НОВЕ СЛОВО… БАГАТОЛІТНЬОЇ ДАВНОСТІ

Штрихи до творчості Дмитра Чижевського

Наприкінці минулого року, виступаючи в трьох читацьких аудиторіях м. Олександрії, я питала в людей: чи знають вони щось про свого земляка, сина колишнього мера Олександрії, вченого із світовим іменем, що довгий час жив і творив у еміграції, — Дмитра Чижевського! На жаль, ніхто — нічого, співрозмовниками були люди, причетні до освіти і культури. Але, мабуть, не винні вони в тому, що гордість наша за уродженців нашого краю така ще несмілива.

Думаю з гіркотою: чому ж ми так мало знали правди істинної? Та тому, що передова українська література жила як та шевченківська захалявна книжечка. Крадькома ту істину творили наймужніші тут — і ховали в шухляди, а хто не ховав — починав життя на чужині, за залізною завісою, чи вдома, але — за колючим дротом… Але звідти мало що просочувалось до наших очей, вух, думок і душ. А виходить, те прозріння, що тільки-но приходить до мене сьогодні, в еміграції і за дротами, в таборах, не переставало живити людей надією на торжество правди. Серед тих постатей, що представляли в цивілізованому світі інтелект і духовність України, і наші земляки — Є.Маланюк, Ю.Дараган, Я.Славутич. І — Дмитро Чижевський. Суть і місія цих правооборонців лише сьогодні поступово вимальовується перед нами…

Не знаючи правдивої історії української держави і того, що зв’язано з моєю професією, — історії і літератури, я, як читач і пропагандист літератури, завжди відчувала якийсь прихований комплекс неповноцінності щодо рідної літератури. Вузько, односторонньо викладали її нам і в школі, і у вузі, обмежуючи невеликим колом найвідоміших імен і найхрестоматійніших творів… Сковорода — Катерина — Чіпка — Гуща — прапороносці — дуже куцим виходив той ряд героїв і героїнь. А що діялось до того, після, навколо, в світах? — Зась! Сьогодні ж, коли повертаються із забуття (дай-то, Боже, — в безсмертя!) все нові й нові імена замовчуваних, замучених, вигнаних, закреслених — за неблагонадійність, — відтворюється реальна картина нашої рідної літератури. Ні, вона не пасла задніх! “Архипелаг ГУЛАГ” О.Солженіцина, цей “до небес кричущий протокол мартирологи розкуркулених, засланих і переслідуваних” (так назвав твір літературознавець українського зарубіжжя Ю.Шевельов) написано в 1958-67 рр. А “Сад Гетсиманський” І.Багряного — що потряс мене, як ні один досі читаний в українській літературі твір, — в 1950-му. І ще кілька було творів, досі мені невідомих — Д.Гуманної та Т.Осьмачки, що теж до Солженіцина мужньо показали світові нашу хвалену систему і нашу таємну механіку викорчовування “ворогів народу”.

… Отож, читаю книгу Ю.Шереха “Друга черга (Література. Театр. Ідеології),” видану зарубіжним видавництвом “Сучасність” ще в 1978 р., і ще глибше прозріваю.

Коли прислухатись до його голосу з минулого, то почуємо вельми цінну інформацію і про нашого земляка. Ю. Шерех наголошує на тому, що до виходу в світ “Історії української літератури від початків до дати реалізму” Д.Чижевського літературознавство, як офіційне радянське, так і еміграційне, було народницьким.

На прикладі кожного твору нас вчили розуміти і вбачати письменницьке народолюбство: до страждань народу, до пригноблених трудящих мас, до уярмленої нації (різні літературознавці використовували різні означення). Ю.Шерех пише: “І раптом в “Історії літератури” Чижевського не стало народу, не стало трудящих мас, не стало уярмленої нації. Ми лишилися сам-на-сам з літературними творами, і нам кажуть не плакати і не вболівати, а думати й аналізувати естетичні цінності. Нас учать, що література — це стиль, а історія літератури — історія зміни стилів”. У цьому — новаторство вченого Д.Чижевського.

Хоча були в нього й деякі попередники з окремими статтями (А.Ніковський, Ю.Савченко, А.Шамрай, М.Зеров). Останнього називає і сам Чижевський. Була й історія літератури М.Грушевського, але в ній вік був “передусім історик і соціолог”, як вважає Ю.Шерех. А “Історію літератури” Д.Чижевського він назвав (у 1956 р.) “першою нашою ненародницькою і протинародницькою історією літератури”.

Для нас незвично (а для когось, може, і взагалі — неприйнятне) те, що: “Головні герої книги Чижевського — не народ і навіть не письменники, її герої — стилі. Українська література для нього, поза деякими другорядними або недорозвиненими явищами, — це зміна шістьох стилів: монументального стилю Київської Держави, стилю Ренесансу й Реформації, Барокко, Класицизму й Романтики”.

Дуже толерантні оцінки і критика цієї оригінальної праці у Ю.Шереха. Він зауважує, що все-таки Чижевському не вистачило радикалізму, бо роль особи в історії той не зважився заперечити до кінця, в т. ч. зробивши поступку традиції і читачеві. Справа науковців — дискутувати, приймати чи ні ці нові твори і їхні нові оцінки. Мені ж як читачеві просто імпонує нова грань пізнання, особливо — роздуми про українське барокко.

У статті Шереха виразно проступає позитивна оцінка праці Чижевського як такої, що вперше в історії літератури показала її як зміну стилів. Відзначено, що “книга Чижевського вперш подала великий матеріал про відгомін українського письменства поза межами України”. Читач (західний) цієї книги (коли-то ми її побачимо?) вперше одержав матеріал про використання українських творів у інших країнах.

Заключний розділ статті — “Нове слово і куди пролягає шлях”— мені хотілось би процитувати якнайповніше.

“Чорна робота — розчистити Авгієві стайні історії української літератури після… господарювання там епігонів народництва — виконана з блискучим успіхом. Вперше ми бачимо перед собою українську ЛІТЕРАТУРУ в її послідовних станах від початку історичної доби до середини 19 сторіччя. Широта охоплення матеріалу величезна… Естетичні оцінки, змістовні і написані рукою справжнього вченого. Нове слово сказане…

… До книжки Чижевського взагалі не можна було думати про історію української літератури. Тепер створити її стає можливим завданням. Ми вже на риштованнях історії української літератури”. Нагадаю — сказано в 1956 р. Цікаво, коли ж уже ми матимемо “будівлю” цієї історії? Адже, по-моєму, — все ще лише риштування…

Антоніна КОРІНЬ, старший редактор
обласної наукової бібліотеки імені Н. Крупської
“Народне слово”, 25 січня 1992 року