Бобринець, колись повітовий, нині заштатний городок Херсонської губернії, це єсть аlma mater^* моя й Тобілевичів. Карпенка-Карого, Садовського і Саксаганського.

Вже тридцять сім років^** минуло відтоді, як я покинув Бобринець, у котрім провів більшу частину юних літ, у котрім пережив найгарячіші молоді задуми і найпалкіші поривання в безкраїй та неосяжний простір. Вчився я в багатьох школах, навіть був два роки і вільнослухачем Київського університету, а скінчив тільки бобринецьку трьохкласову повітову школу…

Чимало вже товаришів моїх, однолітків і старіших від мене або й молодших, покінчили земне странствовання, тільки декотрі ще «прядуть на тонку», як і аз многогрішний.

Ось ще недавно отидє ко праотцам один із молодших і колись з найближчих товаришів моїх, бобринчан — Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий).

Він був молодший від мене на чотири з чимсь роки. Я родився у 1840 р., апреля 25, в с. Бешбайраках, Єлисаветградського повіту, Херсонської губернії. До

__________________________________________________

* аlma mater – мати-годувальниця
** З Бобринця М.Кропивницький виїхав у 1871р.

– 120 –

1862 р. ми не були знайомі: я тулився до гурту дорослих, він – до підлітків. Літом 1862 р. приїхав я з Києва на канікули до свого отця, котрий управляв сл[ободою] Живанівкою (в 18 верствах від Бобринця). Із Живанівки я часто їздив у Бобринець, де жила моя мати і бабка (по матері) У. В.Дубровинська з синами-чиновниками. Часто я ходив на річку Сугаклей (за чотири верстви від Бобринця) на «Кругле плесо» купатися й іноді брав з собою вудки. Раз я там вудив (це було в неділю), а поодаль чиновники та школярі [бовтались] у плесі й полохали рибу; я вже наваживсь перейти далі й почав збирати вудки, як зворухнувся поплавець, далі пірнув і вмить на гачку затріпотів невеличкий коропець. В той мент підбігцем підійшов до мене хлопчак у солом’яному самодільному бриликові й зупинився поодаль, заздрісно позираючи на мій улов.

—Ви теж, вудій? — спитав я його, нанизуючи коропця на кукан.
—Біда, як люблю!..
—Чому ж не вудите?
—У мене нема вудок!..:— відповів він.
—Нате вам одну, вудьте… Я люблю в компанії вудить… Сідайте поруч.
— Поруч? — спитав він, дивуючись.— А є такі вудії, що ненавидять, як хто підійде близько, лаються… – додав він, усміхаючись.
— Ну, я не з таких.

Хлопчак ухопив швидко вудку, наживив свіжого черв’яка, поплював і почав моститись ліворуч.
— Е, ні, сідайте праворуч,— промовив я,— бо я лівша, будете мішать мені.

Він сів праворуч, і ми незчулись, як розбалакались, через що часто давали зівка, риба скльовувала черв’ячки, і ми викидали вудки з обголеними гачками.

Цей хлопчак був Іван Карпович.
Почалась у нас розмова з брилика. Я зацікавився і спитав, хто йому сплів такого чудового брилика; він відповів, що це так плетуть на річці Висі, де його отець (не пригадаю, у якого пана) служив економом.

– 121 –

Далі розказав мені І[ван] К[арпович], що в Бобринці у них є свій домок, на Рущині^*, що там живе його мати і при ній, опріч його, ще четверо менших братів, котрі вчаться в повітовій школі, та сестра; що два дядьки його, по батькові, служать: Гаврило — квартальним, а Степан — письмоводителем станового в с. Ревуцькому; що й сам він теж служить у земському суді.

— Що ж ви там робите? — спитав я.

— Поки що переписую бумаги. У мене гарний почерк. Та, мабуть, скоро поїду до дядька Степана, він кличе мене до себе. Там і жалуваннє більше, бо тут я получаю чотири карбованця у місяць, а там дядько дасть п’ять або й шість… Тут писарів сила, через те й тіснота та духота… Літом хоть вікна відчиняють; а зимою, як натоплять сторожі кураєм, то від смраду та чаду аж млосно робиться… Вікна в суді здебільшого виходять на арештантське подвір’я (земський суд повітовий, дворянська опіка і поліція містились на другім поверсі, а внизу була тюрма), то влітку, як повідчиняють,— трохи легше дихається; тільки що сварка, та лайка арештантів, та дзенькіт кайданів мішають роботі…

— А я, слава богу, втік від тієї канцелярщини,— одмовив я^**.

Розказав мені І[ван] К[арпович] і про найцікавіше: про те, як у Бобринець приблудилась пара московських акторів — І.В.Соболєв і сестра його М. В., як вони благали декотрих бобринчан-чиновників зорганізуватись у аматорське коло, щоб вистановлять спектаклі; але бобринчане не згодились, а інші навіть жахались та відхрещувались… Нарешті Соболєви заграли вдвох два водевіля, умовивши мою матір проакомпаніровать їм номери до співу на фортепіано. Спектакль дав чистого зиску карбованців із 25.

Моя мати вчила грать на фортепіано мало не всіх

__________________________________________________________

* Боринець поділявсяна дві частини: Рущину і Грицькову…(Прим.М.Кропивницького).
** У 1861р. Я вступив на службу в Боринецький повітовий суд, але через кілька місців подав у одставку (Прим.М.Кропивницького).

– 122 –

панночок-бобринчанок; вона мала школу, в котрій бувало дітвори до 40 душ, здебільшого єврейські діти. Ще й зараз пам’ятаю прізвища декотрих: Жолкові, Варшавські, Шулимчишині, Медового, Шкловського, Шапіри…

На багатьох чиновничих іменинах, де молодь танцювала до світу, кінчаючи вечоринку «метелицею», а старики клюкали сивуху до мовчанки^*, мати доброхіть відбувала обов’язок дарового тапера…

Оркестри в Бобринці не було, міщанські весілля та незначних чиновників відогравала троїста музика цигана Василикги: дві скрипки та двострунний бас, часом і бубон гудів. Траплялось іноді, що до них пристьобувався ще й флейтист Яшка, тоді Василикга згорда погукував на компанію, гучно тупаючи ногою: «Дже-дже», «Хва-хва»!

Яшка був «вільноодпущений», не тільки грав на флейті, але й поварював, шив черевики, красив дерев’яні дахи (в Бобринці ще тоді дерев’яних дахів не геть-то було й багато, а бляшаний тільки й був на присутственных місцях), стриг і голив увесь Бобринець, пік бублики, кров пускав і ставляв чиновникам банки та п’явки на похміллє або після «мамаєвого побоїща»… Літом він робив «морожене», і як не поспівав розпродать до того моменту, в який його вже притьмом тягло в шинок, то доїдав сам, а іноді скликав собак і, вижбурляючи морожене, гукав: «Їжте, собачки, годуйтесь, єжелі господа не желають… Ніколи більше не крутитиму мороженого, падлець буду, будь воно трижди неладне!..» Але через скільки днів його надтріснутий голос знов лунав по пустинних бобринецьких вулицях: «Сахарне морожене!..» Пив він щодня і часто допивався до білого змія… «Наш барин,— оповідав він,— приказував нас вчить всьому, щоб ми все знали… Вчили нас по Гадесах, Москвах, Київах… Ну, нікак не змогли навчить, щоб не пили горілки… потому што єто от горя-досади і ні в котру науку не входить… Ух, і поров нас барин,

____________________________________________________________________

* Я бачив не раз таких, котрі напивались до того, що не говорили а тільки дивились один наодного та оддувались ніби потужаючись щось промовити. (Прим. М.Кропивницького).

– 123 –

ужасть як поров, не жалував лоз!.. I скажу по совісті, што напрасно… Напоследок того, облюбовав барин мою сестру, Марфушку,— ух і дівчонка ж була: розкраса-краса!.. Взяв [її] барин за полюбовницю, а мене ослобонив… Да!.. Ех!.. — кінчав Яшка промову, тяжко зітхаючи і виразно показуючи рукою на небо: там всьо розберуть!..»

Бобринчане, певно, взагалі музикою зовсім не вередували, «аби, мовляв, рипіла…». Бо в 50-х рр., коли перевели повіт із Ольвіополя в Бобринець, то бобринецька депутація задля зустрічі бажаних гостей не потурбувалась навіть хоть про який-небудь оркестр, а вискіпала десь захожого «катеринщика», і як тільки показались із-за гори фури, на котрих везли ворохи діл, а зверху сиділи купами писарі, катеринщик заграв: «І шумить, і гуде…» З передньої фури хутко виплигнув повітовий суддя, а за ним капітан-справник і пустились навприсядки, а депутація почала з радощів підспівувать; і вже після танців піднесла хліб-сіль і почалось частуваннє.

Тільки в 60-х рр., коли молоді чиновники затівали у складчину танцювальний вечір, то почали виписувать оркестру з Єлисаветграда Фроїма або Циганкова. Іноді Яшка затісувався і меж цих музик з своєю похряпаною флейтою і, хильнувши зайву чарку, починав нещадно критикувать їх репертуар, і його без сорома витурювали в шию.

Танцювальні вечори відбувались у залі повітової школи.
Спектакль Соболєвих, в дому Медового, утворив неабияку сенсацію, після чого декотрим молодим чиновникам скортіло таки спробувать і свої сили. До цього гурту прилучився і Іван Карпович, і це зупиняло його переїзд у Ревуцьке.

Коли Соболєва в водевілі з «переодяганням» з’являлась то нянькою, то циганкою, то хлопцем, декотрі старі чиновники, казав Іван Карпович, хрестились та одпльовувались; тільки із задніх рядів два заїжджих семінаристи гукали громогласно: «Акціос, акціос!..» — «Тут не без нечистої сили, — висловив авторитетно старий, лисий повітовий казначей Д-н, котрий родився,

– 124 –

зріс і постарів у Бобринці, зроду-віку не бував ні на яких спектаклях і прославився тільки тим, що протер на своїм віку більш півдюжини крісел за преферансом…— Більше я не піду на це диявольське дивіннє, ні, калачем мене вже не заманиш!..» сказав він, виходячи та одпльовуючись. І справді, його після того не бачили вже на спектаклях. А так як він був один із головних камертонів у чиновничому хорі, то, звичайно, що йому піддакнули в унісон декотрі партнери-протиранці.

«Іменно, що краще і корисніш об’явить десять без козирів, ніж дивитись на цей заморок!..» підморгнув чорний, як вугіль, коротенький чинаш, котрого прості люде звали не інакше, як, вибачайте, Гузиця!..

Окрім моєї матері та Івана Карповича, згрупировались біля Соболєвих ще ось які особи: бувший актор д[обродій] Голубовський, Л.О.Жулінський^*, А.П.Корнієнко і ще декотрі. І чим далі, компанія все збільшувалась. Почали вистановлять «Сватаннє на Гончарівці», «Заколдований принц», «Материнськоє благословеніє», «Принц з хохлом, більмом і горбом», «Ворона в павлиных перьях», «Наталка Полтавка» і кой-які твори Островського. Коли мати брала участь як актриса, то акомпаніровала котра небудь із її учениць.

Вислов лисого казначея не канув у Лету, і лихі нащадки не загаялись з’явитись. Як тільки поналіплювали на барканах афіші четвертого чи п’ятого спектаклю (афіші були писані; про типографію тоді навряд чи й чув хто в Бобринці, яка вона є?), то аматори барканної літератури подописували на них свої скабрьозності, з цинічними прислів’ями до прізвищ виконавців; а інші тут же зводили хатні ліки, висловлюючи срамотню брудоту… А декотрим ще й ворота вимазали дьогтем.

Коли моя бабуся, у котрої на той час жила моя мати, побачила, що й її ворота в дьогті, то вчинила такий калабалик, що хоть з Бобринця втікай. Вона кляла мою матір і вимагала, щоб та зреклась зараз театру; але мати її не послухала і перебралась на другу кватиру.

___________________________________________

* Батько відомих українських акторів О.Жулінського та Р.Чичорського.

– 125 –

Більшість бобринецьких чиновників, котрі дослужились із канцеляристів та копіїстів до колезьких асесорів та надвірних совітників, взагалі, опріч судейських журналів, протоколів, входящих, ісходящих та розносних, ніякою іншою літературою не цікавились, а інші навіть і не чули про її існуваннє. А окрім того, багатьом новітнім вчинкам стояла на перешкоді горілка; у декотрих чиновників ніколи не виходив з голови чад, і цілком непитущого чиновника в Бобринці не було. Під впливом Бахуса вчинялись побоїща і каліцтва; побідителі розвалювали хати і будівлі… Не раз п’яна компанія висмикувала наново засаджені дерева на бульварі і розносила по своїх домах; а вранці поліція ходила по дворах та відбирала ті дерева назад і знову водворяла їх на бульварі. Повивертать тумби (стовбчики) по всій вулиці—лічилось незаабияким завзяттєм. Коїлось це в часи горілчаного «откупу», коли панував звичай дуже зручний: перед усіма празниками «откупщик» постачав на «с у п р и з» чиновникам горілку: більшим — більше, меншим — менше. Один мій дядько був бухгалтером в повітовому казначействі і перед Великоднем, перед різдвом, перед святками і перед іменинами він получав по півтора відра горілки; а той дядько, що вчителював у повітовій школі, невіть за що получав теж по піввідра… Горілчаний пах ріяв завжди в повіті над бобринецьким чиновництвом… Слуги чиновників теж одержували «малую т о л і к у», кожний по чинові свого патрона, і бігли до підвалу з пляшками, мов на Іордань.

Далі, казав Іван Карпович, діло з спектаклями пішло неважно: збори із 35—40 карбованців, в вечірній страті карбованців у 12—13 упали до 10—15 крб. Хтось надоумив компанії поїхать на скільки вистав у Єлисаветград (50 верстов від Бобринця), там, до речі, був ярмарок. Сказано — зроблено. У Єлисаветграді, проти поліції, при гостиниці Пострілкина, був дерев’яний театр, вміщав він, в залежності від цін на місця,— від 200 до 400 крб. Першим спектаклем вистановили «Сватаннє на Гончарівці». Присусідився до компанії якийсь бурлака-актор, знайомий Соболєва, котрого посадовили в касу. Збор дійшов до 250 крб.,

– 126 –

публіка наїжджа, ярмаркова, меж котрою було чимало на взводі*. Перший акт пройшов з успіхом, недивлячись на те, що Голубовський трохи перехилив, куштуючи єлисаветградську корчемну; були оплески і виклики. В антракті прибіг за лаштунки якийсь чоловік і покликав касира.
— Там ціла юрба панів підійшла до каси, требують білети, а в касі нікого нема!..— загукав він.

Кинулись шукать касира, але його і слід простиг — з грішми, з сердуком Соболєва і крохмальною сорочкою Жулінського. Вчинився переполох, гвалт, лемент… Послали за поліцією. Поліціймейстера в театрі не оказалось, а пристав зараз же сів писати протокол… Публіка нетерпляче гукала, щоб починали другий акт; актори розгубились, тільки Голубовський удавав з себе спокійного, кажучи: «Це не первина, траплялось!»

Користаючись метушнею, один гусарський офіцер поліз через оркестру на сцену, звелів робочим піднять завісу і почав співать куплети. За ним незабаром полізли й другі. Полізли й юнкери, а за ними дехто із публіки. Звеліли оркестрові грать козачка і почали танцювать на сцені. Соболєва з переляку зомліла, її однесли в гостиницю; Соболєв побіг шукать бродягу-касира; Іван Карпович, загримирований Прокопом, утік з театру. Добігши до Інгулу, він вимив лице, а парик жбурнув у річку і майнув пішодрала на Бобринець. Корнієнко втік до знайомих… Меж офіцерами чи меж публікою знайшлись материні знайомі, і при їх запомозі публіка втихомирилась і розійшлась. Мати позичила грошей, розплатилась з гостиницею й вернулась з компанією в Бобринець, догнавши Івана Карповича в Вошивій (за 28 верстов від Єлисаветграда), в корчмі… На цім і скінчились гастролі бобринецьких аматорів.

Я чув про цей випадок від других, але не в такій подробиці.
Почало вже сутеніти, змотали ми вудки і пішли додому. Бачачи, що моєму новому приятелеві не хотілось

________________________________________

* В значенні — напідпитку.

– 127 –

розрізнятись з вудкою, я її подарував йому, одділивши і частину наловленої риби.
Після цього я зустрічав Івана Карповича щонеділі там же, над «Круглим плесом».

Вертаючись із Сугаклею уостаннє, як я мав вже від’їхати до Києва, я ввольнив бажаннє Івана Карповича і розповів йому, як у часи бомбандіровання Севастополя примандрувала до Бобринця трупа Молотковського, і який був вистроєний нашвидку дерев’яний театр, у дворі Шулимки, і як справжні актори відогравали спектаклі*. Тоді в Бобринець переведена була на врем’я з Херсона мужеська гімназія і кой-які присутственні місця; чиновництва наїхало сила, і всякого панства, дякуючи чому збори театр мав гарні. Місяця через півтора трупа виїхала до Єлисаветграда, і коли настали канікули, то школярі повітової школи гульню в війну замінили гульнею в театр. Грали по хатах, вимбарах, вітряках, повітках… Брати Могильди вистановляли спектаклі в хліві, на Рущині; Корнієнко у батьковім вимбарі, де був складений товар; діти чиновника А.Е.Соколова в батьківськім саду; Фізов — на Грицьковій — в розореній олійниці. Всі ці гуртки, звичайно, мали дитяче обличчє: замість музики турликали в саморобні паперові трубки козачки та польки або пісні… Плату брали від 20 копійок до трьох; брали замість грошей і гусячі пера (тоді Бобринець стальних пер ще й не бачив), папір, олівці, грифеля… Поліція тодішня на всі такі події не звертала ніякої уваги, ніби їй про те все було цілком байдуже; та й поліції було, як кіт наплакав, на увесь Бобринець аж три десятника, меж котрими був всім відомий, незміняємий Рибальченко — довготелесий і предобродушний, худий, мов кощій; ніколи він не ходив рівно, а завжди якось боком, похитуючись, а, «передавши куті меду», іноді й спотикався…

Коли настало вченнє і осінні холоди, спектаклі залишили.

_________________________________________________

* Я познайомився з сторожем театру і часто, забравшись на гальорку “нашармака”, закохувався грою артиста Померанцева. (Прим. М.Кропивницького)

– 128 –

Мій молодший дядько, Микола Добровинський, та товариш його, Артем Ворников, почали виставлять спектаклі в дому моєї матері^*, зібрали по підписці гроші і змайстрували кой-які декорації та куліси… Репертуар був більше співочий: «Сватаннє на Гончарівці», «Наталка Полтавка», «Кум-мірошник», «Іди, жінко, в салдати», «Москаль-чарівник»… Номера співали під акомпанемент фортепіано; акомпаніровала мати, а в антрактах грали материні учениці. Жіночі ролі здебільшого грали хлопці. В цій компанії і я грав: Стецька (в «Сватанні»), Петра (в «Наталці»), Чупруна (в “Москалі”, Шельменка-денщика і Шельменка-писаря.

Нашими спектаклями цікавились пани і кой-які чиновники; щоразу дивився бувший на засланні в Бобринці й д[обродій] Мусін-Пушкін, котрий часто приносив мені за лаштунки ласощі й радив матері неодмінно віддати мене в Петербург в театральну школу, обіцяв написать рекомендательні листи; але мати злякалась його пророкування і зреклась протекції…

Дивився наші спектаклі й смотритель повітової школи С.Д.Телятников.

Ні жоден спектакль не обходився й без славетної бобринчанки «Рябої Оляни», котра завжди пролазила на дурницю, і, коли їй казали, що треба платити гроші, вона згорда показувала рукою на три медалі, що висіли на її заялозеній кухвайці, й питала: «А хіба я ось цим не заробила такої шани, щоб мене скрізь почитували?»

Оляна була справжня героїня й найгорлатіша перекупка на ввесь бобринецький базар; це була дебела баба, гвардіонського зросту… Часто вона галасала на ввесь базар про те, як в Одесі самотуж підкочувала бомби до пушок і як з бою виносила поранених москалів. «Отакечки було візьму впоперек або

______________________________________________

* Трапилась у Бобринці велика пожежа, від котрої згорів цілий корпус лавок (лавки були дерев’яні), в тім числі згоріла й лавка материної приятельки — купчихи П.Д.Д-вої, котра з дозволу матері заклала її дім у казну, щоб взяти ссуду на збудуваннє нової лавки; ссуду П.Д. взяла, а дому не викупила, і він там і ляснув. Прим. М.Кропивницького)

– 129 –

за холку салдатика та й несу!..» І ніби ненароком хапала котрого-небудь з дядьків за коміра (дядьки завжди насовувались навкруги неї з роззявленими ротами) і жбурляла його набік, мов мняча.

Раз якось бобринчане давали обід губернаторові, от же Оляна і туди втислась і стала на порозі залі, мов скеля. Хотіли її витурити, але вона вчинила такий репет, що губернатор не міг не звернути на неї уваги; він схопився з-за столу, підійшов до героїні й почав приязно з нею розмовлять та розпитувать про кримську кампанію; коли ж повернувся від неї, щоб знову сісти за стіл, Оляна вже не вдержалась: «Ото й по всьому? Я ж думала, що хоть стакан водки піднесуть!..» Губернатор хутко налив два бокали шампанського і цокнувся з Оляною; після цього вона чванливо спитала тих, що хотіли її вигнать: «Ну що, понімаєте тепер, хто я?..»

Цей випадок значно підбільшив її авторитет не тільки межи перекупками, а й межи краснорядцями.
При цій знагоді розповів я Івану Карповичу дещо і про київські спектаклі та про славетних артистів: д[обродіїв] Фабіянську, Андрєєву, П.А.Нікітіна…
Довівши Івана Карповича до його дому, я попрощався з ним і скоро після того поїхав у Київ.

***

Приїхавши знов на канікули 1863 р., почав і я приймать участь у аматорських виставах. Соболєвих уже не було в Бобринці, гуртець же аматорів збільшився: Михалина Купріянівна Тобілевич (жінка Гаврилова), пречудова Цвіркунка в «Чорноморськім побиті» Я.Кухаренка, Михайло і Петро Тобілевичі (брати Івана Карповича)^*, сім’я Кольчицьких, П.Новицький, Є. і С.Мячикови, О.Дерев’янкін, гувернер Дубовецький і інші.

В цей приїзд познайомивсь я з О.Я.Кониським, котрий був засланий на покуту в Бобринець; спізнаннє з небіжчиком та його дружиною М. О. мало на

____________________________________________

* Петро грав деякі жіночі ролі, а з Мих[ай]ла гарний був суфлер. Обидва вони служили по поліції. (Прим. М.Кропивницького)

– 130 –

мене великий вплив. «Чорт батька зна що витворяють тутешні аматори,— казав О[лександр] Я[кович], — вистановляють твори Островського, не тямлючи розмовлять по-московському: гекають, акцентують слова неможливо, замість: решенo — рeшено, сyдно — суднo; а к гумно то й зовсім нечепурно вимовляють… замість: с намі, с вамі — з нами, з вами…»

Але винен був у тім убогий український репертуар.
Грошові умови мої так склались, що я вже більш не поїхав до Києва, хоча мені й до цього трудно було жить у Києві на 15—20 крб. у місяць; а тут ще я сплоховав, держучи екзамена при першій* київській гімназії на атестат зрілості, через що посварився з моїм отцем… Сидіть на батьківськім хлібові та байдикувать соромно було, і я знов поступив на службу** у февралі 1864 р. і звідтоді прийнявся найгарячіш за вистави знову аматорських спектаклів.

Мало не щонеділі їздив я до батька і брав з собою найчастіш Івана Карповича: зимою їздили ми втрьох або вчотирьох, ходили на вечорниці, танцювали з хлопцями та дівчатами. Я не вмів путяще танцювать, зате здорово набивав пучки, граючи з усієї сили на гітарі.

У 1865 р. переведено повіт із Бобринця в Єлисаветград, куди мусили перекочовать і всі судовики, опріч тих, що служили в ратуші. В Єлисаветграді я поселився на кватирі у Тобілевичів і з півроку спав з Іваном Карповичем на однім ліжку. Наважившись привчатись до холоду, ми не топили зимою нашої кімнати на ніч***, вранці ж схоплювались з ліжка і боролись до поту.

Біля нас груповались товариші, і в зайві часи ми читали в гурті, більш зимовими вечорами; обов’язок

_______________________________________________

* Насправді М.Кропивницький вчився в 2 київській гімназії, про що він писав у листі до А.В.Маркович.
** В Бобринці на тодішнє жалуваннє, 15 крб. У місяць, можна було прожить так, як тепер живуть на 60 крб. (Прим. М.Кропивницького )
*** Нас чоловіка з вісім хлопців жило у флігелі, у 3-х кімнатах. Це було в домі попа Сєнкєвича, на Биковій. (Прим. М.Кропивницького )

– 131 –

чтеця найчастіш доводилось одбувать мені та П.Тобілевичу. Я й Іван Карпович були членами общественної бібліотеки, брали додому журнали, а також і [твори] окремих видатних авторів. Окрім великоруських корифеїв, знайомились ми потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Мілем, Спенсером, Молешотом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея. Газет навіть зовсім не читали і політикою не цікавились. Після читання я брав скрипку, Іван Карпович втору, а Мих[айло] Карпович віолончель (обох їх я вчив грать; у Ів[ана] Карповича пальці були мов дубові, і я йому пересовував їх по струнах), і грали пісні або козачка, а часом і мазурку. П. Тобілевич та Л. Жулінський витанцьовували до мокрої сорочки. Це були найкращі мазуристи межи чиновною молоддю.

Микола і Панас Тобілевичі тоді ще вчились у земській реальній школі. В Єлисаветграді ми вистановляли спектаклі в театрі Трамбіцького, що тепер належить Кузьміцькому; траплялось нам прилучатись і до великопанського кола, що збиралось під кермою А. М. Рєзанової, у котрім брали участь поміщики-викональці: Тарновські, Петковичі, Шафонські, Кіфала й інші. Я іноді приймав участь і в спектаклях наїжджих труп, найпаче в бенефісах знайомих артистів.

В приїжджій трупі Г. О. Виходцева проявився на незначних ролях молодий, жвавий та ввічливий акторик М. В. Лентовський¹, котрий попрохав мене прийняти участь у його бенефісі, і я поусердствовав так, що розтаскав знайомим багато білетів і мало не битком набив театр. Я заграв йому Стецька в «Сватанні на Гончарівці» (бенефіціант грав Олексія), а в дивертисменті проспівав уперше мої куплети на московській мові: «Трішка». Зустрінувшись опісля з Лентовським в Одесі, коли він зробився видатним опереточним артистом і опріч шампанського не пив вже ніякого вина і ледве-ледве пізнав мене, я спитав його: навіщо він надруковав мої куплети під своїм авторством? Він відповів, з голови до ніг нахабно міряючи мене поглядом: «Ну, ето надо єщо доказать, ваші лі ето куплети!..»

– 132 –

Українську мову він уже тоді забув і так устиг обмосковитись, що ні дать, ні взять суздалець-богомаз!..
У 1866 р. я прийняв довжность секретаря бобринецької ратуші, котру скоро після того перелицьовано в Думу.

З Бобринця я їздив в Єлисаветград і брав участь у добродійних спектаклях. Наша компанія найбільш дбала про ремеслено-грамотну школу, котра була улюбленим дитям А.В.Рогаської і М.Ф.Федоровського. Іван Карпович теж перевівся із Єлисаветграда в Херсон секретарем поліції. Покликали мене єлисаветградці грать у «Назарі Стодолі». Це було в апрелі 1869 р. Я виїхав з Бобринця після обід у суботу, а вночі приїхав у Бобринець губернатор П. Н. Клушин. У понеділок в 10 годин я вже був у Бобринці, але губернатора вже не застав; а через троє день прийшла естафета, котрою я «за самовольную отлучку с места служения причислен к штату губернского правления». Опитні чиновники порадили мені принести повинную перед превосходительственным, і я передав довжность і поїхав у Херсон.

В диліжансі межи Миколаєвом та Херсоном познайомився я з старенькою та добренькою панією Шевляковою, котра не дозволила мені їхать у гостиницю, а запрохала в свою господу, де я познайомився з її синами і дочками. Тут я безпечно і весело прожив більш тижня. Щодня наважавсь я нести повинну,але кожен раз, доходячи до губернаторського дому, питав себе: «В чім же я повинен?» — і проходив мимо. Поминувши уостаннє парадний під’їзд, ішов я, схиливши голову, і зовсім несподівано зустрівся з губернатором.

— А, это вы явились? — спитав він грізно.
— Я!..— ледве з несподівання відповів я, проковтнувши «ваше превосходительство».
— Пойдемте-ка, пойдем!..
Увійшли ми в будинок, далі в кабінет. Губернатор, поклавши картуза на стіл, круто повернувся до мене і промовив рішучим басом:

– 133 –

— Ну-с?
«По-немецки орех, а по-русски вежливое понукание лошади…» раптом мелькнула в голові моїй фраза з якогось водевіля, і вона ніби підбадьорила мене, і я спитав, дивлячись прямо в вічі превосходительству:
— За что я отчислен?
— А как же вы смели отлучиться с места служения без отпуска и без рапорта?
— Я поздно получил пригласительное письмо, время было дорого… Я не находил удобным отказаться от доброго дела и предпочел рискнуть… Вся моя вина в том, что не подал рапорта.

Губернатор пройшовся по кабінету, глянув на мене і промовив:
— Я вам могу дать здесь должность… Я вас видел в прошлом году в спектакле, в Бобринце, в роли…
— Бородкина, ваше превосходительство! — додав я.
— Да, да!.. Это в пьесе…
— «Не в свои сани не садись»^*,— домовив я.
— Вы мне понравились… Я ведь тоже устраиваю здесь спектакли…
— Я знаю… Но у меня в Бобринце свой дом… я семейный… Жизнь в Херсоне дорога, нужны средства…

Превосходительство пройшлось по горниці разів скільки, далі промовило не грізним голосом: «Хорошо, я буду иметь вас в виду…»

Місяців через два я получив місце письмоводителя Сиротського суду в Єлисаветграді. Іван Карпович знов перевівся в Єлисаветград в поліцію і оженився на поміщиці, панні Н.К.Тарковській. У Тарковських була при с. Кардашевій (в 18 верствах від Єлисаветграда) земля, десятин либонь з шістсот, і Іван Карпович зробив хазяїном над тією землею свого батька, Карпа Адамовича. Років через два і менша Тарковська,

___________________________________________________

* У 1868р. після ревізії губернатор захотів подивитись на наш спектакль, і ми грали. Пам’ятаю, він заплатив за крісло 5 крб.(Прим. М.Кропивницького).

– 134 –

В. К., вийшла заміж за офіцера В.І.Ільїна; а брат Тарковських, А. К., вчився в реальній школі. Через скількись годів Іван Карпович построїв задля себе усадьбу на краю землі і назвав хутір «Надеждівкою».

Частину жінчиної землі і землю В. і А. Тарковських Іван Карпович як опекун віддавав в оренду мужичкам, і через якесь врем’я виявився некрасивий інцидент, і цю «рихтму» (як каже голова в «Шельменкові — волоснім писарі») зміг би дотепно висловити, коли б згодився, відомий організатор крестьянських артілів М. В. Левицький ², до которого м’ужички-орендатори обертались за порадою, як до присяжного повіреного…

У 1869 р. я знову подав в одставку і служив скількись місяців по бухгалтерії на чавунці (тоді строїлась Харково-Миколаївська чавунка); а в початку 1870 р. знов поступив секретарем в Бобринецьку Думу. Служба мені завжди обридала, і я часто манкіровав нею: іноді завіювався без усякого спросу й одпуска на скільки день: замикав шкаф з ділами, клав ключі в кишеню і щезав на тиждень або й більш, рискуючи щоразу буть отчисленим.

«Щасливий,— казали товариші мої,— тобі все з рук сходить!»
Раз загостювався я вже надто довго, заїхавши верстов за двісті… Ледве стачило у мене коштів на поворот. Перш чим піти в суд (я тоді був столоначальником гражданського стола в повітовому суді), зайшов я до одного товариша.

— І очей не показуй,— сказав він мені,— суддя тебе з’їсть! Позавчора кричав: «Я его представлю к увольнению за нерадение к службе!..»
Суддею був тоді крикливий, але добродушний чоловік, П.Г.Свірчевський.

Не вважаючи на остереганнє товариша, я пішов на службу, і тільки що підійшов до свого місця, як вибіг стрімголов із присутственної кімнати П.Г.
— Где это вы изволили странствовать более двух недель, господин турист? — заверещав він.

– 135 –

Я поштиво уклонився і смиренно промовив: — Да, целых семнадцать дней! Но, к сожалению, нигде я не странствовал, а сидел дома без сапог. Отдал сапоги в починку, а сапожник запьянствовал… Что ж,— глибоко зітхнувши, додав я,— у меня другой пары сапог нет!.. Придется теперь несколько ночей не спать…

П.Г. буркнув щось під ніс і круто повернув назад. Розказував опісля писець кріпосних діл, ідеальнійший і акуратнійший чиновник-тихоня, М.М.Побільовський, що нібито я скорчив таку невинну рожу, що Свірчевський, ледве удержуючи сміх, хутко побіг в присутствіє. Суддя цей взагалі дуже любив гострить над судейською меншою братією, найпаче над поповичами, котрих тоді чимало з’являлось на службу в суді прямо із бурси. Як тільки було який спізниться на службу або й зовсім не прийде, він зараз звертався до других поповичів і промовляв: «Пойте на девятый глас». Або ж питав одного кривоногого поповича: «А что сказано об этом в притчах Соломона?..», «А вы, господин, как вас там, Череззаборвзиранский, что ли? — звертався він до другого,— скажите, успели ли вы, наконец, вычитать кое-либо средство у Эклизиаста или во Второзаконии, чтобы от вас не несло сивушным запахом?..» Поповичі щулились, нахиляючись над паперами, а не поповичі хихикали, і це іноді так підбадьорювало П. Г., що він цитовав цілі сторінки із свіжопрочитаного Помяловського, даючи тому властивий освітогляд.

Мені думається, що П. Г. тільки за це і получав жалование та чини, бо, скільки пам’ятаю, всі папери, котрі йому підносили для підпису, він підписував не читаючи, а в закони навряд чи й заглядував коли? Підписувався ж він так замисловато й крючковато, що губернатор Клушин звернув на те увагу, кажучи: «Так подписывались все великие люди: Наполеон, Вольтер и уездные судьи».

І все це якось, мов несподівано, зразу перевернулось і невідомо куди поділось, ніби розгубилось, присіло і стущовалось вмить, і запанувала реформа:
замість повітових суддів — окружні, наїхали з Петербурга

– 136 –

чепурненькі чиновники, з холодно-паперовими тварями, сухими та дотепно виголеними, безвусі і на всі ґудзики защепнуті…

За три зими я вистановив у Бобринці не менш сорока спектаклів.
В кінці 1871 р. подав я в одставку востаннє, переїхав в Одесу, намірюючись поступить в університет або підготовитись в консерваторію, а сталось так, що опинився в трупі графів Моркових (дивись «Сын От[ечества]»³ за 1905 р., «Итоги за 35 лет»).

У 1873 р. приїздив в Одесу Іван Карпович і дуже шкодував, що я покинув службу.
«Ось придивись лишень,— казав він,— Ц-ко вже приставом, Ш.— нотаріусом, А.— помічником справника… Радю тобі, як друг, вертайся та держи екзамен на нотаріуса, до речі, і вакансія є в Єлисаветграді. Вже й спектаклі не так йдуть… А в Бобринці без тебе за дві зими не то що спектаклю, а й літературного вечора не зляпали…»

У 1876 р. спобігла український театр височайша заборона, і довелось мені більш п’яти років поневірятись на московській сцені, зубрячи трагедії Озерова, Ободовського й інших, щоб виробить акцент. Я не помилюсь, коли скажу, що за п’ять з половиною років, – від іюня 1876 р. по ноябрь 1881 р.,— я переграв у московськім репертуарі більш п’ятисот ролів^*. Після заборони бобринецький городський голова Д.М.Масалітін прислав до мене в Єкатеринослав листа, котрим умовляв вернутись знов секретарем в Думу; але я наваживсь вже не звертати з того шляху, на котрім почував себе живучим…

_____________________________________________________

* Зимовий сезон служив я в Сімферополі в трупі Л.Яковлєва, через два місяця Яковлєв зрікся антрепризи; із місцевих театралів зорганізовалась дирекція, замість драми заклали оперетку, а мене, як знаючого ноти, назначили режисером. Оперетка робила збори, драма давала недобір (Прим. М.Кропивницького).

– 137 –

У 1879 р. імпресаріо Київської опери І.Я.Сєтов, проїздячи через Кременчуг, почув мене в опері «Аскольдова могила» в ролі Неізвєстного і закликав до себе на службу. Великим постом приїздив я в Київ, і там мене слухав Альтані. З Сєтовим я не зійшовся в умовах. Тоді я уперше познайомився з М. В. Лисенком, М. П. Старицьким, О. О. Русовим і ще з декотрими українцями. Було це в помешканні д[обродія] Лисенка. Пожурились ми в гурті над тим лихом, що пригнітило Україну, заспівав я землякам скількись степових херсонських пісень… І, о, горе побіжденним! Перш чим почати: «Щука-риба в морі гуляє доволі» — земляки мусили позамикати вікна і віконниці; а хтось ще став і вартовим на вхідних дверях…

Прослуживши на протязі десяти років у московських трупах почергово з такими корифеями, як: М.X.Рибаков, М.К.Милославський, К.Ф.Берг, Л.М.Самсонов, Н.І.Новиков, М.А.Максимов, П.Г.Протасов, І.П.Кисілевський, М.С.Стружкін, М.В.Аграмов, Ф.П.Горєв, А.А.Рютчі, А.Н.Ніколін, О.Ф. і Ф.Ф.Козловські, М.В.Літвина, Є.І.Вороніна, М. О. Лукашевич, М.Г.Ленськая і іншими, і приймавши скільки разів участь у гастрольних спектаклях: В.В.Самойлова, П.В.Васильєва, П.О.Нікітіна, М.Т.Козельського і других, я нарешті наважився скласти власну українську трупу, котру й заснував у кінці 1881 р. в Кременчузі.

Я ніколи не зугарен був обраховувать дотепно й поступово свій життєвий напрям, а завжди немов безпосередньо підпадав під вплив сили стихійної і раптом скорявся їй всіма думками і всією істотою. Так я кидав скільки разів службу і знов вертався; на сцену поступив я в Одесі теж якось немов зопалу, з двох слів; так засновував скільки разів артистичне товариство: в Акермані, в Херсоні, в Сімферополі й інших місцях і провалювався, довіряючись товаришам-проходимцям або ж попадаючи в лапи недолюдків, і ледве «уносив ноги»… Колись, може, спроможусь з’ясувать про все це докладніш і в ширших

– 138 –

подробицях; тепер же скажу, що не стільки патріотизм (з патріотизмом ще можна б було і підождать; либонь ніхто так не призвичаєний до того ждання, як українці), скільки безвихідне становище й неминулий в недалекій будучині голод примусили мене і д[обродія] Ашкаренка вдатись з телеграмою до Лорис-Мелікова⁴.

М.К.Садовський у своїх театральних спогадах («Літературно-науковий вісник»⁵ за 1907 р.) каже, що нібито він порадив мені й Ашкаренкові послать телеграму міністрові. Прочитавши цю хлестаковщину, я довго сміявся, примовляючи: «Бодай же тебе, Миколо, в жито головою!..» Якось д[обродій] Ашкаренко ось що писав мені: «Садовський ніколи не мішався ні в які розпорядки, бо його тоді дуже мало обходило театральне діло… і телеграму я посилав, порадившись з тобою, і скомпонована вона була по казенному шаблону — без улесливих річей. Поступив С[адовський] до мене в трупу по твоїй рекомендації, на 80 р. Можу сказати, що уся його правда за початок українського театрального діла така, як правда тому, що я — дворянин і умизгався по-дворянськи. Я був спершу миргородським міщанином, а тепер кременчуцький…»

Далі д[обродій] Ашкаренко каже: «Садовський пожав н е с і я н е». Другим місцем він так характеризує його: «За Садовського можу сказати, як і усі казали, що «Кропивницький тягне Садовського за уші!..» Це була щира правда. Згадай, Марко Лукич, коли з Харкова (де ми були уперше перед різдвом) я умовився з Іваненком ⁶ на Київ, ти трошки покривив душею (не тепер про те вже згадувать), поїхав у Київ раніш і Садовського потяг з собою і пристроїв його уже на 150 руб. чи більше; а далі ти вже скрізь пристроював його, де тільки був і сам. Він, бач, скористувався твоєю протекцією і пустив славу, що він трохи чи не голова усьому нашому театрові. Воно завжди так бува: люде кращі, люде діла сидять ззаду, а… ну, та бог з ним! Дивно тільки одне: невже читаюча і мисляча публіка нічого раніше не читала і не чула і так легко піддається самообману!..» Потім д[обродій] Ашкаренко додає про д[обродійку] Заньковецьку:

– 139 –

«Я чув і певен в тому, що керував нею більш ніхто, як ти. Що у неї був талант, то я про це не маю права сперечатись, але ж треба було дуже уміло скористуватись і довести той талант до ума, на що ні вона сама, ні Садовський недотепні були…» Невже ж умілість—це така простота і нетурботна нікчемниця, про яку існує анекдот, нібибто якийсь провінціальний дячок, родич Потьомкіна, побачивши уперше оперу в Петербурзі, збагнув, що найлегша служба дирижера оркестри, і на питаннє світлішого: яку б він хотів мать довжность, одмовив: «Оту, що паличкою маха».

Невже стоїть тільки заграти двічі чи тричі десь там у Бендерах на сцені, котра завбільшки з ломберний стіл, а потім скинуть прапорщицького мундира, нап’ясти парика, наліпить ніс бараболею та й керуй ділом?.. То навіщо ж здались і театральні школи або довголітня практика під впливом видатних корифеїв? Навіщо здались і консерваторії, і мальовничих та інших умілостей академії?.. Бери паличку та й махай, або мазило, чи різець та й валяй з плеча (сьогодні баркан, а завтра мадонну; сьогодня хлів, а завтра монумент…) Одначе знайшлись люди, котрі упевнені, мабуть, в тім, що все те зайве…

Декотрі землячки писали й досі ще пописують, що українська трупа, котра заснувалась під моєю кермою і котру я через два роки передав М.П.Старицькому і сам пішов до нього режисером*, нібито за той рік, що існувала під антрепризою М[ихайла] Пе[тровича], страшенно підвищилась в умілості, дякуючи впливу М[ихайла] Пе[тровича]. Що М[ихайло] П[етрович] зробив нові костюми, добавив кой-які декорації й побільшив оркестру — все це правда, тільки ж в діло режисера М[ихайло] П[етрович] зовсім не втручався.

____________________________________________________________

* Декотрі кияне запевнили мене, що М[ихайло] П[етрович] доб’ється дозволу привезти трупу в Петербург (У М[ихайла] П[етровича] був там дядько-сенатор), я ж цього тільки і бажав, через що і пішов до нього в найми, не задумуючись, бо на мої телеграми міністрові і градоначальникові я одбирав щоразу відповідь: “Ходатайство ваше оставлено без последствий”. (Прим. М.Кропивницького)

– 140 –

Тоді тільки, як виставлена була вперше «Майська ніч» приїздив вистановлять її М. В. Лисенко, я відступив перед композитором на другий план…

Коли в Петербурзі, після спектаклю, котрий відбувся 4 генваря 1887 р. в театрі «Фантазія», в присутності царської сім’ї, покликав нас цар Олександр III у ложу, то, скільки можу пригадати, російські газети писали, що цар найчастіш обертався з розмовою до мене, по Садовському ж виходить, що до нього. Пам’ятаю гаразд, що коли цар спитав мене «Где вы собрали такой чудный состав?», я відповів: «На Юге», Садовський додав: «Так точно!» І ще разів зо два сікнувся він з «так точно», і тоді цар спитав його: «Должно быть, служили в военной службе?» І.Садовський — так точну в вчетверте. Післяюбілейна рецензія, перелічуючи заслуги д[обродія] Садовського перед українським театром, згадує і про його твору «Никандр Безщасний»⁷… Мушу підкреслити, що з тією «творою» він виступав у Петербурзі як самостійний автор, і коли газети розвінчали його, сказавши, що то плагіат («Горькая судьбина» Писемського^*), то [Садовський] напав мокрим рядном на свого управляючого^** П.Глібова, чому той не надрукував в афіші, що сюжет позичений.

— У вас, Миколо Карповичу, в рукописі не сказано про позичку,— відповів Глібов.
— Не сказано?.. Так що ж що не сказано!..
І М[икола] К[арпович] смикнув себе спершу за лівого вуса, потім за правого, харкнув сюди й туди і додав: «Во-первих, в даном случаї, предположим… вам треба було догадаться…»
Глібов підняв брови догори і, розводячи руками, відповів: «Не догадався…»

________________________________________________________

* Розказували, нібито п[ані] Заньковецька перед постановкою “Никандра” сказала всім знайомим: “Оце п’єса так п’єса. Заткнув Микола всіх українських авторів за пояса…” (Прим. М.Кропивницького)
** В значенні — адміністратора в театрі.

– 141 –

Хотів Садовський розвести якусь рацію в газетах про цей випадок, але його там зразу обірвали, прозвавши «п і в н е м»…

Про спогади д[обродія] Садовського у 12-й книжці «Л[ітературно]-н[аукового] в[існика]» за 1907 р. взагалі можна б було промовить: «Мели Емеля — твоя новая неделя…» Що я прийняв п[ані] Озерову за велику княгиню, то невже це так смішно, що нібибто Садовський ледве здержався й мало не проковтнув хустку, щоб не зареготать?.. Ну і не гоголевський же він мічман Пєтухов? Діло було так. Цікавлячись рельєфною картою Кавказу, що висіла на стіні, і вдивляючись в артистичну роботу, я не постеріг менту, коли увійшла п[ані]Озерова. Почувши ж незнайомий голос, я повернувся і побачив якусь пані, котра розмовляла з Заньковецькою, і, прийнявши її за велику княгиню (на лобі ж у неї не написано), підійшов і промовив: «Ваше височе…» П[ані] Озерова зупинила мене промовою^*: «Ея высочество вы сейчас увидите…» Потім Садовський вкладує в уста А.С.Суворіну про виконаннє М.Заньковецькою ролі Оксани в «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» такі слова: «Помилуйте, как можно заставить артистку умирать какой-то бессмысленной смертью?» Я певен, що Суворін цього не сказав, бо він зна, як і другі знають, що умираюча людина від гарячки впада в агонію, в безпам’ятство, в забуттє і шукать в бреду осмисленості може тільки хіба д[обродій] Садовський. Щождо православія, котрим нібито охрестив Садовського Суворін⁸, то спитать би цього преславного православного: навіщо і задля чого грав він у Петербурзі Нещасливцева («Лес»)^** […]

Багато було у І[вана] К[арповича] приятелів, а як зуспіла його синя б і д а ⁹, то всі відсахнулись, інші з переляку зреклись, а інші… Мудра загадка психологія іншої людини: сьогодня цілується з тобою,

________________________________________________________

* М.Кропивницький вжив слово п р о м о в о ю замість с л о в а м и.
** П’єса О.Островського.

– 142 –

а завтра одверта пику, сьогодня вітає тебе, а завтра не пізнає!.. Отаке трапилось і з І[ваном] К[арповичем]. А тут ще й хутір описали за трьохстрочний невиплат банківського довгу, і багачі-приятелі одсахнулися… Садовський та Саксаганський знають того, котрий не допустив до продажу хутора і позичив три тисячі на три роки без ніяких процентів, знають його й останні брати Івана Карповича.

І[ван] К[арпович] поступив у трупу М. П. Старицького, в котрій я був режисером, на триста карбованців у місяць, але ж Михайло Петрович ніколи не бачив Івана Карповича як актора… Либонь через рік І[ван] К[арпович] мусив виїхати на засланнє на три роки в Новочеркаськ.

В Новочеркаську І[ван] К[арпович] почав працювать задля українського театру. Там він написав водевіль («З пана — Іван, з Івана — пан» — це ніби перелицьованнє «Заколдованого принца»), котрий не мав на кону успіху. Далі перевів із польської мови, за допомогою своєї дружини Софії Віт[аліївни], драму «Чортова скала». Ця твора також не мала успіху. Потім написав «Бурлаку», «Наймичку», «Мартина Борулю», «Розумний і дурень».

В кінці цих спогадів не зайвим лічу виявить своє credo. Сучасник кожного діяча громадянського будовання в своїх спогадах не повинен замовчувать не тільки нічого поштивого і пошанного про нього, а навіть і того, що люде вважають за неприємне і ганебне, бодай нащадки з’ясували у своїм змізкуванні найправдивішу й найнепохибнішу оцінку, і таким побитом уявили б собі безпомильно його психологічний образ. Добродії ж, которі з доброго дива чи іншого заходу сплітають навкруги того діяча фантастичний ореол безгрішності й непохитності і вплітають в вінок його слави непотрібні витівки або вигадують гидотну небувальщину, котру засновують на личных рахунках,— роблять цілком неправдиво і навіть злочинно, бо згодом все підліплене і підмазане потріскається,

– 143 –

вивітриться і здушиться геть, а лишиться тільки одна непідфарбована і непідшпакльована правда, лишиться тільки те чисте зело, котре ввік-віки не втратить своєї вартності і коштовності.

Заслуги Івана Карповича перед українським театром великі, і вони переважають всі його похибки і помилки вільні і невільні; згадав же я про них затим, щоб у міліонний раз підтвердить ту істину, що «єдин бог без гріха!»

Український театр в особі Івана Карповича втратив талановитого драматурга; він зоставив по собі завидний слід, котрий не заросте і не затерніє, доки жива Україна.
Пером йому земля!..

– 144 –

Спогади про Бобринець і бобринчан
(Спогади Марка Лукича Кропивницького)

Список спогадів, датований „х. Затишок 20 февр[аля], 1908 р.”, зберігається в Державному музеї театрального мистецтва УРСР і становить зошит, що складається з 104 сторінок тексту.

У заголовку „Спогади про Бобринець і бобринчан Кропивницького” іншою рукою закреслено слова „про Бобринець і бобринчан” і дописано „Марка Лукича Кропивницького”.

Вперше „Спогади” були опубліковані М.Вороним в журналі „Життя й революція”, К., 1928, квітень – травень, під виправленим заголовком „Спогади Марка Лукича Кропивницького”. Як зазначив сам М.Вороний на списку (зворот 101-ї стор.), він, друкуючи твір Кропивницького в журналі, „підчистив подекуди мову автора і зробив дрібні купюри”. З цієї помітки довідуємось, що під час публікування була загублена 104 сторінка списку, текст якої свідчить про велику позитивну оцінку Кропивницьким всієї творчої спадщини І.К.Карпенка-Карого. Лише після виходу в світ „Спогадів” сторінка була відшукана М.Вороним у своїх паперах і додана до списку. Редагуючи „Спогади”, М.Вороний вніс від себе до тексту різні зміни та виправлення.

Текст „Спогадів” у скороченому вигляді подається за списком, який зберігається в ДМТМ, № 28764. Тут і далі підкреслені слова в рукописі передаються розрядкою.
¹ Лентовський Михайло Васильович (1843-1906) – російський актор, режисер і антрепренер. В 1871 р. поступив у Малий театр. З 1876 р. орендував сад „Ермітаж” у Москві, створивши в Росії перший театр оперети і фейєрії. В ньому Лентовський зібрав кращих опереткових акторів свого часу. Засновник в Москві театру „Скоморох”. З М.Лентовським був добре знайомий М.Кропивницький.
² Ліберально-народницька проповідь організації хліборобських спілок була різко розкритикована В.І.Леніним в роботі „Що таке „друзі нроду” і як вони воюють проти соціал-демократів?”
³ „Сын отечества” – газета ліберального напрямку, потім орган есерів, виходила в Петербурзі в 1904-1905 рр.
⁴ „…примусили мене і д[обродія] Ашкаренка вдатись з телеграмою до Лорис-Мелікова”. Хибна уява Кропивницького, як і згодом багатьох істориків театру, про початок виникнення українського професіонального театру нібито внаслідок посланої телеграми Лорис-Мелікову спростована в статті Р.Піскуна „Життя вимагає” (журнал „Мистецтво”, К., 1956, №6).
⁵ „Літературно-науковий вісник” – щомісячний журнал, який виходить з 1898 по 1906 р. у Львові, а в 1907 – 1914 рр. у Києві.
⁶ Іваненко С.С. – антрепренер Київського російського театру „Бергоньє”, в якому вперше виступила трупа Г.Ашкаренка під режисурою Кропивницького. На відзнаку першого виступу у Києві Кропивницького 27-го травня 1958 р. встановлено меморіальну дошку на стіні приміщення цього реконструйованого театру, де нині міститься Київський російський театр ім. Лесі Українки.
⁷ „Никандр Безщасний”. – У 1890 р. М.Садовський за мотивами „Горкой судьбины” О.Писемського написав драму в 4 діях „Никандр Безщасний”. В червні того ж року твір був заборонений цензурою.
У висновках про неї Петербурзький цензурний комітет зазначив, що в ній „при развитии действия прямо указывается на то, что крестьянин далеко не так нравственно принижен, чтобы потерять всякую чуткость к наносимому ему оскорблению; что в нем живо сознание нравственного долга; что отстаивая свою честь, он не останавливается ни пред какими препятствиями. Выставляя в крестьянине превосходство развития душевных качеств, в явный ущерб умственному и нравственному достоинству помещика, который уже по своему положению в среде общества как интеллигент должен во всех отношениях стоять выше неразвитого крестьянина, автор тем самым открывает повод к взаимной неприязни между высшим и низшим сословиями”^*. Лише після відповідної переробки драма була дозволена до вистави. Виставлена трупою Садовського, драма навіть після цензурних „ножиць” користувалась великим успіхом.
⁸ „Щождо православія, котрим нібито охрестив Садовського Суворін…” – Кропивницький має на увазі схвальні відгуки Суворіна про виконання Садовським ролей в українському репертуарі, зокрема поставах творів І.Карпенка-Карого.
⁹ „Синя біда” – мова йде про арешт І.К.Карпенка-Карого в березні 1884 р. жандармами, які носили синю уніформу та пересилали слідчі справи в синіх конвертах.

_____________________________________________________

* ЦДІАЛ, фонд 776, опис 26, од. Збереження 9.