· АВТОБИОГРАФИЧЕСКИЕ ЗАПИСКИ Г. И. НАРБУТА.
· Всеволод Кармазин-Каковський. ЮРІЙ НАРБУТ (1886-1920).
· Михаил КУЗМИН. Г.НАРБУТ (ПО ПОВОДУ ПОСМЕРТНОЙ ВЫСТАВКИ).
· Дмитрий МИТРОХИН. О НАРБУТЕ.
· Мстислав ДОБУЖИНСКИЙ. Воспоминания о Нарбуте.
· С. Белоконь. Георгий Нарбут.
· Л. Юниверг. КНЕБЕЛЬ И НАРБУТ. (Из истории русской детской книги начала XX века).

АВТОБИОГРАФИЧЕСКИЕ ЗАПИСКИ Г. И. НАРБУТА

Предлагаем вниманию читателей автобиографинеские записки Нарбута. Как пояснял Ф. Л. Эрнст, в чьем архиве хранится их копия, они были обнаружены Комитетом по устроению посмертной выставки произведений Нарбута 1926 года в Киеве среди другого имущества, оставленного художником1. По содержанию рукопись распадается на две части: первая (описание Нарбутовки) - написана карандашом на двух листах школьной тетради, вторая (начало автобиографий) - также карандашом, на листах разного формата. Доведены они до конца 1906 года и, очевидно, продолжены не были, так как далее следует чистый лист (Эрнст застал их три). Мы публикуем с небольшими сокращениями вторую часть рукописи - автобиографию Нарбута. Подлинник записок Нарбута хранится в архиве Киевского государственного музея украинского изобразительного искусства2. Из зачеркнутого в довольно небрежно написанной рукописи выносим в примечания лишь те места, которые дополняют смысл основного текста. Перевод с украинского осуществлен нами.

19/6 XII 1919 Киев
Георгий Иванович Нарбут Автобиография

Г.И.Нарбут. Художник Г.Магула. 1916г.Родился я 26 февраля3 (по старому стилю) 1886 года на хуторе Нарбутовка Глуховского уезда Черниговской губернии. Семья наша была довольно большая: у меня было четыре брата и две сестры. Отец мой, мелкий помещик со средними доходами, мало интересовался домашними делами вообще, а детьми в частности, и поэтому нашим дошкольным воспитанием ведала наша мать вместе с учителем соседнего села Яновки - Г. Сальниковым. До девяти лет я прожил в отцовском хуторе. В 1896 году меня отдали в подготовительный класс Глуховской гимназии. Тогда я впервые увидел город. С малых лет, сколько я себя помню, меня тянуло к рисованию. За отсутствием красок, которых я и не видел, пока не попал в гимназию, и карандашей, я использовал цветную бумагу: вырезал ножницами и клеил клейстером из теста. (У меня сохранилось несколько таких моих вырезок того времени). Первые мои годы обучения в гимназии ничем особенным не отличались. Почти с первых дней я заболел корью. Подготовлен к учебе в гимназии я был не особенно хорошо и учился неважно, так что в первом и втором классах “зимовал” по два года. Дальше учеба пошла лучше, но были “любимые” и “нелюбимые” предметы. История, словесность меня интересовали, а математика, например, наоборот. Первым моим учителем рисования был Навроцкий, а затем П. Р. Райлян, но они совсем ничего не дали мне, поскольку вообще их метод рисования не мог заинтересовать ребенка.

...Все время моего пребывания в гимназии я рисовал красками и карандашом без руководителей: что мог, как мог и что хотел. Меня очень заинтересовало при прохождении курса древнеславянского языка, как это в старину писались от руки книги, и я, найдя образец шрифта Остромирова Евангелия, стал пытаться писать по-старинному. Сначала переписал “Поучение Владимира Мономаха к своим детям”, затем “Евангелие от Матфея”, “Песню о Роланде” (готическим шрифтом с орнаментированными заглавными буквами). Это были мои первые опыты в графике.

К моей большой радости, я нашел в Глуховской публичной библиотеке художественный журнал “Мир искусства”. Этот передовой журнал, посвященный вопросам искусства и наделавший столько шума в художественном мире, произвел на меня очень сильное впечатление и натолкнул меня на тот путь художественного направления ретроспективистов-мирискусников, как их называли тогда, которым я и пошел. Безусловно, первые мои работы были несамостоятельны: много было подражания мастерам вышеуказанного круга. 1904 год выделился для меня тем, что я впервые принял участие в выставке. В Глухове тогда была. довольно большая “Сельскохозяйственная выставка”, и при ней был устроен “художественный отдел”. К участию в этом отделе был приглашен и я, где и выставил свои первые опыты в графике. В том же 1904 году была впервые напечатана и моя работа, на которую теперь я не могу без стыда смотреть. Это был раскрашенный графический лист - “Икона святого Георгия Победоносца”, издания “Общины святой Евгении” “Русского Красного Креста”. В этом издательстве для предлагаемых к публикации рисунков было жюри из крупных петербургских художников, и меня потом очень удивляло, как оно могло одобрить для издания такое мое “произведение”.

Наконец 5 июня 1906 года я имел в кармане “Аттестат зрелости”, хоть и неважный, покрытый почти одними “трояками”... Осенью мечтал попасть в Северную Пальмиру к своим, близким моему сердцу, “мирискусникам”... Сочинения Александра Бенуа об искусстве влекли меня, как некое сияние, из родного уголка на Глуховщине на север... Одно мечта, другое действительность... Целое лето мне пришлось воевать за право ехать в Петербург... Наконец, после многих просьб, угроз и ссор я с братом решил поехать в Глухов и сдать на почту прошение в Петербургский университет... Но вот в начале августа мы получили сообщение из канцелярии Петербургского университета, что “Георгий и Владимир Нарбуты зачислены студентами факультета восточных языков”. (Следует прибавить, что мы подавали прошения на “восточный факультет”, потому что не имели надежды быть принятыми на другой какой-нибудь.)

Начал ходить в университет...4. Перевелся сразу же с восточного факультета на филологический и думал как следует приняться за науки, но меня влекло к искусству, тянуло к художникам... Вскоре среди своих коллег по факультету я нашел несколько таких же, как и я, кто скучал без искусства. Среди этой молодежи сейчас помню фамилии П. Филатов, Н. П. Сычев, Лех... Мы и были основателями “художественного кружка” в университете. (Тогда уже там же был заложен и литературный кружок под наз- ванием “Кружок молодых”, на вечерах которого выступало немало крупных впоследствии русских поэтов и писателей.)

В это же время - это был конец сентября или начало октября - я познакомился с выдающимся уже тогда русским графиком Иваном Яковлевичем Билибиным. Раньше я знал его произведения только по репродукциям, - они были моим идеалом... Теперь я видел оригиналы, видел самого мастера. Познакомился я очень просто: в один из вечеров, в мрачном Петербурге начинающихся осенью так рано, я с дрожью и душевным волнением пошел к мастеру, чтобы поговорить с ним и показать ему для оценки свои работы. Он принял меня как-то сначала насмешливо... но потом мы как-то разговорились, он посмотрел мои рисунки, дал кое-какие советы. Спросил о моем финансовом положении и вообще о том, как я устроился в Питере, и, узнав о моем приключении с квартирой, где меня обокрали, переговорив с женой, - как я позже узнал, она была художницею М. Я. Чемберс-Билибиной, - предложил мне у себя свободную комнату за довольно небольшую плату. Это была для меня радость! Кажется, я бы все отдал за эту комнату!

Таким образом я познакомился с Иваном Яковлевичем и поселился у него... Брат мой, вскоре, правда, уехавший по болезни домой, поселился вместе со мною.

Вернусь к “художественному кружку”. Мы собирались вечерами в университете в свободной какой-нибудь аудитории своего факультета и работали: больше всего рисовали красками или карандашом “натуру”. Через месяц приблизительно мы задумали соорудить в той же аудитории, хоть на самый минимальный срок, выставку своих работ, сделать себе смотр: что мы делаем и стоит ли делать. Что ж, мысль была хорошая, энергии много, - выхлопотали какую-то аудиторию, сделали. Теперь нужно пригласить “старших”. Чтоб посмотрели да посоветовали...

Кого и как звать?! Много есть художников в Питере, много художественных направлений. Остановились на “мирискусниках”. Я еще с кем-то, сейчас не помню, пошел к Александру Бенуа, А. Остроумовой, Е. Лансере, К. Сомову, М. Добужинскому и И. Билибину и с трепетом душевным пригласил их на нашу “выставку”.

Должен сказать, что все они отнеслись к нам очень и очень благосклонно, особенно, сколько помню теперь, Бенуа и Остроумова, обещали и прийти и помочь советом. Выставка, как потом мне ясно стало, была слабенькой, ученической... Мастера действительно, как обещали, посмотрели эти наши “произведения” и тепло отнеслись к нашему кружку, советовали учиться, кое-что и хвалили даже, а кое-что и ругали... Обещали бывать на занятиях и руководить нашей работой, что действительно кое-кто и исполнил, например, сколько помню, И. Билибин и Е. Лансере... После выставки жизнь кружка шла своим чередом, собирались, рисовали, много с увлечением спорили об искусстве.

Жизнь моя у Билибина мне очень нравилась и принесла мне огромную пользу. Не будучи его учеником, я фактически учился у него. Когда он работал у себя в мастерской, то почти всегда звал и меня “за компанию” за свой стол рисовать. Он же достал мне и заработок: по его протекции издатель газеты “Русское Чтение” купил у меня для издания иллюстрации (сделанные еще в Глухове) к сказкам “Снегурочка” и “Горшеня”, а потом заказал мне несколько графических работ (обложку, рисунки загадок и концовки) для своего журнала...

...Без протекции, без письма от известного уже мастера к издателю не суйся - почти никогда ничего не выйдет. Сколько я обил порогов у Вольфа, Маркса и других петербургских издателей! Ответ один: “Так работы были бы подходящие, если б на нашу тему... Когда будет работа, напишем... Оставьте адрес и пр.”.

Потом ждешь, ждешь, и никогда никаких предложений. Наступили рождественские праздники, а вместе с ними приближался и конец кружку... На праздники меня потянуло домой на Украину. Хотелось поделиться впечатлениями от Петербурга.

Признаюсь, что не к старикам, не к родному дому меня влекло... Была там в Глухове у меня любовь, любовь эта уже продолжалась два года.

...На ...сером фоне жизни уездного города, лишенного культурных задач и интересов... кроме семьи П. Я. Дорошенко,. о которой я уже упоминал5, выгодно отличалось семейство Р. Г. Б[еловского]. Он сам был по профессии врач, некогда богатый помещик Новгород-Северского уезда, живший все время в Москве, только совсем недавно, приблизительно за два-три года перед тем поселился в Глухове. Его дочь М[ария} Б[ел6вская] и была моей любовью... Вот к ней из северной столицы я и спешил, хотел с нею видеться, разговаривать обо всех моих новых впечатлениях, а их было немало…

Должен сказать, что она со своей чуткой, светлой душою имела вообще влияние на мои работы того периода...6.

ПРИМЕЧАНИЯ
1 Рукописный отдел Института искусствоведения, фольклора и этнографии им. М. Ф. Рыльского АН УССР, ф. 13-4 Эрнста, ед.хр. 259, л. 1.
2 Фонд 1 Нарбута, ед. хр. 4.
3 Следует: “25 февраля”. См.: С. /. Білокінь. Про дату народження (...) Г. I. Нарбута.- Архіви України, листопад - грудень 1974, № 6, с. 71-72.
4 Хронология пребывания Нарбута в университете такова. 18 августа 1906 года поступило его “прошение” о зачислении студентом восточного факультета, отдела китайско-монгольско-японского. В том же году (соответствующее прошение не сохранилось) он перешел на историко-филологический факультет, а 16 ноября 1907 года подал прошение об увольнении. Уволен девятнадцатого (Государственный исторический архив Ленинградской области, ф. 14, оп. 3, т. 11, д. № 47128). 
5
Такого упоминания в тексте нет. Судя по характеру рукописи, следует предположить, что она сохранилась не полностью.
6
На этом текст обрывается. Дальше идет чистая страница.

“ИСКУССТВО”. - М., 1977, № 2

 

Всеволод Кармазин-Каковський.
ЮРІЙ
НАРБУТ
(1886-1920)

В ДЕНЬ 23 травня цього року завершилось 60 років з дня передчасної смерти 34-літнього високоталановитого мистця України Юрія Нарбута. Це був найбільший з українських графіків книжки нашого віку. Видатні теоретики та історики мистецтв різних націй, за цих шість десятиріч бурхливого життя вже опублікували змістовні статті та монографії про Нарбута. Але, на жаль, ще досі ніхто не зібрав докупи все відоме про життя і творчість цього своєрідного й блискуче зосередженого на основних творчих проблемах книжкової графіки майстра мистецтв. А те, що було опубліковано, насамперед, російською й німецькою мовами, а вже після того, з певним запізненням, українською мовою - все це за наших днів стало такою бібліографічною рідкістю, що тепер трудно розшукувати якісь матеріали про Нарбута, навіть по найкращих бібліотеках світу.

Великий талант Юрія Нарбута, в якому починали вже іскритися риси геніальності, першими признали росіяни (Білібін, Митрохин, Сидоров), мистецтвознавці й мистці скандинавського походження (Голлербах, Заузе) та німці (Ернст, Гауш, Кундерт).

Відомий російський мистець-графік, професор І. Білібін, сказав так: „Нарбут - величезний, майже безмежного розміру талант!" (Ф. Ернст).

На міжнародній виставці друку і графіки в Ляйпціґу (1914), Нарбут одержав золоту медаль і почесний диплом.

А серед українців, ще й дотепер є культурні родини, в яких про Нарбута, навіть особи захоплені мистецтвом, мають неясне уявлення.

Автор цієї статті з дитинства захоплювався працями Нарбута і дотепер високо шанує його творчість, тим більше, що був свідком того, в яких тяжких історичних умовах ця творчість доходила до найбільшого розквіту. Знає, якими велетенськими кроками Нарбут ішов вперед саме за найнеспокійніших років 1914-1920. Але Нарбут так і не зміг розгорнутися в повній мірі, відповідно до величезної творчої сили, закладеної в його натурі. Спробуємо заглибитися в ідейний бік нарбутівської графіки.

Творче цілеспрямовання Ю. Нарбута - в певній мірі інтуїтивне, а в більшій мірі свідоме, можна охарактеризувати, як стремління засобами графіки книжок гармонізувати естетичне, змістовне та гуманне буття людське. Про такі прагнення Нарбута - як у цілому всесвіті, так і в житті свого рідного українського народу - розповідали авторові цієї статті видатні українські мистці Василь Г. Кричевський та Михайло Жук.

Ще за шкільних років, як згадує Федір Ернст, у Нарбута проявилося захоплення мистецтвом у поєднанні з природою. З великою терпеливістю він змальовував з натури елементи живої природи: рослини зі всіма деталями, комахи і особливо любив збирати цілі колекції малюнків з великих метеликів, у яких тонко удекоровані крильця. А в гарні пейзажі любив подовгу вглядатися, а потім творче скомпоновував їх з уяви, маючи рідкісну пам'ять і здібність чудово схоплювати все характерне й головне. Нарбута в рівній мірі цікавили орнаментальні й сюжетні графічні композиції. Але в цих останніх, пов'язаних зі змістом літературного твору, він признавав не механічне й сухо відображене повторення всіх подробиць згаданих письменником, а дальший розвиток творчими силами мистця-графіка того, що задумав письменник. Цим Нарбут признавав рівноцінне значення письменника і мистця-графіка. Разом, вони мусять робити подвійно сильніший ефект психо-емоціонального діяння на людей такої співпраці, яка провадить до синтези літератури і графіки. На жаль, через коротке творче життя, залишилося мало ілюстрацій Нарбута, які можна було б поставити на одному рівні з його ілюстрацією, або фронтисписом до „Енеїди" І. Котляревського.

Нарбут домагався якнайбільшої гармонії в орнаментально-ілюстративній книжковій графіці, вбачав її в творчому поєднанні всіх елементів книжкової графіки, таких як шрифт, ініціяли, заставки, кінцівки, гармонізовані сторінки, титульний аркуш, переплет, обкладинка, ілюстрації, фронтиспис та книжковий знак. Кожна мистецька книжка має бути якнайкращим зразком вияву найголовнішого принципу гармонії: єдність в різноманітності. Синтеза книжкових елементів полягає в тому, щоб кожна високомистецька книжка мала свою пластичну ритміку, свою пластичну мелодику і все це - тісно пов'язане в одну цілість.

Пластична ритміка у Нарбута чудово поєднується з лінійно-пластичною мелодикою. Сталева та упевнена твердість руки у нього не перешкоджала робити легкі та жваві композиції. Така погодженість чіткості з реальною життєвістю, лаконізму із емоціональною виразністю, навіть схематичного спрощення з витонченістю деяких деталів, особливо наочно помітна в трьох його заставках: „Поезія" (1919), „Селянка з дитиною" (1919) та „Робітник" (1919). Ще більше витонченості в чудових ілюстраціях: до літери „Б" (брама, біси, бубон) та до літери „В" (Відьма, ведмедик, виноград, вітряк). В цих останніх ілюстраціях, з надзвичайною простотою і правдивістю народного гумору, рухливістю і графічною красою кожної подробиці, виражено лінійно-плястичний фольклор українського народу. Відьма на мітлі, нахилом своєї постаті дуже добре виражає динаміку.

Захоплюють своєю простотою графічних засобів, вишуканістю форм чорних плям та вселюдським ліричним настроєм три заставки: осінній вітер на хуторі Нарбутівка, повернення селян з поля додому та запущений парк. Середня - цікава тим, що косарі ввечері, повернулися з праці, а їм назустріч вибігла з радістю мала дитина. Разом з почуттям батьків до дітей, так зрозумілим для всіх народів світу, тут подано й такі національно-українські деталі, як стара верба коло хати та пліт з насадженими на коли горщиками (3 праці „Старовинні садиби Харківської губернії", 1917).

Вершини своєї творчости Нарбут досягнув в ілюстраціях до абетки.

Думаючи про те, щоб шляхом мистецтва впливати на гармонізацію життя свого народу серед усіх націй світу, Нарбут не забув навіть і добродушного, елегантно вдягненого негра, який, в ілюстрації до літери „Н” стоїть у стрункій позі з наміром розрізати ножицями нитку. Це є бездоганно витончений графічний малюнок з особливою нарбутівською технікою передання дерев.

З попередньою ілюстрацією становить творче змагання також витончена штрихова графіка ілюстрації до літери „Л". Масивний п'єдестал з виразною скульптурою льва - зліва, алея, яка уводить погляд у глибину - справа, білий лебідь на воді - на передньому пляні та ліра на кам'яному цоколі - все це дуже вдало поєднав Нарбут в одну привабливу своєю мальовничістю графічну композицію. Про цю саме працю композитор Попович сказав: це віртуозна графіка.

Багатьох захоплюють такі дві сильвети, насичені чорно-білими лініями і плямами ілюстрації: до літери “З” та до літери „Ф".

В них виявлено в графіці сильні мистецькі чинники психо-емоціонального впливу, а також їх овіяно ще й виразним почуттям любови до української батьківщини. Першу - причисляємо до композицій, перейнятих настроєм спокою. Вкрите свіжим пухнастим снігом мальовниче українське село в тиху зоряну ніч спить. Краєвид обрамовано на передньому пляні: зліва - засніженим деревом, а справа - високою дерев'яною дзвіницею. Заєць, який пробігає порожньою вулицею, не вносить ніякого зрушення в спокій села. Це є глибоко задумана і декоративно подана в соковитій чорно-білій графіці праця. Щодо змісту - видимий спокій в житті трудолюбивого села саме в ту пору, коли в історії українського народу почався такий неспокій, який перевершив дві страшні завірюхи минулого : татарської навали середини XIII віку та визвольних змагань Хмельницького середини XVII віку. Цю ілюстрацію Нарбута перейнято романтичним настроєм.

Інший характер має друга ілюстрація Ю. Нарбута до літери „Ф". Не тільки рухливі ефекти і сильвети гостей, які танцюють в парку, перед палатою, а й збуджена розмова гетьмана і кошового отамана - зліва, на передньому плані - все це вносить динамічний характер в цю композицію і становить активно діючий задум цього твору. Оскільки в попередній ілюстрації можна вбачати прояв заспокійливого чинника, так званого седативного, з погляду впливу на психіку - мінорного, в мистецькому розумінні, остільки в цій ілюстрації все виявляє внутрішнє і зовнішнє зрушення, властиве для так званого стимулятивного чинника, щодо впливу на психіку та мажорного з погляду мистецького. Це є графіка бадьора й збудлива, така, яка в окремих деталях і в цілому активізує процес сприймання.

Автора цієї статті ця ілюстрація здавна вражала; в добрій фоторепродукції висіла в кабінеті перед очима, але залишалася нерозгаданою.

Спочатку була така думка, що це є ефектний своєю жвавою мальовничістю та насиченістю цікавим персонажем пейзаж парку вночі, при палаті вельможі, під час розваг безпечного панства. Сюжет з середини XVIII сторіччя. Чорне небо прорізують вогневі смуги і гнуті лінії фаєрверків. Перед палатою, серед трельяжів, кущів та квітів танцюють елегантні панночки і панії в кринолінах, маючи коло себе світських кавалерів. В антуражі, в позах персонажу та в самому контрасті чорного й білого виявлено багато руху, дії, життя. Це є графіка „бурі та натиску".

Поступово вдумуючись в ідею цієї блискуче виконаної чорно-білої композиції, вся увага зосередилася на двох виразно профільованих сильветних фігурах переднього плану. Ближче до осередку композиції чітко вимальовується характерна постать останнього гетьмана України Кирила Розумовського. До нього несподівано прибув кошовий отаман Війська Запорізького з тривожною звісткою: після смерті цариці Єлисавети, на Україну насунулися чорні хмари ворогів, а Вельможний Гетьман, який вийшов з глибин талановитого народу, учився по закордонах і став аристократом, не зважаючи на загрозливий стан батьківщини, розважується тут, наче легкодумний юнак. Та ще й запрошує гостя граціозним рухом лівої руки, щоб і занепокоєний невеселими думками і потомлений швидкою їздою на коні отаман вдарив би лихом об землю та взяв би участь в цій розвазі, наперекір чорній ночі, яка огорнула рідний край. Може бути таке тлумачення цієї праці, та ще й із відтінком виправдання гетьмана, який зробив усе, що можна для рятування України.

Незадовго до смерті Нарбута, друзі прийшли відвідати його, вже в постелі важко хворого. Хтось запитав: який задум автора був під час розроблення ілюстрації „Феєрверк"? Нарбут пожвавішав. Відчув, що його графіка все більше захоплює не тільки досконалою технікою виконання, а ще й глибиною змісту. Просив присутніх подумати над цим і сказати через кілька днів.

Може виявиться збіг думок мистця і глядачів. Але, через короткий час Нарбута не стало і питання не з'ясувалося.

Теоретик та історик мистецтв, професор М. Мандес, бачучи цю працю, сказав авторові цих рядків: треба бути генієм, продовжувачем Дюрера і Рембрандта, щоб таким звичайнісіньким способом, як чорний туш на білому папері, передати глибоко хвилюючий задум, в якому з болем душі, знаним Шевченкові, виражено одчайдушний момент історичної драми цілого народу!

За часописом “Нотатки з мистецтва”. - Філадельфія, 1982, № 22.


© Copyright ОУНБ Кіровоград 2000