[HOME]
ОУНБ Кіровоград
DC.Metadata

[ HOME ]
Фон Читальний зал (повні тексти)
 

Фон

<<< назад | далі >>>

Наталя Семенівна. Як ти посміла ввійти?
Оксана. Не кричіть... бо собі тільки сорому наробите... Слуги ваші всі покотом сплять... двері не заперті... я й прийшла. Пані, не з ножем в руці прийшла я до вас і не з докорами, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче... ніяк сама його не здолаю...
Наталя Семенівна. Я не душогубка!
Оксана. "Не душогубка"? Чому ж у вас такий страшний погляд? Чула я, правда, од людей, що, кажуть, бува й так: "Погляд вовчий, а душа янгольська!" Примусьте ж вашу душу, щоб вона хоч на хвилину засяла у вашім погляді, і та мала хвилина надасть мені сили і одваги. Я сміливо йшла до вас, а тепер острах даве мою душу і сковує мої вуста!.. Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!..
Наталя Семенівна (тихше). Чого тобі треба? Чого ти хочеш від мене?
Оксана. Чого я хочу? Ха-ха-ха! Чого я хочу? І це питає мати, його маги! І справді: чого я хочу? Я, мабуть, зовсім вже збожеволіла!.. Ви колись казали мені, як ще я була при вас за горничну...
Наталя Семенівна. О, я щодня проклинаю той час і годину!..
Оксана. Чудно! А тоді мені здавалось, що ви сами втішались, дивлячись, як панич залицявся до мене. Мабуть, тоді в очах ваших жила ваша янгольська душа?
Наталя Семенівна. Я сама не встереглася, як гадину в пазусі зогріла.
Оксана (не слуха її). Ви тоді казали, пані, що ви й сами не з високого коліна; що ваш отець був простий міщанин і вас вчив на мідні гроші. Чого ж тепер ви так пишаєтесь? Одначе... що ж це таке я плещу? Чи воно ж до речі? Я не те зовсім хотіла сказати... (Поддмала). Що ж таке я хотіла? Хіба те, що ваш син любив мене, що вашого сина і я любила...
Наталя Семенівна. А тепер минулося!.. Мертвого з гроба не вертають!..
Оксана. Минулося? Справді минулося? А я наважилась було у однім слові вимовити перед вами усю мою душу, усю мою печаль... Хотіла сказати таке слово, у котрім ви побачили б, як у дзеркалі, всі мої муки, всі рани мого серця!.. "Мертвого з гроба не вертають..." І ви так спокійно і тоді б сказали цю приказку, коли б побачили у труні свого єдиного сина?.. А я вже лежу у труні! А моє серце - його серце, моя душа - його душа, моє життя-його життя. Він помер задля мене, і я вже наполовину мертва!.. І все ж таки ані іскорки жалю у ваших очах?.. Пані!.. Я кохала вашого сина!.. У його коханні я кохала увесь мир божий. Він був моєю думкою, моєю молитвою, моїм світом. Одняли його у мене!.. Одняли не душогуби, а люде з янгольською душею!.. Ох, страшно ж мені, страшно!.. Серце моє, чи є ти в грудях, чи нема? Я не чую тебе!..
Наталя Семенівна. Мені жаль тебе, Оксано! Що ж робить?
Оксана. Жаль?.. Вам жаль мене?.. Ха-ха-ха! Не треба, не треба мені вашого жалю! Ні, ні, я вас зобідила, я вас зневажила... Простіть мене!.. Я сама не знаю, шо кажу... Скажіть, промовте ще раз. "Мені жаль тебе!" Ха-ха-ха! "Мені жаль тебе"! Вмирай, серце!.. Сліпніть, очі!.. Глухніть, мої вуха! Це не материна мова!
Наталя Семенівна (убік). Відкіля вона взялася, хто її сюди привів? (До неї). Ну, пора вже тобі додому.
Оксана. Правда ваша!.. Я вже й надто забарилась...
Наталя Семенівна. Ну, то йди ж собі!
Оксана. Стривайте, ще два слова. Кажуть, що я чарувала панича? Правда!.. Кажуть, що я відьомського кодла. Ох, яка правда! Кажуть, що я хотіла бути панією-дворянкою. От за це, то вже й сам панич присягне, що правда. Бачте - я все це вам кажу і не червонію, щоб ви вже певне знали, що у мене стида ані крихотки. Що я, бачте, вже така непутяща, така хвойда зародилась, що й сором не їсть мені очей!.. (Хапається одною рукою за одвірок, а другою за голову).
Наталя Семенівна. Ти ледве на ногах стоїш. Присядь спочинь!..
Оксана. Де ж таки я сяду перед панією? Ми до цього не призвичаєні! (Згодом). Нічого... Бачите, вже й одійшла. Живуча я, як гадина!.. (Здійма з пальця перстень). Це його... паничів перстень. Хотіла було шпурнути його куди-небудь, та пошкодувала, що золотий. А найгірш боялась, що як пришлете грабувати, от тоді-то вже було б сорому надто! І я сама принесла... Нате!.. (Поклала перстень на стіл). Отож всієї розмови, отож всієї поради. (Іде до дверей).
Наталя Семенівна. Стривай, Оксано!..
Оксана (зупинилась). Пора ж і честь знати. Сами мене виганяли, а тепер зупиняєте? Здається, я все сказала?..
Наталя Семенівна. Я хочу тобі віддячити за те, що ти без ґвалту і без огласу розв'язала моєму синові руки.
Оксана. Як віддячити? Хіба ви ще не віддячили?..
Наталя Семенівна (вийма хутко з шухляди гроші). Це тобі на придане! (Дає гроші).
Оксана. Що-о?!. Дякуйте, пані, що ви його мати! Віддайте ці гроші на подзвіння та на церкву, щоб щодня виймали часточку "за здравіє" вашої янгольської душі!.. Пані, пані!.. Не в кожного й душогуба здіймається рука на умираючого, а ви... ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки. Не бог вам, пані, душу дав, не мати вас породила! (Пішла).
Наталя Семенівна (сперш немов остовпеніла, а далі прожогом кинулась до дверей). Оксано, Оксано! Вернись!.. (Одбігла од дверей). Що я роблю? Чи не збожеволіла я?!. Ні, ні!.. Не погублю я своєї дитини! О, чом же ти, Оксано, не рівня моєму синові? Яка велика душа! Нащо ти в крепацтві зародилася?.. Ні... Ні!.. Не невістка ти мені!

ОДМІНА ДРУГА

Того ж таки дня, через шість годин. Зала у будинку Воронових.

ЯВА 1

Горнов і Максим.

Горнов. Так, стало бить, ми з вами в ціні зійшлись?
Максим. Де ж, мовляв, не зійшлись? Я ще й рота не вспів роззявити, а ви вже й ціну поклали, та ще й яку, мовляв, ціну. Але ж глядіть, чи не помилились, бо я швець такий, що тільки під зав'язь умію чоботи шити, а вам, може, треба городського?
Горнов. Ба ні, мені такого й треба до школи.
Максим. Тепер вже повелось так, хоч би і у нас на селі: чоботи на дві колодки та ще й на шпильках, а я все на дратві. От що вже дратву, так навдаку чи хто висуче проти мене?
Горнов. Я хочу, щоб хлопчаки спершу навчились шити прості чоботи, а там вже котрому скортить городських чобіт, то нехай сам добира способу, як їх змайстрювати.
Максим. Еге! Нехай вже, мовляв, саме домадикується!.. Я ще мав дещо вам сказати, та тільки не знаю, з якого боку й почати. Ще як скажете: "От старий, почав вже вигадувати".
Горнов. Що ж таке?
Максим. А те, що я ще зродувіку не бурлакував, а оце, мовляв, вже ніби приходиться покидати стару... Там такого репету наробе, що не тільки в хаті, а й у подвір'ї, мовляв, буде тісно.
Горнов. Чому ж не взяти й бабу з собою?
Максим. Чи й справді? (Зрадів). Вона у мене, Владимир Петрович, така, що й хвилини без діла не сидітиме... Там така працьовита, що й сказать... (Сміється). А як роботи нема, то зо мною свариться, а вже без діла не всидить.
Горнов. Знайдемо і їй діло. А за ціну певно що не будемо торгуватись?..
Максим. Та яка вже ціна беззубій?..
Горнов. Часом беззубий краще зубатого!..
Максим. Та воно так... Це вже ви мене зовсім, мовляв, на світ народили! А то ж сказали ви мені ціну, а я зопалу погнався за грішми та й про бабу забув. Оце ж і чудесно. У хату свою впустимо Матвія, тут у нас є такий бідолаха з двірських: дітей, мовляв, повнісенький запічок, а хати дасть бог. Нехай собі живе, та хліб жує, та двору доглядає.

ЯВА 2

Ті ж і Борис.

Горнов. Ну ти ж і спиш! Я вже з города двадцять верстов пробіг, а ти...
Борис. У мене голова страх як болить... Я й не бачу. (Чоломкається з Максимом). Що ж, договорились?
Максим (усміхається). Вже, мовляв, і печать приклали.
Горнов (дивлячись на часи). Ого-го, пора їхати.
Борис. Чого хапаєшся? Поснідав би...
Горнов. Скільки ще в тебе тієї панської пихи, як подивлюсь я на тебе: без сніданку або без кофію не можна гостявідпустити; і хоч би тому гостеві діла було, як кажуть, по зав'язку, а він сиди та жди того кофію. У мене там діло кипить! Я купив оце у городі молотилку і зараз треба установити її. Ну, у вас гарні порядки: приїхав - усі пани і слуги сплять, двері відчинені, хоч і забирай усе на вози та й вези куди хочеш.
Борис. Ми світом тільки полягали.
Горнов. Що це в тебе такі червоні очі?
Борис. П'яний був.
Горнов. З якого побиту?
Борис. Тадже ж учора був день нарожденія батька.
Горнов. Стало буть, ти туди і не навідувався?
Борис (засоромивсь). Ні!..
Горнов. От так молодець!..

ЯВА 8

Ті ж і Соломія.

Соломія. Паничу, пожалуйте, вас мамашенька кличуть.

Голос за дверима: "Борис!.."

Борис (гука). Я зараз! (До Горнова). Підожди мене! (Пішов).
Горнов. А йдіть сюди на хвилину, Соломія!
Соломія. Не хочу, бо ви зараз почнете розпитувати, а мені заказано мовчати. От, єй-богу, що правда!

Голос за дверима: "Соломія!"

Ось зараз! (Побігла).
Максим (тимчасом роздивляв патрети, що висять на стінах у золотих рамках). Що то воно: чи царі всі, чи генерали?
Горнов. Хіба ж деякі з них вам нікого не нагадують? Це ж Борисів батько, а це дід, а той третій - генерал Суворов.
Максим. Бачте, я таки вгадав, що генерал.
Горнов. Один же тільки генерал. А батько Борисів тілько що копитан, а дід його, то й хто його знає!.. Бачте, це на йому старосвітський міліцієнний казакин. І доки цей дід ще не був у службі, то прозивався Ворона, а як здобув міліцієнного чина, так став вже прозиватись Воронові Стало бить, причепив хвостика до свого прозвища.
Максим. Хвостика? Навіщо ж то?
Горнов. Така, бачте, мабуть, була поведенція, все своє вже дуже обридло, так хоч хвостика чужого пришити.
Максим. Еге! Ну а то ж жіночі парсони, хто вони? (Показує на патрет).
Горнов. Це мати Борисова, а це вже її мати, стало бить, бабка Борисова. Ось бачте убрання в неї вже просте, старосвітське: очіпок, намітка, плахта.
Максим. Так, так!.. Стало буть, вони не з так-то давнього коліна запаніли?
Горнов. Бабка ця й до смерті жила тут.
Максим. Та як же?.. Так... так!.. Я її пам'ятаю! Оце либонь піде дванадцятий чи пак тринадцятий рік, як вона померла. Проста була людина, зовсім проста, і по-панськи, мовляв, ані же тобі не вміла говорити.
Горнов. Це була найперша порадниця і жалібниця Борисова. Він згадує про неї з великою шанобою.
Максим. Пам'ятаю, пам'ятаю!.. Усе було з ним няньчиться. Конешно: доброго чоловіка усяк добром пом'яне. Ну, то я ж оце піду лагодитись у дорогу, доки ви тут.
Горнов. Я не забарюсь.
Максим. То прощавайте до якого часу! (Вийшов).
Горнов (один). Як то Борис з своїми старими уладиться? Молоде ще хлоп'я, м'яке серце... Стережеться сварки, як вогню, думає, що можна її обминути! Та що це він так довго бариться?

ЯВА 4

Борис (дуже стривожений). Оказія, брат! Чуєш, мати запевняє, що буцімто я вчора об'яснився перед Ізмайловою?!.
Горнов. Удрав штуку... Яка ж то Ізмайлова?
Борис. Ти ж познакомився учора з нею і з її матір'ю... Бач, деякі гості ще спозаранку учора пороз'-їжджались, а Ізмайлови зостались ночувати. Отже, як поїхав ти, у нас почалось бенкетування; я якось не встерігся та й насмоктався... Менетаки батько й мати здорово примушували: "Який ти, кажуть, мужчина, що не хочеш пить?" Я і урізав. Може, з п'яних очей і справді наговорив якої нісенітниці.
Горнов. Ая думаю, брат, що це якась машина.
Борис. Оце що вигадав.
Горнон. А конешно! Ти скрізь бачиш одні квіточки та ясне сонечко! Сказано: молоде, зелене! (Узяв картуза). Одначе асііе, тіо саго!
Борис. Попрощався б з моїми старими, а то розгніваються.
Горнов. Вони ж кажуть, що я хам; а від хама якої їм звичайності?
Борис. Не терплю я, як чоловік сам на себе плеще.
Горнов. Та я ж учора власними вухами чув!.. Стривай, стривай!.. Чи не ота Ізмайлова, котрій я учора радив у кукол гратись?
Борис. Та вона ж, вона.
Горнов. Ця ж мене хамом звеличала. (Сміється). А терпкою я здався їй кислицею: вже вона пробувала кусати мене з усіх боків, та тільки оскому набила.
Борис. Бо ти таки учора за пів тієї години наплів обом Ізмайловим цілий ворох чепухи. Перед дочкою так найкраще визначився, сказав їй, що вона уміє тільки воду товкти.
Горнов. Сказав правду. То ж не людина, а кукла.
Борис. Але все ж таки казати таке в вічі панночці...
Горнов. Що ж ти вдієш зо мною, коли я хам?
Борис. І батько мій таки на тебе розгнівався.
Горнов. Знаю, знаю! Через те ж я так учора швидко і іспарився. Він теж шпигнув мене по-панськи. Позвольте мені, кажу, приняти у ваших горницях одного знайомого? "Хто ж етот ваш знакомий?" питає. "Ваш, кажу, временно обязанний Прохор". "Для таких, каже, знакомих, у мене єсть конюшня!" Чудак старий! Ну слухай, ти ж тепер тверезий, то не забудь, що тобі сьогодня треба декуди навідатись.
Борис (з серцем). А, не нагадуй мені! Вісім день очей не навернути, вісім день... я ненавиджу себе!..
Горнов. Я оце забіжу туди та її заспокою. Сказати, що ти сьогодня будеш?
Борис. А конешно! Через півгодини. Коли б тілько гості швидше убирались. Я сьогодня з своїми старими діло доведу до кінця.
Горнов. Ну, цих гостей навряд чи скоро здихаєшся. Тілько ти вже сьогодня не пий!
Борис. А, не зворушуй мене.
Горнов. Ага: не любиш? Заспокойся, друже. Хто з молодих людей не впивався на своїм віку? Пий, кажуть, та ума не пропивай!

ЯВА 5

Входе старий Воронов.

Воронов (простяга руку Горнову). Вы уж успели вернуться?
Горнов. Як бачите!
Воронов (ходе по кімнаті, далі зупинився, хотів щось промовити і знов заходив). Либералы, либералы!..
Горнов. Ви ж це про кого кажете? Чи не про Ізмайлових? Ваша правда. Вони дуже ліберальні.
Воронов. Нет-с, я не про них. (Зупиняється проти Горнова). Скажите, того... того... Правда ли, что вы подарили вашим крестьянам дополиительннй платеж?..
Горнов. Справжня правда.
Воронов. Либерально, очень либерально! (Знов ходе). Ссуду какую-то тоже у себя открьши?
Горнов. Открив.
Воронов. Гуманно й либерально! Ну, а я того... того... не открою!.. Слышите ли, не открою!
Горнов. Чую, чую! Я не глухий. Ви не откриєте!
Воронов. Да-с, не открою! Й школа там у вас?
Горнов. І школа там у мене...
Воронов. Но для чего все ато мужику? Я вас спрашиваю, для чего?
Горнов. Не знаю.
Воронов. Не знаєте? Нет-с, вн знаєте! Да-с, знаєте! Й я знаю!..
Горнов. А коли ми обоє знаємо, то задля чого ж переливати з пустого в порожнє?
Воронов. А затем-с, что такими поступками вьі развращаете мне сына.

<<< назад | далі >>>


[ HOME ]

Читальний зал (повні тексти)
Фон Фон © ОУНБ Кiровоград 1998-2004 Webmaster: webmaster@library.kr.ua