав свої документи (теж “Свидетельство о политической благонадежности”) в Петербург до канцелярії “Імператорського Історично-філологічного Інституту”. Після іспиту з грецької мови мене прийнято до цієї школи, що готувала учителів для середніх шкіл з літератури, історії, географії та клясичних мов. І.М.Звінський, що радив мені вступити до цього Інституту, хвалив особливо його професорів: Тадеуша Зелінського (в російській мові він був відомий як “Фаддей”), знаменитого класичного філолога, і директора Інституту Василія Латишова, клясичного археолога, спеціяліста з епіграфіки, члена Академії Наук, та інших, з якими Звінський зустрічався на з’їздах класичних філологів.

Коли в Інституті в вересні 1913 р. почалися лекції з грецьких і римських авторів, з історії та літератури, погода в Петербурзі була тепла. Я мав нагоду оглянути музеї й мистецькі ґалерії, де було немало речей і творів з України. Але незабаром нахмарило. Дощі й тумани, темно-сіре небо навіяло на мене меланхолію, і я писав до Чижевського, що розумію, чому він не видержав довше в Петербурзі. Я згадував у листах про недолю двох єгипетських сфінксів, що стояли на березі Неви, недалеко від палацу Академії Мистецтв, де 1861 року умер Шевченко. Я писав Чижевському, що сфінксів треба вернути в Єгипет або перевезти в Олександрію, де, під гарячим сонцем, вони почуватимуть себе неначе дома, як в Олександрії Єгипетській… Чижевський радив мені покинути “смітничок Миколи” (так Шевченко називав Петербург) і перебратися в Київ. В листах ми незмінне писали — “Р.D.P.” або повно: Pereat Domus Romanorum.

Поволі я звикав до холодного, мокрого “Пітер-Бурха” (так, на голландський лад, назвав свою столицю цар Петро І). Я знайшов багато книг і рукописів з історії України в бібліотеці Академії Наук, недалеко від Історично-філологічного Інституту. Я заглибився в студії і дедалі менше звертав увагу на примхи надморського клімату.

Восени 1913 р. царська адміністрація зорганізувала в Києві судовий процес проти Бейліса, обвинуваченого за “ритуальне вбивство”. Російський “релігійний філософ” Васілій Розанов приєднався до урядової пропаганди. Він написав у газеті “Новоє Время” ,про свою розмову з “євреєм Беренсом”, котрий запевняв, що жиди вживають кров християн для “ритуальних цілей”. Розанов подав у газеті адресу й телефон “єврея Беренса”. Я пильно слідкував у пресі за судовим процесом Бейліса. Прочитавши “Новоє Время” з статтею Розанова, я зараз зателефонував до Беренса. На моє питання про “ритуальні вбивства” Беренс збентежено, затикаючись, говорив, що Розанов у своїй статті “все перековеркал”, бо я, казав Баренс, “зовсім не єврей” і не брюнет, а блондин… Знавши напрям Розанова, я до нього не писав у справі т.зв. ритуальних вбивств. В листі до Чижевського я описав цю дивну пригоду з “релігійним філософом” Розановим.

Чижевський писав у листах про культурне життя в Києві, хвалив місячник української соціялдемократичної партії — “Дзвін”, що виходив з участю Дмитра Антоновича, Левка Юркевича, Володимира Левинського та інших.

Ми не могли замкнутися в своїх студійних “келіях”. Політична атмосфера в Европі була повна неспокою. Чижевський згадував в листі про книжку німецького генерала Бернгарді (Bernhardi) що вийшла в російському перекладі: “Превентивна війна”.

В лютому (старого стилю) 1914 р. російський уряд заборонив святкувати столітній ювилей Шевченка. У Києві відбулися бурхливі демонстрації студентів і робітників проти заборони. Чижевський писав, що цареславна преса в Києві представила демонстрації як вираз прихильности “мазепинців” до Австрії та Німеччини…

В листі до Чижевського я описав єдине на всю Російську імперію леґальне свято Століття Шевченка, що відбулося в актовій залі Імператорського Історично-філологічного Інституту в Петербурзі, в березні 1914 року. Студенти-українці просили дозволу директора Інституту академіка Латишова, щоб дозволив вшанувати пам’ять Шевченка в будинку цієї школи. Латишов дав згоду, поставивши лиш умову, що ювилей призначений буде для самих студентів Інституту. Так і сталося. Головним промовцем про поетичну творчість Шевченка був професор Тадеуш Зєлінський. В своїй промові він назвав себе українцем: він був родом з Волині. Майже всі професори Інституту були присутні на цьому “закритому ювилеї” Шевченка. В рефератах студентів — П.Феденка, Володимира Гнатюка, Андрія Пінчука і Анатолія Музиченка були освітлені й політичні проблеми в творчості Шевченка. Була й мистецька частина: деклямація і музичні нумери.

Їдучи з Петербурга додому, я звичайно спинявся по дорозі в Олександрії. Також: в червні 1914 р. я провідав Чижевського та інших приятелів. В цьому тихому місті серед людей політичне заінтересованих було велике напруження. Студент Петербурзького Технологічного Інституту Михайло Лисий, син Олександрійського священика, склав лист на адресу Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові для піддержки боротьби австрійських українців за створення університету. Ми гуртом підписали цей лист, що кінчався словами: “Най жиє український університет у Львові”! Лист написав Лисий у формі, уживаній у Галичині.

Коли згадували ми про загрозу війни, то Чижевський казав, що російської “тюрми народів” нам немає інтересу боронити. Невдача в війні може викликати революцію. Так було 1905 р., коли поразка в війні з Японією захитала була трон Романових.

Воєнна хуртовина почалася незабаром після вбивства наслідника трону Габсбурґів архикнязя Франца Фердинанда в Сараєві. У відповідь на мобілізацію російської армії німецький кайзер Вільгельм II оголосив війну Росії й Франції 1 серпня 1914 р. Я бачив смутні сцени розлуки мобілізованих з їхніми родинами. Було чути голосіння жінок, плач дітей, що розлучалися з мобілізованими на полустанку Веселі Терни. Поїхав я з моїм мобілізованим братом до вузлової станції П’ятихаток, відтіль його повезли з іншими до повітового міста Верходніпровського, а я рушив поїздом в Олександрію.

Спинився в домі Чижевських. В Олександрії ми були свідками затьми сонця, яка перелякала людей і звірят. Нас — студентів вищих шкіл — до війська ще не кликали і ми були глядачами того, що діялось навколо.

Незабаром прийшла звістка, що уряд заборонив всю українську пресу, хоч її було “як кіт наплакав”. Не вважаючи на лояльні заяви редакції, єдина на всю Україну щоденнна Газета “Рада” в Києві стала жертвою заборони. “Цей режим дорого заплатить за свої злочини”, — казав Чижевський у товаристві студентів Михайла Лисого, Михайла Бачинського (котрого називали “Миня”) і третього Василя Пихая, котрий зазнав уже тюремної неволі за революційну пропаганду.

Наше обурення на замір російського уряду — задушити українську культуру в окупованій Галичині й Буковині — ще збільшувалося через виступи російських шовіністів, котрі до царських “бичів” додавали своїх “скорпіонів”. Такий був член Петербурзької Академії Наук Алексєй Соболевський. Він писав у реакційній пресі про українське національне відродженння: “Українство в не-українських колах відоме під назвою мазепинства — і не без підстави”. Я дав Соболевському відповідь статтею в місячнику “Украинская жизнь” (березень-квітень 1915 р.), що виходив у Москві під редакцією Симона Петлюри. Статтю, підписану псевдонимом “П.Тернівський”, я послав Чижевському до Києва. Він зразу догадався, хто автор, і писав мені, що Соболевський стоїть на рівні “рудого попа”… Ми вірили, що революція очистить шлях для вільного розвитку Росії й України.

Революція почалася в березні 1917 р. Мене вона застала в Петербурзі, Чижевського — в Києві. Перед упадком царського режиму (Чижевський був арештований за революційну пропаганду, але переворот у Петербурзі визволив його.

Наші надії на нову, світлу добу в історії народів бувшої Російської імперії і всього людства не здійснилися. Революція, прискорена воєнними подіями, не зміцнила демократичної еволюції. Навпаки, війна вела до руїни демократичні здобутки революції.

Чижевський закінчив студії в Київськім університеті восени 1919 р. і одержав диплом “першого (тобто — найвищого, П.Ф.) ступеня”. Його дипломна праця мала темою філософічний розвиток поета Шіллера (вона частинно була надрукована (Пізніше німецькою мовою). Слідом за тим в р. 1920 .Чижевського вибрано на доцента Вищих Жіночих Курсів (вони були на рівні університету) при катедрі Загального Мовознавства. На початку 1921 р. його обрано як доцента філософії в “Інституті Народної Освіти” (так комуністичні реформатори перейменували були Університет св. Володимира). Однак Чижевський в цих школах не вчив, та й не диво: то були хаотичні часи.

Я навчав латини й історії в новозаснованій українській гімназії в Веселих Тернах, поблизу промислового міста Кривого Рогу, від вересня 1917 р., а від осени 1918 р. почав учити української мови й літератури в Учительському Інституті та в другій гімназії міста Катеринослава (тепер — “Дніпропетровське”). Однак довелося перервати педагогічну працю: треба було, як писав Іван Котляревський, “повинність ісправлять”, бо було “общеє добро в упадку”. Боротьба проти наїзду російської “червоної армії”, якій помагали збаламучені большевицькою пропаґандою ватаги анархіста Махна, оборона проти “білої армії” Денікіна, відсіч розкладовій роботі безголових українських “радянців” (“боротьбистів” і “незалежників”) — все це вимагало багато часу й енергії.

Нагодою я зустрівся з Чижевським у Києві в січні 1920 р. Як політичний референт Армії Української Народної Республіки, що почала з Волині 6 грудня 1919 р. Зимовий похід проти російських армій — “білої” і “червоної”, — я добився — залізницею, кіньми й пішки від Городища (біля Черкас) до Києва. Я мав завдання — принести певні відомості представникам українського громадянства нашої столиці про пляни уряду й армії УНР в той час.

Не пригадую, хто дав мені адресу Чижевського: Левко Чикаленко чи Йосип Гермайзе. З ними я провідав і Сергія Єфремова. З Чижевським я сходився в приміщенні його тестя, заможного Київського купця Ізраїля Маршака. Дружини Чижевського і родини Маршаків у Києві в той час не було, і він жив сам у великім приміщенні в Олександрівській вулиці. У Чижевського я застав колегу Ноя Морозовського, що був одружений з сестрою Чижевського Марією. На тодішню ситуацію і на майбутність Чижевський і Морозовський дивилися песимістично. Про большевицький режим Чижевський казав, що він не знає справедливости й гуманности і повертає суспільство до варварства:

— Можуть до мене прийти, арештувати й “розміняти” без суду, бо живу в “буржуйському приміщенні”, — казав з смутною усмішкою Чижевський. — “Дивно, що знаходяться поети, які в своїх віршах прославляють цей бандитизм, мов досягнення поступу…”. Чижевський мав на думці поезію Александра Блока “Дванадцять”. Автор ставив звичайних злодіїв-душогубів, котрім “нічого не жаль”, як нових “апостолів” Ісуса Христа. Про російську “білу армію”, що на початку вересня 1919 р. була захопила Київ, Чижевський казав, що вона “пропаща”: провідники “білого руху” хотіли відновити старий режим і показали себе сліпими шовіністами. В Києві російські реакціонери палили українські книжки, незалежно від їх змісту. Казали: “Собачий язик”…

Режим Скоропадського, що панував сім місяців в 1918 р., опираючись на російські реакційні сили і на німецьке військо, Чижевський називав головною причиною української руїни. Адже терор гетьманської “державної варти”, знущання поміщицьких “карательних відділів” над селянством, репресії проти політичних і культурних українських діячів — все це підготувало ґрунт для большевицької пропаганди: мовляв, “червона армія” прийде і визволить Україну від панування поміщиків і капіталістів. Бачивши навколо насильство, терор, зубожіння населення і грабування України переможцями, Чижевський казав: “На мій вік їх (большевиків) вистачить…”.

Однак Чижевський не втрачав свого вродженого гумору. Показуючи мені своє свідоцтво цивільного шлюбу, видане підчас короткого панування “білої армії” в Києві, казав, що, коли б мені довелося під советським режимом женитися, то вийшло б наяв, що я був “найбільше покривджений” через упадок царського уряду. Моє ім’я й прізвище писали за самодержавної влади через Фиту: “Афанасій Феденко”. А новий російський правопис зліквідував “Фиту”…

Оповідав Чижевський, як його в Києві були заарештували представники “революційної влади”. Тільки щасливою нагодою він не став жертвою “комуністичного правосуддя”. Уповноважений “народної влади” вів арештованого Чижевського до імпровізованої в’язниці, де збирали кандидатів на “шльопку” (розстріл). Зустріли вони іншого озброєного і той радив супровідникові Чижевського зараз на місці застрелити арештованого, щоб не томитися, йдучи на гору до тюрми. Конвоїр послухав “доброї поради” товариша і вже націлився на Чижевського. Але голос із в’язниці звелів, що всі арештовані мають зійтися в збірному приміщенні. Супровідник залишив Чижевського в будинку тюрми, а він минув двері приміщення, де зведено разом кандидатів на кару смерти, спокійно обійшов увесь будинок і непомітно вийшов додому тими самими дверима, якими був приведений своїм сателітом. Реґістрації арештованих не було, то й не шукали, де подівся Чижевський.

Минув рік двадцятий, і я в той час, мандрувавши по Україні, добився в кінці грудня на правий, басарабський, беріг Дністра. Через Букарешт і Чернівці доїхав до Львова, де знайшов Ісаака Мазепу, Осипа Безпалка та інших діячів українського уряду, членів Української Соціялдемократичної Партії. В літі 1921 р. на адресу редакції журналу “Соціялістична думка” прийшов до мене лист від Чижевського з Німеччини. Писав, що йому пощастило перейти “Ризький кордон” до Польщі, а потім добратися до Німеччини, разом з дружиною Лідією. Обоє записалися на студії в університетах. Чижевський відновив студії з філософії у визначних професорів: Гуссерля, Ясперса, Ріккерта, Кронера, Гайдеґґера та інших. Хоч довелося йому добувати гроші на прожиток лекціями латинської мови японським студентам, однак, Чижевський писав, що чує себе в науковій атмосфері “щасливим”, що німецьку мову швидко опановує, бо ще з дому має “великий запас слів”.

Ми зустрілися з Чижевським у Берліні на початку 1923 р. Саме тоді були надруковані в видавництві німецької Соціялдемократичної Партії – “Dietz Nachfolger” — книжки: Ісаак Мазепа — “Der Bolschewismus und die rusische Okkupation der Ukraine” і моя: “Der nationale und soziale Befreiungskampf der Ukraine”. Теж книжка про голод в Україні, підписана представниками Української Соціялдемократії — І.Мазепою і П.Феденком, вийшла в тому самому видавництві мовами англійською та німецькою: “The Famine in the Ukraine” і “Die Hungersnot in der Ukraine”.

Чижевський не вірив в еволюцію большевицького режиму до демократії, навпаки, казав, що партійна диктатура стане гостріша, бо тільки такий режим може вдержати під контролем різнонаціональну імперію. Надіявся на розвиток освіти й науки, що може трохи злагіднити “московську жесточь”.

В пенсіоні на Tauenziehenstrasse в Берліні мали ми (Мазепа, я і Чижевський) розмови на різні теми. Чижевський згадував про свої дискусії з київськими большевиками ще перед “Жовтневим переворотом” 1917 р. На його питання, чи большевицька партія, захопивши владу, скориться перед волею більшости в вільних виборах і зречеться влади, большевики відповідали: “Ніколи!”. Вони заявляли, що для забезпечення свого панування большевицька партія готова “по коліна бродити в крові” і проти арештованих противників буде вживати мук (тортур), щоб примусити їх “признаватися”.

Незабаром, від 1924 р. Чижевського запрошено навчати в Українському Високому Педагогічному Інституті імени Михайла Драгоманова в Празі. Цей Інститут, Український Вільний Університет, Господарську Академію, засновано з допомогою уряду Чехословацької Республіки. Як професор Українського Педагогічного Інституту та від р. 1929 професор Українського Вільного Університету Чижевський розвинув широку діяльність, як педагог і автор наукових праць. Його книги й статті виходили мовою українською та в інших мовах. Минав час. Змаліло число молодих українців, що могли б студіювати в Українському Педагогічному Інституті, і цій школі довелося готуватися до скорочення діяльности та до ліквідації.

Працями з філософії й літератури Чижевський здобув собі ім’я в науковому світі. 1931 р. його запрошено одночасно до двох німецьких університетів у Бонні та в Галле як лектора з области славістики. Від 1932 р. почав він свою педагогічну працю в Галле, де діяв до кінця другої світової війни. В роках 1935-1938 Чижевський викладав слов’янські мови також в університеті в Єні. В Галле Чижевському надано титул доктора філософії 1933 року і це давало йому право на габілітацію в тому ж таки університеті. На перешкоді стала “расова проблема”: д-р медицини Лідія, дружина Чижевського, не належала до “арійської раси”. Тому Гітлерова адміністрація не дозволила Віденському Університетові прийняти Чижевського на катедру філософії в цьому університеті. Та сама заборона прийшла 1942 р., коли університет в Братіславі вибрав Чижевського на катедру філософії: Словаччина була під німецькою протекцією і її режим слухав наказів з Берліну. 1939 р. Чижевський мав надію виїхати в Нью-Йорк до Колумбійського університету на виклади, про що вів переговори з адміністрацією цього університету. Однак війна перешкодила. Мусів залишитись у Галле, де його гнітила непевність з “расових” причин, бо міг попасти як “підозрілий” в концентраційний табір. В серпні 1941 р. поліція заборонила Чижевському виїзд поза місто Галле.

Не вважаючи на все, Чижевський невпинно працював науково і як педагог. Обсяг його діяльности в Галле був надзвичай широкий: лекції з области славістики, історії слов’янських літератур, в тім числі українського письменства, історія культури слов’янських народів, курси слов’янських мов, включно з українською, лекції про слов’янську містику, історія протестантизму у слов’ян. В семинарі проф. Чижевського студенти мали можливість вивчати польську й чеську поезію Середньовіччя і Київські літописи, життя святих, і теж найновішу літературу слов’янських народів. Ця праця мала значні здобутки: в семинарі Чижевського підготовано 6 докторських дисертацій, з яких 4 були надруковані. Поза тим студенти семинару написали коло 20 наукових праць, що були опубліковані в журналах — “Zeitschrift für slavische Philologie” і “Kyrois”.

Про наукову творчість Чижевського свідчить факт, що від 1921 до 1945 р. надруковано 450 його праць різними мовами. Три книги і кілька його статтей, готових до друку в Празі, німецька цензура заборонила опублікувати в час окупації Чехії 1939-1945 рр. Чижевський перед смертю своєю висловлював надію, що ці праці хоч почасти будуть опубліковані. В архівах міста Галле .Чижевському пощастило знайти працю знаменитого чеського педагога і політика 17 віку Яна Амоса Коменського — “Пансофія” та інші твори чеського патріота. Чижевський відкрив у Галле також латинські твори українських учених минулих віків, що студіювали в західно-європейських університетах. Коли я готував збірку текстів, писаних латинською мовою, для книжки, що вийшла в Празі під заголовком “Ukraina Latina”, то Чижевський прислав мені цитати із латинських поетичних творів Теофана Прокоповича, які він знайшов у Галле.

В час війни 1939-1945 рр. моя кореспонденція з Чижевським порідшала: не хотілося давати матеріял цензорам, що контролювали листи. Необережне слово могло принести авторові листа або й адресатові тяжкі наслідки. В одному листі до Чижевського в 1943 році, після катастрофи німецького війська під Сталінградом, я цитував слова Юлія Цезаря з “Commentari de Bello Gallico”. Цезар остерігав одного ґаллійського отамана, щоб не хвалився воєнними перемогами, бо, мовляв, Di immortates деколи дають людям великі успіхи, щоб потім надміру гордих покарати й знищити. Я натякав латинською цитатою на хвастощі Гітлера, котрий, після перших перемог на заході, хвалився, що доля не судила йому визначних противників, а саму дрібноту…

50-ліття Чижевського в 1944 році я згадав статтею, що була надрукована в “Краківських Вістях”. Чижевський прислав мені свою фотознимку, і я писав до нього стурбовано, що з фотографії було видно, як він в роках війни “підтоптався”. При зустрічі в 1945 р., по війні, я побачив, що Чижевський дійсно дуже “подався”: схуд і втратив давню жвавість рухів. Він оповідав, що живши в Галле, не мав достатнього харчування і так був ослаб, що, нахилившись з вікна свого приміщення, випав був вниз головою на камінний пішохід. — “Ото диво, — казав з своїм звиклим гумором, — череп не тріснув, і я залишився salvus et incolumis”.

В Галле покинув Чижевський свою цінну бібліотеку, рукописи й фотокопії. Перебувши одну тиранію, не хотів він жити під іншою, що прийшла зі сходу.

Оселився Чижевський у Марбурзі над Ланом, де почав виклади із славістики в 1945 році. В його семинарі бракувало українських текстів, то я, перебуваючи в Авґзбурзі, посилав до Марбурґу українські газети й книжки, що виходили тоді в Західній Німеччині. Чижевський одержував харчову картку, як усі мешканці розділеної на “зони”Німеччини, і йому не вистачало “калорій”. Я просив управу Українського допомогового комітету в Авґзбурзі, щоб послала пакунок з консервами в Марбурґ. Я пояснив, яка наукова сила була з Дмитра Чижевського. Бо дехто з членів управи комітету вперше почув ім’я Чижевського…

Чижевський взяв участь у праці створеної в Німеччині Вільної Української Академії Наук та відновленого Українського Вільного Університету. Він мав публічні доповіді із своєї спеціяльности в різних містах Західної Німеччини. В Марбурзі Чижевський був призначений на посаду тимчасового директора новозаснованого Слов’янського Семинару. Кілька університетів Західної Німеччини домагалися, щоб Чижевський був затверджений як звичайний професор цих установ. Однак, на перешкоді стали якісь темні сили, що своїми доносами представили Чижевського американській військовій адміністрації як “комуніста”… Тільки 1949 р. Чижевський міг виїхати за океан, де він почав викладати в Гарвардському університеті як “професор-гість”. В Америці Чижевський знайшов, після довгої розлуки, дружину Лідію і дочку Таню. Із Америки мав я листи від Чижевського, в яких він писав теж; про убогий стан українознавства в Гарварді: в бібліотеці університету був тільки “Кобзар” Шевченка в російському перекладі…

В Америці Чижевський виступав часто з доповідями на наукових конференціях УВАН і містив статті в різних журналах, теж в “Анналах” УВАН. В Америці була опублікована англійською мовою його порівняльна історія слов’янських літератур та інші праці. Америка не могла дати Чижевському достатнього матеріялу для його наукової праці. Про це писав мені Чижевський, коли я перебував у Лондоні. Тому Чижевський охоче згодився стати директором Слов’янського Інституту при університеті в Гайдельберзі. В Німеччині він розвинув широченну наукову, педагогічну й редакторську діяльність.

Можна дивуватися, де брав він час і енергію на читання і писання книг та статтей різними мовами, на редагування міжнародних журналів, присвячених новим мовам і літературам, на рецензії нових видань, на передмови до передруків творів письменників з різних слов’янських літератур. “Lesefrüchte” (плоди читання) Чижевського, друковані в ” Zeitschrift für slavische Philologie ” (Гайдельберґ), викликають подив у кожного з приводу величезної ерудиції автора. Вони будуть завсігди джерелом знання для славістів.

1956 р. в Америці вийшла Чижевського Історія Української Літератури від початків до доби реалізму. Ця книга була видана з доповненнями в англійському перекладі 1975 року. Поряд з цією кипучою діяльністю Чижевський брав активну участь в різних міжнародних наукових з’їздах. Він був і на Міжнародному Конгресі Славістів у Празі, в 1968 р., саме в час “політичної весни”, що була “заморожена” окупацією Чехословаччини військом Совєтського Блоку в серпні 1968 р.

Зустрічі з науковцями з Росії та України, що були на конґресі славістів у Празі, залишили в пам’яті Чижевського смутні спомини:

— Вони дуже залякані і все оглядаються на приставлених “політруків”, щоб не сказати чогось, що переступає межу дозволеного, — оповідав Чижевський. Казав, що особливо визначався угодовством супроти партійних наглядачів член Московської Академії Наук Віктор Віноґрадов. З Віноґрадовим я вчився на одному курсі в Історично-філологічному Інституті в Петербурзі 1913-1917 р. Тоді Віноґрадов уважав, що наука має бути безстороння і незалежна.

Продукцію в Україні під комуністичним режимом в науках гуманітарних Чижевський ставив дуже низько: праці з мовознавства, літератури, філософії та історії. Про “Український Історичний Журнал”, що виходить в Києві від 1956 р., Чижевський казав: “Годиться для готтентотів…”.

— Київ, — казав Чижевський, — був у минулому джерелом освіти для народів православної віри.

Згадуючи Київський “Патерик”, перевиданий в Мюнхені з його передмовою, Чижевський казав, що всі єпископи, котрі несли культуру на Суздальщину (пізніше Московщину), прийшли туди з України. А тепер — українську історію починають від “Жовтневої революції”…

Студентам із України, що приїздили в Гайдельберґ порядком “культурного обміну”, Чижевський читав лекції українською мовою. В Києві чи Харкові нашу мову заміняють “язиком Леніна”.

Заслуги Чижевського визнано в науковому світі: його обрано в члени Академії Наук у Гайдельберзі і Хорватської Академії Наук у Заґребі та інших наукових установ. Чижевський був президентом Товариства Славістів у Німецькій Федеративній Республіці і головував на міжнародних з’їздах славістів. Науковий світ ушанував Чижевського збірниками статтей різних авторів на відзначення його 60-ліття (1954 р.) і 70-ліття (1964 р.).

80-ліття Чижевського згадано в статтях, що вийшли в пресі на чужині. Однак в Україні про ювилейні дати Чижевського згадки не було. “Партійна наука” не може подарувати Чижевському його об’єктивної оцінки літературного процесу. Чижевський писав, що в 17 стол. Московщина була “літературною провінцією” України. Тому, коли ім’я Чижевського згадується в літературних працях в Україні, то звичайно з “epitheton ornans”: “буржуазний націоналіст”.

Цього звичаю не смів обминути й член Академії Наук України Олександер Білецький у своїй “Історії Української Літератури” (т. II, Київ, 1965 року). О.Білецький докоряє Чижевському, що він літературу Київської Русі вважає давньою українською літературою: “Поглядами радянських істориків чи літературознавців він нехтує”. Невдоволений Білецький ще й іншим. Він цитує слова Чижевського:

“В цілому російська література XVII віку виглядає в певний час та в певних частинах як якийсь філіал української літератури”. Погляди Чижевського називає Білецький “безперечною гиперболізацією”(стор. 62). Академік Білецький записує Д.Чижевського в “українські буржуазні націоналісти” поряд з Грушевським, Степаном Смаль-Стоцьким і Леонідом Білецьким (стор. 311). Також за “формалізм” Чижевського, за його методу при вивченні письменства звертати увагу на стилістичні особливості літературних творів, він у неласці літературознавців в СССР, прип’ятих до тачки так званого “соц. реалізму”.

Різні вияви великодержавного шовінізму в працях підсовєтських учених викликали у Чижевськото обурення. В своїх книгах, статтях і в усних доповідях чи в дискусіях Чижевський писав і говорив спокійно, без чуттєвого забарвлення. Однак, мабуть йому таки дуже “допекло” читання творів “партійної науки”. “Історію Української Літератури”, видану в Києві під редакцією академіків О.Білецького, М.Ґудзія, Е.Кирилюка 1954 р., з допомогою кола “мовознавців, фольклористів, письменників, викладачів”, Чижевський назвав “політичним памфлетом”, бо книга показує “в історії українського суспільства виключно соціяльні та політичні елементи”. Автори “Історії Української Літератури”, “коли знаходять в українських творах аналогії з російськими, то вважають це за “доказ” впливу російської літератури! Навіть тоді, коли це здається виключене хронологічно або географічне…” (“Совєтська історія української літератури”. Український Збірник, книга 3, видання Інституту для вивчення СССР, Мюнхен, 1955, стор. 61). Фальшування, перекручування, замовчування фактів, постійне прославлюваиня всього московсько-російського, принижування українських культурних здобутків в підсовєтській науці викликало огиду у Чижевського. Тому в його реценції на Київську “Історію Української Літератури” багато знаків питання(?) та вигуку (!), чим автор хотів висловити своє здивування, іронію, погорду, обурення. Наприклад, цитуючи слова “Історії Української Літератури”, неначе Іван Вишенський “поєднував елементи російської (?) та польської мови з розмовною українською мовою”, Чижевський іронізує:

“Було б цікаво бачити приклади “російської мови” в творах Вишенського-галичанина, що ніяких живих зв’язків з Москвою не мав!”. Чижевський констатує:

“Головна мета авторів — ствердити, що українська література завжди залежала від російської, яка, мовляв, була безмежно вища…” “Автори вимагають від українських письменників “патріотизму” та “націоналізму”, але не українського, а російського!”. І далі Чижевський стверджує:

“Коли ми придивимось, якими методами письменники пристосовані до русофільської позиції книги, то побачимо, що ці методи є методами безсовісного фальшування. Це фальшування фактів ставить цю нову “Історію Української Літератури” поза межами науки! Правда, лише такими методами можна було зробити “русофілами” в сенсі, бажаному авторам книги, Шевченка, Франка або Лесю Українку”. Не міг Чижевський сховати свого ремствування на “фальшування безсоромне та нахабне”, в підсовєтській “Історії Української Літератури” (стор. 74). Само собою, Чижевського справедлива критика творів підсовєтської “партійної науки” викликала реакцію в відомому полемічному стилі тоталістичної преси.

Про безоглядні інвективи на Чижевського в різних органах совєтської “партійної науки” я писав в українській пресі на чужині. Чижевський радив мені не звертати уваги на те, що пишеться в пресі про його наукові праці. В листі з 23 березня 1961 р. він писав: “Хотів просити вас, залишити напади на мене в “Літературній Україні” без відповіді. Чи варто полемізувати з бабою Палажкою? А крім — може незначної — шкоди Інституту (Слов’янському, де Чижевський був директором. — П.Ф.) це ані мені, ані кому іншому нічого не дасть. Бачу, що треба припинити писати на українські теми, бо результатом кожної статті є лише лайки — з одного боку в УРСР, з другого і в Америці (напр., з боку Чапленка, а раніше ще й з боку Борщака)”. Останнє речення писане в гумористичному стилі.

Доводилось часто згадувати в розмовах з Чижевським і в листах політику “злиття націй і мов”, що практикується в совєтській імперії. У Чижевського ця русифікація, прикрита “інтернаціоналістичними” фразами, викликала огиду. Так зване “зближення мов” — це не тільки калічення мови поневоленого народу, але створює в ньому чуття нижчости супроти “старшого брата” — казав Чижевський. Він згадував слова Олександра Потебні, славного українського лінгвіста, в книзі “Мысль и язык”, що калічення мови народу через насильну денаціоналізацію створює “оподление й мерзость запустения” на місці втрачених форм думання.

Після однієї розмови з Чижевським на тему “зближення мов” я послав йому пісню, котру пам’ятав ще з моїх студентських часів у Петербурзі: цю пісню записала й прислала мені з України моя сестра, як приклад мовного каліцтва:

“Чого, соловейко, смутьон невесьол, вєшаєш головку, зьорна не клюйош?
Клював би я зьорна, так волушка нєт, співав би я пєсню, так голосу нет:
Золотая клєтка зсушила міня. Молода дівчина по саду ґуля.
Кричала-гукала — “подай дохтаря!”
Приїжджає дохтарь — парень молодой, спрашує у дєвки, чим дєвка болна?
Вона отвічає: — Болить голова.
Годі тобі, дєвко, дохтаря дурить, пора тобі, дєвко, дитину родить!
Породила дєвка сина Василя, сама молодая по саду ґуля…”

Чижевськии казав: — Треба послати цей запис до Києва проф. Білодідові, що так щиро “розпинається” за зближення мов…

В “партійній науці” в СССР Чижевського “покарано” способом, заведеним під пануванням Сталіна: у всіх різномовних совєтських “енциклопедіях”, де аж кишить від імен всяких партійних науковців, немає ані згадки про Чижевського. “Неначе й не було мене!” — міг би сказати Чижевський. Це зовсім мов із роману Орвелла: “1984”…

Чижевський гостро осудив політичні тенденції письменника Солженіцина. 16 березня 1974 р. він писав до мене, що Солженіцин “реакціонер. Це мені цілком ясно стало із його останнього роману (“Август 1914”), бо в ньому є похвали генералам того часу, насмішки над поезією символістів, та уявлення, що революцію зробили поляки (серед його героїв єдиний студент — свиня і поляк!). Поляками поясняли революцію антинігілістичні (реакційні — П.Ф.) романи”…

Раз була між нами розмова про так звані мандрівні сюжети, теми й стилістичні звороти, що зустрічаються в літературних творах і в устній поезії різних народів. Чижевський знаходив деякі аналогічні вирази у творах Гоголя і Діккенса, що постали без усякого взаємовпливу авторів.

Мені згадалася сцена із трагедії Шекспіра “Макбет”. Макбет знав пророцтво, що йому грозитиме смерть тоді, коли рушить з місця “Бермінґгемський ліс”. Такого чуда не сподівався Макбет і був спокійний. Але, коли побачив, що на нього рушили вороги, мавши в руках гілля, зрубане в лісі, він втратив відвагу, бо то було неначе здійснення пророцтва.

Я порівняв цей епізод в трагедії “Макбет” з піснею про Саву Чалого, котрого покарали запорожці, як зрадника. В пісні, яку я чув від мого батька, Сава Чалий “сидить кінець столу та все листи пише, а Савиха молодая дитину колише”. Сава спокійний за себе, бо має вісті, “що далеко запорожці, геть десь за Тернами”. Від Немирова на Поділлі і до мого рідного гнізда — Веселих Тернів в Вільностях Запорізьких — далекий шлях, тому й не турбувався Сава Чалий. Аж вийшло непорозуміння: запорожці, їдучи карати зрадника, нарізали гілок з терну і уквітчали себе й коней зеленими вітами. Отже, були “за тернами”… На Саву, що передався до ворогів свого народу, прийшла несподівана смерть:

“Ой був Сава в Немирові в ляхів на обіді,
та й не знає, не відає о своїй о біді”…

Чижевський пам’ятав пісні й оповідання, які йому доводилось чути замолоду в Олександрії. 1974 р. він прислав мені сатиричну пісню про “засідателя”, що “гнався постом на чиюсь біду” і “серед ставу провалився на тонкім льоду”. Люди, що хотіли рятувати засідателя, представника судової влади, були безрадні. Аж тут нагодився “жид пейсатий” і питається:

“Що таке у вас?” Коли йому сказали, що не можуть врятувати засідателя, він “пейсами потряс” та й каже:

“Ой нащо собі шукати людської біди? Лиш карбованця наставте, — вийде сам з води”…

Пісню Чижевський чув від швачки, що працювала в домі його батька. Цю сатиру знаходимо в “Співомовках” Степана Руданського. Чи стала поезія Руданського народною піснею? Сумніваюсь. Мій батько (народився 1854 р.) співав пісню про засідателя на голос:

“Та все через очі, коли б я їх мав”…

Коли Чижевський вийшов на пенсію і перестав бути директором Слов’янського Інституту в Гайдельберґу, він мав виклади на теми з літератури й філософії в різних університетах Німеччини. Був з нього блискучий лектор, що притягав численних слухачів.

1974 р., коли Чижевський довершив восьмий десяток літ свого віку, я надіслав до української преси статті, в яких дав оцінку науковій праці Чижевського, показавши надзвичайні досягнення Ювилята. Зокрема я згадав його дослідницьку пильність, котру називають грецьким словом акрірєїа (акрибея) Саме тоді вийшла німецька книга Чижевського про Григорія Сковороду, яку мені автор подарував. 17 червня 1974 р. Чижевський лисам до мене:

“Дорогий Панасе! Дякую за надіслані ювилейні статті. Не знаю, чи має сенс ця рекляма і що зрозуміють читачі з моїх наукових праць. Побачимо ще, які будуть українські рецензії на книгу про Сковороду”.

В цих словах чується турбота Чижевського з причини “політизації”, котру він бачив у деяких українських авторів на еміґрації: це можна назвати “партійною наукою з другого боку”.

Через цей “ухил” Чижевський вийшов із професорської колегії Українського Вільного Університету в Мюнхені, коли на чолі “Дому Науки” поставлено було людину з неґативними кваліфікаціями. То був автор похвальної біографії Гітлера, виданої у Львові перед 1939 роком. Він був теж автором антропології в дусі фашизму, поширеного в Німеччині за диктатури Гітлера. Своїх поглядів той “учений” не змінив і до смерти. Про цю зміну Чижевського, ученого світового формату, некваліфікованою особою згадував він нераз. У листі з 22 липня 1968 року Чижевський писав до мене: “Наці мені вже в печінках сидять (гарний вираз!)”.

Не радував Чижевського рівень української преси на еміграції. В органах української преси на чужині Чижевський знаходив немало фактичних і стилістичних помилок. Особливо вражали його грубість тону, фанатизм і зарозумілість в статтях авторів. Коли я звернув увагу на недостачі повісти “Сад Гетсиманський” Івана Багряного в часописі “Наше Слово” (Лондон), то була на це відповідь в “Українських Вістях” (Новий Ульм, Німеччина): мовляв, Феденка треба “убити, як пса в Україні…”. Прочитавши ці слова з “літературної дискусії”, Чижевський писав до мене, що середньовічна “Руська Правда” мала не тільки людей, але також псів під охороною права: убивник пса мусів такого самого купити й вернути власникові або виховати щеня і дорослого пса віддати пошкодженому…

Як непокоїло Чижевського політиканство, що виступає під маскою науки, свідчить його промова на ювилейному зібранні в Гайдельберзі 1964 р. з нагоди його сімдесятліття:

“Мої українські земляки, за малими винятками, ледве чи мають зрозуміння для моїх праць, і я був примушений в минулому році виступити із різних українських культурних організацій”. (“Orbis Schiptus”, ювилейний збірник на пошану Д.Чижевського — Мюнхен, 1966, стор. 26).

Чижевський твердо додержувався в науковій праці об’єктивности і не знав ніяких компромісів з сторонніми впливами: політичними, церковними, клясовими чи персональними.

Він писав до мене з Гайдельберґу 17 червня 1974 р.:

“Я маю багато праці. Мушу восени мати виклад про Достоевського та “нігілізм”, а потім (в ліпшій атмосфері) про Гоголя як автора ґротесків. “Сатириком” він не був. Але це буде надруковане. До речі, батько Гоголя був в дуже близьких зв’язках з Капністом (Василем. — П.Ф.) (син його декабрист!). Є нові листи. Друге: Трощинський (свого часу міністер в російському уряді. — П.Ф.), родич батьків Гоголя, був за часу Павла та й Олександра І центром української опозиції — це теж нова сторінка; гості його — декабристи!”.

Вже давно Чижевський почав збирати матеріял – джерела й літературу — для книги про Гоголя. Про Гоголя — мистця і людину — мені доводилось розмовляти з Чижевським. Теж про лексику в творах Гоголя. Чижевський казав, що в мові Гоголя є слова й звороти неясні, незрозумілі. Дещо було вільною творчістю письменника, напр., “загнутіе пирога”, або “сапоги всмятку”. Але як розуміти слово, котрим Ноздрьов у “Мертвих душах” вилаяв Чичикова: “Печник гадкий”? “Печник” — це майстер, що мурує печі, і до Чичикова такий епітет “не прикладався”. Я дав пояснення: — Гоголь мав в пам’яті українське слово — “пічкур”. Так узивають людей лінивих, нерухливих, нерішучих, охочих “лежати на печі”. Чижевський погодився зі мною.

В листі 5 листопада 1972 р. вернувся Чижевський до тієї самої теми — лексики Гоголя: “За ваші пояснення Гоголівських непорозумінь буду вам завжди вдячний, їх (під вашим іменем і з вашого дозволу) десь видрукую. Цікаво, що “он меня понравил” без вашого пояснении – “він мене вподобав” — було мені неясне… З останніх років життя Гоголя (в “Записной книжке”, яку йому десь коло 1849 р. подарував Жуковський), є кілька речень про український характер. Для чого? Писано вже літературним стилем, себто не для себе”.

Для розваги ми деколи пробували разом пояснити походження й значення таких виразів, як, приміром: “Вискочив мов Пилип з конопель”, “Блукає поза Уманню”, “Прийшов у свиний голос” та ін. Для першого Чижевський знайшов джерело в польській мові. “Блукає поза Уманню” я виводив із географічного положення цього міста: на південь від Умані, за річкою Синюхою, були незаселені степи, де була вільна воля, без повинностей для панів чи держави. Слова “свиний голос” я пояснив із народного побуту: якщо швець, кравець, ткач чи інший майстер приносив замовлену роботу спізнено, перед самим Різдвом, коли спеціялісти-колюхи особливим ножем-“колодачем” кололи (не різали!) свиней, що кричали голосно на всю околицю, то такому майстрові казали, що прийшов “у свиний голос”. Чижевський погодився з моїми поясненнями і на тему — “свиний голос” — писав до мене 22 січня 1973 року:

“Як свиней кололи, я не бачив, але чув оповідання та свинячі крики перед Різдвом. Потім свиней окутували соломою та запалювали. Шкіра підсмалена була смачна. Колоття кабанів було чути з обох “кутків” в Олександрії — Бойків куток та Головків куток; у столітнього Головка були антропологи — Шульгин та Чикаленко, пили сирівець та їли старе жовте сало”. (Сирівець готували із хлібних сухарів, залитих перевареною водою, і давали їм настоятися. Рідину, звану “сирівець”, уживали на готування борщу і його можна було теж пити замість квасу).

Гоголь згадує у своїй поемі “Пригоди Чичикова або Мертві Душі”, що герой його оповідання Чичиков хотів “поселити” дешево куплені імена померших селян-кріпаків на Україні, в Херсонській губернії. Про це писав Чижевський у листі до мене з гумором:

“Між іншим, із невеликих рештків нарисів “Метвих Душ” я бачу, що Чичиков, “херсонський поміщик”, дійсно мусів попасти на Україну, де був би за схемою “Божественної Комедії” Данта “рай””.

В розмові на цю тему я казав Чижевському, що ім’я Чичикова українське. Я мав адресу одного українця в Америці на ім’я “Чичик”. Гоголь додав тільки “ов” . ..

В листах до мене Чижевський нераз згадував про свою працю над книгою про Гоголя. Так, в письмі з р. 1974 (без дати, але рік певний, бо від згадує, що не має найновішої фотографії для моєї статті, яку я написав для відзначення його 80-ліття), Чижевський повідомляв:

“В моїй книзі (майже закінчена) про Гоголя немає біографічних розділів: лише про Ніжен. Аксаков згадує, що Гоголь завше сидів з Бодянським та Максимовичем, і співали українських пісень”.

Листи 80-літнього Чижевського показують, що в ньому далі горів огонь безстороннього пізнання фактів. Все на світі будило в ньому інтерес науковий та естетичний. Він досліджував проблеми літератури, мовознавства, філософії, історії, зокрема історії слов’янських народів, містики, характерології, теології. Писав на теми астрології, цікавився ономастикою, зокрема українською. В листі до мене згадував прізвище, яке знайшов в реєстрі Війська Запорізького з доби Хмельницького: “Урвикищенко”…

Чижевський не погодився з моїм твердженням у листі до нього, що у Гоголя був нахил до “копролалії” (грубих, непристойних виразів). Я звернув увагу на слова Шевченка в одному його оповіданні, що Гоголь, бувши в Римі, любив оповідати “сальні анекдоти”. Він просив рідних в Україні присилати йому записи народних пісень, теж і “похабних”.

В світовій науці, зосібна в славістиці, ім’я Чижевського лишається нестерте, як редактора наукових видань: “Slavische Propyläen” (150 томів), “Forum Slavicum” (45 томів), “Südostforschungen”, “Herrigs Archiv”, “Агсhiv für das Studions der neueren Sprachen und Literaturen”, вибраних творів. Я.А.Коменського та інших. Чижевський проломив байдужість дослідників до української “Бароккової літератури” і показав її місце в українському культурному процесі. Він ствердив, що музика бароккової доби залишила глибокий слід в українській народній пісні, і що впливи барокка можна пізнати в характері українців: більше “здаватися” ніж “бути”…

Як дослідник слов’янських мов Чижевський робив лінгвістичний аналіз математичною методою. В листі з 5 листопада 1972 р. він писав до мене:

“Цікаві математичні характеристики російської та української мови. В уривку з Пушкіна, що має 283 літери (ліпше — фонеми), маємо 50 разів “а” (через “акання”) і 20 разів ,”о”; в відповідному українському тексті — 30 разів “о” та 18 — “а”! Те ж саме з “м’якшенням” консонантів — в російському тексті майже 50 випадків, в українськім усього 20! І т. д. Такими “параметрами” можна показати, що російська мова (разом з білоруською) ґрунтовно відрізняється від української, що старий Смаль-Стоцький хотів довести зовсім не переконливими шляхами. Українська мова, як показую шляхом “вирахування параметрів”, дійсно стоїть близько до хорватської”.

Охоче згадував Чижевський літа своєї молодости і людей, з якими доводилось йому зустрічатися. Оповідав, як 1915 р. об’їздив організації Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії, що діяли нелегально в Катеринославському промисловому районі: Нижньодніпровське, Амур, Мануйлівка, Кам’янське (тепер “Дніпродзєржинськ”), Лоцманська Кам’янка та інші. Політична свідомість, ідейність українських робітників, членів соціялдемократичних організацій, була наслідком освітної роботи місцевих провідників: Федора Дубового, Івана Романченка, Ілька Вирви, Костя Герасимова, Дмитра Лисиченка та інших. Дніпро, “широкий та дужий”, плавні несходимі, пороги ревучі і люди, з якими зустрічався й заприязнився Чижевський, оставили в його пам’яті нестертий слід.

В І томі “Українського Археографічного Збірника” (Київ, 1926 р.) є звідомлення царської тайної поліції про український рух з часу першої світової війни і там згадано ім’я студента Дмитра Чижевського, що приїздив на Запоріжжя для зв’язку з українськими соціялдемократичними організаціями того району.

Останніми роками в листах до Чижевського і в телефонних розмовах я все бажав йому здоров’я і “веселої мислі” словами, якими закінчували кобзарі “Думи”. 13 липня 1975 р. писав до мене Чижевський із Гайдельберґу:

“Я трохи хворів, але вже працюю (над книгою “Шеллінґ в Росії”) — і про Україну буду писати (Харків часів Срезневського та Костомарова і Метлинського…). До Мюнхену довго ще не приїду”.

Згадка про занедужання і слова про відклад приїзду в Мюнхен мене занепокоїли. Я телефонував до Чижевського, питав про здоров’я. Він мав задавнену астму і я вже раніше часто радив йому виїхати з міста на відпочинок. Однак, захоплений працею, особливо ж книгою про Гоголя, Чижевський не вважав на своє здоров’я, і відповідав, що небезпеки немає.

Щоб не перешкоджати його праці, я все відкладав поїздку до Гайдельберґу. При моїх відвідинах ми згадували давні літа. Дуже охоче й дотепно розповідав Чижевський про минуле. Коли я гостював у Чижевського (Unterer Fauler Pelz 2), то він деколи готував гречану кашу, і каша у нього виходила дуже добра, зерниста. Жалкував, що не міг дістати в Німеччині такого сала, як було в Україні, приготованого із смаленої (не пареної) свинини: “Наше українське сало можна на хліб мастити” — казав Чижевський.

Раз у Гайдельберзі ми були в ресторані і їли італійські “ravioli”, дуже смачні. Однак, я мав після цього забурення в кишках. Чижевському шкоди не було. Казав, що замолоду міг з’їсти “два обіди підряд”…

Нераз я нагадував Чижевському, щоб писав спомини, бо шкода буде, коли пребагатий матеріял, який зберігся в його пам’яті, не буде записаний. Щоб не втомлятися писанням мемуарів, я радив Чижевському диктувати в магнетофон.

— Не можу говорити до неживого апарату. Треба, щоб коло мене хтось сидів і слухав, — казав, усміхаючись, Чижевський…

Коли я телефонував і питав про здоров’я, Чижевський не давав виразної відповіді: мовляв, “якось то буде”…

На весні 1974 р. Чижевський відповідав на моє питання про його недугу: “Моя астма зникла вже на кінці канікул, зараз абсолютно нічого немає; можливо, що це пояснюється новими “пигулками”, — на день чверть міліграма! І весь час все поліпшується. Астма не психічна хвороба; є дві астми, обидві фізіологічні. Одна сердешна (не у мене), друга бронхіяльна, викликається різними річовинами, напр., кінським потом і т.п. Раніше шукали цієї причини в кожному конкретному випадку — здебільша не находили! Зараз є загальні ліки. У мене була астма в дитинстві, чого лікарі не помітили…”

Слова Чижевського, що його недуга зникла, мене заспокоїли. В листі до Чижевського я згадав одного разу про страх смерти, якому піддавалися деякі знамениті люди. Я цитував слова Біблії, що вік людський доходить до 70 років, а “при особливій кріпості” до 80. Про себе я писав, що смерти не боюся, бо вже тричі “умирав” від двох тифів та запалення легень, і під дулами большевицьких вояк, та в інших пригодах. В листі я згадав, що Гоголь панічно боявся смерти, з релігійних причин: його лякали кари в загробному світі за гріхи. Чижевський вернувся до цієї теми в листі з 22 січня 1973 р.:

“Чи Гоголь боявся смерти, не знаю. Толстой — незвичайно. Достоевський всеж не хотів вмирати зарано (60 років). Я боюсь тільки того, що не встигну дечого доробити, а потім неприємно буде, що не буду знати, що далі діється в світі…”

Для розваги я процитував у листі до Чижевського “Оду до Пархома” сатирика Петра Гулака-Артемовського:

“Пархоме, в щасті не брикай,
в нудьзі притьмом не лізь до неба!
Людей питай, свій розум май:
як не мудруй, а вмерти треба…”

Чижевський, по своїй натурі, любив гумористику, яку знаходив у літературних творах і в житті. Казав, що він дуже задоволений сусідством тюрми, котра знаходилась поряд з його приміщенням в Гайдельберзі, на вулиці Unterer Fauler Pelz:

“Це гарантія проти всякої напасти. Бо який розумний злодій рискуватиме своєю свободою, а може й життям в сусідстві з тюрмою?”.

Коли доводилось згадувати молоді літа в Олександрії, то Чижевський цитував трагедо-комедію “Трон” або “Цар Максиміліян”, яку “представляли” сільські й міські парубки в Олександрії та в її околицях на Різдвяних Святах. То була мішанина релігійної драми з традиційним вертепом:

“Цар Максиміліян” хоче примусити свого сина Адольфа покинути Христову віру і прийняти поганство. Чижевський пояснював, що “Цар Максиміліян” то напевне гонитель християнства — римський імператор Діоклетіян. Максиміліян каже: “Позвать мені непокорного сина Адольфа!” Він велить синові: “Прийди, покорись і поклонись моїм кумиричеським богам!” На це відказує Адольф: “Не прийду, не покорюсь і не поклонюсь твоїм кумиричеським богам!”

Чижевський згадував, що “Цар Максиміліян” і “римляни”, його придворні, були в солдатських уніформах російської армії, мали шаблі при боці. Музика — скрипка, бас і бубон — звеселяла юрбу цікавих глядачів. В частині комедійній виступала традиційна “коза” з дзвінками на шиї, а її супровідники (між ними теж замасковані “циган”, “жид” і “запорожець” в своїх типових убраннях) співали:

— Здрастуйте люди!
Ми не самі йдем,
Ми козу ведем.

За нашу козу
Гривеник гроший,
В нашої кози
Дзвінок хороший!

“Коза” при цих словах кланялась і дзвонила, а глядачі дарували, що могли, в мішок міхоноші, що вів “козу”.

Ці сцени з днів молодости твердо запам’ятав Чижевський і охоче цитував слова дійових осіб трагедокомедії.

Згадував він у розмовах за село Бандурівку Олександрійського повіту. Казав, що з Бандурівки вийшли: Іван Губа (пізніший архиєпископ Української Автокефальної Православної Церкви Ігор, що вмер в Америці після другої світової війни) та большевицький поет Дем’ян Бєдний (дійсне ім’я — Дем’ян Придворов). Він був нешлюбним сином одного з князів роду Романових та українки з села Бандурівки. Тому знав українську мову і писав деякі свої політичні поезії по-українському. “Дем’ян Бєдний — це, здається, єдиний Романов, що зробив кар’єру під совєтським режимом”, — жартував Чижевський.

Цікаво оповідав Чижевський про надзвичайну кар’єру отамана Григорієва, його успіхи й трагічну смерть від куль анархіста Махна. Григоріїв служив перед війною 1914 року в горілчаному складі в Олександрії: цей будинок стояв край міста, недалеко від гімназії. Продаж горілки був державною монополією. Взятий до війська на початку першої світової війни, Григоріїв пройшов офіцерську школу і мав нагороди за хоробрість на фронті. Коли впав царський режим 1917 р., Григоріїв пристав до партії соціял-революціонерів. В листопаді 1918 р., коли Директорія УНР проголосила повстання проти поміщицької влади, Григоріїв став на чолі масового збройного руху, під прапором Української Народної Республіки.

Поява французького і грецького війська в Одесі, в Миколаєві, в Херсоні та в інших містах для допомоги “білій армії” ген. Денікіна творити “єдину неділиму Росію” викликала у Григорієва та його козаків величезне обурення. Вони рвалися до бою проти інтервентів, але уряд УНР не рішався почати війну з, здавалося, всемогутніми арміями держав Антанти, що примусили Німеччину до капітуляції.

Цю ситуацію використала большевицька Москва. Ленін призначив балканського комуніста Християна Раковського на прем’єра “робітничо-селянського уряду України”, створеного для прикриття агресії проти Української Народної Республіки. Комуністичні агенти переконали Григорієва, що російська “червона армія” буде воювати проти інтервенції Антанти, і що він має почесне завдання викинути інтервентів у Чорне море. Григоріїв перейшов з своїм військом до большевиків, але не прийняв до себе комуністичних політичних комісарів. Сміливою атакою він примусив французів, греків і російських білогвардійців тікати з Херсону, Миколаєва, Очакова, Одеси.

Чижевський оповідав, що про свої перемоги Григоріїв повідомляв телеграмами свою жінку в Олександрії, “Матильду Івановну Григорієву”. Отаман перехрестив свою Мотрю на “Матильду”, — догадувався Чижевський. Захоплений побідами над військом Антанти, Григоріїв збудував в Олександрії, вище станції залізниці, дім для Матильди. Коли Григоріїв у травні 1919 р. виступив збройно проти російської червоної армії і большевицьке військо захопило Олександрію, то комуністична партія “покарала” отамана оригінальним способом: під музику “Інтернаціонала” дім, призначений для Матильди Івановни, був зруйнований до фундаменту…

На жаль, оптимізм Чижевського щодо поліпшення його здоров’я був перебільшений. Давня недуга вернулася і вона ослабила його серце. На весні 1976 р. його провідав лікар українець з Мюнхену д-р І. Гинилевич. Він повідомив мене, що здоров’я Чижевського дуже підупало. На моє питання про здоров’я була від нього телефоном відповідь: “Мені недобре”.

Зараз по тому я написав до Чижевського, що приїду. Віл повідомив, що двері дому деколи бувають замкнені, і йому трудно виходити, щоб відчинити.

В липні 1976 р. я провідав недужого в його приміщенні. Хвороба дуже підточила організм Чижевського, однак він охоче говорив про свої наукові пляни і мене зустрів з веселим огником в очах словами: Accidit una nocte Alexandriae… То була згадка про давно колись розбите вікно в домі “рудого попа”.

Недужий не хотів перейти до шпиталю, де мав би відповідний медичний догляд. Не хотів розлучатися з книгами й рукописами, що лежали купами на столах і на підлозі всіх кімнат його приміщення. Часто провідували його славісти, що колись були його студентами: д-р Донат і д-р Цум Вінкель. Недужий втратив апетит і схуд. Він збирався піти зі мною до ресторану на обід, але я не порадив, бо бачив його слабість.

Розмова наша була про працю Чижевського на тему — “Гоголь”. Казав він, що бракує останнього розділу книги. Хвалився Чижевський, що знайшов автора, який писав російською мовою на народній основі вже в кінці 18 століття, відступивши від стилю, переповненого церковно-слов’янською лексикою і синтаксою. Уважалося загально, що російську літературну мову зреформував Ніколай Карамзін, автор “Исторіи Государства Россійскаго”.

Оглянувши замок Гайдельберґу, я продовжив розмову з Чижевським, приготував йому каву. Газова кухня не була в порядку, бо огонь згасав, і недужий міг би не помітити, що газ вільно виходить.

Чижевський дав мені перед моїм від’їздом список своїх найновіших праць.

Прощаючись, я старався говорити бадьорим тоном, висловлював певність, що недуга піде “на очерети й болота”: то формула ворожок-знахурок, яку я чув колись в Вільностях Запорізьких. Але мій настрій був невеселий. Негайно написав я до Тані Чижевської в Дітройт, щоб прилетіла до батька, котрий перебував у небезпеці для життя, без належного догляду.

На жаль, старання лікарів у шпиталях помогти Чижевському збутися тяжкої недуги не мали успіху. Я телефонував до Д-ра Цум Вінкеля (Dr. Zum Winkel) в Гайдельберґ. Вісті були невтішні. В кінці березня викликано з Америки дружину й дочку Чижевського. На день народження 4 квітня я послав недужому, що перебував у шпиталі, поздоровлення. В листі я розширив латинське речення про розбите вікно таким способом: “Accidit una noste Alexandriae Scytharum, ut fenestra sacerdotis impii frangeretur”. Хотів я цим розважити недужого згадкою про давній наш “геройський подвиг”, що мав успіх. Не знаю, чи міг він той лист прочитати.

Лідія Чижевська казала, що недужий до останніх днів жив науковими інтересами. Говорив їй, що збирається після видужання написати книгу про відомого російського письменника-символіста Андрея Бєлого, котрий наслідував творчий стиль Гоголя.

Доля розсудила інакше. 18 квітня 1977 р. Чижевського не стало…

Lugete omnes viri maxime docti et arcete profanos, — писав я до Ігоря Шевченка в Гарвардському університеті, повідомляючи про смерть Нестора славістів. Ця втрата, як незагоєна рана, буде довго викликати біль і жаль у серцях людей науки і сум у душах усіх, що знали благородний характер Покійного. Учені такого рівня родяться раз на століття або й рідше. Між творцями української науки, що діяли за правилом — sine ira et studio —, Михайлом Максимовичем, Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Іваном Франком, Михайлом Грушевським ім’я Дмитра Чижевського залишиться в пошані, поки живе Українська нація та її культура.

Наукова праця Чижевського і його духові інтереси охоплювали величезні простори культури людства, особливо ж слов’янського світу. Про це згадує Йозеф Матл, професор університету в Ґраці:

“На основі цих студій ми маємо право назвати Чижевського одним з найліпших знавців слов’янської духової культури” (“Orbis Scriptus”, стор. 522). З іменем науковця Чижевського справжні українські учені дослідники можуть сміливо виступати на світовому форумі без interoraty complex.

Мені приходить на пам’ять подія із історії нашої України. У Києві, в квітні 1622 року, на похороні гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича Сагайдачного, мецената нашої освіти і оборонця волі віри, між церковними корогвами було полотнище з написом, взятим з Біблії: “Не вeсте ли, яко властелинъ великъ паде въ сый день въ Израили”?

На похоронній церемонії спудеї Братської школи скандували вірші про гетьмана, славили його великі заслуги для українського народу і його культури.

Дмитро Чижевський був справді “великим властелином” в науці. Слава його і пам’ять про нього не вмре, не поляже.

21 квітня 1977 р. в прощальній промові в Гайдельберзі я дав оцінку його заслугам для науки. Згадав журбу й турботу Чижевського з приводу гноблення української мови й культури в нашій країні під накинутим народові чужим режимом. Я висловив бажання, щоб пташки прилітали з далекого краю до урни небіжчика і приносили йому вісті з рідної України, яку він щиро любив і для її культури, як і для культури вселюдської, невтомно працював.