[HOME]
ОУНБ Кіровоград
DC.Metadata

[ HOME ]
Фон Читальний зал (повні тексти)
 

Фон

<<< назад | далі >>>


ДІЯ ДРУГА

Середина хати удови Морозихи. Стіл, лавки, піч, кочерги, піл, мисник і усяке збіжжя.

ЯВА 1

Микита сидить за столом і луза насіння; Маруся з деркачем в руці, Мор. озиха сидить на полу.
Маруся. Причепурю я, тіточко, хоч трохи вашу хату, бо щоб не прозвали й вас нечупайдою, як от співають про ту удову, що "сім день печі не топила, сіней, хати не мела..."
Морозиха. Причепури, чепурухо! Та не викидай сміття надвір, бо против ночі не годиться.
Маруся. Хіба ж я цього не знаю? Я замету між кочерги! (Зупинилась проти Микити і з жартом говорить). А ти, парубче, не сміти по хаті, а то я тебе ось цим деркачем по губах!
Микита (дає їй лушпиння). На, викинь!
Маруся. І сам викинеш, не великий пан. 1-і, розлущився!
Микита. Відчепись ти від мене!

ЯВА 2

Ті ж і Одарка.
Одарка. Добривечір!
Маруся (швидко). Сеотривечір, добрички, чи не телячили ви моїх батьків? - Аякже, телячили, телячили: задрали лози та й побігли у хвіст". Яким це вас вітром сюди занесло?
Одарка. Таким же, як і вас. Здрастуйте, тітко! Чи ви ще живенькі-здоровенькі? (Кладе хліб на стіл).
Морозиха. Здорова, здорова, дівонько! Як тебе господь милує?
Одарка. Спасибі господеві милосердному! Бабуся вам кланяються.
Морозиха. Спасибі, спасибі!
Маруся (тихо до Одарки). Що, вже бачилась?
Одарка(соромлячись). З ким?
Маруся. Ач, ще й питає!
Микита(наслухав). Так і вилетіла йому назустріч!
Морозиха. Хто? Кому назустріч?
Микита (регоче). То ми балакаємо про Одарчиного мидруса.
Одарка. Просимо вас, не смійтеся з нас: ми об тім не споримо, що вас не стоїмо; ви за нами не дуже, а ми за вами й байдуже!..
Маруся. Он як відчитала!
Микита(удає з себе спокійного). Говорила покійна до самісенької смерті, та все чорт батька зна що!
Одарка. Адже я з тобою не балакаю, то й не лізь у вічі. Я тобі вже не раз казала: не зачіпай мене!
Маруся (регоче). Закуси, Микито, чим бог послав!
Микита (до Марусі). А тобі зась, коли не до тебе річ! (До Одарки). Так кажеш: "Не зачіпай мене!" Ач, яка велика парсона!
Жіночий голос(за вікном). Чи є хто в хаті? А вийдіть сюди на часинку!
Маруся(зазира у вікно). А кого вам треба? (Придивляється). Та це Сидориха! Це до вас, тітко!
Морозиха. До мене? Чого б то їй?
Маруся. Певно, прийшла прохати, щоб ви поворожили. Вона вже либонь з тиждень, мов несамовита, по усіх ворожках бігає та питає: чи скоро її чоловік повернеться з наймів?
Морозиха. Ну вже хай вибача: проти неділі я карт у руки не візьму. (Пішла).
Маруся (сміючись). Слухай, Одарко! А ти багато ворожок одвідала, доки діждалася Семена? кинула оком на Микиту).
Одарка. Не лічила!
Маруся(чванливо). Чого ж це ви так запишалися, чи не в міщане приписалися?.. (Помовчала). Чи не ворожать оце тітка на зорях?.. Треба піти та й собі повчитись; бо либонь незабаром і мені прийдеться декого відшіптувати... (Глянувши з сміхом на Микиту, побігла з хати).
Микита(встає і довго ходить по хаті. Балакає ніби про себе). Парсона, настояща парсона!
Одарка(не дивиться у вічі). Яка є, такою вже зостанусь!..
Микита. Пава, панянка...
Одарка. Куди ж нам до вас рівнятись? Ми за ми й не потрапимо!.. То ти з себе удаєш панича, а ми люде прості...
Микита. Що ж, багато Семен заробив?
Одарка. Спитай у нього!
Микита. А тобі б то він і не похвалився?
Одарка. Скільки заробив, стільки й буде... У шинок не понесе.
Микита(глузуючи). "Не понесе!" Я, бач, через те питаю, що бачив сьогодня на ньому одежу і зовсім би нову, та тільки старі дірки та латки!..
Одарка. Ох, як же смішно! Чому ж ти не рего? Ану зарегочи!..
Микита. А тобі до плачу доходить?
Одарка. Ми у злиднях виросли, то вже й звикли.
Микита. А вже грошей, то, певно, повні кишені приніс та все, мабуть, бамажки чи, може, червінці?.. Багатир! А як же ви до вінця - у хургоні поїдете чи па волах?
Одарка. Підемо пішки! "Пішки, кажуть, нема замішки!"
Микита. Воно й безпечніш! А то як баских коней запряжете, то щоб, бува, не перекинули та не покалічили... Або щоб на те не вийшло, як співають: "Ой їхали та возилися; тпру! - стали, зачепилися..."
Одарка. Еге! І я ж так кажу, достомітно так!
Микита. Ай гарний же який став Семен, мов намальований!..
Одарка. Еге ж, гарнісенький такий! (Усміхається). Мабуть, мати в любистку купала.
Микита. Лице мов висмоктане, а очі як баньки!.. Вже й говорить трохи навчився, а перш було все мовчить!
Одарка. "Хто мовчить, той двох навчить!"
Микита. А звісно! Він таки вилюдніє. Розумний парубок! Там такий розумний, як дядинина курка: що знесе яйце, то й кудкудахка!.. І такий вже тихоня: хоч проти шерсті його гладь, не вкусе.
Одарка. Вже він нікого не дратує і ні з ким не заведеться... (Глянула на нього). Та й до шиньку стежки не втопче.
Микита. Справді? Покірливий, виходить, мов той ледачий цуцик: хоч на хвоста йому наступи, й не писне.
Одарка(підвела очі). І ти думаєш уразити мене такими речами? Та хоч ти собі що хочеш вигадуй, мели собі язиком, скільки влізе, а мені аж нічогісенько!..
Микита. Такий вже то, стало буть, до вподоби: хоч медом обмаж його, хоч дьогтем... Але мені цікаво ось що. Скажи мені, будь ласка... не раз вже я тебе питав, але ти все одмовчувалась... Скажи мені, чим він тобі до вподоби?
Одарка. Ба таки й скажу: тим, чого1 в тебе бракує.
Микита. Що ж він - на вроду кращий від мене, чи розумніший? Чи постаттю, чи хистом взяв?
Одарка. Ні, не те, все не те ти кажеш. Може, розумом та хистом ти його й переважиш, не знаю. А ось що: ти багатий дукар, а він бідний - і за те. я його люблю. Ти спритний і надто балакучий, а він тихий - і за те я його люблю! У тебе щоразу сміх та глум на умі, а в нього праця - і за те я його люблю! Ти кожного зачепиш, з кожного Кепкуєш, а він нікого й словом не уразить - і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся, а він змалку працює і батькові своєму старому допомагає, і малих братів та сестер до розуму доводить - і за те я його люблю. Ти мало не щодня п'яний та б'єшся, та бенкетуєш, а його й з роду ніхто п'яним не бачив - і за це я його люблю! Чув? От тобі і вся правда!.. Що ж це ні тітки, ні Марусі? Це неначе нарочито нас звели... (Хоче йти з хати).
Микита. Ні, не всі ще ти одзнаки перелічила. Про те ще не сказала, що як він уміє улесливо буркотати та слини розпускати...
Одарка. А ти б то не буркочучи задурив Марусі голову? Звів дівку з'ума та й відсахнувся!..
Микита. Нехай собі дуріє, коли приступа!.. (Палко). Так ти певно йдеш за Семена?
Одарка. Ще нехай спершу подаю рушники, а тоді вже буде річ про весіллє!..
Микита (скаженіє). Відсахнись від нього! Відсахнись, кажу тобі!..
Одарка. Цур тобі! Який страшний у тебе погляд!.. (Побігла з хати).
Микита (кричить). Одарко, постривай!.. Що ж тепер?.. (Ламає руки). "Страшний погляд!.." Так!.. Аж ось коли ти вся з'явилася перед моїми очима, мов на долоні!.. Тобі треба голубиної мови, улесливих речей? А я тебе лякаю своїм поглядом? Через те я тобі не до вподоби.. Не вірю, не вірю!.. Це все нікчемні речі!.. Дратуєш ти мене, як і торік дратувала, що слова правди у тебе ніколи не випитаєш. Але ж перш я ніколи не чув від тебе того, до чого зараз допитавсь... Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дратуваннє, але воно вразке, зневажливе! Дратуєш ти мене? Постривай!.. Побачимо, які будуть дині з тієї огудини!..

ЯВА З

Морозиха і Микита.

Морозиха. Намоглась в одну душу: ворожи їй та й ворожи!.. Ні жодної зірки на небі, геть заволокло та захмарило... певно, на дощ! Дивилась, лась... блиснула одна зірка та й знову заховалась: еге,-o на мою думку так випада, що коли не заслаб де в дорозі, то чимсь дуже бідкається. (Сіла на полу). Еге! То оце вже Семен і вернувся з заробітків? Гарний парубок: тихий та покірний!.. От буде пара!..
Микита. Кому?
Морозиха. Одарці! Оце вже вони, мабуть, восени і поберуться.
Микита. Навряд!
Морозиха. Чому ж? Вони одно другого стоють! Та й любляться либонь собі.
Микита. Навряд, кажу, чи поберуться! То пусте діло, що любляться!
Морозиха. От цього то вже я й не зрозумію! Може, її хто інший свата?
Микита. Я її сватаю.
Морозиха. Ти? Опам'ятайся! Еге-ге, стривай, стривай! Правда, чула і я щось таке, ніби похоже... Хто ж це мені казав? Не пригадаю... Але ж, кажуть, що вона тебе ненавидить.
Микита. Можна так зробить, що й полюбе.
Морозиха. Конешне, чого чарами не зробиш?.. На світі усяке є зілля - і до отрути, і до любощів...
Микита. І без чарів обійдемось!
Морозиха. А гроші то, мовляв, найкращі чари. Еге-ге, ти як захочеш, то знайдеш собі таку дівчину...
Микита. А як я не хочу нікого, опріч Одарки?
Морозиха. Та що-бо ти це таке кажеш? Як же це?
Микита. Те, що чуєте!.. Та це, бачте, я шуткую! Я вчадів; а з чаду я можу так зробить, що Семен і дутеля з'їсть.
Морозиха. Як? Що таке? І бога ж ти не боїшся отаке казати? Оце вигадав! Певно, ти, парубче, з жиру дурієш! Одно слово: дука, багатир!.. Через те тобі отаке нікчемне і в голову лізе!
Микита. Що ж мені робити, коли я її люблю? Тут і не хотячи зробишся нелюдиною, коли серде болить, мов гадина його ссе!.. Кажуть: сякий-такий Микита, бешкетник, коверзник... А ніхто не загляне Микиті в душу, ніхто не спита, що там у нього діється. (Надто зрушений). Знаєте, тітко, що іноді щось на мене таке находить, що, здається, коли б моя сила, то я б усіх людей порізав; а Одарку розчавучив би, мов ту гадину, на шматки б її роздер! (Помовчав). Нехай би я був паскудний на вроду або ж злодій чи шибеник... Чому ж Одарка не хоче мене любить? За що вона зневажає мене? Через що я їй осоружний?..
Морозиха. Та, отже, недаром, мабуть, кажуть: "Не родись багатим, а родись щасливим!"
Микита. Так, отже, кажу: хоч би я мав і душу свою занапастить, а не попущу, щоб Семен на їй оженився; не попущу, щоб надо мною узяв верх отой обшарпанець, голодранець! "Не родись багатим!.." Що з того, що я багатий, коли серце моє пошматоване гірш старцевої одежі?.. "Не родись багатим!.."
Морозиха. Ти, 'мабуть, і справді п'яний?
Микита. Ні, я не п'яний, а упрямий! Що б то я був за парубок, щоб не посватав, котру схочу?
Морозиха. Бачу, парубче, що твоє багатство тобі вже зовсім забило памороки. Жируєш ти!
Микита. Та замовчіть ви бога ради: не дорікайте мене, не ворушіть мого серця!.. (Довго ходить по хаті). Тітко, чи нема у вас чарки горілки?
Морозиха. Та в тебе й так хмелю того повно в голові.
Микита (сів за стіл). Не бійтесь, я розуму не проп'ю. А що у мене отут засіло, у цій кістці (показує на лоб), того ні горілкою, ні отрутою не занімиш!.. (Співа).

Гей, і п'є козак, п'є,
Бо в козака гроші є.
Гей, за ним, за ним ненька старенька
Дрібні слізоньки ллє.
Ой ти, синочку мій,
Ти, дитино моя,
Гей, не пий, не пий тії горілочки,
Бо зведе з ума.
Як горілки я нап'юсь,
Та й ума я наберусь,
Гей, з невірною дружиною
Жити не поймусь.

ЯВА 4

Ті ж, Одарк а, Маруся, Христя, Горпина й другі дівчата.

Дівчата. Добривечір вам в хаті!
Морозиха. Здрастуйте, мої любі дівчаточка!.. Отже, й гаразд, що ви поприходили, а то тут Микита...
Микита. Я чув колись приказку: "їж борщ з грибами, держи язик за зубами".
Маруся. А вгадайте, тітко, де це ми були?
Христя. Ну, та й язиката!
Маруся. Це ми у нас на горищі курей покрали!
Морозиха. Ой буде тобі на горіхи від батька!
Маруся. Про батька байдуже, аби мати не дізнались. Тоді буде мені сто чортів і сіра свита! (Регоче).
Микита. Тітко, дайте ж мені чарку горілки!
Морозиха. І де б то вона у мене взялась?
Микита. А, чорт батька зна що!
Маруся. Давайте, дівчата, поскубемо курей та зготуємо вечерю, а щоб не поснули,- заспіваємо.
Морозиха. Оце розумна річ! Справді, заспівайте! Давно вже моя хата не чула співів... Візьми ж котра курей та поріж за хатою, а тоді вже й скубти!..
Микита скрутив цигарку, одвернувся від дівчат і затулив вуха; дівчата сідають на лавах, готують вечерю, інші ложки перемивають та полумиски; одна дівчина взяла курей і пішла з хати.
Дівчата (співають).
Та нема гірш нікому,
Як тій сиротині,
Ніхто не пригорне
При лихій годині двічі
Та не пригорни батько,
Не пригорне мати,
Тільки той пригорне,
Що думає взяти.
Налетіли гуси
З далекого краю,
Скаламутили воду
В тихому Дунаю.
Бодай сірі гуси
З пір'ячком пропали,
А що нас розлучили,
Як голубів пару.
Як ми кохалися,
Як зерно в горісі,
А тепер розійшлися,
Як туман по лісі.

Микита. Ну, вже завели гарної! Хай вам враг з такою піснею!
Маруся. А ти заткни вуха та й не слухай.
Микита. Ба ні ж, завили неначе по мертвому!
Маруся.Я знаю, чому тобі по нутру ця пісня.
Микита. Ти знаєш з носа та в рот!.. (Сміеться).
Маруся."Засмійся, Матвійку, дам копійку".
Микита (з серцем). Що ти сказала?
Маруся. Те, що чув! Хіба ти оглух?
Микита. Щоб тобі язик всох!
Маруся. "Бог - не дитина, не послуха дурного литвина!"
Микита. Гляди, щоб я тебе іноді, бува, не мазнув по губах! Щось у мене дуже сверблять руки!
Маруся (регоче). Ох лишенько! Я ж тебе так точнісенько боюсь, як торішнього снігу.
Морозиха (до Марусі). Але й ти яка дівка! Чи вже ж не можна змовчати?
Маруся. Щоб я йому змовчала? Не діжде він цього, от що! Велике цабе!
Микита (скочив). Чи тобі заціпить сьогодні?..
Маруся (регоче). Ох, як же ти мене налякав, аж сорочка -на мені пополотніла!
Микита (скрегоче зубами і кидається на неї з кулаками). Ну, ідолка, дамся я тобі взнаки!..

ЯВА 5

Ті ж, Семен, Іван, Омелько і парубки.

Омелько (кладе хліб на стіл). Добривечір вам, тітко! Чи приймаєте гостей?
Морозиха. А які ж там гості?
Омелько. Наше парубоцтво. Нараялись ми прохати вас, щоб знов прийняли нас на цю зиму у вашу господу.
Морозиха. Чесному парубоцтву моя хата настіж. А якщо ти, Омельку, знов за березу, то за твоїм розумом і моя голова не болітиме.
Омелько. Спасибі вам, тітко! Тепер же, хлопці, звеселіть тітчину господу гарною піснею.
Іван (прожогом вбіга). Осьдечки й я! (Швидко говорить). Добривечір, тітко, га? Чи нема кота-тумана, кицьки-шкодливки? Пояси дітям дам; борщу забільного під лавою, хоч покришкою накритого - гребінка гарна є! Га?

Парубки тимчасом чоломкаються з дівчатами: дівчата сором-ляться, штовхають одна одну. Інша ховається від парубка за дівчат.

Семен. Ну, замолов! Починай-бо пісні!
Іван. Пісні? Ось зараз! (Співа й пританцьовує).

Заграй мені трандибала,
Щоб я трошки подибала...

Омелько. Не пустуй-бо, Йване, заводь гуртової!
Іван. Не гнівайтесь, ваше благородіє, зараз почнемо.

Співають.

Та лугом іду, та коня веду.
Розвивайся, луже.
"Сватай мене, козаченьку,
Коли любиш дуже!
А хоч сватай, хоч не сватай,
Та хоч присилайся,
Щоб і слава не пропала,
Що вірно кохався!"
Я кохався, та не сміявся,
Думав тебе взяти,
За лихими ворогами
Мушу покидати.
Покидаю тебе, серденько,
Іншому такому,
Що не скажеш тії щирой правди,
Що мені одному!
"Я ждала вечір та ждала й другий -
Тебе не видати,
Та й мусила чорт зна кому
Всю правду сказати!.."

Морозиха. Спасибі, добрі молодці, за пісню!
Іван. Це я, тітко, добрий молодець, а то все шушваль!
Морозиха. Що й казать, без тебе яка й гульня!
Іван. Авжеж, який без цигана ярмарок? Може, вам, тітко, потанцювати?
Морозиха. Танцюй, коли охота!

Омелько і Семен становлять пляшки з горілкою.

Іван. Аж жижки трусяться, так хочу танцювать.

(Співа й танцює).

Коли б мені жупан чорний,
Шаравари сині,
То б до мене дівки липли,
Як до браги свині.
Шабля збоку, сам без ока -
Схожий на козака,
А спереду на сову,
Ззаду на їжака...
От так, а не чорт зна як! Коли б це хоч невірненька музика, то я б танцював до самісенького світу. Як так кажуть: "Хоч погано, та зате довго!" (Побачив пляшки, почина стогнати). Ой лишенько! Ой, пече ж мене, пече! Мабуть, сояшниці або пристріт!
Семен. Отак з ним, сіромою, раз по раз діється, як тільки вздрить горілку. (Сміється).
Омелько. Де ж там у тебе пече?
Іван. Та отут... і осьдечки... Ох, пропав же я! Омельку, рятуй мене, налий швидше чарку - я увіллю всередину, то воно там може й полегша.
Омелько (бере пляшку і чарку). Постривай, тут є й старші від тебе. (Частує Морозиху).
Іван (стогне). Слабий та малий - то найстарші в хаті.
Морозиха (до Омелька). У кого в руках, у того і в устах. Дівчатка, подайте ж там закуски, та хутенько!

Дівчата становлять па стіл закуску.

Омелько. Дай же, боже, гуляти нам тихо, без сварки і без худого слова! (Одпив трохи, частує Морозиху) .
Усі. Дай, боже!
Морозиха. Щасти, боже, на все добре! Гуляйте, дітки, так, як колись гуляли ваші діди й батьки: чесно та тихо, як слід поважному парубоцтву! (П'є).
Іван. Та годі-бо вам причитувати! І почали: "І дай, боже, і не дай, боже!" Тут чоловік пропада, а вони завели такої довгої, що й до світа не переслухаєш...
Омелько (частує Івана), На вже й тобі!
Іван (випив). Чуєш, як задзюркотіло, неначе у порожнє барильце!.. Чим би тут закусити? І нащо ви, дівчата, постановили оце сало? І хто його їстиме? (Бере сало й хутко їсть).
Семен. Одначе наминаєш, мов той кіт!
Іван. Та знаєш, аби чим-небудь напхати пельку. Тю! Я й не бачу, що Микита тут! Чого ти замислився, мов та панянка, що заміж хоче?
Микита. Піди собі геть, не твоє діло!
Іван (шуткуючи). Ой-ой-ой!.. Який сердитий! ішпіяйте, Микито Степановичу! Мені здається, що у вас мухи завелись у носі.
Микита. Чого ти чіпляєшся до мене, ідоле?
Іван. Та цур тобі! Я тільки так... Слухайте, хлопці, я вам розкажу одну казку.
Деякі. Ану-ну, що ти там збрешеш?
Іван. Е, ні, це не брехня! Давно це, братця, було: ще за царя Хмеля, як було людей жменя. У однім селі та жив собі заможний чоловік, ще за кріпацтва він отаманував, так грошей нагарбав стільки, що може його і в дві тисячі не вбереш. І був у того чоловіка один одним син, гарний парубок і здоровий Іакий, що й вола б надвоє роздер; і такий ширий парубок!.. Тільки не до роботи, а до горілки та до бійки... Ґуля той парубок, та й ґуля! Чи то будень, чи свято, йому однаково. Б'ється та лається, та бенкетує; і ніхто його не зупиня, затим що багатий!.. Ото раз, насмоктавшись у смак горілки, став він думать та гадать, що б ще таке вигадать, щоб людей здивувать і себе вдоволнить? Думав, думав, а далі й каже собі: "Е, недостає мені гарної дівки!" А в тім гелі та була одна сирота, та ще й убога, і щиро вона покохалась з таким же сиротою, як і сама, і вже вони мали собі побратись, тільки б діждати осені. Як ось багатир почав за тією дівкою зорити; і де б то він її не зуспів: чи на вулиці, чи на роботілізе їй у вічі та й лізе. Дівка плює йому межи очі, а він обітреться та й знов до неї...
Микита (скочив). Брешеш!
Іван. Хіба це про тебе? Правду ж, мабуть, кажуть, що на злодієві шапка горить!
Одарка. Правда, правда, Іване!
Семен. Стривай, Іване, я докажу твою казку.
Микита (виходить з-за столу). Всі ви брешете, як собаки! (Йде з хати).
Іван. Та хоч попрощайся!

Регіт.

Микита (до нього). Ну, сатано, одіб'ю я тобі печінки! (Пішов).
Іван. Отак! Спасибі тобі, паніматко, за вчорашню квашу...
Омелько. Молодець Іван, неначе окропом ошпарив!
Одарка. Добре відспівав! Маруся. І за мене віддячив! Омелько (частує Івана). За це на тобі, Іване, чарку горілки!
Іван. Та ти, Омельку, не дуже піддобрюйся, бо я й про тебе дещо знаю.
Всі (дивуючись). Про Омелька? Омелько. Кажи, брате! Може, що лихе? Здається, за собою нічого такого я не запримітив, але ж збоку видніш...
Іван. Авжеж, видніш! А чом ти не випив повної чарки, як тітку частував?
Омелько(сміється).Та й тільки? Іван. Ото й по всьому! Он, як я, раз у раз по повній п'ю. Не віриш? Ану налий!
Омелько. Бач, куди гне! Дуже жирно буде! (Частує парубків).
Іван. Ач, який скупий! Хлопці, загадаю я вам загадку! Хто вгада? "Чотири чотирники, п'ятий кавурник, несуть кривулицю через тин на вулицю". Семен. Я колись її знав.
Іван. Та й давно то, мабуть, було, "ще за царя Гороха, як було людей трохи"?
Омелько. А справді, і я знав її. Іван. Та справді ж, справді у решеті дірки! Ех, ви, неграмотні! Ану вгадайте другу!
Маруся. Та ти-бо не забігай наперед, перш цю скажи!
Іван. Ти ж така догадлива! Чи вже й досі не догадалась? Чотири чотирники - оці чотири пальці, п'ятий кавурникоцей палець, кривулиця - ложка, тин - зуби.
Деякі. Тю, диви!
Маруся. Ану, я загадаю!
Іван. Ох, ти, моя зозулечко! Ану-ну, загадай!
Маруся, Що буде, як козі мине сім літ?
Іван. "Мати привела Каленика, та не скажу, як зовуть!" Восьмий год піде! Ну, вже й загадку видрала! А що, братця, значить "Андрій, сім верст, по коліна"?
Xристя, І де він, матінко, повидирав цих загадок?
Іван. Це, бачте, так було: йшли три чоловіки над річкою, а їм назустріч іде чабан. Вони всі троє і запитали його заразом: один пита "Як тебе звуть?", другий - "Чи далеко до села?", а третій - "Чи глибока ця річка?". Він їм усім трьом і відповів заразом: o Андрій, сім верст, по коліна". Ну, годі теревені правити! От коли б це хто заграв, хоч на губах, доки музики прийдуть, я б учистив козака!.. Ге, коли б ви, пратці, знали, яке мене лихо спіткало!.. Аж до плачу мені доходить!
Омелько. І певно, що лихо велике, бо й тварь тобі зморщило, неначе постіл.
Маруся. Єй-богу! Це вже знов щось вигадав!
Іван. Еге, добрі вигадки! Коли б тобі так, як мені, то тобі і голову повернуло б назад потилицею.
Маруся (зареготала). А хіба у мене голова потилицею наперед?
Іван. Догадалася! Знаєте, панове товариство, хотів я порадитись з вами, що оце восени вже хочу пжоїштисн; годі вже бурлакувать! Та не знаю, яку мені й брати: чи сліпу, чи криву, чи безносу, бо проста не піде за мене! От добре моєму побратимові Семенові, що йому й на думку не спада женитись!
Семен. От чортів парубок, яке приклав!
Одарка(засоромилась). Тебе, Йване, і за ніч не переслухаєш!
Іван (до Одарки). І ти обізвалась? Так і видко, що заміж не хоче!

Регіт.

Одарка. А, Подай тебе!
Маруся. Це не в віко, прямо око попав!
Іван.(до Марусі). Слухай, чорнява, брови, як сметана, сажею підведені, глиною зашпоровані, - чи ти підешь за мене?
Маруся. Як за такого хорошуна не йти! (Регоче). Кругом багатир: від халяв до потилиці!
Іван (подумав). Ні, не буду я тебе сватати! Бо коли б ти була хоч трошки вища або ж нижча, або товща, чи там тонша... А то якось не під лад. Та ще й зовсім не балакуча, неначе у тебе й язика немає!..

Регіт.

Xристя. Іване, я піду за тебе! Іван. Ти? Ану постривай, я придивлюсь до тебе. (Дивиться їй у вічі). Еге-ге, та ти ж каліка! Христя. От ще що вигадав! Іван (шепче їй на вухо). А правда?

Христя одпиха його і біжить між дівчат.

Омелько. Ну, хлопці, що ж ви стовбичите? Доки музики прийдуть, грайте у карт абощо.
Семен. Справді, давайте згуляєм у лави! А в кого є карти? Або у хвильки!
Один з парубків (виймає карти). Ось у мене є!
Іван. Ану покажи!.. (Придивляється на карти). Та й засмальцьовані! Славні будуть блини, як діждемо масляної!
Семен. Ну, хто у хвильки?

Семен і три парубки сідають на полу і грають у хвильки; деколи промовляють: "А в тебе дундик?", "Ходи кралю!", "Клади, чуть лізе!", "А в кого курятник?", "Клади стару!", "Та не погля-дай!", "Та ви-бо не вторгуйтесь!", "За одно пропадать, козиряй нехвалидом...", "Клади попівну!.."

ЯВА 6

Ті ж, Гриць і Василь (музики).

Іван. За вовка помовка, а вовк і в хату. Грайте мені зараз! (Схопив одного музику і почав пустувать). "Ой грай, коли граєш!.."
Музика. Та, ну-бо, не пустуй! Штрумент розіб'єш!
Омелько (частує). Випийте, братці, та вчистьте нам якої-небудь!
Музика. Можна, якої завгодно можна!
Іван. Заграйте мені такої, щоб я аж не стямився!
Музика. Усякої можна. (Настроює скрипку). Тільки щоб на струни було!
Іван. За це не турбуйся, я за все платю!
Омелько. Аз яких би то грошей?
Іван. З яких? Що з тобою розказувать!..
Омелько. Та ти, Іване, не хапайся,- нехай спершу дівчата потанцюють.
Іван. Оце вже не по-моєму!..

Музики заграли, дівчата по дві кружка танцюють.

Іван (довго дивиться, притопуючи ногою). Та вже більш копи лиха не буде! "Трясітеся, рубці, дивітеся, хлопці!.. Розступітеся, миряне, нехай гиря погуляє!" (Схопив одну з дівчат і танцює з нею).
Ой піду я в ліс по опеньки,
Таки найду дуб зелененький;
Натрусила жолудиків пелену.
Натрусила жолудиків пелену.

Завіса

<<< назад | далі >>>


[ HOME ]

Читальний зал (повні тексти)
Фон Фон © ОУНБ Кiровоград 1998-2004 Webmaster: webmaster@library.kr.ua