Євген Пизюр

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ
(До 60-тилітнього ювілею)

Після десятків літ невсипущих наукових дослідів та професорування в чужих і своїх університетах Дмитра Чижевського, наша громада відзначала тихо й майже непомітно 60-тиліття, цього передового нашого вченого, міжнародного реноме. За проф. Дмитром І. Чижевським великий шмат життя, в якому він задокументував незламну енергію й ентузіязм для наукового діла, незрівняну та подивугідну наполегливість, непідкупну вірність своїм ідеалам. Все це, об’єднане із талантом, принесло багатющі плоди, на які ювілят може сьогодні дивитись з вдоволенням та тим спокоєм, якого не сколихне докір “А де ж доробок твій — де плід твоїх трудів і творчости твоєї?”. А наша й чужа наука приймає ці плоди з вдячністю і з подивом. В тиші бібліотек і архівів, — але в живому контакті з рідними і чужинецькими науковими колами, формувалась його науково-творча індивідуальність на одного з передових знавців духового світу слов’янства. Лише об’єктивна вартість його творчості відкрила йому шлях у чужині, і хоча пришелець в не своїй землі, — він зумів перебороти перешкоди, та створити умовини для будови діла, що стало змістом його життя. У своє 60-тиріччя Дмитро Чижевський на вершинах свойого творчого розквіту. З тим самим ентузіязмом та непослабленою пильністю, як колись, він продовжує діла, що розпочав його ще перед кількома десятками літ. Побажати б лише Вельмишановному Ювілятові, щоб зовнішні умовини дозволили йому дати нові твори, що він їх плянує та до яких він покликаний, як ніхто інший.

ЧАС ПІДГОТОВИ

Народився Дмитро І. Чижевський 23 березня 1894 р. в Александрії на Херсонщині. У своєму рідному місті закінчив клясичну гімназію, 1911 р. розпочав університетські студії. В літах 1911-1913 Чижевський студіює в Петербурзькому університеті. З черги переїжджає в Київський університет св. Володимира, де й перебуває до1918 р. та в слідуючому році здає державний іспит із філософії та слов’янської філології як головних предметів. В російській імперії Чижевський студіює у відомих професорів А.Ґілярова, В.В.Зінківського (наш земляк, за уряду Гетьмана міністер віровизнань) та М.Лоського. Ці два останні є загальновизнаними на 3аході знавцями російської філософії та авторами монографій з цієї дисципліни, перекладених на англійську мову.

В революційну завірюху Д.Чижевському доводиться побувати в большевицьких тюрмах. Після виходу з них він подається на еміграцію.

В Німеччині продовжує свої студії, в першу чергу над філософією, та університетах в Гейдельберзі та Фрайбурзі. Тут здобуває докторат з філософії на підставі своєї дисертації про вплив Геґеля на російську філософічну думку (“Неgel in Rusland”).

Коли студії в російській імперії були, так би мовити, першою, може навіть вступною фазою, то час студій у Німеччині був періодом остаточного формування та вивершування наукової індивідуальности Чижевського. Він мав нагоду студіювати в Німеччині в той час, коли німецька філософія після періоду упадку переживала свій черговий небуденний підйом та розквіт. Згадаймо тільки імена тих, що їх Чижевський називає своїми учителями. Не місце тут розглядати питання, що і скільки завдячує їм Чижевський. Але ці прізвища є бодай віхами для визначення того великого духового клімату, в якому мав щастя працювати і вивершуватися Чижевський. Це Едмунд Гуссерль, основоположник феноменології, якого вклад в розвиток філософії має епохальне значення, Карло Ясперс та Мартин Гайдеґґер, чільні представники екзистенціялізму, світові імена сучасної німецької філософії. Далі Ріхард Кронєр, дослідник німецької ідеалістичної філософії. Та це ще не всі — це лиш ті одиниці, яких Чижевський називає своїми учителями. Коли ж брати до уваги духовий клімат, який позначився на Чижевському, тоді треба б згадати інші, дуже визначні постаті того часу. Прикладом таких може бути і дотепер дуже впливовий Макс Шелер, між філософічними думками якого та світоглядом деяких репрезентантів української філософії Чижевський бачить деякі елементи подібности.

Ясна річ, що така інтенсивність філософської й наукової культури має для розвитку духової особистости засадниче значення, чого навіть найбільша індивідуальна пильність не може замінити.

ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРАЦІ

Ще в молодечих роках починається педагогічна діяльність Дмитра Чижевського. В 1924 р. (отже 60-тиліття життя збігається з 30-тиліттям педагогічної діяльности) він стає лектором філософії в Українському Педагогічному Інституті в Празі, в 1925 р., доцентом, а в 1927 р. професором у тому ж інституті. Два роки пізніше (1929) Д.Чижевський габілітується на доцента Українського Вільного Університету в Празі на підставі праці “Геґель і Французька революція”, веде через два семестри виклади та, як надзвичайний професор, належить і сьогодні до професорського складу тієї заслуженої нашої інституції. Викладав проф. Чижевський теж філософію і логіку на Богословсько Педагогічній Академії УАПЦ, що існувала в Мюнхені після другої світової війни.

Основне звання, що його здобув Чижевський наполегливими студіями, відкрило йому дорогу до чужинецьких університетів. Тут доречно буде пригадати, що для емігранта-вченоґо, за яким не стоять ніякі інші впливи, а лише його голе знання ця порція знання мусить поважно переступити квантум вимагане від автохтона, щоб відкрити двері до чужих університетів. Вже в 1932 р. Д.Чижевський починає викладати в німецькому університеті в Галлє. Він перебуває в цьому університеті до 1945, цебто до большевицької окупації. Тут він викладає слов’янські мови, мовознавство, історію слов’янських літератур, проблеми, що стосуються їх культури. В 1935-38 рр., поруч з викладами в університеті в Галлє, Чижевський веде виклади російської та української мов та літератур в університеті в Єні.

В 1945 р. Чижевський переїздить в університет в Марбурзі, де отримав кафедру славістики, яку веде аж до свого виїзду в Америку. За час його професорування в німецьких університетах, була написана під його керівництвом низка дисертацій та семінарійних праць. З семінара в Галлє біля двадцятьох праць, були надрукованими. Трьох учнів проф. Чижевського габілітувалися. Двох з них є сьогодні професорами на кафедрах славістики (Д.Ґергард в Мюнстері, Л.Мюллер в Кілі), а один доцентом (А.Мічке в Ляйпцігу).

На запрошення Гарвардського університету, одного з найкращих наукових закладів Америки, проф. Чижевський прибуває в 1949 р. до США. В цьому університеті він викладає українську мову, російську й українську літератури та порівняльну історію слов’янських літератур. За цей час написано у нього три дисертації, а один з його учнів став професором славістики в Бостонському університеті.

Додатковим вислідом педагогічної діяльности Чижевського є кілька підручників авторства ювілята, що в обличчі вбогости нашої наукової літератури на філософічні посібники є надзвичайно цінним. Це “Логіка” (Прага 1924), “Хрестоматія грецької філософії до Платона” (Прага 1927), “Курси грецької стародавньої філософії” (Мюнхен 1947), “Хрестоматії до російської літератури та порівняльної історії слов’янських літератур” (Кембрідж 1950-52).

Коли ми тут обмежилися до схематичного переліку етапів педагогічної діяльности проф. Чижевського, то це зовсім не значить, що тому родові наукової діяльности нашого вченого ми не надаємо належної ваги. Педагогічна діяльність досягає в першу чергу тих осіб, які є в безпосередньому зв’язку з даною інституцією, тих осіб, яких досягає живе слово педагога. Вона має в собі елементи інтимности й той, хто досвідчив її безпосередньо, міг би сказати більше.

ПО НАУКОВИХ ТОВАРИСТВАХ І КОНГРЕСАХ

Дещо оподалік, але в певному зв’язку з педагогічною діяльністю Чижевського, стоїть його діяльність по наукових товариствах. Вже в 1930 р., Д.Чижевський стає членом управи Міжнародного Т-ва “Гегельбунд” (Неgеl-Вund) з осідком у Газі та Берліні. Того ж самого року Чижевський стає членом кореспондентом “Німецького Т-ва для слов’янських дослідів” з осідком у Празі (“Deutsche Gesellschaft fuer slavistische Forschung). В цьому Товаристві Чижевський редаґує дві великі студії, одна про Достоєвського, друга про вплив філософії Геґеля на слов’янський світ (“Dostojewskij Studien”, 1931 “Hegel bei den Slaven” 1934). В них поміщені також великі праці авторства ювілята. В 1932 р. Чижевський стає членом Слов’янського Інституту в Празі, а в 1936 р. дійсним членом Наукового Т-ва ім. Шевченка. Співпрацює з Українським науковим Інститутом у Варшаві. В серії праць цього інституту виходять його монографія про Сковороду. Пише також до видань Українського Наукового Інституту в Берліні.

Серед наукових товариств, що з них Д.Чижевський приймав найактивнішу участь, слід ще згадати “Празький Лінгвістичний Гурток” (чесько-німецький), та передовсім “Українське історично-філологічне Т-во” в Празі, в якому він у час своїх приїздів до Праги, в літах 1924-1937, виголосив біля півсотні рефератів.

Після другої світової війни Д.Чижевський стає членом основоположником УВАН та керівником її філософічного відділу, а в 1951 р. членом Міжнародної Академії в Парижі.

Д.Чижевський виступає на багатьох міжнародних наукових конгресах. На конгресі для вивчення історії релігії, в Люнді (Швеція 1929 р.) читає доповідь “До питання рослини як релігійного символу”, на Гегелівському конгресі в Гаазі (1930) доповідь вплив філософії Гегеля на слов’янський духовний світ, на фонологічному конгресі в Празі (1930) доповідь про відношення фонології до психології. В 1932 р. Чижевський бере участь у Другому Українському Науковому з’їзді, що відбувся в Празі. На цьому з’їзді він читає шість доповідей: 1. “Праця українців у галузі філософії”, 2. “Завдання історії української філософії”, 3. “До етики Сковороди”, 4. “Проблеми конкретности в сучасній філософії”, 5. “До джерел української філософії 17-18 вв.” і 6. “Спроба класифікації функції слова”. На Другому Славістичному Конгресі, що відбувся в Кракові й Варшаві 1934 р. Чижевський виголошує два виклади: один у німецькій мові “Німецька містика у слов’ян”, другий в українській “Сковорода — як поет”. Бере участь у міжнародньому філософічному конгресі в Празі (1935 р.), та в Другому Польському Філософічному Конгресі (Краків 1937).

Крім цього Д. Чижевський належав до “Українського Т-ва Прихильників Книги”, що існувало в Празі, та був учасником слов’янського з’їзду бібліотекарів та бібліофілів. Брав теж участь в останньому конгресі німецьких бібліофілів, що відбувся в 1938 р. Цей бічний, здавалося б — в час дозвілля зроджений інтерес, — переростає свої вузькі рами. Чижевський пише статті з цієї ділянки як “До психології читача і читання”, “Психологія і бібліотекознавство”, чи “Із завдань славістичних бібліотек”. (Друковані в “Книголюбі”.)

Після останньої війни він бере участь у німецькому філософічному конгресі, що відбувся в Ґарміш Партенкірхені (1948). З черги на Східньоцерковній Конференції закордонного відділу євангелицьких церков, що мала місце в Гейдельберзі 1949 р., дає: виклад “Типи східньої святости”, а на Східноцерковній Конференції в Єхцель (Гессен Німеччина 1049) “Староруська побожність”. Після приїзду з Америку бере участь у першій славістичній конференції славістів США і Канади в Енн Арбор (1953), де виступає з доповіддю про завдання порівняльної історії слов’янських літератур. Реферат Чижевського під назвою “Філософія Шеллінга у слов’ян” був розісланий учасникам конгресу присвяченого Шеллінґові, що відбувся в Бад Радац (Швейцарія) в 1954 р. Цей реферат буде поміщений у протоколах конгресу, які незабаром появляться друком.

Д.Чижевського запрошують на низку викладів різні чужинецькі наукові товариства (прим., “Kantgesellschaft”, Берлін, — “Una Sankta”, Мюнхен, — “Кunstverein”, Ольдеябург, — Берлінське Славістичне Т-во. Шлезька Академія — “Gеsellschaft fuer vaterlaendische Forschung”) та університети: Мюнстер, Бонн, Ляйпціґ. Виголошує він також численні доповіді й у наших наукових товариствах. З них один цикль присвячений з’ясуванню світоглядів визначних представників нашої духовости: філософів Г.Сковороди і П.Юркевича, далі Куліша, Костомарова, Шевченка, Гоголя.

Належав теж Д.Чижевський до редакції журналу з історії філософії “Archiv fuer Geschichte der Philosophie”, що виходив у Швейцарії. Від десятка років наш визначний учений є постійним співробітником передового німецького та одного з найкращих у світі славістичних журналів “Zeitschrift fuer slavische Рhilologie” (дальше при цитуванні ZfsPh). Почавши з 1928 року немає такого випуску цього журналу, в якому не було б статті проф. Чижевського. Під сучасну пору Д.Чижевський належить до редакції журналу “Sudost Forschung”, що виходить у Мюнхені.

Тут слід було 6 додати ще інші назви чужомовних журналів, у яких проф. Чижевський містив чи містить свої пряці. Це: Germanoslavika Slavia, Кyrios, Wiener Slavistischen Yahrbuch Slovo a Slovesnost, Slov. Poh’lady. Наrvard Slavie Studies. Slavonik Revier.

НАУКОВИЙ ДОРІБОК ПЕРА

Науково-письменницька творчість Д.Чижевського висувається на перший плян його багатогранної наукової діяльности. Вона також найдоступніша не лише для фахової людини, але й для сторонньої, не байдужої на явища духового процесу. Виданий у 1952 р. (Кембрідж, США) бібліографічний показник праць Чижевського, виявляє 291 позицій: книжки, монографії, розповідки, есеї, статті, рецензії. Цей показник не повний. Крім цього слід не забувати, що до вищезгаданих позицій доходять видані за останні два роки нові, не менш цікаві й цінні праці.

Проте визначувати наукові заслуги проф. Чижевського лише числом бібліографічних позицій було б рішуче замало. Сьогочасна криза культури і науки відкрила ворота не лише серед нас, але й інших націй — для широкої і дешевої наукової продукції, аж до графоманії включно. Тому треба додати, що у Чижевського за бібліографічними позиціями стоїть ще щось значно більше. Це ціле одне повне життя, зміст якого виповнили ентузіязм та безумовна відданість для науки. Сперті на талант і ерудицію, вони дали тип ученого, який цінує лише представників науки у духово і соціяльно здиференційованих народів великої культури.

Згаданий бібліографічний показних дефінює тематику праць Чижевського так: “з літератури, філології, філософії і культури”. З показника ми довідуємося, що праці проф. Чижевського були публіковані такими мовами: українською, німецькою, чеською, російською, французькою, англійською, польською, словацькою та хорватською. Конкретизуючи вищезгадану тематику, слід відмітити, що вона стосується таких народів: українського, російського, чеського, словацького, польського, врешті впливу духового процесу німецького світу на слов’янський. Отже ціла черга самостійних дисциплін — література, мовознавство, філософія, культура — в застосуванні до цілої черги національних сфер-об’єктів, на часово незвичайно просторих та різних періодах. .Успішне подолання такої широкої проблематики, — а це у працях проф. Чижевського безсумнівне, зразу свідчить про незвичайну ерудицію нашого вченого. З цього погляду позиція проф. Чижевського в нашій науці чи не єдина. Чужинець — поляк, В.Ледніцкий, професор славістики в Каліфорнійському Університеті, даючи огляд стану славістичних студій в США “Кultura”. ч. 7/69 8/70), відмітив це влучно, назвавши ювілята знаменитим енцикльопедистом”.

До цього приходять інші виняткові позиції у нашого вченого. В особі проф. Чижевського об’єднується вчений славіст та мислитель і знавець клясичної та західноєвропейської філософії. Це схрещення позначилось незвичайно плідно на всій його науковій продукції. Д.Чижевський є автором праць з ділянки теоретичної філософії. Згадаймо тут важніші систематичного характеру, пр., “Логіка і етика” (1931), чи “Про формалізм в етиці” (1928). В цій останній, за словами М.Лоського, “Чижевський викладає оригінальний плян розгорнення етики в дусі конкретного ідеального реалізму (“Ніstori of Rusian Philosophу”, стор. 384).

Завдяки філософічному змислові й вишколові Д.Чижевського, його праці з ділянки славістики, — стосуються вони лінгвістики чи літературознавства або історії філософічної мислі у слов’ян, — виростають чітко поза вузькі фахові межі тих поодиноких дисциплін їх ціхує один спільний знаменник, який можна б назвати гуманістичні науки або на цю німецька термінологія має назву Geisteswissenschaft, Д.Чижевський маркантний репрезентант цієї галузі знання.

Завдяки таким спрямуванням його заінтересовання повертається на ці епохи й особистості слов’янської духовної історії, що коріняться глибоко в філософічній і релігійній полосах людської думки. Але його рівночасне знання позаслов’янської філософії дозволяє йому швидко і певно вказати на понад національні зв’язки думки слов’янського світу із західнім, відкрити феномени духового споріднення та ті ідеологічні процеси, що зв’язують слов’янство із рештою Европи. Тут солідність методи не дозволять йому вдоволитись механічним відшукуванням “впливів” чи паралель. З тих причин історія філософії Сходу Европи завдячує йому низку основоположних, піонерських творів та цінні досліди.

Подібно теж у літературознавстві. Тут праці Чижевського характеризують бажання знайти засадничу теоретичну основу критерій для оцінки літературних явищ та процесів. Із углибленням у літературний твір заради його самої “літературности” зростає пізнання сил ідей, що назнаменували стиль. Випрацювана шляхом аналізи суцільність стилю епохи це й є критерій Чижевського для оцінки літературних явищ і процесів. У численних студіях Чижевський пов’язує, часто в майстерний спосіб, — аналіз змісту із стилем. Він очевидно підкреслює вагу ідеологічної аналізи. Але побіч наголосу на ідеологічні елементи, Чижевський що раз то детальніше підшукує їх пов’язаність із елементами стилю. Так суцільність характеру стилю епохи виростає в Чижевського на критерій періодизації даної літератури, заступаючи по своїй суті простий, хронологічний або тематичний принцип.

Тим критерієм працює Чижевський у відношенні до поодиноких слов’янських літератур, передовсім української. Його недавня праця “Оutline оf Соmраrative Slavic Literature” (“Нарис порівняльної слов’янської літератури” — Кембрідж, 1952), це спроба поробити генеральні підсумки свого досліду й методи в колі всіх слов’янських літератур. Досягнення з його попередніх аналітичних прань по лінії пов’язаності ідеологічних та стилістичних елементів дозволяють Чижевському розгорнути в цьому творі вдумливу періодизацію та зіставлення всіх слов’янських літератур.

Як і в ділянці історії слов’янської філософії, так і в історії літератури, замилування Чижевського буде належати тим літературним напрямкам чи постатям, що виявляють релігійне чи філософічне зафарблення, отже літературні твори містики, романтизму, поезії Сковороди, такі постаті як Гоголь. Тютчев, Достоєвський. В ділянці історії літератури дослідницький ентузіязм Чижевського головно спрямовується на ці епохи, що їх вага була недооцінювана, або їх вивчення занедбане. В нагороду приносять багаті здобутки. Це в першу чергу стосується літературної спадщини барокко у слов’ян. Тут Чижевський неперевершений знавець. На добі борокко він демонструє найуспішніше суцільність стилю епохи.

Але в послідовному прямуванні Чижевський заглиблюється в інші епохи. Так його дослід повертається на неясну під не одним оглядом, а для культурного процесу слов’янських народів вирішну добу романтизму. По другій стороні його дослід сягає до стародавньої доби слов’янських літератур. З такого підходу виростають ті нові наукові твори Чижевського, що служать літературознавству. Але не лише літературознавству, бо деякі студії до літератури стародавньої доби, це також внески до староруської гагіографії.

Тут слід звернути увагу на одну особливість писань Чижевського, що стосуються їх жанрової сторони. Чижевський є автором багатьох обширних звітів та обговорень про досліди інших учених над поодинокими проблемами та різноманітних рецензій на книжки. Було б помилкою припускати, що в тих випадках ідеться про суто реферативну інформацію. Згадані звіти та обговорення Чижевського майже всі досягають рівня самостійних наукових причинків. Вони містять у собі розлоге обґрунтування власного становища їх автора й в цей спосіб суттєво допомагають скласифікувати висліди праці інших дослідників та встановити їх місце в процесі наукових досягнень. Знову ж основні рецензії на книжки, побіч оцінки та вартісних спостережень, виявляють, що засяг наукового інтересу Чижевського поважно переступає ці межі, які зарисовуються у його систематичних наукових працях.

УКРАЇНСЬКИЙ ОБ’ЄКТ

Не мас змоги в короткій статті дати точнішу характеристику публікованих праць проф. Чижевського. Це окреме для себе питання, його належне освітлення вимагає фахових кваліфікацій і з боку оглядача. Тому тут подані лише сумаричні завваги. Є певні центральні теми, на яких зупиняється науковий дослід Чижевського. Коли йде про студії, що стосуються України, тут ми хотіли б поставити на першому місці праці з філософії в Україні вже з тої причини, що в нашій науці вони мають піонерський характер. Треба завдячувати Чижевському, що в нашій науковій літературі є кілька творів, які дають уявлення про цю проблему, їх вага в тому, що вони стосуються філософічних питань, отже об’єкту, який сягає основ пізнання духовости. Дальша їх цінність у тому, що ті праці визначають цілу систему тем для будучих детальних дослідів, які повинні й мусіли б прийти, якщо вивчення нашої духовости мало б найти належне зрозуміння.

По лінії історії української філософії слід відмітити в першу чергу такі праці Д.Чижевського: “Філософія в Україні — спроба історіографії”, (були два видання — Прага, 1926 і 1929) та “Нариси з історії філософії в Україні” (Прага 1931), книги, які своїм обсягом, приступністю викладу та інтелектуальною врівноваженістю дають швидку та вмілу орієнтацію в цьому найважливішому, але у нас занедбаному предметі. Хоча автор у відношенні до першої книги, виразно застерігає, що це “лише спроба і зібрання матеріялу”, — а у відношенні до другої, що “ці нариси мають популярний характер” та в обох зазначує, що “історія філософії на Україні не є головною темою моїх студій” — згадані праці є першими та рівночасно до сьогодні одинокими систематичними творами, що подають майже повний огляд історії української філософії та ставлять її в контекст розвитку світової філософії. Особлива вартість тих праць у тому, що вони виховують громадянство для такої дисципліни в нашій науці. Вони дають відповідь на. дуже складне (як це можна хоча б бачити з дискусії, що розгорнулась над цими книжками) питання критерія, що визначував би межі цієї дисципліни, цебто хто і що мало б належати до історії української філософії. Встановлені проф. Чижевським межі на сьогодні в основі незаперечні. Врешті, як ми це вже згадали, ці книги рівночасно являються першорядною інвентаризацією тем для будучих детальних опрацьовань. Обидві праці себе взаємно доповнюють. “Нариси” — систематичністю хронологічного викладу, а “Історіографія” (яка, тут згадаймо, в свій час знайшла відгомін в советській Україні — стаття бібліографа російсько-української філософії Я.Колубовського в “Записках Ніжинського Інституту Народньої Освіти”, том 8. і друге) — своїми розлогими бібліографічними покажчиками та тематичними спостереженнями стають незаступимими для кожного, хто хоче мати відношення до цього предмету. І жаліти б лише, що “історіографія”, яка друкувалася літографічним способом, є сьогодні справжньою рідкістю.

Далі в тій філософічно історіографічній тематиці є, так би мовити, вужча тема: це Г.С.Сковорода, що — за словами Д.Чижевського — “як звено між барокко й романтикою становить найбільшу та найхарактеристичнішу постать української духової історії” (ZfsPh, том 7, стор. 32). Тут ми маємо монографію проф. Чижевського під заголовком “Філософія Г.С.Сковороди” (Варшава, 1934). Праця має завдання висвітлити систему філософічної думки Сковороди, та визначити його місце в історії української та загальної філософії. Доповнюють цю тему ціла черга розвідок і статей про Сковороду, поміщених в українських і чужинецьких журналах, яких не має змоги у цій статті навіть перечислити. Для ілюстрації згадаймо серію студій, поміщених в ZfsPh (том 7, 10, 12). У них Чижевський відкриває вплив та духове споріднення Сковороди з німецькими містиками Анґелюсом Сілєзюсом (Angellus Silesius) та Валентином Вайґелем (Weigel), стверджує філонський характер ґнозеології Сковороди, врешті відкидає наукові погляди тих, що хотіли б бачити в Сковороді раціонального інтерпретатора св. Письма, а виявляє в ньому представника символічної екзегези, що її джерела слід шукати в творах св. Отців Церкви.

Одначе, зацікавлення Чижевського не обмежені тільки до Сковороди, — вони розгортаються на ряд інших містиків слов’янського світу або мислителів, що їх важко було б назвати філософами в стислому значенні цього слова. Таким чином з під пера Д.Чижевського зродилась низка статей, що являють собою спробу з’ясувати світогляд деяких головних представників нашого модерного духового процесу. Коли йдеться про Шевченка, Д.Чижевського в першу чергу займає його релігійний світогляд (дивись: “Шевченко і релігія”) — Повне видання творів Т.Г.Шевченка — Варшава, том 10). В розшуках за джерелами впливу на релігійний світогляд Шевченка, Чижевський, прим., зупиняється на Д.Ф.Штравсі, німецькому філософові й теологові, вільнодумному протестантові, авторові надзвичайно впливової на свій час книги “Das Leben Jesu”, (стаття ювілята “Sev cenko und D.F.Strauss” — ZfsPh, том 8). Тим шляхом наш учений добував нові, цікаві та глибокі аспекти для зрозуміння духовости Шевченка. Панько Куліш — за поглядами проф. Чижевського — це типовий репрезентант “філософії серця” (стаття “Р.О.Kulis, ein ukrainischer Philosoph des Herzens”). Цю питомість Чижевський уважає за домінуючу теж у філософічному світогляді нашого фахового філософа Памфила Юркевича. В цій властивості філософії Юркевича він бачить її подібності із системою “емоційного інтуітизму” пізнішого німецького філософа Макса Шелера, що по сьогодні дуже впливовий. Узагалі, на думку Чижевського, зосередження на філософію серця, це типічна властивість української філософії мислі.

Маємо теж статті Чижевського про Вол. Вернадського, першого голову ВУАН, який, як це розкриває ювілят, був автором не лише дуже цікавих натурфілософічних, але й суто філософічних статтей (“V J Vernads’kys Naturphilosopbie” — Slav. Rundschau, 1935 зош. 5). Маємо також статтю пера Чижевського про В.Липинськото — як філософа історії (“Дзвони”, 1932, ч. 6) та причинки до творів Драгоманова. Ці дві останні постаті дослідів Чижевського охоплює радше периферійно.

На межі філософічної проблематики виростають наукові етюди Д.Чижевського, що мають завдання з’ясувати український національний характер та світогляд. У нас були в минулому серйозні спроби поставити цю дисципліну. Згадати хоча б писання В.Антоновича чи працю М.Костомарова “Две русские народности”. Сьогодні в нас замилування до цього предмету чимале, але подиктоване в першу чергу бажанням знайти в ньому підпору для нашого політичного постуляту. Також чимало на ту тему публікується. Але коли зіставити те все із писаннями проф. Чижевського, тоді відразу стає видно, з якою великою відповідальністю береться він за цю складну проблему та які конкретні, нетрафаретні висновки випливають, як нагорода за такий підхід. Ця сучасна повінь друкованих речей на тему т. зв. української духовости, може з небагатьома винятками, є неґативним тлом, на якому якраз відбиваються праці проф. Чижевського.

Чергова дисципліна з української тематики, якій Чижевський присвятив свою працю і талант — це літературознавство. По тій лінії він написав низку студій, розвідок., статей і рецензій. І хоча літературознавство належить до найкраще розбудованих галузей нашої науки та спирається на чималу традицію, Чижевський в не одному новатор. Він фактично відкрив духовість доби нашого барокко. При (розгляді явищ літератури проф. Чижевський стосує нові, досі в нас мало наголошувані, критерії. Він впершу чергу кладе вагу на естетичний момент, далі ставить собі за завдання висвітлити стиль окремих епох в українській літературі. Завдяки такому підходові, праці Чижевського тієї ділянки переростають межі чистого літературознавства та вступають в ділянку надрядної дисципліни, науки про культуру, про феномен національного культурного процесу.

Тут знову слід відмітити, ще студії Д.Чижевського по тій лінії виходять поза межі історіографії даного культурного процесу чи прикладеної аналізи даної національної культури. Чижевський часто опрацьовує проблеми, що стосуються філософії естетики та теорії культури взагалі. Як було згадано, головну увагу він присвячує аналізі культурно історичних епох та їх стилів (“Культурно історичні епохи”, Авґсбурґ, 1949, друга змістом стаття на цю тему в “Богослов”, Мюнхен, 1949, ч. 4-6 і “Початки й кінці нових ідеологічних епох” — у “Віра і знання”, ч. 1. Нью Йорк, 1954).

В літературознавстві увага Чижевського спрямована головно на два періоди, а саме на київській добі та ще більшою мірою на добі реформації і барокко. До київської доби ми маємо його працю в німецькій мові “Історія старо руської літератури в 11, 12 і 13 столітті” (“Die Geschichte der altrussischen Litera tur in 11, 12 und 13 Jahrhimdert”, Франкфурт Майн, 1948). Передовий німецький славіст Макс Фасмер, дає таку ляпідарну оцінку цього твору: “Ця книга є першим повним і стисло науковим представленням староруської літератури в німецькій мові, та хоч би тому буде привітана з радістю всіма заінтересованими” (ZfsPh, том 20. стор. 459). В ній, либонь в перше, є систематичні спроби відвести належне місце естетичним вартостям літературних пам’яток та хронологічний і тематичний принцип поділу предмету заступити критерієм схоплення суті стилю однієї доби й виявів еволюції цього стилю.

Коли йдеться про добу реформації і барокко, то тут ми маємо систематичну працю авторства Д.Чижевського, видану в Празі 1942 р. під заголовком “Історія української літератури”. Вона заплянована, як другий том (і так теж ви дана), охоплює період ренесансу, реформації і барокко. До цієї теми належить книга написів ювілята під наголовком “Українське літературне барокко” видана накладом “Українського історично-філологічного Т-ва в Празі” — в роках 1942-1944. Закінчення рукопису цього твору загинуло в останніх роках війни. Літературний процес і спадщина барокко, це улюблена домена проф. Чижевського, якої він незрівняний знавець. На ній він демонструє найповніше свою теорему про суцільність стилю окресленої доби.

Цій систематичній праці дорівнює ціла черга розвідок і статтей, що стосуються так літератури цих двох епох як і інших періодів. В пляні вивершення попереднього, виростає новий систематичний твір ювілята, його “Історія української літератури від початку до доби реалізму”, яка є вже у манускрипті та має незабаром появитися накладом УВАН в США. В цьому новому творі ми будемо мати модерну історію нашої літератури, якої нам дотепер бракує.

Науковий доробок Д.Чижевського, доповнюють праці, що стосуються української філології. Вони становлять окрему позицію в наукових працях ювілята, доступу в першу чергу для фахівців цієї галузі науки. Праці на українську тематику у проф. Чижевського становлять найбільшу частину його наукового дорібку. Наш перелік дуже далекий від того, щоб бути повним і обмежений лише до найсутєвішого.

HA РОСІЙСЬКУ ТЕМУ

Наукова праця Чижевського, що стосується російської теми, своїм обсягом та масивністю опрацювання майже паралельна до української. Вона розгортається в тих самих напрямках, що й українська: історія філософії в Росії, російська література, культура, лінґвістика.

Коли йдеться про філософічний процес у Росії, в Чижевського висувається на перший плян проблема впливу німецької ідеалістичної філософії та західних містиків на російську філософічно-суспільну думку. Тут центральне місце займає вплив Геґеля. У зв’язку з цим треба в першу чергу відмітити студію Д.Чижевського “Гегель в России”, (Париж, 1939) найосновніший твір у філософічній літературі з цього питання. Ця праця не є перекладом його студії німецькою мовою. Вона лише базується на зібраному матеріялі цієї останньої і послуговується в основі тією самою схемою, але в підході до висвітлення проблеми, який диктує орієнтація на іншого читача, вона інша. Тимто ми маємо до діла з новою книжкою. Згаданий вже нами В. Зінківський так її характеризує в своїй “History of Russian Philosophy”: “хоча ця праця присвячена спеціяльній темі, вона торкається майже всього цього, що важливе в історії російської думки” (cтop. 13).

Дослід по лінії філософії в Росії веде Чижевського до інших постатей: Чаадаєва, Тютчева, Достоєвського. Зокрема філософічний світогляд останнього становить у проф. Чижевського особливу тему. Вислідом цього є редагова на Д.Чижевським збірна праця “Dostojewskij Studien”. (Райхенберґ, 1931), складена з доручення згаданого вже “Німецького наукового т-ва для слов’янських дослідів” у Празі. У ній поміщена розвідка ювілята про проблему т. зв. двійництва у Достоєвського. Н.Лоський каже на її адресу, що висловлені там думки становлять цінний вклад до вияснення дивного феномену розкладу особистости взагалі. До цього самого циклу належать статті Д.Чижевського, що мають за мету вияснити відношення Достоєвського до Ніцше, до Шіллера, як поета і мислителя, а також розвідки, що ставляють собі за завдання відкрити споріднення поглядів Достоєвського на психологію з поглядами романтичних німецьких психологів, Каруса (Carus), Шуберта, врешті, з’ясувати відношення Достоєвського до раціоналістичної етики, та його спільних пунктів із Кіркеґардом. Заокруглюють цей цикл, як і в українській філософічній тематиці, бібліографічні огляди публікацій, що стосуються російської філософії.

Імпозантним є також доробок проф. Чижевського в галузі російського літературознавства. На тому терені об’єкт досліду його праць нараз схрещується з українським (так, приміром, є із феноменом Гоголя). Увагу нашого вченого притягає в першу чергу комплекс російського романтизму, який вирішально заважив на російському духовому процесі та на розвиткові російської літератури. Звідтіля такі його єссеі як “Пушкін і романтизм”, “Пушкін між романтизмом і клясицизмом”, або “Тютчев і німецька романтика”. Головно двом постатям наш учений приділює особливу увагу: Гоголеві й Пушкінові. Про Гоголя проф. Чижевський написав низку статей і розвідок, виголосив багато рефератів. Згадаймо тут, наприклад, його майстерну аналізу “Шинелі” (ZfsPh, том 14), далі — “Гоголь — художник і мислитель (Аннали ВУАН, ч. 4), або розвідку “Невідомий Гоголь” (Slavonic Review, том 30) Ця остання є немов пересторогою проти тих поглядів у науці, що ідейний світогляд Гоголя хотіли б бачити простим, не складним. Чижевський виказує, які інші, дотепер невідомі або недооцінювані, елементи склались на цей світогляд або які ще чекають на вивчення (нaприклад, вплив Imitatio Christi чи “економічної теології”).

Коли ж ідеться про Пушкіна, то побіч згаданого вже нами вище, ми маємо в додатку широкі звіти з-під пера Д.Чижевського, що вичерпно й потрібно обговорюють сучасний досвід над поезією Пушкіна (ZfsPh. тт. 16, 17. 19). Окреме місце займає тут редагування Чижевським тексту та спорядження основного й широкого коментаря до “Євгена Онегіна”, репрезентативного твору російської літератури, виданого недавно (1953) Гарвардським університетом. З приводу цієї появи, американський рецензент пише в “American Slavonic Review”, том 13): “Ця публікація великої поеми Пушкіна є першим науковим виданням, що призначена для англомовних студентів. .Ця книга є такою, якою вона повинна бути… Через неї всі любителі літератури стали боржниками проф. Чижевського”

Врешті шляхом обширних рецензій на книжки, чи при допомозі цілої черги т. зв. “Lesefruechte” (овочі лектури), поміщуваних у ZfsPh, професор Д.Чижевський виявив, що в обсязі його літературознавчого інтересу находиться черга інших російських письменників і поетів: Турґенев, Толстой, Лєрмонтов, Чехов, Блок. Подібно, як і в українській тематиці, до згаданих праць прилягають публікації Чижевського, що стосуються російської лінґвістики, а також культури.

ЗАХІДНІ СЛОВ’ЯНИ

Увага проф. Чижевського не вичерпується проблемами, що стосуються українського та російського народів, а поширюється ще на чехів і словаків. Навіть тут засяг його наукового інтересу не звужується, хіба що масивність опрацювання. Тут так, як в українській тематиці, акцент положений на добу барокко. Звідсіля він радіює на романтику й на древню добу. Праці Чижевського, з культурної проблематики цих народів, це не вислід переферійного за інтересування. Вони виростають органічно з універсальности підходу Чижевського до проблеми слов’янства.

Тому ми маємо важливі статті ювілята про церковно-слов’янську літературу в Чехії до кінця 11 століття, маємо про чеську середньовічну літературу, як теж великий 70-тисторінковий ессей про світогляд, чеського поета початку 19 століття Карла Махи, якого вважають за піонера чеської модерної поезії.

Одначе увага Чижевського спрямована передусім на добу чеського барокко. Тут він пише детальні звіти про сучасні чеські досліди над літературою цієї доби. Чижевського притягає в першу чергу постать Івана Амоса Коменського, славного теолога і педагога, основника модерної систематичної педагогіки (жив у 17 ст.). Проф. Чижевський пише цілу низку студій і саттей про цю визначну постать чеського народу. Ці праці були друковані по різних журналах і на різних мовах. Це т. зв. “Comeniana”. В них ми маємо донесення про нововідкриті твори Коменського, їх систематичну інтерпретацію, врешті широке обговорення найновішої літератури про Коменського.

Проф. Чижевський робить самостійні успішні розшуки за письменницькою спадщиною Коменського. В архіві в Галле він знайшов рукопис “Пансофії” Коменського та його “Пансофічного словника” (2 тисячі сторінок). Ці твори вважались утраченими або ненаписаними. Чижевський підготував їх до друку. Крім цього ще знайшов десять інших, зовсім невідомих творів Коменського або невідомих їх видань у Німеччині. Чижевський не покинув цих розшуків і після переїзду в Америку та відкрив ще одно невідоме видання Коменського в Гарвардській бібліотеці.

Німецький славіст, професор Мюнхенського університету, А.Шмавс (A.Schmaus) так оцінює виконану Д.Чижевським роботу в тій ділянці: “Він при помочі своїх широких звідомлень інформував славістику про хід модерного чеського досліду над барокко, зокрема про працю і публікації І.Вашіца та В.Бітнара. Завдяки власній оцінці він поміг включити чеський барокко у всеєвропейську історію стилів. З духового терену барокко притягала його увагу в першу чергу велика постать Коменського. Наука про Коменського завдячує йому тут найбільш цінні знахідки, про які він звітував у поодиноких періодиках. Його “Коменіяна” є найкращим оглядом розвитку дослідів над Коменським. В обширних обговореннях займав він становище до універсалізму доби барокко й до енциклопедичного виховного ідеалу Коменського. А в останньому часі (1953 у праці про “Labirynt Svela”) він дав найкращу досі аналізу змісту й форми цього твору, розгортаючи перспективу на історію мотивів і розкриваючи сенс “негативної алегорії” як літературного засобу. (Jahrb. f. Gesch. Osteuropas N F., том 2, зош. 2, crop. 212-13).

Коли ж мова про словаків, то проф. Чижевський цікавиться в першу чергу Л.Штуром, подвижником словацького національного відродження. Про нього ювілят пише розвідки і статті, та окрему студію під заголовком “Філософія життя Штура”, видана на словацькій мові в Братіславі 1941 p. (“Sturova filo zofia zivota”).

Все ж таки А.Штур, це не одинока постать словацького світу, якою цікавиться Чижевський. Він пише теж про поета Янка Краля та займається деякими важливими моментами словацького культурного процесу.

З цією тематикою в’яжуться статті Чижевського про чесько-українські та чесько-російські стосунки або про завдання чесько-словацької історії філософії.

НА ДУХОВИХ ПЕРЕХРЕСТЯХ ЗАХОДУ І СХОДУ

З черги виростає в науковій праці проф. Чижевського нова окрема та розлога тема. Це вплив німецького духового світу на слов’янський. Тут висувається на перше місце проблема і значення впливу німецької ідеалістичної філософії, зокрема впливу філософічної системи Геґеля. За словами Чижевського вплив цієї останньої “можна сміло назвати кульмінаційним пунктом німецького впливу на Росію” (Геґель в Росії, ст. 8). Цьому важливому питанню присвячені головні досліди та праці ювілята. Але Геґель мав своїх предтеч на сході Європи. Перед гаґеліянізмом — тут діяв ще вплив Шеллінґа. Вплив Шеллінґа в Україні і в Росії це та проблема, яка в пляні суцільного вивчення впливу німецького духового процесу на слов’янський схід, приковує в дальшому увагу проф. Чижевського.

Все ж першим напрямком, який, за поглядами проф. Чижевського, підготував ґрунт для могутнього впливу філософії Геґеля на сході Европи, була західньоєвропейська містика. Містична література стала відома спершу на Україні — вже в 17 столітті — а щойно опісля в Росії, починаючи з другої половини 18 століття. У всіх тих світоглядових системах (Геґель — Шеллінґ — містика), спільний стрижень становила синтеза релігійного та філософічного елементів, і цьому в першу чергу вони завдячують свою атракційну силу на сході Европи. На думку проф. Чижевського, ця лінія, що з’єднує Геґеля із Шеллінґом і Беме, про ходить через нюрнберзьку містичну традицію 18 століття.

Питання впливу німецьких містиків та знайомство з їх творами в Україні і в Росії, виростають у працях Чижевського до окремої, чітко зарисованої теми. Проф. Чижевський досліджує вплив теософічного містика Якова Беме, (статті J.Boehme in Russland), дальше відкриває сліди Анґелюса Сілезийського і В.Вайґеля на світогляді Сковороди, зупиняється на І.Арндті, розглядає вплив Фридриха Етінґера та врешті доходить до новішого представника містики, німецького теозофічного філософа Франца Баадера (помер 1841). До цього пляну належать помічення Д.Чижевського про вплив французького містика Сен Мартена, чи скандінавського Сведенборга, на мислителів Сходу. Тут треба віднести дослід Чижевського про вплив німецьких пієтистів. Проте, головна увага в дослідах Чижевського звернена на вплив філософії Геґеля, який, за його словами, “тягнеться без перерви, почавши з 30- х літ 19- століття аж до нашої сучасности” (Геґель у Росії). Вислідом цього широкого досліду є велика, 500 сторінкова монографія, збірного авторства, за редакцією проф. Чижевського під заголовком “Геґель у слов’ян” (“Hegel bei den Slaven”. Райхенберґ, 1934 рік). В ній більш ніж половину становить студія Чижевського під наголовком “Геґель у Росії”. Праця виходить поза межі визначені заголовком та являється синтетичним твором до певних сторінок не лише філософічного, але культурного процесу сходу Европи взагалі. Для її оцінки віддаймо голос рецензентам фахівцям. Taк у центральному німецькому славістичному журналі “Zeitschrilt fuer slav. Philologie” (том. 12), C.Франк пише: “Видана проф. Чижевським збірна праця, є знаменитим досягненням на полі досліду історії духового життя слов’ян, передовсім німецько-слов’янських духових стосунків. Вісь цієї збірної праці становить студія редактора цього твору Д.Чижевського “Геґель у Росії”, сперта на небуденній начитаності. Вона дає більше, ніж обіцяє наголовок, бо на канві гегелівської філософії вона фактично становить перегляд філософії в Росії за останнє століття. Саме такої праці, що так детально та ґрунтовно давала б перегляд під не одним оглядом замітної російської філософії, бракувало в німецькій, як і в інших європейських мовах.”

Подібно висловився також Р.Гессен у рецензії, поміщеній у славістичному журналі “Germano Slavica”, (1935, ч. 1-4). Для А.Койре праця проф. Чижевського стала приводом до написання двох довгих статей, поміщених у французькому славістичному журналі “Le Monde Slave”, (1936, ч. 5-61, що в 1952 р. вийшли окремою книжкою.

Тут до речі буде згадати, що інтерес до філософії Геґеля, радіюс впливу якої дивно великий, і сьогодні незвичайний. Саме в останніх роках появилася низка праць, які встановлюють зв’язок по між геґеліянізмом та німецьким інтелектуальним радикалізмом, далі марксизмом (праці К.Левіта, С.Гука, Г.Маркузе). Філософія Геґеля виконала деякою мірою подібну ролю теж що до зародження радикалізму в Росії (Герцен, Бакунін). До цього, сьогодні актуального, аспекту праці проф. Чижевського про геґеліянізм дають багато.

Цю тематику, що стосується впливу західньої філософічної думки на мислителів сходу, доповнюють численні статті й розвідки Д.Чижевського про культурні стосунки німецького світу із слов’янським. Згадаймо тут хоч деякі: “Українські друки в Німеччині”, “Стосунок Фіхте та його школи до харківського університету”, “Словацькі студенти в Галле”, “Нові видання Ґете”, чи “Листи Я.Шафарика і Л.Штура до Фридриха Потта”.

Із праць проф. Чижевського, зв’язаних з тими проблемами, видно не лише який великий був вплив німецького культурного світу на слов’янський — це ствердили й інші — але показано також точно, якими шляхами він проходив та які давав ефекти. Тому праці Чижевського дозволяють пояснити не одно явище із духового процесу сходу Европи критеріями, що сягають духових основ.

Вже з цього короткого, схематичного, перегляду напрямків досліду проф. Чижевського, його тем та його праць виринає його імпозантна наукова сильветка: універсального славіста — вченого, зрілого самостійного мислителя. Таким знає його чужинецький науковий світ. Гарвардський університет спішить зарекомендувати проф. Чижевського на своїх виданнях, що їх редаґує ювілят, як “славіста — вченого міжнародньої репутації”, а в Німеччині старанням німецьких наукових кіл вийшов ювілейний збірник в честь проф. Чижевського, що містить повну бібліографію праць Чижевського (біля 520 позицій), нарис його діяльности пера проф. М.Фасмера та 26 статей авторства німецьких славістів.

Дати належну оцінку наукової праці проф. Д.Чижевського, що стосується української проблематики — таке завдання диктувало б вимогу окремих розвідок фахових авторів. Як ми вже сказали, доробок Чижевського в цій галузі розгортається по лінії самостійних дисциплін: історії філософії, літературознавства, мовознавства та культури.

Російська тема в працях Чижевського може не така багатогранна, але її опрацювання не менш об’ємисте. Це диктувала хоча б сама матерія предмету. З погляду нашої науки можна либонь й треба бачити праці Чижевського на російську тему в іншому, додатковому аспекті. Підхід Д.Чижевського до цієї теми самостійний, а не via українська. Спрямування на неї не зумовлене в Чижевського фактом, що через її розгорнення досягається краще розуміння українських проблем, хоча, це очевидне, праці Чижевського по тій лінії виконують й це додаткове завдання. З тих причин можна й треба вбачати в тих працях Чижевського поважний вклад у розбудову нашого власного росієзнавства, такого актуального сьогодні та розвинутого в інших народів, а в нас занедбаного. Розлогі студії та відкриття Чижевського, що відносяться до західніх слов’ян, чехів і словаків, вивершують його позицію як універсального славіста.

Дослід над питанням впливу німецького світу на східньоевропейський, підсилюючи його позицію як славіста, рівночасно визначує йому специфічне місце. Цей вплив німецької духовости, що в свойому початку обмежувався до сфери культури, в першу чергу філософічно-суспільної мислі, своїм корінням либонь переріс значення впливу французького раціоналізму та французької соціальної культури. На спілку із французьким впливом він став вихідною базою для всіх пізніших західноєвропейських течій (прим., марксизму), що в своїй пізнішій фазі захопили суспільну й політичну сферу російської дійсности. Суцільність цього впливу Заходу мала ефект каталізатора на російську дійсність, штовхаючи її, з одної сторони — до революційного, з другої — до реакційного радикалізму. Проблема цього впливу ще належно не вивчена, його вага ще й сьогодні недоцінена. Д.Чижевський належить до чільних знавців його первоначальних основ і джерел — і це не в рямцях якоїсь партикулярної науки.

Так у короткому перегляді представляється науковий доробок проф. Д.Чижевського. Цей перегляд далекий від повноти, він також, виразно зазначаємо, не має претенсій бути фаховою оцінкою. Його мета значно скромніша. показати в популярний спосіб працю, що її виконав Д.Чижевський на науковому полі. І коли на підставі цього читач набере уяви, що в особі Чижевського наша наука має вченого першої ранґи він своє завдання виконав.

Хай на скріплення наших слів нам можна буде покликатись на згадуваного вже нами німецького славіста проф. А.Шмавса. Він так оцінює наукові заслуги проф. Чижевського: “Навіть якщо інші дослідники думають, що вони не завжди й не в усьому можуть погоджуватися з Чижевським, то все таки треба Чижевському високо поста вити в рахунок те, що він, опріч гостроти зору, має відвагу валити втерті опінії й оцінки та займатися радше тим, що було нехтоване, ставлячи його у справедливішому світлі. Невже ж можна тоді брати дослідникові за зле, якщо йому не вдається дечого обминути, наприклад, переяскравлення західньослов’янського впливу на літературу Київської доби? Якщо не один його осуд про індивідуальні епохи (прим., “просвічення”) або осуди про поодинокі постаті (як Бєлінский) звучать гостро, а часом навіть несправедливо, то це пояснюється намаганням направити історичну перспективу. Теж не будуть лишніми деякі застереження щодо сили та продуктивности поодиноких критеріїв стилю. Та це ж ні в найменшій мірі не зменшує вдячости, з якою славістична наука споглядає сьогодні на багате жниво трудів ювілята. Хіба ж це не найгарніша й не найбільш плідна форма наукового діяння, коли Чижевський постійно зриває із стану самовдовілля наукову думку й дослідницьку працю? Бож він кличе нас шукати правду на нових дорогах, і в першу чергу, про мощує ці дороги сам відважно і вміло.” (Jahrb. f. Gesch. Osteuropas, N. F., том 2, зошит 2, стор. 214.)