[HOME]
ОУНБ Кіровоград
DC.Metadata

[ HOME ]
Фон Читальний зал (повні тексти)
 

Фон

<<< назад |

ДІЯ П'ЯТА

Через чотири роки після третьої дії.

ОДМІНА ПЕРША

Середина Семенової хати. Семен і Іван сидять край столу. Одарка порядкує біля печі.

ЯВА 1

Іван, Семен і Одарка.

Іван (на милиці). Стало бить, отак стоїмо ми, а насупроти нас неприятель, одно слово: вармія. Скомандували нам "У штики!", ну, вони зараз навтікача. Ото вскочили й ми в ліс, здоровенний такий ліс! Дивлюсь, турчин із-за куща ціляє прямо в мене. Паф! А куля над самісеньким вухом: "Дзиз!.." Він баче, що не попав, та драла; я за ним!.. Догнав його, та з переляку як шпортонув штиком, так наскрізь і проколов!.. От пішли ми далі. Коли це чую, щось під коліном неначе мене циганською голкою штрикнуло. Я зирк, а кров джерелом біжить. Тут я, як побачив на собі кров, так як стояв, так і бабахнув об землю... І вже не пам'ятаю, як і в лазарет мене однесли...
Семен. А страшно на війні?
Іван. Спершу не так страшно, як сумно! Бо, куди оком не скинеш, всі мовчать. Салдати - як полотно; інший молиться, а інший плаче та просить товариша подать звістку додому, якщо часом його вб'ють. Дуже сумно! А як скомандують "Марш!", отоді тільки й почуєш, як серце тьохне, а далі вже й не чуєш його!..
Семен. Замре? От, ти тільки розказуєш, а у мене на серцеві холоне й ніби волосся догори лізе...
Іван. Чого? Скільки, брат, не думай, а прийдеться помирать; так хіба не однаково: чи дома вмерти, чи на війні? А то горе, як калікою на весь вік зоставлять...
Семен. І нащо б то воювати!
Іван. Мабуть, треба, коли воюють.
Семен. Звісно, не нам, сліпим людям, відати про ті діла; але ж на мою думку, то краще було б не воювати... А що, мабуть, на службі й пісень позабував?
Іван. Правда, веселих мало зосталось у голові, а ті, що йдуть до самого серця, то раз у раз так і колупають тобі душу... Чи на часах було стоїш, чи походом йдеш - все мугичеш собі яку-небудь пісню, і з кожною, піснею згадаєш кого-небудь із наших слобожан... Хто його зна, як би я й на світі жив, коли б не знав пісень: певно, розпився б або здурів!.. Та тож кожен день та все одно та й одно: "На калавур! Тихим шагом!.." Ляжеш спать, так і в сні тобі здається, що або маршируєш, або ж ваксиш чоботи унтцерові... Як заберусь було куди так, що ні жодна людина не постереже, отоді-то набалакаюсь сам з собою та наспіваюсь!.. Згадаєш було своє одиночество, парубоцький вік, свою драну свитину і гірко заплачеш... Все ж таки тоді ніби краще було! Е, та що вже згадувать те, що ніколи не вернеться! (Помовчав). Чув я, чув учора, йдучи селом, від декотрих селян, що ти й гетьто гарний чоловік, що й людям помагаєш і сиріт не забуваєш... Учувши такі речі, я прямо, брате, й причвалав до тебе в хату. Вір, братухо, що коли б я прочув про тебе іншу славу, то вже на цім світі не побачив би ти мене!..
Семен. Чи ти знаєш, Іване, що завтра якраз чотири роки, як ми побралися з Одаркою; так оце вона й заходилась звечора коло печі, щоб завтра нагодувати всіх старців та сиріт... Вона щороку обід справля; це твій заповіт!..
Іван (до Одарки). Ай, молодиця! Оце саме спасенне діло: нагодуй сироту раз, то бог милосердний, як кажуть, воздасть тобі десятерицею!
0дарка. Бог нам дає хлібець,- то й ми ж повинні з кожним бідолахою поділитись. Що ж це дівка й досі не несе хмизу? У печі зовсім погасло. (Пішла кі з хати).
Іван. Каже: "Повинні ділитись!.." Коли б всі так думали та робили, то й бідних не було б на світі.
Семен. Хто зазнав на своїм віку горя, у того герце чуле й до чужого горя... Одначе чи не пора й І нічку засвітити, вже зовсім темніє. (Йде до комина І сніте свічку). А що, чи є яка чутка про війну? Чи, Може, вже надовго замиреніє?
Іван. Чого не знаю, про те не охочий балакати!..

ЯВА 2

Ті ж, Микита і провідник; згодом деякі селяне.

Провідник. Здрастуйте, з празником будьте вітрові! А хто тут соцький?
Семен. Я! А що вам треба?
Провідник. Прийміть орештанта! Насилу довів... Казав же соцькому, що треба підводу, бо він чпигім немощний. Так ні! "Веди його, каже, пішки!.."
Семен (бере листи). Ану, Іване, прочитай, що тут написано! Ти ж хвалився мені, що трохи шурупаєш грамоти. Ану, чи краще від мене тямиш?
Іван (чита). "Отправляється при сьом для водворянія на мєстє жительства бєглий крестьянін Нікіта ґлльчук!.."
Семен і Іван. Микита?
Один із селян. Я ж казав, що ця людина мені ніби по знаку!.. Аж це ось хто!
Микита (змучено). Так що ж, зраділи, що побачили?
Семен. Та як же!.. Я думав, що тебе...
Микита. Нема на світі? Як бачиш, ше не здох! Подякував би милосердному, коли б був пропав!..
Семен (не знає, що казать). Та як же ти змарнів!.. Тебе й пізнати не можна.
Микита (скипів). Твоє діло,- коли ти соцький,- розписатись!
Семен. Іване, ти ж тямиш грамоти, то розпишись.

Іван розписався, провідник пішов.

Що ж, як ти тепера, Микито?..
Микита. Зрадіють, мабуть, батько та мати... Певно, з радощів не знатимуть, де й посадовити свого сина!..
Семен. Та, може б, і справді зраділи, якби... Хіба ти й досі не чув?
Микита. Піп таке?
Семен. Батько ж твій помер ще торік, а мати оце у петрівку.
Микита (мов приглушений). Померли?.. А ха-та?.. А худоба?..
Семен. Усе рішили! Як пішов ти з села, то либонь через місяць, а може й більш, Маруся збожеволіла й, не тямлячи себе, підпалила вашу хату, а сама десь помандрувала та й чутки про неї нема. Ото, як згоріло усе, батько твій почав пити; пропив усе дотла, а далі й сам помер... А мати наостанці жила у мене; та бог його зна, чи їй пороблено так, чи що?., дуже хворіла, а потім і померла...
Микита (схопив себе за голову). Обоє померли? "Усе рішили?" Так чому ж хоч сокири не зоставили, щоб було чим зотнути мені голову! Нащо ж мене сюди привели? На глум людям? І так вже я чотири роки, як той пес голодний, валявся попід чужими тинами!

ЯВА З

Ті ж і Одарка.

Одарка. Ох, горенько моє! Це ж Микита! Сердешний!.. Боже мій, боже мій!
Микита. Пізнала?.. Чого ж ви дивитесь на мене? Плюйте ж на бродягу, каміннєм у нього жбурляйте... Жахайтесь його, як чуми! Тепер ніхто вам не заборонить і вбити мене!.. Тепер ви сміливо можете помститись на мені!..
Семен. Ось послухай, Микито, що я тобі скажу!
Микита. Ну?
Семен. Коли ж з тобою і балакати страшно...
Микита. То й не балакай!
Семен. Ти такий гордий, що й господь тебе знає.
Микита. Гордий? Злидень я, обшарпанець, старець!.. Гордий! Собака, котру проганяють, як дармоїда, з двору, швидш знайде собі пристановище, ніж я . Правда, що є чим гордувать!..
Семен. Слухай же! Поки там що вдіємо, зоставайся ти у мене!..
Микита (мов опечений). У тебе? Щоб ти щодня попрікаїв мене шматком хліба!
Одарка. О, хай бог боронить нас!
Семен. Я ні над чиїм горем ніколи не сміявся; з якого ж побиту стану знущатись над тобою?
Іван. Ех, Микито, Микито! Довго я мовчав, та вже так приходиться, що й мені треба сказати слово! Чорти батька зна що вигадуєш! Таке верзеш, що й купи не держиться! Та, отже, тут і люде стоять, наші селяне; спитай їх, нехай котрий з них скаже, чи зможе Семен попрекнути кого шматком хліба?
Селяне. О ні, за це гріх сказати.
Семен. Забудь, брате, те, що колись було; нехай те лихо пливе за водою!
Микита. Забути? Ні, скоріш перестане серце битись у грудях, очі мої не зглянуть на світ сонця, ніж я забуду, що я був і що я тепер!..
Одарка. Перестань, Микито! Вір моєму слову, що ми тебе привітаємо, як рідного!

Микита мовчить, схиливши голову на груди.

Ти мовчиш?
Іван. Ну й кляте ж у тебе серце, Микито!
Одарка. Бачить бог, як мені жалко тебе, Микито! Як мені тяжко дивитись на твоє безталання, сердешний! (Плаче).
Микита (довго мовчить, далі ледве промовив) Ну, робіть зо мною, що хочете!
Семен і Одарка (весело). Отак би й давно (Простягають йому руки).
Іван. Я тепер з радощів аж затанцюю! (Приспівує й танцює).

Гандзю, Гандзю кучерява,
Де ти в біса ночувала?..

Ой-ой-ой, кляте колінко, як запекло!

Микита заридав і впав на лаву.

Завіса

ОДМІНА ДРУГА

В тій же хаті. Микита лежить на печі, зодягнений в чисту сорочку; Семен спить біля столу, на лаві; Одарка на полу; Іван долі, біля печі, на соломі. Ніч. Хату деколи освічує промінь місяця.

Микита (він зітхає і стогне; скільки разів підводе голову і ніби прислухається, мовчить. Через велику хвилину підводиться). Поснули!.. Вони щасливі, їх доля сміється, їх доля дбає; а я, мов проклятий, мов матір'ю проплаканий, ні на хвилину не заспокою свого замордованого серця!.. Втекти звідціль, втекти якнайскоріше!.. Завтра... Світ за очі звідціль! Щасливі!.. За віщо ж їм судилося те щастє? Де ж моє щастє, де ж мої сили? Стратив я їх, блукаючи в степах безкраїх, в байраках темних!.. У тім, що минуло, були сили, миготіло й щастє.. Щастє? Чи знав же я його? Чи був я коли щасливий? Ні, ні!.. Я знав горе, одне горе!.. А втім, що буде, окрім кривавих сліз, окрім безкрайого страшного горя, нічого не видко!.. І не проспиш його, того горя, не перебредеш його!.. Нема у мене ні батька, ні неньки... Одну душу рідну, і серце моє, може, спочило б... Нема ні брата, ні сестри! Страшно, страшно! Один, один, як билинка на голім полі! Всьому мирові світ сонця надає надію, а мені воно ніби сліпить очі, гноїть мою душу... Настане день - я його клену, а ніччю нуджусь, чому не світає!.. Все в мені поламане, все пошматоване!.. (Мовчить. Ловго стогне, а далі знов встає). Огидло, остогидло мені моє життє. Та не маю сили вкоротати собі віку! А навіщо жить? Задля кого?.. (Задумався). Ох, нене ж моя ріднесенька, нащо ти мене породила? Краще б було мене маненьким утопити, струїти, ніж ні я без спочивку страждати!.. Куди ж я тепер подінусь? До кого прихилюсь? (Замовк) Де я? Ні, це .....!.. Як воно так сталося, що я прихилився до благання мого ворога?.. Я у Семена в хаті? Ні, я сплю! Щоб я бачив Одарку, бачив Семена, Івана... і серце мовчить?! Ні, я не сплю, я вмираю!.. Боже, боже миліш! (Пада навколюшки). Давно, давно я не молився тобі; тепер хочу молитись тобі, хочу благати тебе!.. Без краю, без спочивку благати!.. Ох, не вмію я, забув молитись! А мені так багато треба благати! Чи вже в тебе, милосердного, щедрого, бракує задля мене й тієї частини талану, що має комашка маненька?.. Нащо ти примушуєш мене скорятись нікчемній полі, примушуєш вклонятись тому, хто відорвав у мене половину серця? Чи, може, я аж надто мав того талану і занедбав його? Де ж мій талан, боже? Кому ж ти його, боже, віддав? Де ж твоя сила, милосердний? Я ремствую, я нарікаю на тебе!.. За що ж ти одному даєш долю за долею, а у мене все одіймаєш?.. (Довго плаче, далі схоплюється). Не хочу, не хочу тобі я молитись! Я давно вже запродав душу спою дияволові!.. Сатано пекельна, де ж ти? Допомагай же мені швидше! Я за чуже щастє здихаю, караюсь, іду в домовину! Не хочу я в домовину!.. Я хочу жить, але не людським, а пекельним життємі (Шукає під полом). Тут десь я її бачив, тут! Де вона?.. Нема!.. Темно!.. І ти, місяцю, зрадив мені?.. Де ж ти, бурлацьке сонце, чого захмарилося? Світи ж, світи, зраднику, уостаннє, а там хоч і навіки заховайся за хмари!.. (Промінне на той час освічує хату. Микита побачив під полом сокиру). А, осьдечки вона! Радій, помсто, лютуй, серце! (Підкрадається до Семена).
Семен (крізь сон) Бог з тобою, Микито!.. Братом рідним ти мені будеш...
Микита. "Братом"! (Сокира падає з його рук). Свята, свята душе!.. (Прожогом кидається до дверей; ухопився за одвірок і мовби зомлів), Боже, божп милосердний! Прости!.. Свята душа!..
Іван (прокинувся). Хто це по хаті ходить? (Засвічує свічку). Це ти, Микито? (Підходе до нього). Що це з тобою подіялось?
Микита (хапає його руку). Цить, цить!.. Не буди Семена!.. Брат! Чуєш: "брат"?.. Не буди ж його!.. Споглянь на мене, я вже мертвець... Зв'яжи мене, задуши!.. Я не пручатимусь... Чуєш, я вже мертвець!.. Пташка манесенька крильцем зачепе злегенька, і я звалюсь, як сніп... Бачиш он сокиру? Візьми ж її, зотни мені голову, тільки не кажи Семенові!.. (Шепочучи). Свята, свята душа!
Іван. Микито, Микито, що це ти задумав? Чи вже ж ти забув, що бог милосердний є на небі, котрий все це бачить?..
Микита. Цить, цить!.. Мовчи!.. Не гомони!.. Молись скоріше господеві! Він вчує твою молитву і обернеться до твого благання!.. А я боюсь підвести очі... (Принада до його грудей і важко дика). Одарко, Одарко!.. Нащо ти так любо глянула мені в вічі? Ох, задави ж мене, Іване! Бачиш ондечки сокиру? Дивись, як вона блищить!.. Я одвертаю від неї погляд, а вона ще дужче лисниться перед очима... Розумієш, куди мене нечистий вів? Я звір лютий, скажений!..
Іван. Вгамуй своє серце, бідолаго! Бачиш, господь одвів тебе від гріха! Молися ж йому, милосердному!
Микита. Не вмію я молитись! Не вмію і не насмію!..
Іван. Зоставайся, кажу тобі... Нащо людям показувати своє горе, коли у них і свого до пропасті. Якби зібрать сльози усіх таких бідолаг, як ми з тобою, то можна б було увесь світ затопить!.. Кого ж ти хочешь здивувати, розжалобить своїми слізьми? ише байдужі до сирітських сліз... Ти не злодій, не душогуб!..
Микита (вхопив його за руку). Мовчи, мовчи!.. Дивись, дивись! Ондечки нечистий простяга до мене свої залізні пазури... Перехрести мене! Заховай, заховай мене від його пекельного погляду!..
Іван. Тобі знов невіть-що ввижається!.. Заспокойся!..
Микита. Ходім, пора... Ходім туди мерщій!.. Тупи, на кладовище, до батька, до неньки... Ондечки Кладовище!.. А на батьковій і неньчиній могилі і хреста нема!.. Бачиш? Треба попрощатись, поблагословитись в далеку дорогу... Помру в степу; ніхто не побачить, ніхто й не поплаче... Прощай, село, колись чине! Прощайте, батьківська і неньчина могила... Прощайте всі... Прощай, Одарко!.. А ти чи згадаєш коли бідолашного Микиту?.. Ох, як тяжко вимовити уогтаннє: "Прощай, Одарко!.." Орли розірвуть тіло, циклюють очі, вирвуть з грудей серце... А! Нехай рііуть, шматують!.. Не жаль мені свого серця!..
Іван. Ти все лютуєш?.. Заспокойся! Все смерть перед тобою маріє! Ти ще будеш жити...
Микита. Ні вже... А хочеться жити!.. (Лякаеться). Одійди, сатано! Геть!.. Бачиш, як очі його горять!..
Іван (убік). Що це з ним вчинилося? (До нього). Опам'ятайся, Микито!.. Горенько мені з тобою!..
Микита (тремтячи). Проказуй молитву, а я за тобою промовлятиму!.. Боже, боже, божеі (Хапається за груди і встав). Що це зо мною?.. У мене у грудях холоне!.. У очах світ темніє!.. Світи, світи, місяцю-зраднику! Я вмирати не хочу, не хочу!,, Води, хоч рісочку води!.. Боже, не карай мене!.,

Іван виходить.

Вона, ондечки вона, Одарка!.. Ти, ти, зоре моя?.. Ти прийшла до мене? Ти вже не боїшся мене?.. Сюди... Руку, дай твою руку до голови.., О, як мені легко, Одарко, Одар... Од... (Помирає).
Іван (увійшов з кухлем). Бідний, сердешний страднику! Боже, прийми його грішну душу!.. Семене, Одарко, вставайте!
Семен (встав). А що таке?
Одарка (побачила долі Микиту). Що це з ним?
Іван. Не здолав, сердега, свого горя!
Одарка (журливо). Помер?!.

Завіса

<<< назад |


[ HOME ]

Читальний зал (повні тексти)
Фон Фон © ОУНБ Кiровоград 1998-2004 Webmaster: webmaster@library.kr.ua