У ВИРІ ЧАСУ

Минулого року наша газета познайомила своїх читачів з непересічною постаттю нашого славетного земляка, ученого-енциклопедиста, Дмитра Івановича Чижевського, який зробив величезний внесок у філософію, логіку, релігієзнавство, історію, лінгвістику, літературознавство та ін. Ще донедавна його ім’я у нашій країні не називалось, а праці, відомі всьому світові, були під забороною. Сьогодні подаємо розповідь про витоки його таланту і устремлінь.

ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО

У післявоєнні роки, заповнюючи для справи сторінки життєпису, Дмитро Чижевський кількома надто скупими рядками відгукнувся про відрізок життя, пов’язаний з містом дитинства і юності: “Я народився а Україні в маленькому містечку Олександрія 23 березня 1894 року в родині художниці та колишнього офіцера, поміщика, який по арешті 1887 року за ліберальні погляди, дворічному ув’язненні у фортеці і засланні на Північ жив у своєму маєтку. Духовні інтереси батьків рано визначили й мої власні устремління. Школа (1904-1911 рр.), навпаки, в моєму розвитку посідала другорядне місце, головне тому, що я серед своїх товаришів організував нелегальний просвітницький гурток, який мав за напрям історію літератури, а загалом і політику… Однак театр і надто музика важили для мене дуже багато”.

Зрозуміло, що вузькі рамки офіційної біографії не вимагали від автора заглиблення в деталі. Нам же сьогодні, коли ми з великим запізненням починаємо знайомство із видатним співвітчизником-філософом, літературознавцем, істориком, лінгвістом, варто торкнутися і витоків формування цього щедро обдарованого таланту. Адже мусимо подбати не лише про повернення на Україну імені Дмитра Чижевського, а й заповнити “білі плями” його біографії.

Дякуючи долі, для реконструкції біографії Дмитра Івановича маємо досить щедрі матеріали, віднайдені в архівах та збережені ріднею вченого. Наприкінці шістдесятих років сестра професора Чижевського Марія Іванівна написала теплі і гарні спогади про братове та своє дитинство і юність, з котрими, разом із сімейним архівом, світлинами, мені люб’язно надала можливість ознайомитися її донька — племінниця Д.Чижевського Н.Лозова.

Професори Гарвардського університету (США) О.Пріцак та І.Шевченко, відкриваючи українському читачеві ім’я видатного українського вченого, ескізно торкаються витоків його родоводу, згадуючи при цьому ще далекого пращура — Петра Чижевського, простолюдина за походженням, котрий через природне обдаровання потрапляє з України до імператорського хору Єлизавети Петрівни, а в 1843 році, як знаний “придворний тенорист”, отримує дворянський титул.

Автори статті, коротко знайомлячи читачів з полтавською та олександрійською гілками роду Чижевських, кілька речень приурочують батькам вченого-енциклопедиста: “Дмитрів батько, Іван Костянтинович Чижевський, належав до Олександрійської павіті роду. В 1887 році, за реакційного режиму Олександра III (1881-1894), ліберальні погляди Івана обійшлися йому арештом та дволітнім ув’язненням. По тому його переміщено на північ Росії, а відтак вислано до Олександрійського родового маєтку. Чижевські, як і загалом дворянські сім’ї на Україні, проводили “світський сезон” у Петербурзі. Тут Іван Чижевський познайомився з українською дворянкою Марією Єршовою, котру полюбив після заслання, їхній син Дмитро народився в мастку батька”.

Родинне виховання, культ науки, літератури, живопису, музики в сім’ї відіпрали виключно важливу роль у формуванні майбутнього славіста-універсала. Зважаючи на це, варто ближче познайомитися з батьками Дмитра Івановича та виправити кілька неточностей, котрі, очевидно через брак фактичного матеріалу, потрапили до цитованого вище уривку зі статті.

Почнемо з того, що дід Дмитра Івановича Костянтин Чижевський був типовим представником українського здрібнілого панства. Маєток і земля час від часу закладалися, і дідові було зовсім не до світських сезонів у Петербурзі. А тут ще й горе спіткало сім’ю. Третього дня після народження сина Івана помирає дружина. Виховання трьох дітей лягає на плечі батька. Отож синам учасника Севастопольської оборони, відзначеного Срібним Хрестом та шістнадцятьма шабельними ранами, випадала армійська служба. Секрет простий — сироти мали право навчатися за казенний кошт у кадетському корпусі. Отже, Іван сягнувши восьми років, залишив свою Секретарівку та поїхав на навчання до Псковського кадетського корпусу. Шістнадцяти літ він блискуче закінчує кадетську науку та продовжує навчання в Михайлівському артилерійському училищі в Петербурзі відомому багатьма випускниками-народовольцями, а звідтіля його шлях лежить в артилерійську академію.

В академії Іван Костянтинович зближується з офіцерами та моряками Кронштадта. “Там були прогресивні моряки, а також офіцери-артилеристи, — пише у своїх спогадах донька І.Чижевського. — Батько подружився з ними і потрапив в народницький гурток, де й познайомився з матір’ю. В той час в Кронштадті групою офіцерів був організований просвітницький гурток серед солдат та матросів. Вони діяли нелегально. Знайшовся провокатор, і батько був заарештований”. Іван Костянтинович потрапив у каземат сумнозвісної Петропавловської фортеці, де й провів три роки одиночного ув’язнення. Лише через гострий розлад здоров’я був звільнений для лікування, а згодом висланий у Вологду.

Наречена Івана Костянтиновича, донька заможних російських купців Єршових, поки суджений відбував тюремне ув’язнення, продовжувала навчання в Академії художеств у майстерні професора П.П.Чистякова. Марія Дмитрівна завершувала свої студії і вже писала випускну роботу під керівництвом Іллі Рєпіна, копи захворів Іван Костянтинович. Їй довелося залишити все і заходитися клопотати про заміну тюрми засланням, навіть звертатися з “прошением на Высочайшее имя”. Як наслідок, у Вологду вони поїхали разом, де й провели три роки до амністії. Жили на засланні уроками, Іван Костянтинович готував з математики, а Марія Дмитрівна вчила малюванню. Після амністії заслання у Вологду було замічене виселенням до Олександрії у родове помістя без права жити у великих містах. Батька Івана Костянтиновича на той час вже не було. Помістя в Секретарівці, неподалік Нової Праги, обросло боргами. Отож довелося Івану Чижевському продати частину землі, щоб викупити його. Після влаштування усіх формальностей Івану та його брату Миколі (він продовжував службу в армії) залишилося, як свідчить список землевласників, 198 десятим, з них Іванових — 95.

Іван Костянтинович з дружиною на короткий час поселяються у Секретарівці, а згодом переїздять жити до Олександрії, найнявши спершу будиночок на Казначейській. Як і у Вологді, жити доводилося за рахунок уроків. Невеликі прибутки давала земля, здана селянам в оренду. Багата рідня Марії Дмитрівни ще довго не могла пробачити їй “небажаний” шлюб з політично неблагонадійним і не допомагала сім’ї Чижевських.

Лише в 1904 році Чижевські спромоглися на власний будинок. На розі Центральної та Бульварної (тепер Шевченка і Свердлова) вони придбали садибу з будинком, котрий зберігся й досі і використовується містом під бібліотеку.

Що глибше знайомився із матеріалами, пов’язаними з сім’єю Чижевських, вчитувався в рядки спогадів їхньої доньки Марії Іванівни, то все більше й більше переконувався в тому, що поява в Олександрії Чижевських відчутно позначилася на атмосфері громадського і культурного життя міста. Згодом саме будинок Чижевських став своєрідним центром, навколо якого об’єднувалася містечкова інтелігенція.

Уроки народництва, через котрі пройшли Іван Костянтинович та Марія Дмитрівна, реалізувалися в Олександрії і повіті силою-силенною конкретних справ по розбудові народної освіти, поліпшенню охорони здоров’я, величезною просвітницькою роботою. Наприклад, в 1901 році Івана Костянтиновича обирають гласним Олександрійського земства. Гортаючи журнали засідання земства, переконуюся у шаленій енергії і працездатності цієї людини, у беззастережній відданості її ідеалам просвітництва. Три дні тривала чергова 38-а сесія земства 1902 року. І.К.Чижевський виступає з пропозиціями, бере участь в обговоренні питань про відкриття кількох шкіл у повіті, фундації аптечних та фельдшерських пунктів, будівництві шляхів. Думаю, сучасному читачеві буде цікаво ознайомитися з одним документом цієї сесії земства, котрий навряд чи потребуватиме коментаря.

“О чествовании памяти писателя Н.В.Гоголя.
Дабы запечатлеть в памяти учащихся эти дни, управой были выписаны и в день юбилея Н.В.Гоголя розданы учащимся, изданые Саратовским земством сочинения Гоголя, причем ученикам выпускных отделений 1883-м душам были розданы экземпляры “юбилейного сборника”, а ученикам І и II отделений 7884-м душам брошюры: “Сорочинская ярмарка”, “Старосветские помещики”, “Шинель”, “Вечера накануне Ивана-Купала”, “Майская ночь”, “Пропавшая грамота” и “Ночь перед Рождеством”.

Зауважу лише, що подаровані кожному учневі Олександрії і повіту книги М.Гоголя мали на меті “запечатлеть в памяти” 50-річчя від дня смерті письменника.

Діяльність Івана Костянтиновича в земстві, а згодом він був обраним членом управи і завідував школами та земськими лікарнями, можна проілюструвати і статистичними даними, адже кількість народних шкіл у повіті з 1901 по 1912 роки подвоїлася і складала 183 школи (окрім 117 церковних). Щоправда, за свідченням олександрійського краєзнавця Ф.М.Мережкова, Іван Костянтинович “в 1908 році роботу в земстві змушений був залишити, так як не був затверджений губернатором за те, що голосував на сесії проти асигнування земством коштів на утримання охоронного відділення”.

Читачів може здивувати надмірна, на перший погляд, увага до батьків Дмитра Чижевського, але вона виправдана. Непересічні особистості, Іван Костянтинович і Марія Дмитрівна, багато в чому, копи не у всьому, сприяли формуванню Дмитра Івановича. І стосовно вибору наукового шляху в житті, і його політичних симпатій, точніше його політичної і громадської активності.

Звернемося ще раз до спогадів сестри Дмитра Івановича: “Окрім того, що Іван Костянтинович із захопленням будував земські школи і лікарні, він завжди займався математикою і астрономією. У нас була велика підзорна труба, до котрої батько припасував штатив і після служби в земстві вів спостереження за небом. Він був членом Товариства “Мироведение”, головою якого був шліссельбуржець Микола Михайлович Морозов (відсидів в Шліссельбурзькій фортеці 25 років). Був також членом французького Астрономічного Товариства Писав статті до журналу “Мироведение” і журналу “Астрономія” (Франція). Вже тепер мені говорили астрономи, що у нього були досить цікаві для свого часу статті. Гімназисти часто приходили спостерігати Місяць і зорі і послухати мого батька на теми астрономії… У флігелі батько влаштував хімічку лабораторію, щоб гімназисти і, звичайно, брат поглиблювали свої знання. До нас приходили учні різних класів”.

Доробок Іване Костянтиновича на ниві астрономії досить вагомий. Лише в 1914-17 рр. в журналі “Мироведение” ним надруковано 14 статей. Вдумаймося, що ці статті, присвячені спостереженням за планетами, писалися у провінційній Олександрії в умовах домашньої обсерваторії вченого-сподвижника. Олександрієць В.Чернов у некролозі, надрукованому в “Мироведении”, пише, що для спостережень за Юпітером, а пізніше Сонцем Іван Костянтинович виготовляв власні пристрої, “що давали можливість порівнювати ширину окремих смуг (на планетах — Л.К.) і визначати їх положення”. В сімейному архіві збереглися малюнки спостережень планет для журналів, зроблені рукою І.К.Чижевського, та величезне скло з телескопа.

У згаданій домашній обсерваторії гімназисти проходили школу формування майбутніх науковців. Не випадково Дмитро Чижевський вибере спочатку Петербурзький університет, де студіюватиме математику і астрономію. До речі, про серйозність його захоплень астрономією свідчать статті, друковані студентом Чижевським у тому ж журналі “Мироведение”: “Принцип относительности и его проверка астрономическим путем”, “Юпитер за последние годы”.

Лише після двох років навчання в Петербурзі Дмитро Чижевський приходить до висновку, що тільки філософія і література — його справжнє покликання. Він залишає Петербург і вступає до Київського університету. Любов до математики і астрономії Дмитру прищепив батько, котрий вже в Олександрії отримав диплом Новоросійського (Одеського) університету. Вибору на користь філології і філософії він мав завдячувати матері.

Марія Єршова дістала прекрасну освіту, котру щедро передавала дітям. “Зимою, — читаємо у спогадах її доньки, — тричі на тиждень мама займалась з нами малюванням. Окрім мене і брата, з нами вчилися діти наших друзів. Мама нам пояснювала, як малювати, й дуже гарно розмовляла з нами про мистецтво, пояснювала картини художників, зрозумілі для нашого віку… Мати організувала з нами журнал, який називався “В часы досуга”. Дівчатка Маруся і Галя Васько — писали про тварин. Брат перекладав з французької мови невеличкі дитячі оповідання. Я, як найменша, писала друкованими буквами невеличке наївне оповідання і підписувалася “Розочка”.

На жаль, журнал з першими літературними вправами молодших Чижевських не зберігся, але я мав нагоду переконатися у їх серйозності, познайомившись із сімейними газетами за 1913 рік, — час, коли Дмитро вже навчався в університеті.

Талант, знання і природжений педагогічний хист Марії Дмитрівни не обмежувалися родиною. Як і її чоловік, вона прагнула реалізувати ідеали народництва у просвітницькій роботі, Думку ж присвятити себе пропаганді мистецтва підказав Марії Дмитрівні Ілля Рєпін. Донька Марія згадує, що після поїздки сім’ї Чижевських у Куоккалу до Рєпіна мати часто говорила, що великий художник наполіг на тому, аби Марія Дмитрівна звернулася в Академію і взяла там свідоцтво на право викладати малювання. Він зобов’язав її давати уроки в школі і в провінції розшукувати обдарованих дітей та вчити їх мистецтву живопису. Тож, повернувшись в Олександрію, Марія Дмитрівна влаштовується викладачем малювання у чотирикласній школі, а згодом за безперервну і самовіддану працю отримує подяку від попечителя Одеського округу.

Але й однією школою діяльність Марії Дмитрівни не обмежується. По кількох роках педагогічної праці вона призначається земством попечителькою школи Чиркіна, водночас була співдиректором міської громадської бібліотеки, в котрій з її ініціативи створений дитячий відділ. А ще були безплатні уроки малювання для обдарованих олександрійців. “Серед наших олександрійців, — читаємо у спогадах, — мама вишукувала здатних до малювання і займалася з ними. Так кілька років у неї займався Львов — продавець з мануфактурного магазину. Потім він поступив в Одеську художню школу. Сина візника Феоктистова мама “виловила”, розмовляючи з візником, фаетоном котрого їхала. Його було підготовлено до Полтавської художньої школи”. Два учні Марії Дмитрівни згодом закінчили в Москві архітектурний факультет, а учениця Т.Білоклавська повторила шлях вчительки, закінчивши живописний клас та Академію в Петербурзі. Зрештою, все сказане про Марію Дмитрівну та Івана Костянтиновича — то лише штрихи до їхньої багатогранної просвітительської роботи.

Спробувавши відтворити портрет інтелігентної провінційної дрібнопомісної родини Чижевських, котра зміст свого життя вбачала у оправах просвітництва, мушу зазначити, що біда нашого суспільства в тому, що ми втратили таких людей в Олександріях, Нових Прагах, Златаполях, як і витравили зі суспільної свідомості навіть поняття справжньої сутності інтелігентності і просвітництва. Родина ж Чижевських не була одинокою в своїй діяльності в містечку. Навколо неї об’єднувалися не за майновим принципом, а саме однодумці. Частим гостем родини був відомий на всю Російську імперію і не раз критикований Леніним артільний батько М.Левитський, приїздила викладач Єлисаветградського комерційного училища Л.Окунєва. Серед олександрійців назву цікаву поміщицю Чоботарьову. Її помістя було за вісім кілометрів від Олександрії. Чоботарьова за власні кошти спорудила та утримувала сільську школу. Марія Іванівна згадує, що в маєтку вона влаштувала перше у повіті футбольне поле. “Молодь грала, а команда, що перемогла, отримувала призи; породистих поросят, гусей, самовар, чайний посуд. Гра, на думку Чоботарьової, відволікала молодь від пияцтва”.

Водночас, не хотів би, аби читачі запідозрили мене в ідеалізації провінційного панства. Розум, освіченість, порядність горнулися до Чижевських. Але було й панство, культом якого були гультяйство та пиятика.

Отже, Дмитру Чижевському поталанило на батьків. Маючи гарну підготовку, він у вісім років вступає до місцевої гімназії. Щоправда, для цього батьку довелося звертатися за дозволом аж до попечителя Одеського округу, адже до гімназії зараховували з десяти літ, а екзамени для вступу були призначені в Єлисаветградській гімназії. Та Дмитро успішно витримок іспити, як, загалом, і добре навчався протягом усіх гімназійних літ. Наприклад, в шостому класі мав лиши одну четвірку з французької мови (згодом матиме два десятки книг, написаних французькою). Сучасному читачеві, наляканому міфічним перевантаженням дітлахів сучасної школи, цікаво було б познайомитися з переліком іспитів, котрі складав Дмитро Чижевський у шостому класі. Було їх немало — три письмових і п’ять усних.

З висоти літ Д.І.Чижевський досить скептично відгукується про своє учнівство в гімназії. Очевидно, на те були свої причини, особливо коли пам’ятати, що гімназія “виростала” разом з учнем першого випуску Дмитром Чижевським. Перший випуск мав тринадцятеро учнів. Дмитра за успіхи в навчанні відзначено срібною медаллю.

Друзі-гімназисти називали Дмитра професором. Він справді був не по роках розвинутим хлопцем, котрому смак до наукового пошуку, до книг, музики, театру прививався з ранніх літ. Його дитинство й юність не обмежувалися гімназією, хімічною лабораторією, обсерваторією. Була ще гра “у війну”, ковзани, гра у крокет (майданчик для нього було обладнано в дворі Чижевських), загалом — традиційні дитячі забави. Проте прийде час, і їх замінить дочасно доросле і надзвичайно серйозне захоплення просвітництвом, а згодом — плідна політична діяльність. Немає сумніву в тому, що політичне обличчя Дмитра Чижевського формувалося теж під впливом батьків. І те стосується не тільки згадки про юнацькі народницькі захоплення Івана та Марії Чижевських чи згадуваної О.Пріцаком та І.Шевченко участі Івана Костянтиновича, тоді члена партії кадетів, в революційних перетвореннях в Олександрії 1905 року, В сім’ї Чижевських загалом панувала атмосфера усвідомлення необхідності революційних перетворень у суспільстві.

Маю неспростовні свідчення, що саме Дмитро Чижевський був організатором просвітительських, а згодом — політичних гуртків в Олександрії, Проводилися зібрання найчастіше в будинку Чижевських, і робилося те не тільки з відома, а й з благословення батьків. Марія Іванівна згадує, що якось приятель сім’ї лікар Брегман, довідавшись про зібрання молоді, застеріг І.К.Чижевського, що все це може дуже сумно закінчитися. На що батько Дмитра відповів: “Так жити Росія не буде, потрібно щось нове, ось хай молодь і шукає те нове. У мене в будинку для них безпечніше”.

Перший просвітницький гурток, котрий згодом набрав виразно політичного спрямування, був створений Д.Чижевським ще в 1911 році. “Керував цим гуртком, — читаємо в спогадах Р.Янової, друкованих на сторінках однієї з московських газет, — опісля студент Петроградського університету Д.Чижевський. Ми почали вивчати “Капітал” Маркса. Для мене кожне відвідування гуртка дуже багато значило”. Гурток, як правило, об’єднував учнів чоловічої та жіночої гімназій, учительської семінарії. Зрідка їх членами була робітнича молодь. З 1913 року діяльність гуртків особливо пожвавлювалася в канікулярний час, коли до Олександрії поверталася молодь зі столичних вузів. Тоді була створена мережа нелегальних гуртків, керівництво над якими здійснював центральний політичний (марксистський) гурток, керований Д.Чижевським. Для цього у флігелі Чижевських була обладнана бібліотека, зібрана зусиллями гуртківців. Левову частку книг дав Іван Костянтинович, багато літератури привозив зі столиці Дмитро Чижевський. Серед книг — звичні імена і книги для революційно настроєної молоді в переддень 1917 року: Маркс, Джованьолі, Шевченко.

Двічі, тричі не тиждень збиралися гуртки літературний (керівник Ной Морозовський) по вивченню вчення Дарвіна (Микола Морозов) та по вивченню історії і літератури України (Афанасій Феденно).

Стосовно останнього гуртка у спогадах сестри Дмитра Івановича збереглися цікаві записи про святкування Шевченківського ювілею (очевидно, століття від дня народження в 1914 році): “Афанасій Феденко керував гуртком, який вивчав українську історію та літературу. В центральному гуртку робив доповідь про Лесю Українку. Про святкування дня народження Шевченка згадую, що гуртківці, серед котрих були і гімназисти, і семінаристи, збиралися в будинку, де квартирували семінаристи. В розпал святкування прийшла поліція. Донесла господиня квартири. Кілька чоловік втекли через вікно, інших переписали. Семінаристів (до десяти чоловік) виключили з учительської семінарії, в гімназистів і гімназисток чекала відповідна оцінка з поведінки. Наступного дня ми святкували день Шевченка у нас вдома. Прикрасили портрет Шевченка квітами. Доповідь робив А.Феденко. Співали хором “Як умру, то поховайте…” та “Реве та стогне Дніпр широкий”. Декламували вірші”.

Немає сумніву, що достатньо серйозний потенціал олександрійської школи просвітницької і політичної роботи вніс свої суттєві штрихи до формування та становлення Дмитра Чижевського, котрим ми його сьогодні знаємо. Зрештою, красномовне свідчення тому — і подальша доля його олександрійських друзів і гуртківців. Н.Морозовський став професором медицини, М.Морозов, що керував гуртком по вивченню вчення Дарвіна, був старшим науковим співробітником Інституту фізики в Москві, А.Феденко не зрадив своєму гімназійному захопленню і став істориком. Я.Поволоцький, П.Смирнов, І.Любарський, І.Шліфер сягнули професорських звань у різних галузях науки.

У згущеному часі кінця XIX — початку XX століття кожне покоління мало свої революційні ідеї. Долі ж їхніх носіїв часто повторювалися. 1916-го року старшокурсник Київського університету Дмитро Чижевський за революційну діяльність потрапляє до в’язниці, повторивши батьків шлях. Звільнення приносить 1917 рік. В добу ж української революції Дмитро Чижевський бере активну участь у російській фракції Центральної ради, але це вже матеріал для майбутньої розмови.

“Озирнувшись на зроблене”

Пропонована увазі читачів стаття, присвячена нашому видатному землякові Дмитру Івановичу Чижевському, — не наукова розвідка, не результат краєзнавчих пошуків (скоріше запрошення до такого), а лише спроба першого знайомства з ученим зі світовим ім’ям, котрого наша політизована, чи, точніше, партизована наука десятиліттями обходила мовчанкою, так, ніби вченого і не було. І це по відношенню до одного із останніх українських учених-енциклопедистів, який вніс вагомий внесок у різні галузі наукових знань від філософії, логіки, релігієзнавства до історії, лінгвістики, літературознавства тощо.

Скористаюся короткою, але вельми промовистою характеристикою творчого доробку нашого земляка, викладеною в листі-зверненні групи науковців АН УРСР, підписаному зокрема докторами філософських наук А.Колодним В.Нічиком, М.Поповичем, В.Мазепою, Ю.Прилюком, В.Горським та іншими з приводу реабілітації імені вченого та підготовки до його столітнього ювілею. Автори листа-звернення, утверджуючи Д, Чижевського як найбільшого українського філософа XX століття, зазначають: “Дальший поступ української філософії, та й загалом гуманітарної думки немислимий без таких фундаментальних праць Чижевського як “Філософія на Україні”, “Нариси з філософії на Україні”, “Гегель в Росії”, “Філософія Сковороди”, без його досліджень з логіки та філософії мови (особливо актуальних сьогодні), з німецького романтизму та німецької класичної філософії, з історії слов’янських культур (етики та психології Ф.Достоєвського, гуманізму Я.Коменського тощо), без його розвідок, присвячених І.Вишенському, М.Гоголеві, Т.Шевченку, М.Драгоманову, В.Липінському, М.Грушевському, П.Юркевичу, В.Вернадському, — Чижевський досліджував переважно ті терени національної духовності, котрі для радянської україністики с “білими плямами”, тож для відновлення цілісності української культури його доробок має першорядне значення”. (“Літ. Україна — 9.08.90).

Ще студентом Петербурзького університету (1911-13 рр.) Д.Чижевський заявив себе як перспективний науковець. Його перші праці були присвячені математиці й астрономії і ще в студентську пору заявились друком перші статті майбутнього вченого. Проте згодом Дмитро Іванович, розчарувавшись в математиці, залишає Петербург та переїздить до Києва, аби студіювати в найпрестижнішому університеті яким слив місцевий університет ім. Св. Володимира, філософію та словесність. Відтак, з дня закінчення університету та захисту магістерської дисертації і до своєї смерті, в 1977 році, своєму вибору не зрадив.

За велінням долі жити і працювати Д.Чижевському довелося за межами своєї батьківщини. Не вдаватимуся в деталі життєпису вченого (зацікавлений читач може скористатися ґрунтовною статтею професорів Гарвардського університету (США) О.Пріцака та І.Шевченка “Пам’яті Дмитра Чижевського”, надрукованою в журналі “Філософська і соціологічне думка” (К., 1990, — № 10. — С. 81-94), проте не умикну спокуси бодай перелічити вузи, в котрих нашому землякові надавалася професорська кафедра.

Вперше Д.Чижевський був обраний професором філософії у Празькому високому педагогічному Інституті ім. Драгоманова, згодом таку ж посаду надає йому Український вільний університет (Прага). На початку тридцятих років вчена рада Гальського (Німеччина) університету запрошує його вже як фахівця-славіста. Далі викладання слов’янської філології в Марбурзькому університеті в Німеччині. На запрошення Гарвардського університету Д.Чижевський протягом семи літ читає славістичні курси в США, а по поверненні до Німеччини — керує кафедрою славістики в Гейдельберзькому університеті. До речі, саме тут він стає дійсним членом Гейдельберзької академії наук, в невдовзі такого ж звання його удостоїть Хорватська академія наук у Загребі та фундована ним Українська вільна академія наук в Аугсбурзі.

Перелік цей далеко не повний, а науковця прагнули бачити ні своїх кафедрах Колумбійський університет в США, університети Відня, Брно Братіслави тощо. Праці вченого, написані українською, російською, чеською, польською словацькою, сербохорватською, англійською, німецькою мовами, заполонили наукові бібліотеки світу, а ім’я їх автора переросло межі Європи. Неприступними залишалися лише кордони батьківщини Д.Чижевського, те ж, що потрапляло через залізний заслін, мертвим вантажем осідало в спецсховищах. Можливо, саме це і спричинило до гіркого зізнання вже літнього професора: “Озирнувшись на зроблене, припускаю, що найдовше зберігатимуть інтерес до моїх праць чехи: сюди залічую передусім відкриття рукописів Коменіуса, відтак дослідження церковнослов’янської літератури на чеських землях, ще, можливо, коментарі до чеських середньовічних пісень і роботу про чеську бароккову літературу. Мої земляки — українці за поодинокими винятками того, що я роблю, не розуміють… Що ж до моїх розвідок про російських і словацьких поетів та мислителів, то позаяк вони безмежно далекі від марксистської ідеології, їх, у найліпшому разі, пускають повз увагу в обох країнах”.

Вчитаймося в цитовані рядки, адже кожен з них спонукає до роздумів. За ними ж — ще одне ім’я в довжелезному спискові сімсотлітньої історії експорту українського розуму й таланту. Початий пожежею Києва в 1240 році, він множився Кревською унією 1385 року, коли українські і білоруські уми були змушені творити Литовське князівство. Згодом цвіт і розум українського духовенства, що розкололось на уніатів і православних множили славу Речі Посполитої, хоч до честі тих і інших, вони зробили Україну освіченою, збагатили її Острозькою академією, силою-силенною уніатських та братських шкіл. Та прийде інший син нашого народу — Феофан Прокопович котрий спочатку подарує йому Києво-Могилянську академію, яку поставить в рівень з європейськими університетами, а згодом, за велінням та на догоду Петру І, залишить руїну від колись освіченого краю.

Мусимо сьогодні говорити і про те, що революція та громадянська війна привели народ України, як і Росії, до катастрофи, котра за останні півтора тисячоліття історії випадала на їх долю всього кілька разів, — ми втратили розум нації. Переконаний, що усвідомити цю думку, чи принаймні, переступивши через стереотипи класовості і партійності, замислитися над її сутністю назріла доконча потреба.

Пригадую життєву трагедію викладача Златопільської гімназії Г.І.Грушевського. Письменник і драматург, чиї твори друкувалися в Києві, Москві та Петербурзі залишався скромним трудівником на освітянській ниві в провінційному містечку. Керував гімназійним хором, організовував у місті аматорський театр, був усіма шанованою людиною. Після лютневої революції 1917 року мріяв з колегою, а пізніше поетом-неокласиком Миколою Зоровим про створення на базі гімназії учительського інституту… За два роки по тому був виселений з власного будинку, звільнений з роботи (адже на базі гімназії, слава про котру докотилася до Києва, був утворений… лікнеп), а ще через рік помер з голоду на вулиці рідного міста.

Це лише ескіз з історії знищення інтелектуального потенціалу колишньої Російської імперії. Йдеться ж про сотні тисяч розстріляних та загиблих у веремії революції та громадянської війни. Сотні тисяч інших подалися в еміграцію. Долею ж тих, хто залишився, часто розпоряджалися відомі герої Булгакова.

Читачам, напевно, відома історія з вивченням іспанськими вченими наслідків діяльності святої інквізиції в країні. Пригадаю, що інквізиція за два століття діяльності знищила майже дві тисячі передових умів Іспанії, і науковці доходять висновку про знищення генофонду нації, наслідки цього, на думку вчених, даватимуться взнаки протягом століть. Наші ж втрати в 1917-20-х роках перевершують двохсотлітню іспанську статистику. То якого ж висновку чекати нам? А яка історія чекала на нас ще попереду?

Як вже згадувалося, Д.І.Чижевський змушений був залишити рідну землю. Проте, перш ніж з ясувати причини цього нелегкого вибору, варто вдатися до короткої біографічної довідки.

Народився майбутній вчений 23 березня 1894 року в місті Олександрії в дворянській сім’ї, що вела свій родовід від козацької старшини. Навчався Д.Чижевський в міській гімназії. Дитинство його випало на складний час першої російської революції. Батько Дмитра свого часу за політичні погляди відбував ув’язнення, а в рік революції 1905 року знов поринув у вир політичної діяльності — член кадетської партії І.К.Чижевський очолив Олександрійську мерію. Це не могло не позначитися на формуванні поглядів Дмитра Чижевського. Ще гімназистом він бере участь в організації нелегального політичного гуртка, а студентом Київського університету вступає до соціал-демократичної партії (меншовиків). Революцію 1917 року Д.Чижевський зустрічає політв’язнем.

В добу української державності Д.Чижевський бере участь в російській фракції Центральної Ради, голосує проти проголошення незалежності Української Народної Республіки. Та, незважаючи на останнє, в 1921 році доценту Київського інституту народної освіти пригадалася співпраця в Центральній Раді і шлях його лежав до табору інтернованих, звідкіля йому чудом вдалося втекти. Малоймовірно, що Д.Чижевський пережив би 1921 рік, аби залишився в таборі, але коли й трапилося б таке, то в 30-х роках його чекала б доля поета Миколи Вороного, заарештованого в Новоукраїнці й розстріляного, чи професора-мовознавця В. Харцієва, знищеного в Кіровограді, чи знову ж сотень, сотень, сотень…

Професорові Д.Чижевському судилося прожити довге житія і, відірваному від рідної землі, чимало зробити для відродження української духовної культури, для престижу української науки у світі. На щастя, вчений помилився в своїх прогнозах, коли говорив, що його не зрозуміють на Україні. Незабаром праці науковця прийдуть до вітчизняних бібліотек і книгарень. А в 1994 році, одночасно із науковою громадськістю світу, 100-річчя від дня народження вченого-філософа і славіста відзначатимуть і на його Батьківщині, а, отже, і на Кіровоградщині. У згаданому на початку листі-зверненні з цього приводу зокрема читаємо: “Одночасно годилося б потроху впроваджувати ім’я Чижевського в масову свідомість — саме тут перед має вести його батьківщина, Кіровоградщина: бачаться нам і відповідні меморіальні дошки, і гідна експозиція в місцевому краєзнавчому музеї, і вулиця Чижевського в Олександрії, і, звичайно ж, пам’ятник вченому в парку над Інгульцем”.

Чи варто до цього щось додати? Хіба що пропозицію про присвоєння імені Д.Чижевського обласній науковій бібліотеці (адже ім’я Н.Крупської носить чи не кожна третя обласна бібліотека країни).

Леонід КУЦЕНКО, кандидат філологічних
“Народне слово”, 14 липня 1991 року