Примірник із колекції Олександра Ільїна. Надійшов до бібліотеки у 1994 році.

2°. [21], 289, [15] арк. (в пагінації є пропуски, всього 314 арк). Рядків – 26, 35-36, 42, близько 20. Складання в одну і дві колонки. Сторінки в лінійних рамках.

Шрифти: 10 рядків – 85, 63, 52, близько 120 мм. Гравюри: форта, успіння (зв. титулу), російський герб (арк. 2 нн. зв.) – [в нашому примірнику відсутні], шмуцтитули (арк. 1, 154, 233, 273), 47 ілюстрацій в тексті з 47 дощок, заставки, кінцівки, ініціали. Виливні прикраси.

Гравери: Ілія, К. Р., КП, Й. С. С. К., Илія С.

Вірш про “книгу житій сих” (зв. титулу; текст: Тітов, 1924, с. 397). Передмовна молитва. “Предословіе к читателю…” (текст: Тітов, 1924, с. 386-395). “Оглавленіє”. Вірші-підписи під гравюрами (арк. 1 зв., 126, 139, 142 зв., 145, 146 зв., 148 зв. та ін.). У кінці книги алфавітний покажчик і перелік друкарських помилок.

Патерик Печерський (PDF)

Прикраси з книги (PDF)

Буквиці (PDF)

ВИСНОВКИ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ:

Іван ОГІЄНКО:

Увесь час Лавра якнайбільше дбала про найкращу зовнішність своїх книжок, і в цім відношенні печерські видання не мали собі рівних. Лаврська гравюра придбала собі заслужену славу серед усього слов’янського світу. Спеціальні “ізобразителі” звичайно готували потрібні малюнки, а гравери вирізували їх на дереві (а з кінця 1680 років і на міді); свої рисувальні та граверні має Лавра вже в XVII віці.

Всі печерські архімандрити звертали на зовнішній бік своїх видань якнайпильнішу увагу і не шкодували на це хоч би й великих коштів; про це часом читаємо і в самих виданнях. Так, Памва Беринда заявляє в післямові до “Пісної Тріоді” 1627 р.: “многою ценою книгу сію изобразихом, зане далече городом великим торговим от нас отстоящим, зело драго всякая матеріа снабдевашеся й художник обреташеся”. На початку прикраси київських видань були переважно стрятинські (пор., наприклад, орнаментовку київського Служебника 1620 року та стрятинського 1604 р., або гравюри Часослова 1617 р. та Требника 1606 р. і т. п.), але пізніше Лавра має вже свої власні розкішні прикраси – мініатюри, заставки (пралози), ініціали та кінцівки. І Лавра випустила в світ довгу низку розкішних видань, таких видань, яких ви ніколи не забудете, раз побачивши, наприклад, “Бесіди на ап. Павла” 1623 р., “Бесіди на Діяння” 1624 р., “Тріодь Пісна” 1627 р., “Тріодь Цвітна” 1631 р., Требник 1646 р., “Патерик Печорський” всіх трьох видань – 1661 р., 1678 р., а особливо 1702 р., “Апостол” 1695 р., Напрестольне Євангеліє 1697 та 1707 р. і т. п.- все це пишні видання, з силою гравюр, часом більше сотні, видання одне одного розкішніше, одне одного дорожче, з яких кожне єсть гордість того чи іншого архімандрита-видавця. За сто років своєї найкращої праці Лавра мала декілька десятків дуже гарних граверів, серед яких часом бували й такі талановиті та многоплідні працьовники, як монах Ілля (1636-1663), Леонтій Тарасевич та Інокентій Щирський.

Печорська графіка цінна особливо тим, що вона постійно базується на своїй рідній традиції. Ще в “Тріоді Пісній” 1627 р. П.Беринда підкреслював, що книжка ця “искусне украшена зографскими начртанми, от них же множайшая древних отеческих єще звод имут свидетелства”. От це базування на “древніх отечеських зводах” і привело печорську гравюру до чисто національного українського характеру.

Розпочинаючи з найперших печерських видань, національний характер прикрас не втрачався аж до кінця цеї давньої доби. В печерських гравюрах усе своє,- гравери матеріал для малюнка беруть собі з свого оточення; так робив, скажемо, Ілля свої гравюри для Требника 1646 р. та для “Патерика” 1661 р.; і як багато українського побуту в гравюрах, скажемо, Требника 1646 р., наприклад, в малюнку похорон; або погляньте на воли з плугом на гравюрі в “Учительнім Євангелії” 1637 р., або на пророка Іллю (на офорті Анфологіона 1619 р.), що мчить по небі парою добрих коней – все це чисто національне, своє українське.

Дуже любила Лавра давати на гравюрах своїх видань свій печорський побут. Так, часто бачимо на цих гравюрах малюнки Успінської церкви, печер, лаврський іконостас, Антонія й Феодосія, образи з печорської церкви і т. п. Взагалі, печорські гравюри дають багатий та цінний матеріал для вивчення тогочасного українського життя та культури.

Дмитро АНТОНОВИЧ:

Можна припустити, не ризикуючи помилитися, що майстрами гравюр перших київських видань були майстри, що приїхали зі Львова, хоч ми часто не знаємо їхніх імен і не вміємо розшифрувати їхні ініціали. В кожнім разі, зі Львова перейшов до Києва найбільш продуктивний гравер XVII ст. майстер Ілля. Він був ченцем спочатку у Львові в монастирі св. Онуфрія, а в Києві – у Печорській лаврі. Цей майстер вперше на Україні випустив книгу без текстів, зложену із самих гравюр: це – зображення з “Книги Битія” на 132 аркушах. Взагалі каталогізатори вичисляють 415 праць майстра-ченця Іллі. Коли взяти до уваги неоднакову мистецьку вартість цих праць, навіть неоднаковість їхнього стилю (старіші – в харак-тері ще ренесансовім, навіть із ремінісценціями готики, а пізніші – в складі чистого барокко), то коли до того додати підозріло довгий вік праці майстра Іллі, то можна виправдати припущення, що під цим іменням працював не один, а більше майстрів того самого імені.

Яким ЗАПАСКО:

У першій половині XVII ст. на ниві української книги працювало багато талановитих майстрів-граверів. Деякі з них відомі. Недобра традиція зовсім не підписувати свої твори або ставити під ними тільки ініціали, започаткована ще нашими першодрукарями в першій половині XVII ст., вже була порушена. Приміром, якщо з попереднього періоду українського книгодрукування відомо тільки два підписи під гравюрами – WS і ЛП (обидва у львівському “Апостолі”, 1574), то у виданнях цього часу свої підписи поставили 23 майстри, в тім числі три з них підписалися повним ім’ям – Георгій ієродиякон, Ілля і Прокопій. Кілька граверів поставили підписи не тільки під ілюстраціями, а й під декоративними гравюрами – титульними фортами, заставками та кінцівками. В українському книгодрукуванні це явище нове. Так, підпис гравера під заставкою вперше знаходимо 1623 р. (монограміст ТП), під титульною фортою 1628 р. (монограміст ЛТ) і під кінцівкою 1630 р. (монограміст ВР).

У той час в галузі декоративної гравюри найбільш плідно працював гравер Ілля. Він виконував замовлення львівських та київських друкарень, зокрема, йому належать кілька титульних форт (львівський “Псалтир”, 1637; київський “Требник”, 1646; титул з датою 1638 р. у львівському “Анфологіоні”, 1647-1651), декоративний фронтиспис у “Требнику” (1646), заставки в “Апостолі”, що вийшов з друкарні Сльозки (1639), у київському “Требнику” (1646), кінцівка в тому ж таки “Требнику”. Декоративні прикраси Іллі завжди вигадливі, справді мистецькі, в них багато народного елементу. До речі, на ниві декоративної гравюри Ілля більший майстер, ніж в ілюстрації, де бачимо чимало речей слабих, а іноді просто безпорадних.

Дмитро СТЕПОВИК:

Патріотизмом пронизані ілюстрації до “Печерського патерика” 1661 р. Історія видання й ілюстрування цієї книги дуже цікава. Вона почала складатися ще за часів Київської Русі і, як літопис внеску Києва в східнослов’янську культуру, переписувалася упродовж століть від руки. 1635 р. лаврська друкарня видала “Печерського патерика” польською мовою (без ілюстрацій) для потреб польськомовного населення України і з метою переконати поляків, що культура України – це не “проклята схизма”, а глибока й самобутня історія. Незабаром почалася підготовка до видання цінної пам’ятки мовою оригіналу і в найліпшому художньому оформленні. Перші кліше Ілля зробив для неї в 40-х роках ще за життя митрополита Петра Могили. Основна ж кількість сюжетів створювалася у період національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Завершено ілюстрування книги у другій половині 50-х років XVII ст., коли Києво-Печерською лаврою управляв Інокентій Гізель, який замінив померлого 1656 р. Йосипа Тризну.

Прикметне, що і у воєнний період, коли Київ часто ставав полем бою між польськими і козацькими військами, місцева друкарня продовжувала діяти, випустивши у світ ряд ілюстрованих книг, хоча і з давніми кліше. Ось що писав про роботу друкарні в 1653 р. Павло Алеппський, який разом із патріархом Антіохії Макарієм відвідав Київ: “Поблизу великої церкви є чудова, знаменита друкарня, що обслуговує цю країну. З неї виходять всі їх церковні книги дивовижним друком різного виду й кольору, а також рисунки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, учені дослідження тощо. За звичаєм патріархів, ми надрукували в ній багато пропускових грамот з ім’ям нашого патріарха на їхній мові червоними літерами і з зображенням св. ап. Петра”.

Є щось символічне в тому, що в кульмінаційний період боротьби українського народу з іноземним поневоленням, за возз’єднання з російським народом, в головній монастирській друкарні України тривала підготовка до видання “Печерського патерика”, пронизаного ідеєю східнослов’янської єдності. Історико-патріотичні мотиви книги добре відчули ілюстратори Ілля (36 гравюр), Прокопій (5 гравюр) та інші майстри, які творили на основі оригінальних рисунків (оскільки видання ілюструвалося вперше) і з цікавими ознаками реалістичного підходу до теми. В зображеннях історичних осіб – іконописця Алімпія, літописця Нестора, печерських “патерів” вражає нова міра трактування образу людини: конкретизація її зовнішності, наділення прикметним характером, певним душевним станом. Ілюстратори “Печерського патерика” впритул підійшли до проблеми портретно-психологічної характеристики особи. Внутрішня зосередженість, напружена застиглість, притаманні ренесансним постатям ранньої української гравюри (Лука, Калліст, Златоуст), замінюються пантомімічною рухливістю постатей і мімічною пластикою облич, відтворенням активного реагування персонажів на зовнішні подразнення.

В передачі предметної атрибутики, середовища й життєвих ситуацій художники “Печерського патерика” також досягли нових успіхів. Мотиви київської архітектури, плани Антонієвих і Феодосієвих печер були виконані Іллею за натурними рисунками. Тлом для багатьох фігурних зображень послужили монастирські подвір’я, мальовничі види на Києво-Печерську лавру з боку Дніпра і круч. І навіть різні “дива”, як, приміром, покарання Сергія за брехню й користолюбство або гасіння пожежі у пекарні проскурниками Спиридоном і Никодимом, відбуваються в реальній обстановці.

Григорій ЛОГВИН:
Народна естетика вплинула на творчість одного з найбільш плідних і оригінальних граверів XVII ст. Іллю. Він тривалий час виконував найрізноманітніші гравюри до київських та львівських видань.

Серед них особливо цікаві великі титульні аркуші до Требника (Київ, 1646), фронтиспіси з апостолами в розкішних інтер’єрах до Апостола (Львів, 1639), оздобленого заставками, кінцівками та гербами. Найбільш відомі його гравюри до Требника (1646), Патерика Печерського (Київ, 1646, 1661), Біблії (не виданої).

Ілля умів скупими штрихами, окремими деталями передати глибину інтер’єру. У фронтиспісі з євангелістом Лукою до львівського Апостола (1639) він всю увагу зосередив на постаті головного персонажа – за легендою, художника і покровителя митців. Його образ можна було побачити на печатках, в рельєфі на цеховому будинку малярів у Львові. Ось чому на своєму фронтиспісі Ілля зображує Луку в глибині другої кімнати за мольбертом з іконою богоматері, а далі – стіл, на якому його помічник розтирає фарби. Крізь двері видно міський пейзаж.

Винахідливість Іллі виявляється у складних композиціях титульних аркушів та великих сюжетних заставок. Розглядаючи їх, бачимо все нові й нові деталі. У кожній гравюрі він прагне якнайкраще донести до глядача зміст. Подиву гідне багатство і невичерпність його фантазії. Досить вказати, що на титулі Требника (1646) зі сценами семи таїнств, вміщених в овалах розміром 3,5 х 2,5 см і сценами страстей – в овалах розміром 2,5 х 1,5 см, в овалах розміром 3,5 х 2,5 і 2,5 х 1,5 вигравірувано епізоди, в яких зображено від чотирьох до двадцяти осіб, розміщених на тлі архітектурних споруд або в інтер’єрі. Виразності цим аркушам надає своєрідна манера, властива лише Іллі,- густо штрихувати зображення. Тільки в тих випадках, коли він прагне надати ілюстраціям легкості й прозорості, штрихи кладе розріджено.

Заставки до цієї книги – справжні шедеври, ясні змістом, яскраві формою, легкі й тонкі композиційно. Соковитий орнамент чітко обрисовує форму заставки, що силуетом подібна до картуша завдяки густо покладеним горизонтальним штрихам між орнаментом. У заставці “Тайна миропомазання” чудово зображено інтер’єр, у якому відбувається ця, по суті, жанрова сцена. Ще більше виявлена жанровість у заставці “Тайна подружжя”. Тут розповідається ціла історія становлення інституту шлюбу, починаючи від першого подружжя – Адама і Єви. Інша сцена євангельська – “Весілля в Кані Галілейській”. І, нарешті, відоме в часи Іллі весілля, яке він малює як велику, розгорнуту по горизонталі композицію на тлі складного інтер’єру – з аркадами, колонами, балконами і переходами. У центрі – молода і молодий з віночками на головах, у молодої ще й стрічки вплетені в коси. Тут же дружки та численні гості, вдягнені за модою XVII ст.

Заставка “Похорон” – розгорнута оповідь, окремі частини якої художник подає як одне ціле; перша дія відбувається на вулицях міста, що по них проходить жалобний почт – невтішна родина й супроводжуючі. Потім ця процесія через міську браму виходить за місто, і на цвинтарі у свіжу могилу опускають домовину. Заставка з “Трійцею” – зразок яскравої динамічної сценки. Круглий стіл для гостей гравер розташовує несиметрично щодо площі аркуша. Один з ангелів сидить, другий підводиться, третій стоїть на повен зріст і, повернувшись до Авраама, щось йому мовить. Саме ці різні за обрисом силуети постатей і надають композиції виразного руху.

У кожній ілюстрації Ілля прагне ясності, дохідливості. Гравюру “Петро та Іоанн зцілюють хромця” виконано як диптих. Постаті тут займають майже всю площину гравюри, а на місце дії натякають лише фрагменти порталу й вулиці, що видніється вдалині, та інтер’єру храму.

Талант Іллі-оповідача найяскравіше виявився в гравюрах до Патерика Печорського – збірника житій святих Києво-Печерської лаври. Основний епізод життя того чи іншого святого займає горішню частину композиції, а під нею в триптиху або диптиху зображені інші епізоди. Тут бачимо і народні типи в характерному одязі, і київський ландшафт – круті дніпровські береги з прославленими пам’ятками архітектури, а внизу, попід берегом – рибалок з неводами та вудочками, свійських тварин тощо.

Про обдарованість Іллі, його нахил до строгої монументальності свідчать і гравюри, якими він мав оздобити Біблію. Джерелом для них послужили ілюстрації голландського художника, гравера й видавця Піскатора до Біблії, що вийшла в Амстердамі 1614, 1639, 1643 і 1650 рр. Ці ілюстрації Ілля творчо переосмислив. Його композиції лаконічніші, в них менше дійових осіб, відсутні другорядні деталі, а в пейзажі внесено багато характерних споруд, краєвидів рідного міста та вітчизняної архітектури, побутових деталей, зображень місцевих свійських та диких тварин. Прикладом цього може бути і гравюра “Несення винограду із землі Ханаанської”. Про багатство землі, в яку прямували євреї, виведені з єгипетської неволі, свідчить тут величезне гроно винограду, яке двоє чоловіків несуть на тичині. У гравюрах постаті пророків монументальні, подані крупним планом. Вони величні й виразні за силуетами. Враження підсилюється тим, що архітектура або пейзаж займають вузенькі смужки, які зображали ніби позем у древніх мініатюрах та на іконах. Гравюра “Ісус Навін вішає переможених аморейських царів” виконана в бурхливий період визвольної війни 1648-1654 рр. Вона закликала до рішучої боротьби проти ненависної шляхти. Одна з найдраматичніших композицій Іллі – гравюра “Кари єгипетські”. Чорний густий штрих виразно передає нічну драму і тільки де-не-де спалахують відблиски світла на небі, на тлі якого добре вимальовується силует ангела з мечем у руці.

До того ж напряму в граверстві першої половини й середини XVII ст., що його репрезентує Ілля, належить і анонімний автор невеличких гравюр до Служебника (Київ, 1639). Головне у його композиціях – людина, тому на архітектуру чи ландшафт він лише натякає. Своїм персонажам цей майстер надає виразних жестів, досягаючи цим психологічної характеристики.

Література:

• Яким Запаско, Ярослав Ісаєвич. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків виданих на Україні. Книга перша (1574-1700). – Львів, 1981.
• Федор Титов. Типография Киево-Печерской Лавры. Исторический очерк (1606-1616-1916 г. г.). Том первый (1606-1616-1721 г. г.). – К.,1916.
• Дмитро Абрамович. Києво-Печерський патерик. – К., 1991.
• І.І.Огієнко. Історія українського друкарства. – К.,1994.
• Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К.,1993.
• Я.П.Запаско. Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст. – Львів, 1971.
• Д.В.Степовик. Українська графіка XVI-XVIII cт. Еволюція образної системи. – К.,1982.
• Г.Н.Логвин. З глибин. Гравюри українських стародруків XVI-XVIII cт. – К., 1990.
• Андрій В’юник. Мистецтво оформлення видань Києво-Печерської Лаври XVIІ-XVIII cт. //Друкарство 2000, №3-4, с.16-19.