Як народжувалася українська дитина сто чи двісті років тому? Чому її перші сорочечки називали лагідним словом «льоля», а пуповину хлопчикам відтинали неодмінно на сокирі? І чому в традиційній українській родині не існувало класичного підліткового бунту та «конфлікту поколінь»?
Відповіді на ці глибокі й часом несподівані питання шукали гості етнологічних читань, які днями відбулися в затишних стінах Бібліотеки Дмитра Чижевського. Зустріч перетворилася на справжню подорож у часі під назвою «Світ дитини крізь призму етнологічних досліджень».
Розмова з відомою дослідницею Світланою Проскуровою вражала балансом між академічною наукою та популярним жанром. Пані Світлана майстерно провела місток від світових концепцій американських антропологів Франса Боаса та Рут Бенедикт до унікальних феноменів нашої культури.
Центральною віссю читань став аналіз фундаментальної праці української етнопедагогіки – книги «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу» (1906 р.), написаної Марком Грушевським (далеким родичем Михайла Грушевського). Світлана Володимирівна з особливим сумом і повагою згадала трагічну долю автора – священника, педагога, одного із засновників УАПЦ, якого в 1938 році безжально розстріляла радянська влада.
Книга Грушевського – це глибоке дослідження людської психології. Чого вартий лише той факт, що в українській мові вагітну жінку ніколи не називали грубо чи суто фізіологічно. Вона була «при надії». А саме дитинство, за переконанням наших предків, починалося не після народження немовляти, а з моменту зачаття.
Справжнім етнографічним відкриттям для присутніх став екскурс у сакральні звичаї українського дитинства. Дослідниця розкрила сутність «бабування» – унікального інституту баб-повитух, шана до яких була настільки великою, що саме їм підрослі діти несли першу різдвяну кутю. Вона розказала про магію першої купелі під наглядом найстаршого чоловіка в роду – дідуся, який заварював для онуків особливі рослини: любисток для дівчаток (щоб усі любили) та дубове листя для хлопчиків (на міцність). Окрему увагу приділили й традиційним пострижинам у перший рік життя, коли хрещені батьки саджали маля на вивернутий хутром назовні кожух, закликаючи в його долю достаток і заможність.
Навіть традиційне сповивання «стовпчиком» за допомогою п’ятиметрової намітки та підвішування колиски до сволока на залізний гак мали свій прагматичний контекст. Заклопотана українська мати, відпочиваючи на ліжку поруч, могла просто ногою колихати підвішену конструкцію.
За традицією, читання швидко переросли у жваве обговорення. Гості бібліотеки навперебій ділилися власними родинними традиціями: згадували, як у їхніх сім’ях використовували свячену воду, як саджали іменне дерево після народження малюка, які трав’яні купелі готували бабусі та якими суворими, але мудрими правилами здавна була оточена вагітна жінка. Присутні також активно ставили запитання спікерці.
Окремою прикрасою заходу стало його візуальне оформлення. Бібліотекарі створили дивовижну тематичну інсталяцію. Поруч із серйозними науковими підручниками та нещодавнім українським виданням Рут Бенедикт затишно вмостилися автентичні дитячі забавки: солом’яні коники, глиняні пташки-свистунці, ляльки-мотанки та справжня дерев’яна колиска.
«Суспільство стрімко змінюється, світ стає цифровим, але ми просто не маємо права втратити цей теплий пуповинний зв’язок зі своїм корінням», – звучало наприкінці зустрічі.
Це спілкування залишило по собі глибоке враження і довгий емоційний післясмак. Головний заклик, який винесли з собою слухачі: триматися свого, досліджувати родовід і передавати ці маленькі традиції, що пахнуть любистком і хлібом, наступним поколінням. Бо саме з лагідного материнського «льоля» та дідового благословення біля колиски колись починалася, гартувалася і продовжується сьогодні наша Україна.
Якщо ви не змогли відвідати захід особисто – повний відеозапис зустрічі вже доступний на нашому YouTube-каналі: https://www.youtube.com/watch?v=hJ3ZYgKFDCg&t=647s
Переглядайте та долучайтесь, підтримуйте та плекайте наше, українське!
Наталія Гапіченко,
відділ мистецтв
