[HOME]
ОУНБ Кіровоград
DC.Metadata

[ HOME ]
Фон Архів Д.І.Чижевського




На початок

Фон

Дмитро Чижевський

АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ
в конспективному вигляді


Лекції читані в Богословсько-
Педагогічній Академії УАПЦ в Мюнхені

 

ЗМІСТ

Передмова
Вступ

  1. Поняття філософії.
  2. Історія філософії.
  3. Межі історії філософії.
  4. Значення історії філософії для богословія.

Антична філософія

  1. Джерела до історії старої філософії.

Філософія "досократична"

  1. Пітагорейці.
  2. Іонійські натурфілософи.
  3. Елеати.
  4. Геракліт.
  5. Спроби примирення.

Період розквіту

  1. Софісти.
  2. Сократ.
  3. "Сократичні школи".
  4. Платон.
  5. Арістотель.

Пізня грецька філософія

  1. Етичні системи.
  2. Епікуреїзм.
  3. Стоїки.
  4. Скептики.

Кінець античності

  1. Загальна характеристика.
  2. Філон Олександрівський.
  3. Плутарх.
  4. Плотін.
  5. Кінець античної філософії.


ПЕРЕДМОВА

Цей конспект лекцій не являє собою закінчену літературну працю. Свого часу (в 1928-9 роках) я готував до опублікування курс історії філософії, з якого було відлітографовапо (видавництвом "Сіяч" у Празі) лише частину вступу. Рукописів тієї праці, та й початку видання, я зараз не маю в руках. В 1946 р. Українська Студентська Громада в Авгсбурзі відлітографувала частину мого курсу з історії філософії, а саме старовинну філософію. Лекції, що я їх викладав в Філії Вільного Українського Університету в Авгсбурзі, покладені в основу цього теперішнього видання. Курс, що я його викладав в Богословській Академії, розуміється, не міг бути простим повторенням університетських викладів. Де в чому вони поширені та перероблені (виправлено усі друкарські помилки), зокрема більшу увагу звернено на ті питання, що мають більше значення для богословів, в першу чергу це питання про відношення античної філософії для релігійного розвитку європейського культурного світу. Маю надію, що цей курс, не зважаючи на його конспектичний характер, може придатись не лише для моїх слухачів, але також і для тих українських читачів, що цікавляться філософічними проблемами. На жаль, ані моя книга для читання з історії філософії до Платона (Прага, 1926, видавництво "Сіяч") не може зараз побачити світу, ані можливості видрукувати почасти вже підготовану книгу для читання з історії філософії в ширшому обсязі тепер не маю. Отже, при дальшому інтересі до теми повинен радити читачам звертатись до літератури чужими мовами.

Буду дуже вдячний за всякі критичні зауваження, побажання та запитання, що виникнуть при читанні цього конспекту лекцій. Як вже сказано, це не закінчена літературна праця, а лише перша спроба.

Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ.

Марбург над Ланом.
1 серпня 1947 р.
Пам'яті братів Маковеїв.


А. ВСТУП

1. Поняття філософії.

Слово та поняття "філософія" повстало та розвинулось історично. Це грецьке слово, що означає "любов до мудрости". Первісно воно означало науку взагалі. Помалу з філософії відокремлювались окремі конкретні науки (математика, астрономія, медицина і т. д.). Тоді для філософії залишились галузі знання, що не належали до окремих конкретних наук. Здебільшого вживають цього слова, щоб визначити знання, яке є "ширше", "вище" чи "глибше" за окремі науки, що вивчають лише окремі відтинки, урізки світу. Філософія або "ширше" наук, бо досліджує світ в цілому, або упорядковує результати, добуті окремими науками, що вона їх критично переглядає, освітлює, приводить в певну систему, для філософічної науки того типу, іноді зживають назви "енциклопедія", або філософія "вище" конкретних наук, контролюючи їх шляхом вияснення їх передпосилок (засновків) і засади, на яких науки ці побудовано; це нпр. "аксіоматика" наук, що займається дослідженням тих основних тверджень, на яких побудована та або інша наука або система наук, розглядаючи та обґрунтовуючи методи, якими науки працюють ("методологія"), або шляхи думання взагалі ("логіка", раніше вживано також слова "діалектика"); або нарешті філософія "глибше" окремих наук, глибше заходячи в послідження буття, відкриваючи за світом сприйнять та вражінь "дійсне", "правдиве" буття ("метафізика") та досліджуючи те, що окремі науки залишають без уваги, зокрема закони всякого буття взагалі (одна з форм такого дослідження — "онтологія", або основні питання людського життя та діяльности, і ті сфери дійсности, що їх не досліджують окремі науки (етика, естетика, філософія культури, філософія мистецтва тощо). Зрештою дані кожної науки можна освітлити філософічне, себто "з вищого пункту погляду"...

В останні десятиліття іноді вживають вираз "світогляд" замість "філософія", або в сенсі, близькім до цього слова. Слово "світогляд" має значення певного погляду на світ, але цей "світогляд" не повинен бути якось обгрунтований. Натомість філософія є наука, себто система тверджень, обгрунтованих на певних підвалинах, які "доведено" при допомозі певних "доказів", аргументів науково та методично. Філософія є "мислення в поняттях", в той час, як "світогляд" може бути збіркою неясних думок, уявлень, фантазій і здогадів.

Розуміється, філософія змінюється з часом, як і кожна інша наука, а, мабуть, ще значніше, ніж інші науки. Зокрема, змінюються ті вимоги, що їх ставлять філософії, себто уявлення про предмет, методу дослідження та мету філософії. Тому простежуючи історичний розвиток філософії, мусимо звертати увагу на те, як в кожну історичну епоху розуміли, що таке філософія, чого від неї чекали та вимагали.

2. Історія філософії

Історія філософії досліджує історичний розвиток філософічного думання. Можливо обмежитись тим, щоб подати просто збірку викладів тих філософічних поглядів та теорій, які були репрезентовані в минулому, подати їх у хронологічному чи якомусь іншому порядку.

Але щоб бути дійсною історією, а не тільки збіркою матеріялу, історія філософії повинна подати картину розвитку філософічних теорій у їх взаємному зв'язку та в їх зв'язку з характером та стилем кожної історичної епохи (як то кажуть, з "духом часу"). Бували і спроби однобічного пояснення розвитку філософічної думки, пояснення лише з одної якоїсь сфери історичного буття (нпр. з господарства — т. зв. "історичний матеріялізм"). Маємо й спроби, залишаючи на боці всі "зовнішні обставини" розвитку філософічної думки, подати виклад розвитку філософії як суто логічного процесу, в якім кожна теорія випливає з попередньої, — і такі виклади однобічні. Розуміється, думки, гіпотези, теорії філософії, як і в інших науках, повстають у певній черзі, одна за однією, і кожна нова думка природно зв'язана з попередніми (найчастіше з тими, що безпосередньо перед нею повстали або були розповсюджені). Але й "зовнішні умовини" — і то не лише якісь певні, обмежені сфери історичного буття, а вся культура в цілому — "дух часу" відповідної епохи, стан науки, мистецтва, суспільного життя та форм суспільної організації — зумовлює стан філософії в кожну історичну епоху.

В нашому конспекті, на жаль, можемо лише коротенько подати характеристику епох та всіх умов розвитку філософії... Але це є лише хиба, зумовлена вузькими рамками нашого конспекту лекцій.

3. Межі історії філософії

До історії філософії мусів би власне належати і виклад історії філософічного думання народів Сходу, зокрема індійців, в яких філософія в кожнім разі була систематичним думанням "у поняттях". Але знову є лише виявом недостатнього ще оброблення матеріялу, що історія філософії обмежується звичайно лише викладом розвитку філософії в Західній Європі. Розуміється, ця культурна сфера більше зв'язана з нами, а тому має для нас більше значення, бо допомагає нам зрозуміти нашу власну духовну історію. Наш виклад обіймає за цією традицією історію філософії, починаючи з старої Греції до сучасности народів європейського світу.

4. Значення історії філософії для богословія

Філософія завше зокрема цікавилась питаннями про основи всякого буття, про "найвище буття", про "абсолютне буття". Це "абсолютне буття" є Бог. Інтерес до цієї проблеми, як до одної з основних проблем філософії, мусів привести філософію в її історичному розвитку до постійного контакту з богословським мисленням. І дійсно, філософічні течії дуже часто черпали свої питання та відповіді на них зі сфери релігії. Зокрема початки філософування європейського культурного світу виросли з релігійних уявлень: грецька філософія вийшла, виросла з коріння грецької релігійности. І пізніше вона живилась з того самого джерела. Та ще більше, — в той час, як греки не утворили ще богословія як науки, бо цьому не сприяв і "адогматичний", позбавлений певних релігійних догм характер грецької релігії, грецька філософія була тим грунтом, на якому виросли та розквітли найвищі досягнення грецької побожности та грецької релігійної думки: ми мусимо просто дивуватися, як в часи поганського політеїзму саме філософи дійшли до найвищих релігійних ідей, до ідеї монотеїзму, до відкинення релігійного антропоморфізму, до ідеї утворення світу, до ідеї божеського проводу. Мало того — грецькі філософи, щоправда, використовуючи почасти релігійні вчення грецьких таємних, містичних культів (т. зв. "містерій") поставили перед людиною античного світу ті питання, на які саме християнство дало відповідь, зокрема питання про "викуплення" людства...

Філософія, з другого боку, виробила той апарат понять, який зробився необхідною передумовою всіх наук, в тому числі і богословської науки. Тому богословські ідеї усіх часів знаходились в тісному зв'язку з сучасною їм філософією. Основи цілої системи понять європейської філософії були вироблені грецькою філософією. Тому вона, зокрема думки її видатніших представників в чималій мірі спричинились до розвитку богословської науки усіх часів; великі грецькі філософи (Платон та Аристотель зокрема) мають в богословській науці навіть ще більше значення аніж в філософії нашої сучасности.

Отці та вчителі церкви, також як і видатні богослови пізніших часів, не раз засвідчили це значення філософії для богословської науки. Досить згадати тільки те, що ми про значення античної філософії знайдемо в творах нпр. Климента Олександрівського або Августина, або у пізніших християнських богословів та філософів, усіх християнських визнань нпр. у Томи Аквінського або в українського філософа Сковороди. З певним правом називали декого з грецьких філософів "попередниками християнства".

Б. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Грецький духовий світ значно відрізняється від того Сходу, серед якого він прийшов до духової дозрілости. Суто практичні стремління східніх народів, релігійна закраска цілого думання, що часто підлягає авторитетові і, шукаючи "доказів" та обгрунтування, задоволення "приблизними" результатами — все це не відповідало прагненням греків, як ми їх пізнаємо в межі 7/6 віків до Р. X. Замість практичних потреб їх Стремлінням до пізнання керував суто теоретичний інтерес; замість підлягання авторитетові (релігійному або традиції) вони бажали будувати усе знання на логічних аргументах (або й на досліді) — все доходити і, не задовольняючись приблизними результатами, хотіли досягнути знаття, теоретично досконалого до останнього ступня (пор. грецьку геометрію або астрономію зі східною). Навіть у псевдонауковій сфері нпр. (астрологія!) греки перероблювали східні традиції в тому самому суворо науковому стилі. Подиву гідна також здібність греків перетворювати, перетоплювати елементи чужих культур у форми, властиві грецькому культурному стилеві: тому дуже важко, майже неможливо з'ясувати, що в печатках грецької культури є оригінальне, а що перейняте, запозичене з інших культурних сфер. Є лише непевні здогади про те, що греки в філософії запозичили від інших східних народів.

Наш виклад ми починаємо з того моменту історії грецької філософії, (коли) зустрічаємо замість авторитетом традиції підпертого міту вже твердження теоретичного характеру, оперті не на авторитеті, а на власній думці "філософів".

Самі греки приписували різні дотепні або й дійсні глибокі "сентенції", вислови, прислів'я різним "мудрецям" ("сім мудреців"). І цей історичний цікавий матеріял залишаємо тут на боці, — не практична життьова "мудрість", а теоретичне думання є те, що нас цікавить.

1. Джерела до історії старої філософії.

Розуміється, мусимо в першу чергу користатися творами самих філософів. Але творів цих залишилося не так то вже багато. До того — значна кількість того, що залишилось, походить з пізніших часів. Чим час пізніший, тим більше творів маємо. Небагато з тих творів належить авторам другорядним, від кількох, здебільша найстарших авторів першорядного значення (Сократ) не маємо ані одного писаного рядка. Доводиться користатись тими викладами, що їх подають часто автори пізнішої доби; як всякі історичні свідоцтва, і такі згадки завжди належить піддати критиці та перевірити. На щастя, пізніші автори подають досить часто цитати зі старших, незрідка цитати досить великі. Дещо залишилось до нас у збірках афоризмів та сентенцій; часто з значно пізнішого часу (пізні, вже християнських часів) збірки, а т. зв. "Бджоли" було перекладено на Україні десь в XIII в. на слов'янську мову. Так чимало цитат з грецьких філософів прийшло на Україну. Деякі відомості були й раніше в хроніці Гамартола. Окремі твори (або й цитати) збереглися лише в перекладах — не лише латинських, але і в арабських, вірменських і т. д. Отже, доводиться рештки нашого матеріялу шукати трохи не по цілій старій літературі.

На щастя, в останні десятиліття знайдено нові джерела дальшого матеріялу. Це рештки старих папірусів, з пізніх часів Єгипту, коли там панувала грецька мова ("койне"), — в рештках староєгипетських смітників або на тих листах папірусу, з яких поклеювано коробки для мумій (не лише людей, але й тварин — котів, крокодилів), знайдено чимало окремих, здебільша коротеньких, уривків, старогрецьких філософічних творів.

Іноді щастило знайти й більші уривки (нпр. дуже цінні з творів софіста Антіфона), а зовсім зрідка — цілі твори (найважливіша знахідка — твір про атенську конституцію Арістотеля). Ціла бібліотека філософських творів, на жаль, мало цікавих (твори другорядних епікурейців) і в досить жахливому стані знайшлися в руїнах містечка Геркулянум, що згинуло разом з Помпеєю при вибуху Везувія: напівобвуглені "книги" ("сувої") спочатку вчені прийняли за дрова.

Щоб дати уявлення, як мало залишилось оригінальних текстів від декого з філософів, згадаємо, скільки фрагментів маємо від "досократиків":

Талес

ані одного

Анаксимандр

1

Анаксимен

2

Геракліт

130

Пітагор

ані одного

Ксенофан

41

Парменід

20

Зенон

4

Емпедокл

155

Анаксагор

24

Левкіп

2

Демокрит

304

До цього, щоправда, можна часто додати більшу кількість збудованих на читанні оригінальних творів філософів викладів їх поглядів в античних або й візантійських письменників. Але такі виклади часто все ж не дуже сполегливі. Досить вказати на те, як по-різному викладають погляди Сократа ті старі філософи, що особисто його знали та вважають себе його "учнями", його послідовниками, зокрема Платон та Ксенофонт.

Почали в старовину писати вже й "історії філософії", але з них залишилось, на жаль, лише небагато, почасти теж лише уривки, та й то не з ліпших творів, а цілі твори, що дійшли до нас (зокрема біографії філософів Діогена Лаерція) почасти зовсім маловартні.

1. ФІЛОСОФІЯ "ДОСОКРАТИЧНА"

2. Пітагорейці

На самому початку грецької філософії стоїть загадкова постать напівмітичного Пітагора. Про особу його нічого невідомо певного. Один з наших найліпших свідків, Арістотель, говорить про його прибічників, як про т. зв. "пітагорійців", ніби натякаючи, що ця назва не досить виправдана, і що основоположник цієї течії в дійсності може й не існував. В кожнім разі, майже нічого не знаючи про Пітагора (що мав жити десь коло 600 року перед Христом, походив, як запевняє легенда, з острова Самосу та виселився до грецьких колоній в південній Італії, де й зустрічаємо пізніше його послідовників), ми знаємо в пізніші часи численних "пітагорейців", що утворювали напіврелігійний орден або секту, що її члени були зв'язані вузлами особистої приязни та певним регуляміном напіваскетичного життя.

До історії філософії віднесено "Пітагора" та пітагорейців через те, що їх об'єднання повстало на грунті певних філософічних поглядів. Як здається, перше привели греків до філософічного думання ті явища природи, в яких помітні були певні закономірності математичного характеру. Здається, першою з таких закономірностей були математичні відносини між довжиною струн на музичних інструментах: як відомо, ці відносини точно відповідають певному гармонійному відношенню звуків, що їх такі струни видають (струна, вдвоє коротша, дає тон на октаву вищий, у відношенні 2 до 3 стоять струни, що дають звуки, які на квінту відрізняються один від одного, у відношенні 4 до 3 — на кварту і т. д.). Виходячи з цього дійсно подиву гідного факту та з роздумування про відношення чисел між собою, спостерігши різні закономірності в геометричних фігурах (відома "пітагорова" теорема), пітагорейці прийшли — може занадто вже скоро — до висновку, що "єство всього у світі є число", — думка, висловлена майже наївно, але надзвичайно плідна, як передбачення пізнішого "математичного природознавства", себто — наукового пізнання дійсности за числом та мірою.

З математичними заняттями, що приділяють їм визначне місце в історії математики, пітагорейці сполучували також інтерес до природи взагалі (і в цій галузі видатні відкриття: встановлення того, що мозок є органом думання тощо). Математичні спекуляції про природу були часто фантастичною грою занадто сміливих та недоведених припущень. Кожне число мало для них якесь символічне значення. З цією символікою чисел зв'язане і твердження, що весь світ утворюють пари протилежних принципів (обмежене та необмежене, єдине та множне, світло та тьма, чоловіче та жіноче, просте й криве і т. д.).

До сфери релігійних вірувань належало твердження пітагорейців, що душі людей по смерті переселюються в тіла Інших тварин. Аскетична практика життя в пітагорійській громаді мала привести до того, що людина, досягнувши шляхом аскези певного удосконалення, тим самим звільнилась би від вічного неспокою — переселення з тіла в тіло ("мандрівка душ"), звільнившись від тіла взагалі, та залишивши таким чином "коловорот існування", "коло народжень" та досягнувши ідеального стану — вічного спокою. Ці уявлення пов'язані з релігійними традиціями, можливо східніми, але також з грецькою релігійністю "містерій" (т. зв. "орфіків"). Щоправда, нам переказують, що пітагорейці і для цієї в єстві релігійної віри шукали доказів, отже, були філософами і в сфері віри, може, першими "релігійними філософами" в Європі, вважаючи, що й віра мусить спиратись на знаття.

І не дивно, — бо пітагорейці, як здається, все ж вважали головною цінністю життя не свою віру, а своє пізнання: про це свідчить гарне оповідання, що його пізніше приписувано Пітагореві, — до олімпійських ігор збираються люди з дуже різною метою, — одні приходять, щоб полагодити свої ділові справи, другі як атлети та борці — учасники в іграх, нарешті треті, щоб подивитись на те, що робиться, — ці останні є "найліпші", — так висловили пітагорейці свою високу оцінку пізнання, "теорії" ("теорія" по грецьки — "споглядання", так що остання категорія учасників ігор і є "теоретики"...).

3. Іонійські натурфілософи

Одночасно з найстаршими пітагорейцями з'явились в Греції філософи іншого типу, — "натурфілософи", що з спостережень над природою робили певні філософічні висновки. З'явилась ця течія теж у грецьких колоніях, але на протилежному кінці грецького світу, в Малій Азії, в багатому торговельному місті Мілеті.

В 585 р. Талес з Мілету мав наперед передбачити сонячне затемнення... Можливо, що Талес довідався про закономірне повторення сонячних та місячних зтемнень від вавилонців, яким ця періодичність (т. зв. "сарос" — цикл в 19 приблизно років) була відома вже раніше. Але не це запозичення дозволяє нам вважати Талеса — поруч з Пітагором — найстаршим грецьким філософом, а його твердження про єство світу. Талес мав твердити, що "єством" є вода. Може, Талес прийшов до своєї думки і під впливом релігійної традиції релігійного почитання води, річок та "океану". Талес, одначе, зібрав і докази, що субстанція є вода, усе живе потребує вогкости (тварини і рослини живляться вогкими речовинами), сім'я тварин та рослин вогке тощо. Але вже сама думка, що речі, які ми бачимо, в дійсности складаються з якоїсь іншої матерії, аніж та, яку ми бачимо нашими очима та сприймаємо іншими органами змислів робить його твердження першим кроком до серйозної постави одної з основних філософічних проблем, проблеми "субстанції", себто "первісної матерії", з якої складеться все. Що Талес твердив, що "все повне богів" та спирався на цьому ніби на спостереженні над загадковими якостями магнату, що притягає залізо, показує, що він ще дуже глибоко стояв у релігійних традиціях, але і в цій релігійній сфері прагнув подавати докази, аргументи. Твердження, що "все" (всесвіт) "повне богів" показує, що Талес розрізняв світ від божественного буття, отже, не був "пантеїстом".

Небагато знаємо і про третього з мілетських філософів Анаксимена (жив десь між 590-520 роками перед Христом), який на місце води Талеса хотів поставити повітря. Можна в цьому твердженні бачити дальший крок наперед, бо замість "масивної" води Анаксимен бере за основу всього майже непомітний, малоприступний змислам елемент, який нагадує "дихання", віяння життя, з умовлення про яке повстала думка про душу. За дальшими відомостями Анаксимен хотів пояснити також спосіб, яким один елемент перетворюється в другий, — це відбувається шляхом "згущення" та "відрідження". Повітря згущується в воду, вода в землю...

Але найглибшим мисленником, здається, був другий з іонійських "мілетських" філософів, — Анаксимандр (тому говоримо про нього після Анаксимена, хоч жив він раніше: коло 610-545 років). Принаймні про це свідчать його думки, відомі нам з переказів, і невеликий уривок з його філософічного твору. За первоосно-ву, субстанцію Анаксимандр вважав взагалі не якусь речовину, відому нам з повсякденного життя, а "необмежене" (по-грецьки "апейрон"): вже в старинному не знали, чи розумів Анаксимандр "необмежене" як просторово "безмежне" або як "необмежене" ніякими певними якостями — "непевне", "безякісне". В цьому "необмеженому" Анаксимандр бачив якесь вище, панівне, божественне буття; тут ніби початок думки про "захованого", "невідомого" Бога, думки, з якою зв'язана і пізніша "негативна теологія" християнського платонізму. В кожнім разі "обмеження" (просторове або "квалітативне") утворює з первісної субстанції окремі речі. Але всі ці речі лише "тимчасові" й гинуть одна за однією. Власні слова Анаксимандра: "З чого повстають усі речі, в тому самому вони й зникають з необхідністю, віддаючи одна одній кару по черзі часу. Отже, повстання окремих речей є ніби якимось їх "гріхом" проти "необмеженого" — повставши, вони нищать одна одну й зникають, гинуть, впливаючи знову в ту первісну субстанцію, з якої повстали. Погляд Анаксимандра можемо з повним правом назвати "трагічним". Як бачимо, цей світогляд релігійно закрашений ("гріх усякого окремого буття супроти абсолютного"). Анаксимандр мав уже певне уявлення про будову всесвіту — з землею в центрі. Він також дозволив собі висловити сміливі думки про повстання людей — з подібних до риб тварин, що жили в воді, але "пристосувались" до життя на суходолі, — якийсь перший натяк на ідею "еволюції" живих істот. Ця ідея мусить нас тим менше дивувати, що Анаксимандр вважав рух у світі вічним, а "рух" було словом, що означало не лише зміну положення в просторі, але також повстання та зникання речей... На жаль, про цілісне уявлення про життя світу, яке мав Анаксимандр, маємо лише скупі натяки у тих письменників, що ще мали змогу читати його філософічний твір.

4. Елеати

Третя течія найстарших грецьких філософів зв'язана знову з грецькими колоніями в південній Італії, а саме з містом Елеєю, тому представники цієї течії відомі під назвою "елеатів" ("елейців").

Перший з "елеатів" — Ксенофан походив не з міста Елеї, а з Колофону в Малій Азії, недалеко від міста Мілету. Він народився десь коло 580 р. до Р. X. і в молодому віці почав мандрівне життя, як співець "рапсод"; дожив, як показується до 100 років. Вірші, "співи" Ксенофана були не тільки поетичними, але почасти й філософічними творами. В них він виступив головно, як критик традиційних релігійних уявлень греків про богів, подібних до людей, "антропоморфних": він висміяв богів Номера та Гезіода, що приписували богам вчинки, що ми їх в людському світі вважаємо злочинами. Цих "богів" люди утворили на свій власний зразок, — так і боги тракійців або муринів подібні до тих, що в них вірять. Якби коні та воли могли утворити образи богів, то й ті були б подібні до коней та волів. Ксенофан йде далі та відкидає у божества не лише зовнішні, матеріяльні антропоморфічні, людські риси, — він відкидає й уявлення, що боги мають психічно закрашені людські риси: мову ("голос"), здібність сприймання, подібну до людської (Бог — "весь зір, весь слух", каже він). Дійсний Бог є єдиний, невидний, що рухає весь світ лише силою свого духа. Але він "думками не подібний до смертних". Так на початках грецької думки зустрічаємо не лише ідею єдинобожну, монотеїстичну ідею, але й монотеїзм дуже високого рівня, уявлення про Божество, що вже наближується до поглядів вищих релігій. Як прийшов Ксенофан до своїх поглядів, нам неясно: всі його уривки, що до нас дійшли, висловлюють його погляди в формі афоризмів, тверджень, для яких не подається ніяких доказів, крім критичних заміток на адресу популярного політеїзму того часу.

Негація "політеїзму" (многобожности) у Ксенофана знайшла відклику Парменіда з Елеї (народився коло 540 р.), який щоправда, продовжував розвиток думки Ксенофана в напрямку негації взагалі всякої многости в бутті — не лише божественному. І Парменід викладав свої погляди в віршах, в поемі, з якої дійшла до нас значна частина. Він вважає можливим довести розумовими доказами, що існування багатьох окремих речей — лише ілюзія, омана. Подаючи, правда, і думки про цю сферу ілюзії, Парменід зосереджує свою увагу на характеристиці сфери правдивого буття. При допомозі суто логічних аргументів він доводить, що правдиве буття має бути єдине, неподільне, без початку та кінця в часі, незмінне, нерухоме і має форму кулі. "Замість очей" Парменід вживає при переведенні доказів розуму. Передпосилка (засновок) його аргументації: небуття немає. А якщо немає небуття, то неможлива зміна, рух, множність і т. д., — бо буття мало б рухатися туди, де його (буття) немає, окремі частини буття мусіли б бути віддалені одна від однієї небуттям, а небуттям, і т. д. Яка потрібна була віра в силу розуму, щоб на підставі логічної аргументації сумніватись і навіть відкинути існування того змінливого світу багатьох речей, про яких подають нам свідоцтва наші змисли! Але не тільки шлях до правдивого буття є думання, правдиве буття саме є думання, хоч Парменід не заперечує ані його просторости, ані матеріяльности, — розрізнення матеріяльного та духового світу — дуже пізній продукт грецької думки. Буття Парменіда є разом з тим і божественне, або навіть божество саме!..

Останній видатній представник елейської філософії — 3енон (приблизно 490-430 рік), що пише вже прозою, подав головно численні аргументи (з яких нам відомі лише кілька) проти існування руху, зміни многости речей світу, простору, змислових якостей. Він відкриває в цих поняттях суперечності та парадокси: рух стріли є ніби шерегом станів спокою; де знаходиться стріла, що летить? Не там, де її немає, але й не там, де вона є, бо її перебування в певному пункті було б спокоєм, а не рухом; рух ми можемо розумове уявити собі лише як шерег станів спокою. Але рух до того складається з безмежної кількости елементів, а ми не можемо собі уявити та розумом зрозуміти, як ця безмежна кількість дає в цілому якісь закінчені в собі обмежені урізки простору: щоб прийти до пункту всередині, дійти до цієї половини шляху, треба пройти половину цієї половини і так далі: отже об'єкт, що рухається ніби "ніколи" не пройдк й найменшого відтинку простору, бо він раніш має пройти безмежну кількість дрібніших відтинків. Так саме ми не можемо зрозуміти, як "бистроногий" Ахіл може догнати черепаху (желву), що повзе поволі, — бо як він прийде в той пункт, де черепаха була на початку бігу, вона встигне вже пересунутись хоч на маленький простір наперед; коли він прийде туди, вона знову встигне пересунутись далі і так далі без кінця: черепаха завше мусить знаходитись хоч би на який малий простір попереду найскоршого бігуна грецької мітології. Дальші "парадокси" напрямовані проти поняття безмежного простору, проти абсолютного виміру скорости руху. Незрозуміле й повстання змислового приймання: коли падає одне зернятко, ми цього не чуємо, падає два зерна — теж ні, три — теж ні, але як висиплемо цілу міру, повстає чутний шум, що його утворює ніби сума великої кількости беззвучних процесів.

Парадокси Зенона не є якась логічна іграшка — вони почасти є предметом уваги учених і досі, бо Зенонові дійсно вдалося знайти внутрішні суперечності в основних логічних поняттях руху, зміни, многости... Ці суперечності є ознакою того, що розум не здатний, не здолає цілком охопити живу дійсність. Зенон не сумнівався в силі розуму і, як інші елеати, приходить на основі своїх парадоксів до висновку, що наявний світ є ілюзією.

5. Геракліт

Сучасником Парменіда (між 540-475 рр.) був Геракліт — з Ефесу в Малій Азії, може найглибший, ба навіть "темний" у своїй глибині, представник філософії досократичного часу.

Геракліт не тільки не сумнівається в реальності змін, — більше — зміна є для нього єством речей: не можна два рази ввійти в ту саму річку, бо вона за той час вже стала інша, вже змінилась. Але ця постійна зміна і є єдинне незмінне, себто дійсне буття у світі. Геракліт знаходить для цієї зміни образ у тому з матеріяльних елементів, що є найбільш змінливим, непостійним. Все є "вогонь". Що цей вогонь у Геракліта є лише образом, показують інші уривки Геракліта (здається твір його, в цілому страчений, був збіркою афоризмів), в яких зустрічаємо силу інших образів постійної зміни; їм усім спільне лише одне — зміна та перехід межи протилежностями: дійсність так саме ніби потік: "хто входить у ті ж хвилі, до того весь час течуть нові води", ба "все тече"; так саме дійсність є ніби гармонія, що повстає з різних тонів, які "розходячись, з'єднуються"... Дійсне буття (заховане за тим, що ми його бачимо) є повне протилежностей, які Геракліт вичисляє: "безсмертне, — смертне, смертне — безсмертне; вони жиють взаємно смертю один одного та вмирають життям", "зв'язані: ціле й неціле, єдність, — роз'єднаність, співзвучність — різнозвучність, і з усього єдине і з єдиного — усе". Протилежності ніби підтримують або зумовлюють одна одну: "хвороба робить приємним здоров'я, нещастя — добро, голод — ситість, праця — спокій", переходять, перетворюються одна в одну: "завжди одно й те саме живе в нас: живе й мертве, бадьоре та спляче, молоде й старе: це перетворюється в те, й те — знову ж в це", або, говорячи вже мовою "іонійських натурфілософів": "холодне теплішає, тепле — простигає, вогке — сохне, сухе — стає вогким", цей процес є ніби "обмін" усього на вогонь, та знову навпаки "обмін" вогню не все інше, як золото обмінюється на крам. "Вогонь живе смертю землі, і повітря — смертю вогню, вода живе смертю повітря, і земля — води". Все проходить той самий шлях "догори" й "до долу". До певної міри Геракліт дивиться на світ так само, як і елеати, бо і для нього дійсність — не в наявному світі, а за ним захована, невидна очам, приступна лише розумові. Та в протилежність до елеатів, Геракліт, як ми бачили, не боїться знайти в дійсності парадокси та протилежності, навпаки він переконаний, що все такими протилежностями та парадоксами повне. Щоправда, — протилежностями, що не стоять спокійно одно проти одної, а "борються", сперечаються між собою, ведуть "війну", — так повстає в нього образ війни, яко єства світу: "війна є батьком усього, царем усього", бо з неї і повстають протилежності, — "одних вона робить царями, інших — людьми, одних — рабами, інших — вільними", "треба знати, що війна є загальне: що право — боротьба і що все через боротьбу та конечність приходить до життя".

Протилежності та зміни — не лише на поверхні буття, в зовнішньому світі, а і в єстві речей самому та в найвищому бутті — "Бог є день і ніч, зима літо, війна мир, голод та пересиченість, він змінюється, як вогонь..." Але важливо, що Геракліт у згоді з своїм переконанням, що "заховано гармонія сильніше, аніж наявна", вірить, що над усім панує якийсь загальний закон, для якого він знаходить, так само, як і для єства світу, численні образи та назви, головне "розум" та "логос" (власне "слово", пізніше "логос" визначало вже переважно певну розумову здібність; відоме те значення, як прийняло це слово в християнській думці "Логом" — "Слово" — Син Божий, від Геракліта бере початок розвиток цього важливого поняття). Цей "логос" — однаковий для всього — не утворив ані Бог, ані людина, він був завжди, і є, і вічно буде живий вогонь, що в міру спалахує та в міру згасає", все йому підлягає — бо "як можна заховатися від того, що ніколи не загине". Для цього логоса Геракліт знаходить і інші назви: (божественна) Справедливість, Необхідність, Природа, Доля (слово, що в староукраїнському тексті візантійської хроніки Гамартола зустрічаємо в його візантійській формі "Імарменія"), нарешті Розум. Релігійна закраска уявлень Геракліта про цей самовладний принцип життя світу очевидна; тому й пізніше зустрічаємо уривки з Геракліта і в християнській літературі. Але немає сумніву, що в Геракліта цей принцип не цілком самостійний, та навряд чи є індивідуальною особистою (персональною) істотою, як християнський Бог: Геракліт — як і елеати — є скорше представником того уявлення про тотожність або найближчу сполуку, з'єднання Бога і світу, що пізніше дістало назву "пантеїзму".

Геракліт, як і елеати, різко полемізує проти народніх вірувань. Але — також і проти політичної етики тодішнього грецького світу. Він, мовляв, цар-жрець, як переказує традиція, є прибічником аристократичного правління, правління "ліпших", тих, в кому втілений Розум, та хто до голосу цього Розуму прислухається та йому підлягає. "Закон є слідування волі одного". "Один є для мене вартий десяти тисяч, якщо він є найліпший". І індивідуальна етика Геракліта так само "аристократична", основуючись на вимозі йти за вимогами Розуму, "пізнавати самих себе", пізнавати той Логос, який, на його думку, "належить душі" людській. Але люди, ті не "найліпші", що мають "варварські душі", що слідують за голосом своїх "бажань", що прислухаються до співців, живуть так, ніби мають свій "власний розум", або слідують таким "злим свідкам", як очі й уші (змислове пізнання), повні "самовпевнености", переслідують та виганяють з міст саме "найліпших". Між тим "для людей не було б краще, як були задоволені усі їх бажання", "якби щастя полягало в тілесних почуваннях, то треба було б назвати щасливими волів, коли вони дістають для їжі горох". Своїм землякам, Ефесянам, що повиганяли "найліпших", Геракліт радить навіть усім "повіситись за чергою, залишивши місто недоліткам". Отже, Геракліт дивиться на політичну дійсність песимістично. Між тим "усі людські закони черпають сили з одного — божого. Бо цей панує, поскільки сам хоче, і його досить для всього, й усе — в його владі".

Філософія Геракліта мала вплив, одначе, не як ціле (нам навіть неясно, чи можемо говорити про закінчену "систему" його думок), а окремими своїми думками. Пізніше його послідовники (Кратил ще за часів молодости Платона) були вже лише скептиками та "нігілістами", ніби приєднуючись до скептичної течії "софістики" (див. далі). Але впливи його сягають аж до новітніх часів (Гегель).

В уривках Геракліта вперше зустрічаємо в грецькій мові слово "філософ".

6. Спроби примирення

Попередні течії поставили одна супроти однієї дві різні тези — дійсне буття є незмінне, стале (пітагорейці, елеати) — і дійсне буття є змінливе, ба навіть зміна сама. Природні були спроби примирити ці точки погляду. Спроби поєднання йдуть одним і тим самим шляхом, — філософи визнають ту характеристику єдиного, що її дають елеати, відкидаючи лише єдність дійсного буття, — але існування змін, руху теж визнають, пояснюючи їх якимись комбінаціями окремих елементів дійсного буття. Таким чином є змога, визнаючи незмінність субстанції, зрозуміти зміну, рух, розвиток.

Найстарша спроба такого типу належить Емпедоклові в Сіцілії (друга половина V віку), філософові, що де в чому переймає традиції пітагорейці в (спосіб життя) і найближче з усіх грецьких філософів наближається до типу релігійного реформатора. Емпедокл учить (у своїй філософічній поемі, з якої збереглася значна частина) про існування чотирьох незнаних елементів: землі, води, повітря й вогню. На них впливають дві сили — Любов та Ненависть, що з них за чергою то одна, то друга дістає перевагу. Так до питання про субстанцію, що ставили перші грецькі філософи, приєднується не менш важливе питання про ті сили, які керують світовим процесом. Щоправда, вже раніше як така сила (закон) нам відомий "Логос" Геракліта. Але Емпедокл, характеризуючи ближче ці обидві сили та характер їх чинности, робить дальший крок наперед. Обидві сили мають закраску Божественного буття. Вони схарактеризовані вже своїми іменами "психологічно". Критикуючи народні релігійні вірування, Емпедокл ближчий до традиції грецької релігії, аніж елеати або Геракліт.

Значна частина його поеми була присвячена історії світу. Любов та Ненависть виступають тут, як сили тяжіння та відштовхування. Коли панує або переважає Любов, усі елементи змішуються в велику кулю, в якій все неподільне, нерозрізнене: цей божественний, самозадоволений, самодостатній Сфер (слово, що Емпедокл вживає, ніби як власне імення) нагадує нам абсолютне буття елеатів своєю формою та своїми властивостями. Але помалу починає посилюватись Ненависть: вона розділяє та розриває елементи. Сфер розсипається, так повстає наш світ. Фантастично-поетична картина, яку малює Емпедокл, подає нам зміст його уявління про будову та життя світу. Розподілені елементи знаходять собі властиве місце в цьому світі: посередині земля, коло неї вода, навколо повітря, на зовнішній периферії світу — вогонь. Постає жива матерія, спочатку рослини, які, на думку Емпедокла, мають психічне життя, та в яких він перший помітив існування статевих ознак. Живі тварини повстають своєрідним шляхом — з землі породжуються окремі органи тваринних тіл — окремі голови, руки, плечі, очі тощо. Вони сполучуються випадково, повстають дивовижні істоти: мішані з частин людських та тваринних тіл, такі, що складаються з самих рук, такі, що є напівчоловіки, напів-жінки. Ті з них, що непристосовані до життя, що не можуть розмножуватись, загибають; залишаються ті, що здібні до самостійного існування та можуть продовжувати існування породи. Так знову, як ми це зустрічали вже в Анаксимандра, з'ясовано повстання доцільних істот з випадку, думка, що грає пізніше чималу ролю (Демокрит, епікурейці, в нові часи майже усі теорії еволюції аж до дарвінізму).

В історії повстання світу зустрічаємо багато цікавих окремих думок, важливих в історії грецької науки, зокрема природознавства. Але розвиток світу не закінчується повстанням розподілених окремих речей, живих та неживих. Сила Ненависти має діставати все більший вплив, при її безроздільному пануванні повстає невпорядкований хаос, з якого знову під впливом Любови, коли приходить черга її більшого впливу, постає єдність, а в кінці знову Сфер. Цей процес має повторюватися знову та знову. До речі, цілком не ясно, в якому періоді ми живемо: чи це є час, коли посилюється Любов, чи Ненависть. В кожнім разі ще вище, аніж ці дві сили, закрашені, як вже згадано, релігійно (для Любови Емпедокл вживає також імени грецької богині: Афродита), стоїть загальний світовий закон: "Закон про те, що є справедливе, розлягається широко і далеко по всюди панівному Етеру (=ефіру) та по безмежному сяйві неба"...

Релігійне реформаторство Емпедокла сполучує його з традиціями пітагорейців (що були чинні в тих самих околицях грецького світу). Він теж вірить в переселення душ, безсмертних, що з людських тіл по смерті тіла мають переходити до інших людських або й тваринних. І він хоче досягнути ліпшої долі для душі по смерті шляхом "очищення" (катарсис, поняття, що грає пізніше визначну ролю в грецькій нехристиянській та християнській містиці). Він вимагає не тільки морального життя, але й певної "техніки", до якої належить м. ін. вегетаризм, — бо в тілах тварин жиють душі, почасти людські, можливо душі наших приятелів, родичів. Успіх проповіді Емпедокла, в протилежність майже тисячелітньому впливу пітагорейців, був лише тимчасовий, його "секта", здається, загинула з своїм основоположником.

Анаксагор (500-428) з Малої Азії, жив в Атенах, як приятель відомого політика Перікля. Анаксагор вважав незмінними субстанціями окремі гатунки матерії, відомі нам з повсякденного життя: воду (але солодку й морську, як різні субстанції), м'ясо, кості, каміння і т. д. Ці субстанції розпадаються на дрібні частинки (гомеомерії — "подібночастинні"), з змішування яких повстає все на світі. Процесом змішування або розділення керує світова сила — розум (або "дух" — по-грецьки "нус"). Ближчі деталі думок Анаксагора нам не відомі. Але із не численних уривків його творів нам ясно, що його завдання було легше, аніж попередніх філософів: розум, що володіє "усяким знаттям та великою силою" керує ззовні матеріяльним буттям, впорядковує світ доцільно та гармонійно; розумність сили, що править світом, з'ясовує доцільну будову світу. Анаксагор ставиться скептично до народніх вірувань в божественність матеріяльних об'єктів (нпр. сонця). Якщо його розум, здається, ще не цілком позбавлений матеріяльних ознак (його розум або дух "найтонша та найчистіша з усіх речей"), то все ж можемо вважати його представником монотеїстичного теїзму, уявлення про єдине духове Божество, що панує над світом ззовні.

Найбільший успіх мала третя спроба примирення, т. зв. "атомістів" (Левкіп, про якого нічого ближче не знаємо, та Демокрит — у другій половині V в. до Р.Х.). Атомісти так би мовити, безмежно зменшили сферичне дійство буття Парменіда: на їх думку, дійсне буття є атоми, дрібні неподільні частинки, що рухаються в пустому просторі. Атоми відрізняються між собою формою, положенням та порядком (як літери А та N, N та Z, АN та NА). З їх комбінацій повстає все в світі. Все на світі відбувається з необхідністю, під впливом певних причин. Світ повстає тим не менше ніби "випадково", коли атоми чомусь скупчи-лися в одному місці, повстає вихор, в якому (як це буває при просіванні зерна) зібрались докупи подібні один до одного атоми і так повстали речі на цілий світ. Пояснення, отже, суто матеріяльне, якоїсь духовної причини (як Емпедокл, Анаксагор) атомісти не припускають! "Атомізм" відроджувався ще не раз в історії. В атомізмі Демокрита зустрічаємо основні риси усіх пізніших матеріялістичних теорій: спробу вивести якості з математичних, зокрема геометричних, властивостей матерії; спробу звести усяку доцільність на той "одбір" доцільного, що повстає випадково, який відбувається сам собою, "стихійно"; нарешті уявлення про невідхильне непереможне панування в світі необхідности, яку атомісти уявляють собі як "закон природи", чинність якого цілком механічна. Думки ці намічені були попередниками Демокрита; в нього вони лише дістали суворо матеріялістичну закраску, що з'ясовується головно тим, що він не припускає існування ніякої самостійної свідомої сили, зокрема божественного буття. "Атомізм" грав і пізніше в історії науки велику ролю та відроджувався не раз в історії думки, поки атоми не розбила сучасна фізика, відкинувши не лише їх неподільність, але наближуючись і до уявлення про нематеріяльний характер матерії взагалі (Едингтон, Джінс) та зруйнувавши і саме поняття природної необхідности (Гайзенберг). Атомізм, тим не менш, навряд чи відограв свою ролю.

Демокрит висловлював і думки етичного змісту (уривки в старо-українській "Бджолі" VIII віку під ім'ям "Демокрита"). Він вимагає чинити добро не для якоїсь користи, зиску, а для добра самого. Цей великий пункт погляду і спричинився до пізнішої популярности етичних сентенцій Демокрита. Як він сполучував думку про загальну необхідність з цими високими моральними вимогами, нам не цілком ясно: з великої літературної спадщини Демокрита залишились лише хоч порівнююче й численні, але за обсягом незначні уривки.

II. ПЕРІОД РОЗКВІТУ

7. Софісти

Вже Анаксагор, а ще більше атомісти виявляють настрої, які можна назвати "просвітницькими" і які час від часу з'являються в історії духовного розвитку людства. Просвітництво, або просвіченість (яке в найпослідовнішій та найяскравішій формі зустрінемо у Франції в XVIII віці та в Росії в другій половині XIX віку) є переконання, що при допомозі розуму людина може досягнути найдосконалішого індивідуального стану, дійти до найліпшого соціяльного устрою, що розум є єдиний шлях до справжнього пізнання; ця віра в силу розуму, в часи просвічености є некритична, — "просвітники" не бачать тих кордонів, що обмежують чинність розуму, права його в моральній, соціяльній та навіть інтелектуальній сфері. Некритична віра в силу розуму, що не знає своїх власних меж, наповняє просвітників таким ентузіязмом, що вони піддають розумовому розборові все, що тільки можна: традицію, історію, права та звичаї, почуття та волю людини, суспільні установи та закони і т. д. Перед натиском розуму, що не розуміє законних меж свого застосування, падають (хоч би лише ілюзорно) всі перепони, — просвітники звичайно з великою енергією негують традиції та закони, моральні та юридичні норми, звичаї та закони людського серця і т. д. Переоцінюючи силу та права розуму, просвітники йдуть зі своєю пропагандою в найширші кола. Вони дійсно розповсюджують освіту, але розповсюджують і сумніви, в основах суспільного та морального ладу, а ще гірше — розповсюджують наївне переконання серед напівосвічених людей, що вони досягли такого високого розумового рівня, з якого можуть суверенно судити про минуле, сучасне й майбутнє, відкидаючи те, що ще недавно було загальноприйняте, висуваючи нові вимоги, ідеали та програми реформ. Не треба казати, що дуже багато з цих переконань просвітників є, як виявляється пізніше, помилками, хибними віруваннями, що ніяк не ліпші, аніж ті традиційні "пересуди та забобони", проти яких борються просвітники. Іноді навіть забобон приходить тут на зміну традиційним релігійним віруванням.

Подібний настрій поширився в Греції під впливом успіхів грецької науки та в тіснім зв'язку з господарським та політичним розквітом Атен... Представники грецького просвітництва дістали назву "софістів", що означала первісно просто "мудреця" або "знавця, але пізніше в зв'язку з гострою критикою, що її скерували проти них Сократ та Платон, стало словом з негативним значенням, не цілком обгрунтованим. Серед "софістів", про яких маємо тут згадати, є кілька людей, що заслуговують на цілковите визнання історика грецького духа. А в цілому "софісти" заслуговували і на визнання їх сучасниками, бо це були люди, що почали публічне систематичне навчання, популяризацію наукового знання свого часу, публічні виклади за платнею. Саме ця педагогічна діяльність посилила скептицизм софістів: усний виклад приводив до того, що викладач та слухачі почали вже занадто високо цінити вміння доводити і спростовувати думки, вміння переконувати. До цього спричинились і демократичні конституції грецьких держав, в яких ораторське вміння грало занадто вже визначну ролю.

Протагор (485-415) з Абдери, що жив головно в Атенах, є скептиком "людина — є міра всіх речей". Існування богів непевне. Нам неясно, чи людина "взагалі", чи окрема людина, — в кожнім разі Протагор стремить своїм твердженням встановити на місце певности в існуванні абсолютної правди й об'єктивного пізнання, певний суб'єктивізм та релятивізм. Тому Протагор може завданням своєї реторики вважати доказ кожної думки, роблячи "слабшу думку сильнішою". Об'єктивні критерії правди він відкидає. Він сумнівається в існуванні богів. Він вважає, що держава є людська установа, що повстала з людських потреб, тому закони людського співжиття є (свавільно) встановлені людьми, вони ані божеські встановлення, ані повстали на основі "природи", себто з певною внутрішньою необхідністю.

Горгій з Леонтин в Сіцілії, що теж був чинний в Атенах, ще загострює скептицизм: "нічого не існує: якби що існувало, його неможливо було б пізнати, то неможливо було б це пізнання передати іншим".

Продик з острова Кессу має значення в історії дослідження мови, як дослідник граматичних питань, а зокрема "синоніміки", себто розрізнення значення подібних сенсом слів: таке розрізнення має велике значення і для філософії, уточнюючи термінологію та думання.

Софісти, здається, й Протагор, якого думки передає, тільки чи об'єктивно, Платон відкинувши думку про вічність суспільного життя, зацікавились і питанням про встановлення держави та суспільства, з'являючись таким чином першими працівниками над філософією історії та культури. Тут зустрінемо спроби винести сучасний стан з первісного примітивного стану людства. Відкидаючи об'єктивне значення законів суспільного життя, дехто з софістів приходив до теорії диктатури "сильної людини" та до негації будь-яких моральних принципів в політиці (зокрема "тиран Критій", досить сумнівна постать атенської політики, а також інші, почасти нам відомі лише з викладу їх думок в творах Платона — знову треба запитати чи цілком об'єктивних). Може найцікавіші думки атенського софіста Антифон а, що стали тепер приступні в уривках папірусів: він вчить про повну рівність людей, ба навіть рівність людей і тварин; людське суспільство має бути вибудоване на основах природних, за якими всі люди вільні та рівні.

Не треба думати, що скептичні, радикальні (в той чи інший бік — в грецькому світі оборона тиранії була серед демократично організованих держав-міст також формою радикалізму) та нігілістичні теорії виключно панували серед софістів: маємо, щоправда, й анонімні твори, що цілком підтверджують традиційну негативну оцінку софістів (як от паралельні промови самого автора, що однаково рішуче обороняють протилежні погляди!), але поруч з цим маємо і твори, що є серйозною спробою популяризації тодішньої науки. Із згаданих софістів Продик, Антифон, а почасти й Протагор серйозно ставились до тих проблем, якими займались, та хоч їх теорії не подавали багато позитивного, але не треба забувати, що вони — як і чимало інших "софістів" тих часів — багато спричинились до розповсюдження наукового знання та до пробудження інтересу до нього в ширших колах грецького світу.

8. Сократ

Сократ (469-399) здавався сучасникам одним з софістів. Бо й він зібрав коло себе гурт своїх атенських земляків, в розмовах з якими обговорював ті самі питання, що цікавили й софістів. Та він охоче "навчав" і тих, хто не належав до тісного кола його друзів. Він охоче сперечався з софістами та зумів у багатьох таких сутичках довести непевність, неповноту та помилковість їх "знаття". Земляки не звертали уваги на те, що Сократ не брав платні за своє "навчання" і не помічали здебільша того, що тенденція, яку провадив Сократ, була цілком протилежна тенденції софістів. Сократ був переконаний в існуванні певного та правдивого пізнання і хотів встановити, якими шляхами можна його досягнути.

На жаль, наші відомості про Сократа досить скупі, він сам нічого не писав, або по меншій мірі не публікував, так що вже його учні не могли спиратись на якесь його писане слово. Учні Сократа, що вважали себе вірними його науці, дуже далеко розходяться в викладах його поглядів. Славетні письменники Платон та Ксенофонт подають виклади його думок, що не мають між собою майже нічого спільного (крім тематики): немає сумніву, що Платон вкладає в уста Сократа свої власні погляди, і вченим довелося чимало попрацювати, щоб хоч скільки-небудь ймовірно виділити з скарбу платонівських думок те, що, власне, Сократові належить; блискучий письменник, аристократ та вояк, Ксенофонт, може, й дає в своїх викладах мало свого, але немає сумніву, що він Сократа розумів дуже мало.

Шляхи до правдивого пізнання є ті, що їх пізніше систематично дослідила логіка. Сократ вказував в першу чергу, як здається, на потребу дефініції всіх понять, про які йде мова, та на їх правильного поділу (клясифікації). Помилка дефініції (або її брак) та поділу ведуть до помилкових висновків. Сократ практично показував, я к вести доказ у розмові, ставлячи співрозмовцям питання. Це є "сократична метода", яку Сократ звав сам "маєвтикою", себто "бабуванням", "акушерством", бо це є поміч при "народженні думок".

Сократ був переконаний, що кожна людина здібна пізнавати правду. Платон унаочнив це в гарному діялогу "Менон", в якім він малює, як Сократ шляхом своєї методи приводить навіть цілком неосвіченого раба до зрозуміння досить складних геометричних теорем, та навіть приводить його до того, що він сам ці теореми "винаходить". В більшості випадків маємо зображення Сократа, в розмовах про питання суспільного та морального життя: тут (за спільним свідоцтвом Платона та Ксенофонта) він йшов шляхом відбирання аналогій, на підставі яких була змога подати ті дефініції та клясифікації, на які Сократ, здається, клав найбільшу вагу. Сократ мало цікавився філософією природи (хоч він ніби в молодому віці й займався філософією Анаксагора). Його інтереси спрямовані на людину та суспільство. З цих його інтересів випливали й його думки на логічні теми та його своєрідна метода. Самопізнання є джерело пізнання в цих галузях поняття. Та Сократ досить часто обмежувався лише на спростуванні посилкових поглядів софістів або інших своїх співгромадян. В зв'язку з цією полемікою проти переконаних в правдивості своїх поглядів співрозмовців вживав Сократ свого "іронічного" вироку: "я знаю лише, що я нічого не знаю", — це поняття про межі свого знання є, в кожнім разі, теж позитивним результатом.

Правдиве пізнання було для Сократа тим важливіше, що він — як і деякі інші грецькі мислителі — вважав, що доброчинність грунтується на пізнанні та що людина, яка знає, що є добре, тим самим мусить і добре чинити. Доброчинности можна навчитися. Щоправда, Сократ сам посилався в обгрунтуванні власних вчинків іноді на якийсь внутрішній голос ("демона"), що по меншій мірі утримував його від помилкових кроків: це уявлення споріднене з пізнішим уявленням (тоді ще такого не існувало) про "голос сумління", так що можемо визнати Сократа лише з обмеженням представником "інтелектуалізму" в етиці.

Проти Сократа було піднесене обвинувачення в безбожності, як і проти Анаксагора, Протагора, пізніше Арістотеля та псуванні молоді. Присуджений до смерти, Сократ не використав можливости втекти з Атен, а виконав вирок (треба було випити отруту). Це конфлікт грецької держави з її "найліпшим" громадянином виявив якусь внутрішню хибу античної державности, що не хотіла залишити місця вільній суб'єктивній духовості.

Трагічна доля Сократа, що довела наочно його людську величність, надала його постаті рис мученика та чимало спричинилась до повстання тієї літератури, що зв'язана з його ім'ям. І Платон і Ксенофонт пишуть "апології" (оборони) Сократа, спираючись на його мужній поведінці перед судом. Платон в своїх діялогах показує, які мотиви керували Сократом, коли він не бажає рятувати життя втечею, а також малює (діялог "Федон") останні години його життя в в'язниці. І в християнському світі Сократ залишився зразком нехристиянського "праведника".

9. "Сократичні школи"

Особа та доля Сократа зробили на його оточення значно більший вплив, аніж його (неписана) наука. Власне лише в небагатьох пунктах т. зв. "сократичні школи" дійсно зв'язані з Сократом. В більшості, навіть основних, думок своїх систем ці школи розходяться між собою.

Так звана "мегарська школа" (від міста Мегари) присвячувала свою увагу головно питанням (формальної) логіки та лише в тій тісній сфері придбала значення. Важливе, що саме повстання тієї течії достатньо показує, що думки Сократа (хоч може ним самим і не сформульовані) на теми логіки (теорії доказу!) звернули на себе увагу сучасників та прибічників.

Найбільшу популярність придбала, має об'єктивно найбільше значення, та змогла проіснувати, як філософічна течія довший час, відродившись в останні роки античности, так зв. "кінічна школа" (=циніки) на чолі з учнем Сократа Антистеном (444-369). Кініки перші поставили в центр філософування ту тему, що в пізніші часи була основою для "етичних шкіл" (див. далі), тему "внутрішньої свободи" людини, її незалежности від зовнішнього світу. Сократ був для них, здається, не стільки теоретичним керівником, скільки ідеальною постаттю праведника, що досягнув реально ідеального для людини морального стану.

З Сократом Антистена поєднує переконання, що головне завдання людського пізнання полягає в розв'язанні питань індивідуальної та суспільної моралі. Мудрість та доброчинність зв'язані між собою. Але погляди Антистена вже тому мусять в основі відрізнятись від поглядів Сократа, що Антистен зовсім інакше дивиться на пізнання: він не просто байдужий до теоретичних наук, він є їх ворогом, бо вони відтягають людину від пізнання того єдиного, що є потрібно знати: шляхів правдивого життя. Він не поділяє тієї високої оцінки розуму, яку, за іншими оцінками (зокрема Платона) мав Сократ — Антистен тримається, як деякі софісти погляду, що єдине джерело пізнання є змисли і ставиться скептично до самої можливости розумового пізнання, нпр., загальних понять. Тим більш вороже мусів він поставитися до теорії ідей Платона: Антистену або його учням приписувано вирок, що, мовляв, "я бачу коня, але не бачу "кінськости" (платонівські ідеї), на це Платон мовляв, відповів: "Це тому, що орган, щоб бачити коня (очі) в тебе є, а органу, щоб бачити "кінськість" (розуму) ти не маєш". Кініків брак розуму мало занепокою-вав. Фактично їх практичний доброчин будувався не на розумовій мудрості, а на "згоді з природою", на свідомому обмеженні на задоволенні лише найпримітивніших потреб. Шляхом такого самообмеження людина може досягти стану блаженства (евденомії, — можливо, що це поняття було вже в Сократа), що є свобода від зовнішнього світу, зокрема від культури. Брак потреб, отже, веде до блаженства, до "внутрішньої свободи". Найбльш ворожою силою, що перешкоджає досягненню цього ідеального стану, є стремління до насолоди (Антистен, як переказують, казав, що він ліпше хотів би бути божевільним, аніж насолоджуватись). Стремління до внутрішньої свободи приводило Антистена — в протилежність до Сократа — до індиферентности щодо суспільного життя. Також до народньої релігії Антистен ставився критично: "природне" є лише існування одного єдиного Бога.

Радикальніше розвинули думки Антистена його учні, а деякі з них і радикальніше провели ці думки в життя. Так славетний Діоген з Синопу. Життя згідне з природою він розумів, як наслідування простого життя тварин (звідси й назва кініків, від грецького "кіон — пес"). Відмовлення від потреб він довів до крайніх меж: побачивши, як дитина п'є, набираючи воду рукою, він закинув свій капелюх, яким користався раніше; замість будинку він оселився в бочці; від пана тодішнього всесвіту, Олександра Македонського, Діоген побажав лише одного — щоб той не заступав йому сонця, на якому він грівся. Численні анекдоти про Діогена малюють образ мудреця-аскета, що не залишився без впливу і на християнський аскетичний ідеал. Діоген, щоправда, йшов дуже далеко в критиці "пересудів", що панують в культурному світі: він "перечеканив цінності" (пізніш Ніцше, може нав'язуючись до цього вироку, говорив про потребу "переоцінити цінності"); у своїх втрачених трагедіях він обороняв, здається, навіть можливість шлюбів з ближчими родичами, можливість людоїдства; а зокрема в повнім розриві з грецькою високою оцінкою держави, відкидав взагалі державно-суспільну організацію, визнаючи повний комунізм (спільність жінок) та вважаючи себе "громадянином всесвіту". Найвидатніший учень Діогена, Кратес, знайшов в своїй жінці Гіпархії першу представницю філософічного думання та спільницю свого мандрівного життя серед жінок античности (щоправда, були вже легендарні жінки-філософи серед пітагорійців).

Певні мотиви кінізму не раз відроджувались в історії людства; не без зв'язку з цією традицією є і модерні стремління до опрошення — в Руссо та Льва Толстого.

Протилежний в основних пунктах світогляд розвинули т. зв. "кіренаїки", сократична школа, основоположник якої Аристип (435-355) походив з міста Кірени в північній Африці. Він теж визнає сократичне утотожнення доброчинности та мудрости, теж прямує до ідеалу внутрішньої свободи та евдимонії. Але його оцінка змісту евдимонії є протилежна тій, що ми її бачили в Антистена. Основне добро є насолода, (т. зв. "гедонізм" від "гедон" — насолода), до того насолода змислова; інші насолоди є лише другорядні. Чи "добрі" чи "злі" вчинки ведуть до насолоди, є цілком байдуже. Мудрець має вживати розуму, щоб добре вибрати насолоди та уникнути страждання. Щоправда, треба користатись насолодами так, щоб не бути від них в залежності, щоб заховати внутрішню свободу, треба володіти насолодами, а не бути самому в їх владі. Розумні люди, філософи, могли б добре жити один з одним; але суспільному життю, як такому, Аристип, зрозуміло, не надає ніякої ваги. Пізнання Аристип цінить лише, як засіб досягнути насолоди. Об'єктивного значення пізнанню він взагалі не надає.

Характеристичне, що один з послідовників Аристипа, Теодор, розвинув (не без впливу софістів, а ще більше Епікура) систему "войовничого атеїзму", разом з тим найпослідовнішого космополітизму та накидав усякі моральні обов'язки та обмеження, а другий, Гегезій, прийшов до переконання, що насолоди досягнути неможливо, отже, що життя є повне страждань, та закликав своїх послідовників до самогубства. Так мусіла закінчити ця в єстві нігілістична філософія.

10. Платон

Найвизначніший учень Сократа Платон (427-347), не дотримувався близько думок свого вчителя. Після його трагічної смерти Платон залишив на довший час Атени, куди повернувся десь коло 390 року, і заснував там приватну вищу школу, Академію, що стала зразком і для інших шкіл такого характеру. Виклади в Академії Платон переривав два рази для поїздок до Сіцілії (367 та 361 р.), де він робив спроби закласти ідеальну державу, — обидві спроби дуже невдалі. З викладами в Академії сполучена і письменницька діяльність Платона, — він викладав свої думки в діялогах та розмовах вільної форми, в яких майже всюди головну роль грає Сократ. Від Платона залишилось усе, що він написав, тай навіть більше того: деякі твори приписувано йому без достатнього права. Щоправда, спроби відмовити Платонові авторство якогось з більших та важливіших творів, що було свого роду "модою" в минулому віці, себе не виправдали. Лише деякі дрібніші другорядні діялоги помилково приписувані Платонові. Також текст їх заховався досить добре: окремі уривки, що знайдені між папірусами, показали, що ті місця, які модерні вчені пробували "оправити", читались так само вже в старі часи. Діялоги Платона належать до найліпших зразків філософічної літератури всіх віків та до найвизначніших творів світової літератури взагалі. Стиль їх дуже різноманітний — від гумористичних та піднесено-ентузіястичних до суворо наукових. Поруч із спробами суворо-логічного доказу думок маємо виклади ширші, популярніші, а іноді Платон переходить до зовсім іншого літературного стилю та розповідає "міти", — сміливі картини, а саме там, де він ніби не може ручитись за певність думок, що він їх подає, лише яко здогади, "гіпотези". В деяких випадках, на жаль, якраз оці "міти" лягли в основу пізніших популярних, а то й наукових викладів думок Платона. Платон де в чому зміняв свої погляди. Мусимо обмежитись пізнанням того основного в його думках, що залишилось без змін.

далі >>>


Фон


Фон

[ HOME ]

Архів Д.І.Чижевського
Фон Фон © ОУНБ Кiровоград 1998-2004 Webmaster: webmaster@library.kr.ua