[HOME]
ОУНБ Кіровоград
DC.Metadata

[ HOME ]
Фон Читальний зал (повні тексти)
 

Фон

<<< назад | далі >>>

Борис. Тілько жалує?
Оксана. А більш нічого не повинно бути, і не слід, і не до речі.
Горнов (дивиться за лаштунки). Отже, й справді пара качок прилетіла. (Побіг).
Борис. Ти мене б'єш у серце цією одповіддю.
Оксана. Коли що й розцвіта у серці, то так воно нехай собі і заглушиться.
Борис. Ні, Оксано, не заглушу я в своїм серці тієї рожевої квітки, що так любо і розкішно розцвітає.
Оксана. Мусить зав'янути. Не слід виливати у слово мимолеточний рай душі, бо те слово влетить в ухо тій людині, котра повинна боятись його, як смерті.
Борис. Де ж та смерть?
Оксана. Як де? У вашій оцій мові. Жалували ви мене до цього часу, і я була щаслива. Не одіймайте ж у мене тієї ласки.
Борис. Коли ми любимо одно другого?..
Оксана. Отут-то й горе! Не треба, не треба!
Борис. Чому ж не треба?
Оксана. І ви ще питаєте? Ну, коли вам не шкода мого серця, не шматуйте його.
Борис. Я не розумію! Невже ти й досі дивишся на мене як на панича-дурисвіта?
Оксана. Ні, я знаю, що ви не дурите мене. А колись давно ще сказали ви мені одне слово, страшним воно мені здалось і незрозумілим, а тепер воно мені здається ще страшнішим, ще більш незрозумілим. "Я тебе люблю"! Два роки я боролась з собою, доки здолала відсахнути те слово від своєї душі, не розворушуйте тепер того, ще теплого попелу, бо як розжевріється, то горе мені буде.
Борис. Так ти силою хочеш зупинити половоддя-почуття?
Оксана. Зупиню!
Борис. Не вірю! І хто ж може заборонити нашому коханню? Де та сила, що зможе загородить нам шлях до щастя?
Оксана. Є сила, страшенна, нездоланна сила!
Борис. Де вона? Яка сила? Чи, може, ти іншого кохаєш? Ну, тоді...
Оксана. Па-ни-чу, над умираючим і ворог не знущається.
Борис. Прости мене, Оксано, я не так спитав.
Оксана. Я вам скажу, яка то сила... то сила страшенна... Панство... Люблю, люблю, люблю!.. Губіть або милуйте, я в вашій волі. (Цілує його).

ЯВА 6

Текля і Соломія входять.
Текля. Бачиш, бачиш, якої грамоти вона вчиться! Ходім же мерщій і всім розкажемо! А ти біжи у горниці і усе розкажи пані!..

Пішли.

Борис. Щастя моє, світе мій, зоре моя!.. Оксанко, бог свідок, що я твій! В тобі одній вся моя сила, всі задумані й закохані мрії! Ти те ясне проміння, котре освічуватиме мої заміри! Ти та довічна і міцна сила, котра свіжітиме і окрилятиме надії! (Цілує її).
Горнов (входе). Сторожкі, каналії, і на півтораста ступенів не підпустили (побачивши Бориса і Оксану). Отак би й давніш!..
Оксана. Не знаю, куди заведе мене моє серце? На його волю тепер здаюсь. Я довго з ним пеклувалась, нехай же й воно тепер догляда мене!
Борис. Я буду твоєю ненею, твоїм поводарем!
Ґорнов. А я дивлюсь і радію. Чого? Мабуть, того, що є для кого в світі жить. Оксано, дайте вашу руку. Борисе! Дивіться мені в вічі, придивляйтесь, яким безкраїм щастям вони запалали. Прислухайтесь до мого серця, як воно чуло б'ється! Я щасливий, щасливий чужим щастям! Ні, не чужим, людське щастя - моє щастя. О, коли б такі хвилини обертались у часи, чоловік би був безсмертним.
Оксана. Яка ж ви є щира душа, яка ви є щира людина! Тільки тепер я об цім довідалась. Я вже не знаю, як вас найлагідніше звеличать. Братіку любий, братіку дорогий!
Ґорнов. Це слово святе! Так, стало буть, сестра?
Оксана. Щира і вірна!
Ґорнов. Заховаймо ж, сестро, цей завіт в серцях наших глибоко! Так, стало бить, йдемо на боротьбу і працю не з підорваними силами, а з веселим посміхом на устах, з серцями, повними святої віри і надії!
Всі. І бог нам допоможе!..

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Село. Наліворуч хата Завади.

ЯВА 1


Текля і Соломія.

Соломія. Не спор, сестричко! Вже я добре знаю, що його закрутять. Та то ж щодня пані й пан гризуть йому, сердешному, голову і одним лицем намоглися: оженись, кажуть, на рівні, то ми тобі й слова упоперек не скажемо.
Текля. Тут словами нічого не вдієш.
Соломія. А що вже він сперечався, що вже спорив і нарікав! І мало не плакав. От, єй-богу, що правда!
Текля. Засіла йому Оксана у печінки. Невже ж він ніколи тебе не зачіпав?
Соломія. Ба ні, він балака зо мною, але щоб пожартувати, то в нього цього і на думці нема.
Текля. Дивно! Тадже ти з лиця краща від Оксани! Ну, вже я б відлучила його від неї.
Соломія. Годі-бо тобі бог зна що вигадувати! Ти скажи мені краще, об чім то ти з панею радилась?
Текля. Та там... (Убік). Так би я тобі й сказала. (Голосно). Нехай опісля сама довідаєшся.
Соломія. А правда панночка гарненька?
Текля. Ото паничеві пара!
Соломія. І де вона така хороша вродилась? Ніжна-ніжна, неначе з воску зліплена. Коли б це панич нагодився, я б йому зараз шепнула. От, єй-богу, що правда.
Текля. Чи ти не здуріла? Так як тільки ти слово писнеш, то я такого наплету на тебе твоєму Харитонові, що він буде жахатися тебе, як чуми!
Соломія (з ляком). І не гріх тобі?
Текля. Зваж, кого більш шкода, чи Харитона, чи... То-то бо ж і є! Так сьогодня, кажеш, сподіваються панича додому?
Соломія. Сьогодня ж, сьогодня. Оце перечули від когось, що ввечері прибіжить, так тепер й розіслали нас на всі шляхи: мене, Зіньку, Матвія, щоб, стало бить, котре з нас постереже його, щоб бігли насупроти і щоб він якомога поспішав додому, певно бояться, щоб він часом не забіг на яку хвилину до Оксани... Ох, коли б же мені та й не зустріти його!
Текля. Чому ж то так?..
Соломія. Бо я, мабуть, не зумію збрехати. Як почне випитувати, коли заслабли, та як і що? То я зразу усе й виявлю.
Текля. Та й дурна ти яка! А ти не дивись йому в вічі; як казатимеш, то ховай лице. Мене б послали, я б йому наговорила.
Соломія. Ох, треба ж вже бігти на той шлях.
Текля. Гляди ж, Соломіє! Пам'ятай Харитона!
Соломія. Ох, пам'ятатиму ж, сестричко! Не бійся, вже як-небудь та вибрешусь. От, єй-богу, що правда. (Уходить).
Текля (одна). Найкраща послуга з дурних. Що ж би тут таке вдіяти? Що пригадати, щоб панич відсахнувся від Оксани? Як тілько спаде мені на думку, що вона така ж репана мужичка, як і я, та зробиться панею, то так мене й запече. Певно, що вона відьомського кодла і що вона панича якимсь зіллям причарувала. Бо що в неї хорошого? Ні з лиця, ні з росту. Та їй до мене, як курці до пави! Горить моє серце на неї. Пані обішала мені дати аж півтораста рублів, якщо зумію поробити таке Оксані, щоб вона паничеві остогидла... А я б її радніша струїти, бісову тінь, за те,що вона колись обрекла мене перед цілим парубоцтвом. Одним тілько словом обрізала. Чи не в жидів, каже, ти навчилась притирати буряком щоки? Парубки ухопили мене за руки, стерли свитками краску. Ще відтоді серце моє лютує.

ЯВА 2

Оксана. Здрастуй, Текле!
Текля. Здрастуйте - не застуйте! Спасибі привітались, доки ще зовсім не запишались.
Оксана. Ти либонь гніваєшся на мене?
Текля. Ба ні! А хоч би й гнівалась, то вам яка печаль?..
Оксана. Ая вже так скучила за дівчатами і оца думала на вулицю піти.
Текля. Справді? О, спасибі ж вам, хоч раз на рік і про нас простих згадали.
Оксана. Правда, що я не часто буваю на вулиці, бо роботи, сестричко, багато на моїх руках. Сама знаєш, що хазяйствечко у нас слава господеві; а що ж, одна у батька, як палець, і в хаті і в подвір'ї. А сьогодня, сестричко, так чогось мені скучно стало.
Текля. Стало буть, вже вволю начиталися і написалися?
Оксана. З якої ж це речі мені викаєш? Чи я тобі тітка, чи дядина?
Текля. А як же я вам можу казати "ти", коли ви баришня?
Оксана. Лихо з тобою! Скажи, за віщо ти гніваєшся?
Текля. А буряки у вас родили цього року?
Оксана. Що таке?
Текля. Зоставайтесь здоровенькі, ваше високомордіє! (Пішла).
Оксана. Та ну-бо не дури, Текле! Чудна дівка! З чого вона раз по раз лютує так, як зо мною зустрінеться? Лютуй собі, голубко, скілько хочеш, мені байдуже. Не видко. Чи вже ж і сьогодня не приїде?.. Сказав же - у середу вернусь, а вже і четвер і п'ятниця минула. Сьогодня вже і неділя, а його нема. Дивно це мені і ніби аж страшно. Ніколи ж, як не пригадаю, не траплялось ще так, щоб як сказав він, що тоді-то прибуде, а не додержав слова. Хіба було спізниться на який час. А це ж сім день. Що ж за пригода трапилась? Що зо мною діється, то я й не зрозумію! Які ми дурні, закохані дівчата, які ми божевільні! Та хоч би й я: сама доброхіть і мов навмисне полохаю своє серце. Не бачила ж я Бориса два роки, то ж два роки не сім день? Два роки не бачила його і не страждала ж, і свої думки не труїла самохітною зрадою, а тепер, коли він мій, коли я власними устами вимовила перед ним свою душу і ніби власними руками віддала йому своє серце, я задаю собі страшенних мук! І справді, які ми дурні, закохані дівчата! Чи, може, я така заздрісна у коханні? Чого ж перш ніколи мені і на думку не спадало, щоб його ревнувати чи недовіряти йому? А тепер я ніби хочу, щоб він неодрізно сидів поруч зо мною, ніби хочу видивлятись в його любі очі, слухати його палку річ. І від чого ми, закохані дівчата, наодинці такі балакучі? Улесна мова здається нам такою блискучою, красотнявою. А коли б це з'явився ненароком перед очима, замовкли б уста, мова та красотня, мов вихром, вивіялась би з пам'яті. А може, він вивіряє мене, через те не їде? Та хіба ж ще не все сказали мої очі, моє серце, мої уста?-Ох, бідна була, мабуть, та мова, невиразні були погляди, не чутко і не чуло билося моє серце. (Дивиться за лаштунки). Борис? Він, він, мій любий! Це ж він, мій орел сизокрилий! Ондечки і побратим лукавий з ним. Ох серце ж моє, яке ти щасливе! Пора, пора вам показати свої ясні очі! Чого ж то він так поспіша? Ага, вискочили! Що ж це він минає нашу хату? Поїхав! Ні, це щось дивно! Що ж ото ще третє поїхало з ним, якась не жінка, дівчина.

ЯВА З

Входе Гордій.

Гордій. Добривечір, баришня! Позвольте вам рекемендовать себя.
Оксана. З якої речі ти мене баришнею звеличав?
Гордій. А как же іначе, когда ви пукет з бєлих роз. І етакую красотку хочет отвертать? Вдивительно! А ви міня познали?.. Гордій Микитович.
Оксана. Торік, здається, я бачила тебе в городі.
Гордій. То єсть позаторік, так ето вєрная ваша правда. Ну одначе я вижу, што ви всьо-таки не забилі меня.
Оксана. Ні, пам'ятаю. (До себе). Чого ж він не глянув, не привітавсь?
Гордій. Можно присєсть?
Оксана. Сідай, коли маєш час!
Гордій (в сторону). І етакую красотку опроменять. (До неї). Ах, ах! Я для вас усьо моє врем'я готов одписати в расход, потому как, значить, же мойо чувствіє на лице.
Оксана. Яке чувствіє?
Гордій. А то, што как только увідєл, і страждаю, страждаю, как рекрут на часах.
Оксана. Ти про Катрю кажеш? Чула я, що ти її сватав.
Гордій. Тут вже не Катря, а другая лиходєйка-злодєйка. Катря - ето була моя глупая ошибка. Позвольте вам об'яснить, Океанія, по батюшки, звеніть в том, не вспомню, но впротчсм, кажется, безошибочно Антоновна?
Оксана. Навіщо ще та Антоновна? Як змалку звав мене Оксаною, так і тепер зви!
Гордій. Невозможно! Потому 'што не пристало і не авантажне. Когда я іщо був невоспитанной, тогда і понятіє мойо було мужицькоє.
Оксана. А тепер вже ти запанів, чи як?
Гордій. Развє не видно мово воспитанія? Оксана Антоновна! Позвольте вам об'яснить опись моїх стражданій, што тепер другой вже мой предмет, а не Катря, што я, чесноє слово, і в мислях не імєл, штоб какой двушмишлєнний шкандаль, как увідал і так себе тепер панімаю, што хоч січас согласен помереть.
Жисть копєйка,
Когда в любві лиходєйка
Аба мне так панімаєт,
Што з свєта сживаєт.
Понятно вам, какая ето мука - безотвєтная любов?
Оксана. Я щось не второпаю тебе. Чи, може, від того, що у мене голова дуже болить.
Гордій. Как не болєть головє? Ето вєрная ваша правда. Тут увесь корпус заболєїть.
Оксана. Ти ніби щось палке і чуле говориш, тілько щось мова твоя якась...
Гордій. Што ж, когда я не вмію говорить по-простому, по-мужичому. Разві ви не можете панімать образованний разговор?
Оксана. Твоєї мови я не розумію.
Гордій. Вот когда мінє горько, так горько, што би не можете понять меня. Одначе позвольте вам поднєсти для вдовольствія конфетов. (Дає конфети).
Оксана. Не жадна я до ласощів.
Гордій. Кушайте, наслаждайтесь! Как я типерича, значит, на собственном жалованьї, так ето пустяк дєло, і я кажной день готов з моїм вдовольствієм на всякі сладкі вещі. Кушайте сколько завгодно. Ну только подумайте об моєм несчастії.
Оксана. Яке нещастя? Адже ти бачив, то панич поїхав зараз вулицею? А хто ж то ще з ним?
Гордій. Нічаво я не видал. Я свєту божого не видю. Ну видю только своє горе! І што только я горесті терплю при свойом совокупном розсуждаємом чувствії, ето даже вдивительно!.. Позвольте вам подарить кольцо золотоє.
Оксана. З якої речі?
Гордій. Так, значить, ви без нікоторого вніманія об моєй чувствительності? За што ж ето ваша тиранія! Ні конофетов не хочете кушать, ні подарка не берете! Забросю ж я ето кольцо, когда так, в Дунай бистру ріку. Пущай погибнєт три с полтинной. Тепера, значить, мне вже до такого іронія доходить, што пущай другі как хотять об вас понімають, но я все ж готов в огонь і в воду. Я слишал сійчас од одной деревенской баришні, как об вас нєкоториє люди скверно панімають, што готові бросить на безславіє і все прочеє. Но одначе, хоча ми і не з дворян, ну на такой посаж не согласні, штоб імєть у своїх хвизономіях такоє варварскоє понятіє.

<<< назад | далі >>>


[ HOME ]

Читальний зал (повні тексти)
Фон Фон © ОУНБ Кiровоград 1998-2004 Webmaster: webmaster@library.kr.ua