ЛАЩЕНКО Ростислав Митрофанович (1(13). IX. 1878-30. Х.1929) – український правознавець і громадський діяч, один з основоположників історико-правової науки в діаспорі.

Народився в Єлисаветграді Херсонської губ. (нині – м. Кіровоград). Закінчив місцеву гімназію (1896) та юридичний факультет Київського університету (1905). В наступні роки працював на різних посадах у судових установах Києва. За Центральної Ради – голова 1-го департаменту Київського апеляційного суду, викладач історії українського права в Київському народному університеті. З приходом Директорії – член верховної слідчої комісії. З 1920 р.- в еміграції у Львові, де виконував обов’язки голови Наддніпрянської допомогової секції при Українському громадському комітеті. 1921 р. переїхав до Праги. Викладав історію українського права в Українському вільному університеті, послідовно очолюючи посади доцента (з 1921), надзвичайного професора (з 1923) і звичайного професора (з 1925). Викладав також в Українській господарчій академії в Подєбрадах. Був активним членом багатьох емігрантських науково-культурницьких осередків, зокрема співзасновником і головою правничого товариства в Празі, членом історико-філологічного товариства. Помер в Празі, де і похований.

Історико-правові погляди Лащенка сформувалися значною мірою під впливом М. Владимирського-Буданова, лекції якого він слухав в університетські роки. Від свого вчителя Лащенко перейняв інтерес до державно-правових інститутів литовсько-руської доби, ретельність у вивченні вітчизняного права, специфічний юридичний погляд на розвиток історичних подій. Однак, на відміну від старших учнів Владимирського-Буданова, Лащенко не пристав до т. зв. “школи західноруського права”, оскільки спершу обрав шлях юриста-практика, а ґрунтовну наукову роботу почав лише в еміграції, коли ідеї цієї школи вже оцінювались в світлі історичних праць В. Антоновича, М. Грушевського та інших істориків народницького напрямку і новітніх історико-юридичних досліджень М. Василенка, М. Слабченка та їх однодумців. В сучасній політологічній літературі (В. Потульницький та ін.) укріпилась оцінка Лащенко як представника “народницького напрямку в українській зарубіжній історико-політичній науці” з неодноразовим застереженням, що в ряді випадків йому притаманний синтез “народницької” і “державницької” ідеології. Таке визначення, на нашу думку, методологічно не зовсім коректне, оскільки безпідставно поширює прийняту для українських істориків суспільства класифікацію на “народників” і “державників” на представника історико-юридичної науки, який, до речі, вже в силу свого фаху вивчає саме державу і право, а тому автоматично стає “державником”. Той факт, що Лащенко, як і більшість прогресивних юристів свого часу, був прихильником ідеї народництва, ще не дає підстави вважати його істориком-“народником”, штучно втискуючи в жорсткі рамки малоприйнятої для юристів класифікації. Правові погляди Лащенка відзначались послідовним демократизмом, оцінкою правових явищ крізь призму “української ідеї”.

Сучасники, особливо з числа представників юридичних установ ВУАН, неодноразово докоряли Лащенку, що захоплення національною ідеєю призводить до втрати об’єктивності, ідеалізації певних правових інститутів старої України. Лащенко не залишився у боргу, і з цього приводу відбулась окрема наукова дискусія на сторінках другого і третього випуску академічного збірника “Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права”. Слід підкреслити, що Лащенко до кінця свого життя не втрачав зв’язку з ВУАН, і всі його праці досить ретельно (здебільшого критично) вивчалися в Україні.

До творчого доробку вченого належать фундаментальні монофафічні розвідки: “Литовський Статут як пам’ятник українського права” (Наук. збірник Українського вільного університету в Празі. Т. 1. Прага, 1923); “Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем Московським” (Ювіл. збірник на пошану Ст. Дністрянського. Прага, 1923); “Ідея права власності на землю на Україні” (Наук. ювіл. збірник Українського вільного університету в Празі, присв. Т. Г. Масарикові. Ч. 1. Прага, 1925); “Цивільне право”. Ч. 1. (Подебради, 1925); “Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій” (Збірник правничої секції Наук. товариства ім. Шевченка. Ч. 1-2. Львів, 1926-1927); “Український копний процес (по карній справі) на одному прикладі” (Записки Української господарчої академії в ЧСР. Ч. 1. Подебради, 1927); “Вінець дівочій (сгіпііе) як інститут литовсько-українського права” (Записки Української господарчої академії в ЧСР. Ч. 2. Подебради, 1929). Окремо слід відзначити один з перших в українському правознавстві курс “Лекції по історії українського права”, два томи якого побачили світ у Празі в 1923-1924 рр., а також видання Академічного списку Руської Правди, що вийшла під редакцією Л. в Празі 1927 р.

Наукове визнання Лащенко здобув в першу чергу як вдалий синтезатор і систематизатор попередніх досліджень в галузі історії держави і права України. Разом з тим йому належить певний пріоритет у спробах визначити засади державно-правового життя, традиційно найбільш притаманні українському етносу. До їх числа в різних своїх працях він відносив ідеї народоправства, децентралізації влади, домінування приватно-юридичних принципів у сфері державного управління, рівноправ’я та відсутності становості. Досліджуючи Руську Правду, Литовський Статут, “Березневі статі”, звичаєве правота практику українських копних судів, Лащенко шукав аргументи, своєрідну історико-правову підставу для формування власної державності українського народу. При цьому він, продовжуючи традиції М. Костомарова та М. Драгоманова, які взагалі мали значний вплив на його погляди і творчість, послідовно обстоював федералістсько-автономістську концепцію. Якийсь час Лащенко навіть входив до української партії соціалістів-федералістів, але згодом вирішив, що вчений має стояти на позапартійних позиціях. В основу майбутнього федеративного або конфедеративного зв’язку України з Росією, на його думку, мали бути покладені три основоположні принципи – добровільність, політична самостійність і державність. Витоки такого підходу Лащенко вбачав у договорі України з Росією 1654 р., котрий розцінював як персональну унію, що не перекреслила політичну і державну самостійність України.

Після смерті вченого праці його піддавались нищівній і далеко не завжди справедливій критиці. Нині розпочався процес очищення ім’я Лащенка від ярликів тоталітарної доби і наклепницьких звинувачень, який теж проходить неоднозначне і не вільний від певної ідеалізації його творчості і значення в розвитку української науки. Лащенко дійшов до розуміння глибинного взаємозв’язку держави і нації, вагомості етнонаціонального виміру суспільства. На його думку, лише при вільному виявленні всіх своїх творчих сил народ може високо піднести і своє культурне життя, а свобідне виявлення всіх творчих сил народу нашого може забезпечити лише така форма суспільного ладу, яка відповідає правним думкам, правним традиціям і взагалі правним ідеалам українського народу. Він особливо наголошував надоконечній потребі “пильнування… інтересів національних, при одночасній відсутності інтересів шовіністичних”.

Саме тому Лащенко вивчав будь-яке явище з точки зору його зв’язку з народними, державними інтересами, зосередивши увагу на історії народу, історії української державності, поставивши народ, державу в центр усіх інтересів. Саме тому Лащенко ввів у науковий обіг поняття “історико-етнічна державологія” (до речі, В. Липинський вживав поняття “етнологічне державознавство”).

I.Усенко, Ю. Римаренко. “Мала енциклопедія етнодержавності”. – Київ, 1996.

Проф. Ростислав Лащенко

Вибір колишнього судді й голови київського апеляційного суду, проф. Ростислава Лащенка на керівника кафедри історії українського права УВУ в Празі був дуже щасливий. Був він порівняно молодим (43 р.), досвідченим правником і науковцем і до того вирізнявся помітним організаційним хистом. Народився 1-го вересня 1878 р. в Єлисаветграді на Херсонщині. В 1905 п. закінчив правничі студії в Університеті св. Володимира в Києві, після чого працював у судівництві. Ставши членом Українського Наукового Товариства, заснованого 1907 р. М. Грушевським, студіював історію українського права й викладав її в Українському народному університеті в Києві. В 1917 р. взяв участь в організації правничого з’їзду й Українського Правничого Товариства в Києві й був обраний заступником голови (головою став В. Войткевич-Павлович). Після Визвольних змагань перебував деякий час у Львові, де працював у бібліотеці НТШ, а згодом переїхав до Праги, де габілітувався на доцента історії українського права. Став засновником Українського Правничого Товариства ЧСР, головою якого залишився до смерті. Допомагав організувати український правничий з’їзд в Празі 4-7 жовтня 1933 р., що його скликав Правничий факультет УВУ.

Проф. Лащенко гаряче віддався своєму піонерському післанництву. Хоч не було підручників з його предмету, він з подивугідною пильністю взявся дати своїм студентам повноту знань історії рідного права утворюваного впродовж віків. Крім загального огляду, він майже кожного семестру включав у свій курс нові його ділянки. Виклади його охоплювали історію джерел, державне, цивільне й карне право, а особливу увагу присвячував праву процесовому й структурі судів. Вслід за його викладами пішли старання підготовити підручник предмету. Двома окремими випусками його ж власними заходами появилися друком два початкові розділи запланованого курсу. Один охоплював, крім вступних завваг, історію джерел та державне право Княжої доби, а другий – джерела Доби литовсько-руської. Хоч були це перші, дуже недосконалі спроби, та вони дали конечний студійний матеріал студентам і українській науці. Ледве чи, готуючи їх, було відомо авторові, що далеко у Львові вже появився був скрипт професора Тайного університету, М. Чубатого, куди ширшого й далі доведеного, але також неповного, підручника. Окрема заслуга проф. Лащенка в його студіях і викладах про зв’язки українського права з правом сусідніх народів. Докінчити свій курс авторові не довелося. Він помер несподівано в Празі 30-го жовтня 1929 р., ледве переступивши 51-ий рік життя.

Крім згаданих частин свого курсу, він залишив низку статтей з історії українського права, що доповнювали його курс п. н. Лекції по історії українського права. Частина перша. Княжа доба (УВУ, Прага 1923) та Частина друга. Литовсько-польська доба (Прага 1924). Слід відмітити його праці Копні суди на Україні та їх компетенція і устрій, Збірник Правничої комісії НТШ, (ч. 1, Львів 1926 і ч. 2, 1927), Литовський Статут, як пам’ятка українського права (Прага 1923) Переяславський договір з 1654 р. між Україною і царем московським, Ювілейний збірник в честь проф. Дністрянського (УВУ, Прага 1923) і ін. Його праці й курс викликали в засаді прихильну, хоч часто гостру, критику київських істориків права, зокрема М. Василенка, Л. Окіншевича, І. Черкаського й ін. Ярослав Падох. Предмет історії українського права в УВУ й його викладачі (1921-1981). //Збірник на пошану проф. Д-ра Володимира Янева. – Мюнхен, 1983.

Дивись також: Р.Лащенко, ЛЕКЦІЇ ПО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА (PDF)