ПОДОРОЖ НА ХУТІР ЧИЖЕВСЬКИХ

Колись…

У попередній публікації (“ОТ”, №32, від 31.07.03 р.) ми довели, що Дмитро Іванович Чижевський не народився в місті Олександрії, хоча в своєму “Життєписі” він вказав якраз це місто. Батько його Іван Костянтинович, як відомо, народився в Секретарівці Олександрійського повіту, де був у батьків невеликий хутір. Саме хутір, а не маєток, як пишуть дослідники з діаспори О.Пріцак та І.Шевченко.

У сучасному довіднику про адміністративно-територіальний поділ України це село відсутнє, воно зникло з карти області після приєднання до Нової Праги, та залишилося в пам’яті старожилів та в давніх документах. У книзі “Результати подворної переписки Александрійського уєзда за 1886 р.” вже згадується хутір Чижевських, в якому на той час були: економія, двір — 1, жителів — 8, з них 5 — чоловіків, 3 — жінок.

Сестра Д.І.Чижевського Марія згадує: “Ще перебуваючи у засланні, Іван Костянтинович (батько Дмитра та Марії) втратив батька, котрий залишив йому у спадок невеликий хутір в 25-ти верстах від Олександрії. Спершу там і поселилися мої рідні”.

Згодом, придбавши у 1904-му році будинок на розі двох вулиць — Бульварної (нині Свердлова) та Центральної (вул. Шевченка), родина Чижевських щоліта виїздила на хутір, де жила впродовж 3-х місяців.

Опис цього хутора і дороги до нього залишила нам вже згадувана сестра Дмитра Марія, її цупка пам’ять зберегла і донесла до нас найдрібніші деталі подорожі з Олександри на батьківський хутір. Не можна без хвилювання читати закарбовані у дитячій пам’яті враження, які доносять до нас не лише факти, а й той піднесений святковий настрій, що відчували діти під час цієї недалекої подорожі: “… їхали ми шляхом, проїжджаючи декілька балок, доводилося вставати, щоб коням було легше виїхати на круту гірку чи переїхати велику межу. Йшли узбіччям. Поле і поле без кінця й краю. В травні — зелене… Під’їздили до балки, внизу якої текла невеличка річка, яка називається Бешка. Тут ми сходили. Коні повільно тягли з гори на гору і, виїхавши, зупинялися.

… Чому я описую цю поїздку? Я була безмірно щасливою. Мені подобалося їхати, дихати чудовим степовим повітрям, милуватися квітками, які покривали канави по обіч від шляху”.

Марія Іванівна Чижевська писала спогади, коли було їй вже за 70, та яскраві враження дитинства зберегли в пам’яті не лише факти, а й найменші деталі, штрихи, подробиці, неповторний колорит.

Читаючи ці спогади, написані вправно, майстерно і поетично, неначе подорожуєш разом з родиною Чижевських.

За три версти від Нової Праги за невеликим лісом, за річкою Мурзинкою був хутір Чижевських. Марія Іванівна залишила його докладний опис: “Будинок невеликий, всього 7 кімнат. Три великих і чотири маленьких. Стеля низько, як у сучасних будинках, меблі старовинні. В їдальні чотири вікна. Двоє вікон виходили в сад і двоє в палісадник: з кущами і грядками квітів. Спальня і велика дитяча дивились вікнами в сад… Один бік будинку оточений галереєю і верандою, котра виходила в сад. Дві алеї вели в глибину саду. Одна розчищена, навколо вишневі дерева, великі груші, друга — зелена, покрита газоном і лише посередині неї — невеличка стежка. Тут ростуть акації, а поміж них — кущі порічок і аґрусу. Перед верандою — грядка портулаків, інша — петунії. Алеї ведуть до площадки, на якій ростуть старовинні яблуні. Вони так розрослися, що навіть в найбільшу спеку під ними волога земля — сонце лише п’ятками прозирає через листя. Ще трохи пройти алеями — і ми входимо в карликовий фруктовий сад, який посадив уже мій батько. Дерева низькі, а фрукти: яблука і груші — великі. Із садка виходить алея тополь, де я вже великою дівчинкою любила лежати й дивитися на верхівки високих дерев. По обидва боки алеї — городи. Алея веде до гірки, котрою ми їхали. Тут зелена площадка, оточена гаєм срібних тополь, так званих осокорів, а поміж них — кущі ожини. В правий бік від будинку йде стежка з гальки. По обидві сторони стежки — абрикосові дерева… Далі — вишні, дикі груші і могила, обнесена огорожею. Тут похоронений мій старший брат Костя, який, як я писала, помер від скарлатини в чотири з половиною роки, і якого я не знала”.

Читачі повинні пробачити нам таку занадто велику цитату зі спогадів М.І.Чижевської, та без неї не обійтися, бо цей яскравий, у подробицях опис садиби та навкілля слугував нам орієнтиром у пошуках матеріальних слідів, що залишилися від хутора Чижевських.

Неподалік хутора був ставок, що мав форму чобітка, до якого діти ходили купатися.

Часто з батьком ходили на прогулянки, збирали польові квіти, ловили метеликів, ласували пасльоном. По неділях їздили в село Душенкевичеве, де була церква.

“Особливо улюбленою була подорож до станції Шарівка (по дорозі Долинська — Миколаїв), там був став, дуже гарний парк у помісті Баумтаргена і дубовий ліс. Відпочивши, купалися, потім ішли на станцію зустрічати поїзд”, — згадує М.І.Чижевська.

У цих благословенних мальовничих місцях нашого краю проходило дитинство Дмитра Чижевського.

Тепер

Сьогодні на хутір Чижевських є можливість проїхати двома шляхами: тим, який описала Марія Чижевська, та дорогою, що веде з Нової Праги до Шарівки.

З якого боку неї під’їхати, зразу в очі впадає ставок у формі чобітка, розташований у зеленому байраці. Розмір озера збільшився з часів дитинства Чижевського після того, як наростили греблю. Залишків будівель не видно, але краєзнавець з Нової Праги Ф.М.Плотнір у своїй книзі “Петриківські бувальщини”, розповідаючи про річку Мурзинку, пише: “Ще у передвоєнні роки було видно залишки розвалених будівель. Та коли в повоєнні роки колгосп нарощував греблю ставка, що був поруч, то бульдозером згорнули всі ті залишки. І тепер колишнє подвір’я Чижевських обмежене зі сходу ставком, а із заходу — глибоким ровом, поросло чагарниками та буйним різнотрав’ям, серед якого чимало лікарських трав”. Цього дня ми приїхали сюди з Федором Миколайовичем Плотніром та редактором газети “Сільський вісник” Анатолієм Станіславовичем Надольським. Духмяне, настояне на степових травах повітря вдаряло в голову, п’янило, як вино. Цвіла запізніла кульбаба, часто траплялися дикі суниці, деревій, буркун, чебрець. Кропива сягала чоловічого зросту. А ще були волошки, живокіст, заячий горошок, сокирки, безсмертник, материнка, спориш, конюшина, кінський щавель, величезні будяки, лопухи. Траплялися кущі пасльону, яким полюбляла ласувати у дитинстві Марія Чижевська, на схилах — зарості ожини, колючого глоду. Ф.М.Плотнір запевняє, що тут зустрічаються рослини, які занесені до “Червоної книги”.

З густої осоки, що розрослася навколо ставу, злетів, затиснувши у клюві жабу, наляканий нами лелека, а з протилежного боку поважно пливли за мамою дикі каченята, раз у раз занурюючи у воду голову.

З-під наших ніг підстрибують потривожені коники. В невеличкому гайочку зійшлися різноманітні дерева і кущі: акація, клени, бузина, терен, вишня, кілька яблунь та груш. А за греблею — три старі верби, під однією з них б’є невеличке джерельце. Цей степовий оазис, можливо, зберігся тому, що ставок взяв у оренду В.П.Коніковський, і він охороняється. У невеличкому вагончику, що сховався в затінку дерев, живе охоронець Григорій Боровцов. Він розповідає, що водяться тут зайці, лисиці, багато їжаків, трапляються ховрашки. А кілька днів тому поблизу з’явився вовк і неподалік задер вівцю.

А ми продовжуємо пошуки, сподіваючись відшукати могилу маленького Кості Чижевського. Рів, що був кордоном садиби, вже не глибокий. Обстежуємо, продираючись через густі зарості дерези і кропиви, чотири пагорби, що знаходяться на території колишньої садиби. Три з них — у густих заростях бур’янів, а четвертий вкритий чагарником і невеликими деревцями. І ось на вершині цього пагорба нас чекає знахідка: серед густої кропиви знаходимо брилу розміром 80 на 45 см. Спочатку здалося, що це уламок надгробної плити. Та, повернувши її, переконалися, що це не так. Великі кусені граніту скріплені міцним розчином. Із землі стирчать ще кілька шматків граніту. Що це? Залишки будинку чи господарської будівлі? Можливо, це часточка огорожі, що була на могилі малого Костика? Вже в Олександрії ми показали будівельникам шматок цієї брили і вони запевнили, що цій кладці не менше як 100 років. Але це тільки припущення.

Через тиждень з редактором газети “Олександрійські відомості” І.Г.Мельником та невтомним патріархом краєзнавства району Ф.М.Плотніром ми знову приїхали на колишній хутір Чижевських, розширили площу пошуків, та знайти щось нове не пощастило.

Та нас не полишало почуття єднання з природою та причетності до історії. І, не змовляючись, кожен підійшов до джерельця і напився цієї холодної, цілющої води.

Верталися дорогою, якою родина Чижевських їздила в неділю до церкви в село Душенкевичеве. Колись це було досить велике село, в якому у 1897 році проживало 349, а згідно з переписом сільського населення за 1916 рік — було вже 2189 жителів. Назві своїй воно зобов’язане відставному майору Василю Максимовичу Душенкевичу. В дореволюційних довідниках його ще називають Майорським. У довіднику “Кіровоградська область. Адміністративно-територіальний поділ” (1977р.) вказано, що воно об’єднано з Новою Прагою.

Вздовж дороги покинуті будинки, в яких вже ніхто не живе, старі колодязі, з яких вже ніхто не бере воду.

На тому місці, де була церква, збудовано магазин, поряд — занедбаний цвинтар. Та два роки тому якийсь нащадок покійного священнослужителя встановив дерев’яний хрест з написом: “На цьому місці до 1935 року була церква святої великомучениці Варвари”.

Прийшов час не розкидати каміння, а збирати його. Збирати по крихті все, що пов’язане з нашою історією. Дмитро Чижевський — вчений світового рівня, він належить не лише Україні, а й людству.

І те місце, де він народився, жив, де пройшло його дитинство, повинно стати нашою святинею. Втрачено вже дуже багато, треба дбайливо зберегти те, що лишилося.

Той клаптик землі, де була садиба Чижевських, чудовий став, гаї, байраки — це історична пам’ять України. Все це потрібно як скоріше взяти під охорону, не символічну у вигляді таблички: “Охороняється державою”, а справжню, дієву, ефективну. І зробити цей святий для нас куточок заповідною зоною, що не підлягає приватизації. І, звичайно, треба встановити пам’ятний знак, щоб нащадки знали, де народився і провів дитячі роки Дмитро Іванович Чижевський.

Ю.Біланюк, директор Олександрійської філії КІРУЕ
А.Кохан, краєзнавець