Євген Маланюк

Земляки

Євген Маланюк – великий український поет ХХ століття.

Леонід Куценко
“Так розчахнулось дерево родини…”
(штрихи до сімейної драми Маланюків. Листи до сина)

Акафист

В жертву Немезіді
Сіяли на могилах ячмінь.
Немезідо, богине могил безіменних,
Немезідо, богине відплати і помсти,
Немезідо, посестро нещадної Мойри,
Вартівнице німа рівноваги буття! –

Не забудь, Немезідо, роздертих родин,
Існувань, повириваних з корнем із грунту,
Немовлят, що конали, як ангели білі,
При схололих грудях матерів.

Немезідо, згадай ту останню мить,
Коли батька в ночі заполярної смерті
Нерухомив і блискавкою протинав
Спогад першого слова далекого сина.

А той син безпритульним блукав – не забудь! –
Вулицями чужого й ворожого міста,
І в потухлій душі його був тільки попіл,
Тільки попіл від неньчиних слів.

Немезідо, зате посаджу тобі, глянь,
Лілійовий чебрець – запашну материнку
Та ще жменю ячменю посію, як жертву,
Щоб нащадкам, нещадиме зерно проросло.

02.03.1964.

На кожній зустрічі з учителями-словесниками, на лекціях про життя і творчість Євгена Маланюка у слухачів обов’язково з’являються запитання про долю поетової родини. І чому залишив її, чому не зостався в Чехії, чому не з’єднався із сім’єю вже після війни, чи підтримував стосунки з дружиною і сином, перебуваючи в еміграції? Інтерес до цієї сторони життя письменника цілком виправданий. Ця обставина змусила мене свого часу підготувати для журналу “Кур’єр Кривбасу” статтю “А син питає…”, у якій спробував відповісти на перелічені вище запитання (1999. – № 110). Коли працював над нею, з’являлися запитання і у мене, які занотував, надіючись принагідно уточнити у поетового сина. Не хотілося набридати, чи, може, сподівався, що ще встигнеться… Помилився.

Останній рік листи від Богдана Маланюка приходили скупо. А 30 квітня син поета пояснив вимушене мовчання тяжкою недугою: “Сьогодні перший день чую себе краще, – може, хвороба відступає”. Богдан Євгенович повідомляв про святкування у Празі українською общиною Великодня, про телевізійну передачу на чеському телебаченні “Ще не вмерла Україна”, про українців, що жили в Чехії. Це був його останній лист. 16 червня 1999 року Богдана Маланюка не стало. 24 червня у Празі в костьолі Святого Гавела з участю української громади відбулося прощання з покійним. Хай Бог за роки вимушеної розлуки сина з батьком буде милостивим до них обох.

Богдан Маланюк свято беріг пам’ять про батька. І про те говорить не тільки шанобливо збережений архів поета, його особисті речі. Був не раз свідком, коли наша звичайна розмова про поета чи зустріч зі світом його чеської юності розчулювала пана Богдана до сліз. Святкування 100-річчя від дня народження Євгена Маланюка неймовірно наблизили сина до батькової творчої спадщини, до України. Пан Богдан надто швидко опановував батькову мову, залучався чеськими українськими організаціями до громадських справ… і так несподівано відійшов. Пряма лінія, що сполучала родовідну поета обірвалася. Я нітрохи не сумніваюся, що Богданові сини Богдан і Гонза берегтимуть пам’ять і діда Євгена, і батька, але так доля розпорядилася, що вони продовжать чеську лінію цього роду. Україна ж втратила рід Маланюків.

Не забудь, Немезідо, роздертих родин,
Існувань, повириваних з корнем із грунту…

Хотів би, щоб ця скромна книжечка стала даниною пам’яті поетового сина. В її основу покладена згадана журнальна публікація, яка значно розширена деталями спогадів Богдана Євгеновича та окремими штрихами, які тоді здавалися дрібними. До неї долучені листи поета до сина, копії яких пан Богдан мені передав мені ще в 1995 році.

Автор.
28 червня 1999.

Пам’яті Богдана Маланюка

Родина Маланюків у Кунштаті, Чехія. Фото 40-х роківКожному я б побажав мати такого прекрасного батька, але нікому такої спільної долі.

Збірку Євгена Маланюка “Земна Мадонна” відкриває поезія “Ще сяє день…” . У ній дуже тісно переплелися два світи поетових переживань: зовнішній і внутрішній. Сподівання поета-громадянина, жаданого для України сина-месії і бажання давно сподіваного сина в особистому житті. Пропонуючи твір як титульну поезію нової збірки, письменник, вочевидь, покладався на акцентування саме зовнішнього світу, вкотре вже уособлюючи в образі “єдиної” свою Вітчизну (згадаймо, наприклад, “Горобину ніч”). Тим часом, пропонований погляд на ті два світи досить умовний, і швидше варто було б говорити саме про єдність світовідчувань поета. Адже твір написаний невдовзі після одруження тридцятитрирічного письменника з Богумілою Савицькою. Поет нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі, і рядки:

Ще сяє день. Ще високо блакить,
Далеко ще до вечора, єдина.
Мої обійми сильні і палкі,
І прийде час – ти подаруєш сина, –

цілком і повністю передають і суто особисті, й земні бажання та емоції автора.

Збірка “Земна Мадонна” і син поета Богдан з’явилися у світ одночасно, у 1934 році. Своєрідним підтвердженням згадуваного переплетіння світовідчувань митця може послужити і той, здавалося б, дрібний факт, що сина поет нарече Богданом на честь гетьмана Богдана Хмельницького (про що свідчить сам Богдан Євгенович). Як і його відголоском можна вважати поезію “А син питає…”, написану восени 1940 року.

А син питає: як дійти? Де шлях?
І просить рисувати все те саме:
Тополі, хату, сонячні поля,
Вітряк понад вишневими садами

І річку, що як стрічка, чи як спів
Пливе в хвилясту далеч… Сину, сину,
Як з’ясувать, що шлях той – помста й гнів,
Що треба йти в незнане до загину.

А серце бідне ось крихке, як мак,
А нерви чулі й чуйні, як бандура…
І все ж лише варяг, лише козак,
Міцний п’ястук, тугая вия тура.

І все ж із серця виллять треба мед
І полум’ям наллять його залізним,
Бо тьма, як мур. І чорний вітер дме
На тім шляху до давньої дідизни.

До речі, у поетовому нотатникові ця поезія написана поряд із проектом титульної сторінки планованої тоді (1939 рік) збірки “Влада” з присвятою – “Синові”.

Дружина, син, родинне життя надзвичайно багато важили у житті поета-вигнанця. Згадаймо, що митець з дитинства був окрадений повнокровним відчуттям рідної домівки квартируванням з дев’яти літ в Єлисаветграді, у реальній школі. А потім п’ятилітня війна, потім бараки в таборах інтернованих, згодом знову студентські митарства по квартирах. Все це вилилося у мрію власного Дому і родини. Той єдиний прихисток зруйнувала розв’язка війни. Митець був змушений спішно залишити Чехію, куди сім’я перебралася в останні місяці війни, і відбути на Захід. Дружина із сином залишилися в Чехії і донедавна про долю поетової родини ми знали хіба лише за скупими уривками із поетових листів чи спогадів сучасників. Оскільки ж вони доступні дуже вузькому колу науковців, то наведу кілька цитат із листів поета до свого колеги письменника Петра Одарченка, писаних як у Німеччині , так і у США.

15 лютого 1947 року, дякуючи родині Одарченків за привітання з піввіковим ювілеєм, Євген Маланюк пише: “У мене – в головному – без змін: родини немає і я один. І нічого в перспективі” А в листі від 21 квітня того ж року пише: “Від близьких мав листа, а навіть листа від Богданчика… Сьогодні саме 17-та річниця нашого шлюбу!”

За два тижні перед відплиттям за “Велику Воду”, на американський континент, письменник, певно, передчуваючи, що покидає Європу надовго, просить Одарченків, які ще залишалися в таборах, “пам’ятати про нього, та про родину”. І тут же ділиться новинами зі своєї сім’ї: “Богдан вже… голиться! Як прочитав, то мало не завив з болю: залишав його дитиною, а він вже юнак (лист від 28.04.1949).

Прибувши до США, письменник відразу нав’язав листування з сім’ю в Чехії. “Мої рідні пишуть, що “холодають” (нема вугілля і де? – в ЧСР!), але, напевно, й “голодають”, про що не пишуть” (10.03.1951).

У повоєнний час дружина і син залишалися єдиною поетовою ріднею в цілому світі. Поетів брат Онисим не пережив блокади в Ленінграді, а про долю дружини померлого ще раніше брата Сергія та племінниці Євгенії йому нічого не було відомо. Зрозуміло, що в години сумні (а їх чимало “дарувала” поетові чужина) та радісні він подумки був зі своїми близькими, яких відділяв від нього океан. У новорічну ніч 31 грудня 1955 року “спілкування” з далекою Прагою вилилося віршем “Синові”.

Вже майже звик: мене немає вдома,
А віддаль – та ж. І йде за роком рік.
І все гіркіше, все смертельніш втома:
Доба пройшла, і мій скінчиться вік.

Пройшла доба, й народжується друга.
Її зеніт не я побачу – ти.
Круг вужчає. Лише тоненька смуга
Лишилась від безмежжя висоти.

І сонце заходу спадає невблаганно
За смугу ту, в холодний океан…
Не я, а ти співатимеш “осанна”,
Новому дню нових людей пеан.

А у переддень нового 1961 року письменник з радістю інформував Одарченків: “Не знаю, чи писав: Богдан торік в червні став інженер-архітектором і “моментально” одружився з моравською дівчиною” (24.12.1960). Інженеру і поетові Євгену Маланюкові жилося надзвичайно сутужно, але він не забував за родину в Празі. “Те, що пишите про своє життя, в 100 % відноситься й до мого: безмисльне істнуванння й убивча (поволі) праця. Коли б я тут мав свого Богдана, то попросився б у нього на пенсію, а так… мушу працювати, щоб від часу до часу щось послати й їм” (14.01.1961).Тоді ж, у 60-х роках, поет присвятить кілька поезій своїй дружині та її світлій пам’яті.

Надзвичайно багатий матеріал для висвітлення родинних стосунків Маланюків містить унікальна книга О.Сембай-Галицької “Весна на віки”, видана у США (1997). Вона містить листи поета до авторки за п’ятнадцять років (1953-1968). Стараннями пані Оксани книга переслана в усі обласні та вузівські бібліотеки України, отже, стала доступною читачеві. І все ж не втримаюся від спокуси зацитувати бодай кілька рядків із них (хронологічно продовжуючи попереднє цитування).

“…Сниться мені часом мій Богданчик, саме завжди малий, – або немовлям, або в 5-6 літ.

Щось знову не маю вістки. Він саме тепер “у війську” – щоб Мати Божа над ним мала свій Покров… Бо з таким прізвищем та ще й “у війську” – річ не дуже приємна” (02.01.1960).

“Моєму внукові 26.12. буде повний рочок. Згадайте за моїх двох Богданів, дружину й мене грішного на Свят Вечір. Та випийте добру чарку, бо то ніколи не шкодить” (15.12.1962).

“Прошу Вас замовити Службу Божу за спокій душі раби Божої Богумили, яка залишила мене й сина увечері 4.10.63. Це єдина, незаступна, найдорожча Дружина. Стан мій такий, що писати про нього не варто. Мушу пережити і якось далі жити, але сенсу життя вже майже немає” (06.11.1963).

Цитовані уривки листів та поезій Євгена Маланюка вияскравлюють ставлення письменника до своєї сім’ї після другого “ісходу”, як і увиразнюють сутність традиційно вживаної біографами тези – змушений був залишити родину. Хоч, зрозуміло, що нез’ясованих питань залишається ще чимало. Наприклад, а що перешкодило поетові від’їхати на Захід разом із сім’єю? Як склалася доля його родини в Чехії?

Знайти відповідь на ці запитання допоміг син поета Богдан Маланюк. Його “знайшов” у Празі відомий дослідник української літератури зі Словаччини Мікулаш Неврлі у 1989 році. Наслідком їх спілкування стали листи-спогади Богдана про батька, опубліковані у книзі творів Євгена Маланюка, що побачила світ у Братиславі 1991 року (передрук у журналі “Дивослово”.- 1997.- № 1). Професор Неврлі заочно познайомив нас, і згодом вже я мав можливість кілька разів зустрічатися з паном Богданом у Чехії та в Україні. Кожна із тих зустрічей мала на меті і якомога повніше заповнити прогалини у письменниковому життєписі. Спеціальних розлогих спогадів пан Богдан не писав, але із задоволенням відповідав на мої численні запитання і під час наших мандрів слідами поета в Чехії (Прага, с.Клук, Подєбради, Кунштат), і подорожуючи по Україні (Київ, Кіровоград, Новоархангельськ, Умань, Чигирин, Суботів, Холодний яр, Хутір Надія), і у наших тривалих домашніх розмовах.

Микола Шрамченко. Портрет Є.Маланюка – олія

Спогади Богдана Маланюка про своє дитинство можна найлаконічніше передати його ж словами: “Сім’я була ідеальна, а в мене було ідеальне дитинство”. За традицією дитячої пам’яті батько запам’ятався вдома за письмовим столом, над рукописами, статтями, книгами та в час сімейного відпочинку в Кунштаті (Моравія), на дачі відомого польського письменника Я.Івашкевича, у Богданового хрещеного батька літератора Я.Стемповського у будинку творчості у Заліщиках на Тернопільщині тощо.

Закарбувалося у пам’яті чимало побутових деталей, батькових звичок, сімейних переказів і навіть родинний фольклор. Наприклад, у сім’ї дуже були поширені українські та російські прислів’я (“Що кому, а курці просо”, “Умный, как царское дитя”).

Є.Маланюк дуже любив відвідувати Моравію, яка йому нагадувала Україну. Богдан Євгенович згадує, що поет любив розтирати в руках полин і довго-довго вдихати його запах. Збирав материнку і чебрець. У щоденниках письменника збереглися засушені степові квіти.

До речі, за спогадами сина, вже у США Євген Маланюк дуже сердився на природу Америки. Говорив, що там не пахнуть квіти і не співають птахи. Рабин – єдиний, який видає звуки, почне співати і ніби засоромиться. Бракувало йому соловейка. Казав, що в США багато отруйних росли. Це, мов, помста індіанців за забрану у них землю, адже на них отрута рослин не діє. Природа США була йому чужою. Проте він знаходив і там куточки світу, подібного до України. Таким краєм був Гантер з горами, ставками, українською родиною Ольги та Івана Кобзарів.

Багато спогадів пов’язанні з гастрономічними захопленнями поета. Пан Богдан згадує відвідини досить поважної родини, куди поет був запрошений почесним гостем. Перед обідом гостей запросили до столу, подавши велику вазу яблук. Є.Маланюк був у центрі уваги, щось розповідав гостям і смакував яблука, котрі сам один і з’їв. А в Заліщиках, на “Зимному Поділлі”, як його називав поет, батько з сином відвідували родину однофамільців Маланюків, які також мали яблуневий сад. До речі, Заліщики із середини тридцятих і до 1939 року щороку відвідувалися письменником. Це був край дуже схожий з Архангородщиною і найближчий до рідної поетові Синюхи.

Син поета згадував, що улюбленою книгою батька були “Пригоди бравого вояка Швейка” Ярослава Гашека. Поет називав її найкращим твором, що передав трагікомедійність атмосфери Першої світової війни. Цитував багато Салтикова-Щедріна, як найкращу характеристику внутрішньої сутності Російської імперії.

Розповідаючи ж про фатальні події весни 1945 року, коли батько був змушений залишити сім’ю, Богдан Євгенович спирається не так на власні спогади, як на розповіді своєї матері. Із наближенням фронту до Варшави Маланюки вирішили залишити Польщу (“У Варшаві ми, властиво, все покинули, як стояло… аж страшно згадати!” – лист до О.Сембай-Галицької від 09.05.1961).

Зробити це було не так вже й просто. В одному з листів до львівського літературознавця і бібліографа Володимира Дорошенка Євген Маланюк 8 липня 1944 року писав: “Єдина думка день і ніч гризе: як дістатися до родичів з родиною. Але мої приятелі у Празі нічого певного не можуть сягнути, бо Бургард мовчить і Сірий не відповідає. Було б дуже зле, коли б прийшлося марно пропасти, а на це починає заноситися. Не забувайте турбувати всіх людей моєю долею”.

А в листі до Святослава Гординського, писаному наступного дня, читаємо: “День і ніч гризе одна думка – від’їзд. Але нічого не виходить. Липень обернувся пеклом сонця й подій. Заздрю Вам жегестово: моя родина ледве дихає у Варш. задусі”. Першою переїхала до невеличкого села Кунштату в Моравії пані Богуміла із сином. Там мешкала рідня її матері. Отож, як протягом десятиліття містечко приймало родину Маланюків на відпочинок, так мало дати прихисток їм у неспокійні місяці закінчення війни. Євген Маланюк приєднався до сім’ї весною 1945 року.

Коли ж у травні радянські війська зайняли сусіднє із Кунштатом село, то пізно увечері до Маланюків завітав місцевий поліцейський і розповів, що радянська військова комендатура має списки російських та українських емігрантів, які підлягають негайному арешту. У тих списках значиться і прізвище поета Євгена Маланюка, отже, йому потрібно терміново залишити Кунштат. Рідня з дружиною спішно зібрали письменника в дорогу. Часу на роздуми практично не залишалося, оскільки кожної миті до Кунштату могли увійти війська. На найнятому ріднею авто Євген Маланюк уночі відбув до найближчої залізничної станції, а звідтіля до Праги і далі. Через той поспіх та хворобу сина дружина не змогла залишити Кунштат.

Ось так зі слів Богдана Маланюка розігралися події в останні дні війни, які спричинили до роз’єднання родини.

Спробуймо порозмірковувати над тим. Письменник, тверезо оцінюючи ситуацію, розумів, що залишатися у Варшаві – це свідомо приректи себе на загибель. Події на територіях звільнених земель давали чимало підстав у тому переконатися. Ще у грудні 1944 року Петро Одарченко розповів у листі до поета про жорстоку розправу енкевеесників над поетом Юрієм Липою, який залишився у селі Бунів на Яворівщині, що в Галичині.

Відповідаючи Одарченку, Маланюк писав: “Ваші новини нас дуже прибили… Хоч я не можу повірити, щоб доля Липи була така: таж він мав усі можливості від’їхати, а коли цього не зробив, то знав, що робить…” (лист від 31.12.1944). Через призму цього листа видається нелогічним, на перший погляд, намагання Маланюків залишитися в Чехії, у Кунштаті.

Хоч таке рішення можна пояснити. Євген Маланюк покинув Чехословаччину ще у 1929 році. Отже, його тут не знали, і, очевидно, родина й вирішила перечекати кілька місяців закінчення війни у глибоко провінційному містечку, загубленому в Моравії, далеко від великих міст і культурних центрів. Наївна недооцінка енкевеесівського відомства. Ще задовго до вступу радянських військ на територію Чехословаччини були складені надзвичайно повні списки “антирадянських” елементів з числа білої та петлюрівської еміграції.

Побутує думка, що невільно злу послугу НКВС принесла унікальна енциклопедична праця Семена Наріжного “Українська еміграція. Культурна праця української еміграції в 1919-1939”, видана у Празі 1942 року. Сотні імен, названих у книзі, включаючи і список 140 жертводавців на здійснення видання книги, стали для НКВС одночасно і своєрідною картотекою, і підставою для вироку. Це вповні стосується і Євгена Маланюка, якому Наріжний приурочив не одну сторінку в своїй книзі.

Але навіть тоді, у травні 1945 року, від’їзд Є.Маланюка не сприймався трагічно. Жила надія, що це тимчасове розлучення і поет ще зможе повернутися до Кунштату. Ніхто тоді не думав, що радянські війська залишаться в Чехословаччині на довгі десятиліття.

Коли ж стало очевидним тривале перебування військ, тоді, як свідчить Богдан Маланюк, мати спробувала перетнути кордон із сином нелегально. Не посвячуючи у свою затію сина, вона, прибула в район Шумави на кордон з ФРН, проте була затримана. Обійшлося поясненнями, що вони заблукали.

У 1963 році Євген Маланюк пом’янув свою дружину, яка дочасно відійшла, поезією-спомином того злощасного травневого дня 1945 року, коли “розчахнулося дерево родини”.

Рішали не години, не хвилини,
Рішала мить, яку зловило Зло.
Так розчахнулось дерево родини
Й дикірієм скаліченим зросло.

Прости. Не знаю, чи простити можна,
Але прости: Ти зможеш там. Не тут,
У царстві Зла, де навіть твердь – порожня,
Де й смерть тремтить під тягарем покут.

Від того травня 1945 року листування було єдиним спілкуванням родини. Спершу були листи із Регензбургу (ФРН), згодом – зі США.

Інколи поет збирав для родини якісь гроші, надсилав чотири посилки у рік. Робив це щоразу під іншим прізвищем, аби не зашкодити синові. Матір всіляко підтримувала у сім’ї культ батька, проте теж намагалася зробити все, щоб тінь батька-емігранта не лягла на сина.

Міркуваннями синової безпеки була зумовлена і перша через сімнадцять років зустріч Євгена Маланюка з дружиною не в Празі, а у Варшаві восени 1962 року. Вийшовши на пенсію, поет зважився на ризиковану для нього мандрівку до слов’янського світу. Ще у США, в посольстві Польщі, йому було заявлено, що вони не відповідають за нього у Варшаві. І все ж письменник вирішив відвідати місто, з яким було пов’язано стільки років життя. Пані Богуміла не покликала на зустріч сина, піклуючись за його майбутнє. Задум був мудрий.

Поет приїздить до Варшави, туди ж прибуває до своєї рідної сестри його дружина. Таким чином, двоє вже літніх людей без жодних перешкод зустрічаються і губляться у великому місті.

Так мріялося хоч тепер обхитрити спецслужби, та дарма. “За обома, татом і мамою, – розповідає зі слів матері у згадуваних уже листах до М.Неврлі Богдана Маланюка, – стежила таємна поліція у Варшаві, а потім у Секочині (16 км. від Варшави), де тітка мала свій будиночок. Вони туди втекли, але незабаром і за будинком у лісі вже також стежили два-три агенти, так що вони вночі задвірками через поле й болото вернулися до Варшави й сховалися ще в одних знайомих. Під час відльоту літака на Нью-Йорк тато прийшов у останню хвилину, і знайомі обступили його так, щоб його не змогли затримати, коли він виходитиме на аеродромне поле. Мама вернулася до Праги розхвильована, але дуже щаслива. Невдовзі по тому її допитувала держбезпека у Празі; 1963 року вона померла”.

Письменник неймовірно тяжко переживав смерть дружини. Не давало спокою почуття вини, якої, власне, й не було. Корив себе, що так і не зустрівся із сином. Свідомість цього не давала спокою, виливаючись новими творами.

Миколо Зерове, втративши сина,
Ти спромігся написати сонет.
Поможи, це до тебе вимога єдина,
Бо наразі не маю інших мет,
Крім одної:
вернути не рівновагу,
Тільки власне погоду духа
(це знає кожен поет).

Цей твір народився у квітні 1964 року, напередодні чергової річниці їхнього з Богумілою шлюбу… А Богдан приїхав до батька наприкінці літа цього ж року, додавши тим самим поетові життєвої сили й душевної рівноваги.

Дбаючи про синову безпеку, запрошення для приїзду до США було оформлене від імені поетової доброї знайомої пані Гайворонської (Пелехович). Пані Гайворонська дуже багато допомогла поетові з його власним облаштуванням на Американському континенті, свого часу вона поручилася у видачі громадянства США самому поетові. Богдан Євгенович називав її не інакше, як батьковим ангелом-охоронцем. А Євген Филимонович з допомогою друзів організував гарну програму для синового знайомства зі США (Нью-Йорк, Вашингтон, Річфільд, Стемфорд, Філадельфія, Ніагара, Буфало, Гантер).

Осінь вони прожили разом, багато мандруючи, а ще більше – розмовляючи. Не маю, та і не можу мати, жодних фактів, що саме ця зустріч із сином додала письменникові тих кілька років життя до лютого 1968 року, але переконаний, що це було справді так. Адже ще в лютому 1964 року поет віршем “Лютий” зробив своєрідний підсумок пройденому і прожитому.

Євген Филимонович чекав від сина листів, чекав на нову зустріч. І вона відбулася влітку 1967 року тепер уже в Європі, у вимріяній поетом ще в польських таборах у далеких двадцятих роках Франції.

Дев’ять днів віддали Парижу. Приймав їх Жуковський, у котрого батько із сином і мешкали у передмісті Парижа Серселі. Там Євген Маланюк зустрівся зі своєю ученицею ще з Варшави, відвідував польський культурний центр, зустрічався з багатьма представниками української, польської, чеської еміграції.

З Парижу батько із сином перебралися до Італії. Це було їхнє останнє побачення. Запам’яталися відвідини Неаполя, Риму, Монте- Карло, папської резиденції у Ватикані. Поет із сином були гостями кардинала Бучка. На його запрошення Євген Маланюк прочитав лекцію для вихованців Української Папської Малої семінарії. Це вже вдруге син слухав виступ батька перед аудиторією (вперше у США на академії науки й мистецтва). Вразило, що виступав вільно, без тексту, а, одночасно, логічно, переконливо. Брав не тільки змістом сказаного, але й голосом, ритмом, логічними акцентами. Мав неймовірне відчуття аудиторії і гарне почуття гумору. Умів заставити себе слухати.

Роки вже брали своє, проте поет не міг відмовитися від набутих протягом життя звичок. Так, він був неймовірним кофеманом. Попри заборону лікарів, не обминав жодної кав’ярні і говорив щоразу офіціанту: “Дайте, будь ласка, слабенької кави зі сметаною”. Його незмінним супутником була люлька. Знову ж на вимогу лікарів трубка була маленька, але й не витримував поет довгої дороги, щоб її не викурити.

Часу в Євгена Филимоновича залишилося лише на кілька листів та листівок. “Я рад, що маєш роботу і взагалі працюєш, – писав поет до сина 2 жовтня 1967 року. – Але я мушу Тобі сказати: найголовніше і найважливіше – це ступінь доктора, це повинно бути основним завданням. Ти мусиш над цим зосередитися, сконцентрувати працю і волю. Дуже Тебе прошу і нагадую про це” .

Син сповнив батькову волю. Завершив та подав до захисту дисертацію на здобуття звання кандидата наук з архітектури. Проте на перешкоді так сподіваного татом звання став… український поет Євген Маланюк. Кандидатська дисертація з архітектури три роки пролежала у ЦК Компартії Чехословаччини, поки нарешті було дозволено захищатися. Далися взнаки відвідини сином батька в США.

Час вніс свої корективи у розв’язку сімейної драми Маланюків. Незалежна Україна повернула свого сина-поета. Збулося його пророцтво:

Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх.

Довелося і синові пізнати батька не вигнанцем, а найвидатнішим українським поетом ХХ століття. Їм випало зустрітися ще раз. Тепер уже – на землі предків, у поетовому Новоархангельську, де на центральній площі містечка синові було доручено відкрити погруддя Євгена Маланюка. Я й досі бачу як поволі сповзає біла запона і перед двометровим постаментом стоїть розгублений, вкрай схвильований Богдан Євгенович, а за ним сотні архангородців, гості з усіх кінців України, з Канади, Чехії, Словаччини, Польщі… Ми ходили з родиною поетового сина на колишнє обійстя Маланюків. Богдан Євгенович все запитував: “А як стояла хата; куди виходив город; де була гребля; де стояв млин Низькодуба..? “А син питає: як дійти? де шлях?”…

На березі Синюхи, наприкінці колишнього Маланюківського городу я залишив Богдана та Гонзу Маланюків (сина і молодшого внука) побути трохи на самоті зі світом предків. Була для того й інша причина – у Богдана Євгеновича дуже близько сльози… Перед відбуттям до Праги Богдан Маланюк щиро зізнавався: “Ви знаєте, коли Ви були у нас у Празі 1995 року, розповідали про плани відзначення батькового сторіччя, ми не могли навіть уявити, що це все буде можливим. І Синюха, і Архангород, і пам’ятник, і меморіальна дошка, і батькова вулиця, і школа його імені, і ця міжнародна наукова конференція…”

Земляки