[HOME]
ОУНБ Кіровоград
DC.Metadata

[ HOME ]
Фон Читальний зал (повні тексти)
 

Фон

<<< назад | далі >>>

Текля. От якби понесли той папір до Оксани, то та б краще прочитала.
Степан. О, та б прочитала! Оксану добре панич навчив грамоти.
Текля. Навчив і до розуму довів. А вона тепер ходе, як та проява, та косою світе!
Охрім. Вже Оксану вхопила на зубок?
Степан. Гляди, щоб часом тобі не засвітило в очах!
Текля. Овва!
Степан. Не оввакай! Ти плещи про кого іншого, а про Оксану ні писни.
Текля. Я своїми очима бачила, як вона на тім тижні плоскінь вибирала, та все вихилювалася, та за поясницю хапалася.
Степан. Слухай, Текле, я плохий-плохий, ну, як розлютуюсь, то й чорт мені не сват.
Текля. Знаю я, що й тобі Оксана запала в око, через те ти тепер і заступаєшся за неї.
Степан. Про мене... не про мене йшла річ, а це діло не твоєї парафії. А за Оксану я кожному в'язи вкручу!..
Парубок. Ну, кожному, чи не дуже багато буде.
Степан. Я головою за неї одвічаю.
Охрім. Стривай, Степане, не гарячись! Правда, братіку, як олива, наверх сплива. Ти натякаєш, Текле, на те, що, стало буть, Оксана важка? Добре! Адже ж ми, що отут стоїмо, знаємо, що панич вже два роки не приїздив додому.
Текля. Так я запевне знаю, знаю, що...
Степан. Що слід тобі губи побити!.. Ну, не ідолка ти?..
Текля. Що ж він - візьме її, чи як?
Степан. Там вже, чи поберуться вони, чи ні, інша річ. Ти б подумала хоч би те, що чого б тому паничеві ходити до Оксани серед білого дня, на очах у людей, коли б що, може, було у його на думці.
Гордій. Вот ето так вєрная правда! У нас у городі єжелі єсть какая комерція промеж кавалера з баришнею, так завсігда еті діла позно вноче, потому дньом главное - амбиція.
Степан. Геть ти під три чорти з своєю амбицією, доки не битий!
Гордій. Вот тебе й порадошний разговор!
Степан. Не лізь! Коли не до тебе п'ють, то не кажи "здоров"!,.
Охрім. А цитьте, либонь щось гомонить.

Прислухаються.

Так і є! (Цивиться). Ондечки панич вертається з охоти!..
Текля (придивляється). Онде ж і титівський панич з ним, той, що, кажуть, сам собі їсти варе!
Охрім. Почеши ще язика на паничеві.
Текля. Ба ні ж! Гарні пани настали! Хоч би цей титівський панич: запряже сам конячину та й і їде селом, неначе той паламар, що у піст попідвіконню курей та поросят клянчить!
Гордій. Не может бить! Вот так воспитаніє!..
Текля. А я все ж таки скажу...
Степан. Про Оксану-таки?
Охрім. Таки стрижене, стрижене? Здається мені, що щось ти це недаром плещеш про других!
Степан. Та ну її к бісу! Ану заводь хто пісню!..
Гордій. Я вам спою по вашому вкусу.

Не с послєдніх бил прикащик,
Я спою об ньом расказ.
Бил вон послан за получкой дєнєг,
Точно било єто враз,

(Говоре). А ви підхватуйте.

Єни його манять,
Єни його манять:
Пожалуйте, пожалуйте,
Пожалуйте, купець!..

Деякі парубки мугичуть. Гордій знову.

Вдруг іду я тротуваром
Сидять красотки на крильце,
Точно вийшли січас із больниці,
Нєту краски на лице...
Вони його манять і т. д.

Всі пішли.

ЯВА 4

Борис Воронов, Владимир Петрович Горнов і Максим Хвортуна, всі вони з рушницями і охотничими торбами.

Максим. Ну, паничу, як собі хочете, а вдруге вибачайте, щоб я вас повів на охоту. Шкода, тепер вже більш не піддурите мене!..
Борис. Це новина! Чим же ми вас піддурили?
Максим. Ще й питають! Ви ж таки розумні і вчені, мовляв, люде, то й розміркували б: що цілісенький день ви собі удвох балакаєте, а за вами слідком човгає щось таке, ніби теж скидається на людину, а ви його вважаєте ні за приший хвіст кобилі чи за німого?.. Бовкнете яке там слово до мене; коли б, мов-ляв, ви по-нашому, по-простому балакали, як перш було колись, то, може б, і я розумів там що п'яте, хоч через десяте.
Борис. То хіба ви по-руськи не розумієте?..
Максим. Цебто по-панськи? А де ж би ми тут навчились?
Горнов. Вже й розсівся.
Борис. Я дуже ноги натомив.
Горнов. А що ви тоді, хоч трохи-таки шурупали по-руськи?
Максим. Вам таки цікаво? Аякже. Велика, бачте, була б навука; "так точно", "не могу знать", "слупіаю!" "Чаво вволите?", ото й по навуці.

Борис подає йому табак.

Та ви вже, будь ласка, сами мені, бо мої пальці, мовляв, не до того паперу зроблені. А яка чудова ніч, тихо-тихо, мовляв, як у вусі. Чи воно на дощ оце затихло, чи на вітер?
Горнов. А вам як здається?
Максим. Та хіба ж вас цьому не вчать?
Горнов. Не вчать.
Максим. Як то можна! Воно ж повинно стояти у тих книгах, що вчите.
Горнов. Не додивлявся.
Максим. І все ви шуткуєте. Дай боже, мовляв, шуткувати, аби не плакати. Я сам скажу, що от нам писар, так той вгадує: чи година буде, чи негода, тілько на хвилину загляне у книжечку і зараз вгада.
Горнов. То ж книжечка вгадує, котра зветься календар.
Максим. Як ви кажете?
Горнов. Календар.
Максим. Ба ні, не календар, а сонник, бо він вам і сон вгада - як у воко вліпе.
Горнов. Баки людям забива.
Максим. А й ні, не кажіть. Він вам і ружжо може замовить! Чи вірите, що раз як замовив мені оцю рушницю, так нічогісенько не вдієш, чвирк та й чвирк! Мусив вже йому постановить півкварти.
Горнов. І направив?
Максим. Ще й як направив!
Горнов. Майстер, значить, до усякого діла?
Максим. О, голова! Кажу вам, до усякого діла дотепний!
Горнов. Довго ще по селам отакі мудреці, як ваш писар, морочитимуть мирян.
Максим. Отже, ви не вірите?
Горнов. А звичайно, що не вірю.
Борис. Як тут чудово! Я б отак до самісінького світу просидів.
Горнов. Вигадай півтора людського! І що тут красотнього? Жаби квакають, від ставка мулом несе, під ногами вогко, аж джякотить, а нежитя такого тут здорового можно схопити.
Максим. Еге, що й в тиждень, мовляв, не вичхається.
Горнов. А бісові комарі аж печуть.
Максим. А ви обкурюйте себе, отак навкруги пускайте дим, то та погань і не наблизиться і втікатиме, як чорт від ладану.
Борис. Ти, Володя, не любиш поезії.

Тиха украинская ночь,
Прозрачно небо, звездьі блещут;
Своей дремотьі превозмочь
Не может воздух...

Горнов. Що ніч! День по-моєму кращий. Та то ж куди не споглянеш, скрізь чарує і закохує тобі очі розкішна природа.
Максим. Все то від бога! А, конешно, день кращий.
Горнов. Станеш у обідню пору посеред поля: сонечко припіка, а над головою і навкруги спів і щебетання, виляскування, стогін і сміх. А ніби там сум і весілля побились об заклад і намагаються переважить одно другого. І бачиш ти і чуєш, як кожна пташечка, кожна кузочка, навіть комашка маненька незрозумілою, але чарівною піснею хвалить божий мир, кохаючись у його теплі... Чи так, Максиме?
Максим. Це так, імснно, що так!
Горнов. Пора вже додому, бо я й справді скоро чхатиму.
Максим. А пора, пора, бо ніч, мовляв, не жде. А мені ше треба до світа вставати та за косу прийматись, там треба викосить осьмушку ячменю шинкареві.
Борис. За позику?
Максим. За процент, чотири карбованці позичив у нього восени, так це за процент.
Борис. Це здирство!
Горнов. Ні, це поезія! Поживеш на селі та й побачиш. Отоді то вже запевне довідаєшся, що краще: чи ніч з жаб'ячим кваканням, чи...
Максим. Яка їм, мовляв, праця за батьківськими плечами?
Борис. А ви думаєте, що я цілий вік сидітиму та дивитимусь, як другі на мене роблять?
Максим. А чому б не сидіти?
Борис. Ні, це в стид було б мені. Я, щоб ви знали, наважився спробувати усяку тяжку роботу задля того, щоб на власних плечах зважити усю ту вагу й працю, під котрою згинається наш хлібороб.
Максим. Далеко заїхали! Не силкуйтесь, шкода і заходу, не здолаєте.
Борис. Піймав не піймав, а погнаться можна.
Максим. Хіба! Воно, може, спершу і сцікавиться, а далі остогидне.
Борис. Побачимо!
Максим. І як то можна чоловікові непризвичайному?
Горнов. Дай боже нашому теляті та вовка з'їсти!
Максим. О, щоб вас, спершу ж треба його піймати, а з'їсти, мовляв, не штука.
Горнов. Он так я вже чотири роки ловлю того вовка на угонках, та ніяк за в'язи не вхоплю. А от як спроможусь скинути з шиї 20 тисяч довгу...
Максим. 20 тисяч? Сума!
Горнов. Було більш, це вже тілько решта.
Максим. Як же ви таку силу зачепили?..
Горнов. Не я зачепив, а опікуни. Бачите, доки я вчився та в книжку задивлявся, а опікуни мої як захазяйнували, та й дохазяйнувались до того, що мало-мало не упекли землі в акціон.
Максим. Як то з акціону?
Горнов. Стало буть, з молотка. Та жиди вирятували мене.
Максим. Жиди? Скажіть, голубчику: без жида ніде не обійдеться. Як же це?..
Горнов. Платю проценти, от і все. До кого не кидався з наших за позикою, всі тілько пораду дають. От, братухо, як підемо завтра до мене, побачиш мою школу. Які є розумні хлопчики! Душа радіє, дивлячись на той розкішний первоцвіт.
Максим. Вчили й мене змолоду на килорнеті грати, як це, кажу, у нас у скарбу була своя капелія, Багато лози зопсували на моїй шкурі, смуг та цурпалків до біса на тілі позоставалось, а я таки як затявся одним лицем, не хочу та й не хочу... Ну, прощавайте до якого часу. Он воно що, тепер вже й справді пора додому, бо либонь ви комусь іншому більше у пригоді станете.
Борис. Що ви кажете?
Максим. Та то я... Бачите, я іноді зостару таке плету, що й сам докупи не зберу.

Горнов співа.

Вже й вода, мовляв, скоро засне. Отже, дівчина, то й до зорі очей не заплющує, все ждатиме чорнобривого.
Борис. Яка дівчина?
Максим. Моя старенька, це ж я свою стару зозуленьку. Отже, я й не вмію по-вашому чоломкатись! Як здавлю білу та пухлу ручку, то щоб часом бува не розгнівались. Ач, яка викохана... (Розгляди Борисову руку). Шкода з такими руками до плуга. (До Горнова)- Що ж, вже й з вами чоломкатись, чи як?
Горнов. А звичайно!
Максим (подає руку). Оця рука трохи на мужичу скидається, кістлява та в пухирях. Ну, спасибі вам, що ви не гордуєте нашим братом сиволапим, як було старий пан нас величають.
Борис і Горнов. Спасибі і вам!
Борис. Приходьте ж у ту неділю, та раніш.
Максим. Добре, прийду. (Пішов).

ЯВА 5

Оксана (входе). І не диво? Я й чую, що балакають, та ніяк не розберу, хто і з ким? Аж це ось хто!
Горнов. Давненько ми з вами не бачились.
Оксана. Хоч би одвідали, і не сором вам? То було мало не що божого дня приїздять, а це вже зовсім мене відцурались. Хоч би забігли за книжками, що понадавали. Я вже їх всі перечитала.
Горнов. Ніколи було, робоча пора. То нащо нам вже і одвідувати? Коли вже кращі від нас приїхали, то ми й не рипаємось. Чи не по телятко ви оце ідете?
Оксана. По яке там телятко?..
Горнов. Та це ж у інших дівчат така одмова, що як зустрінеться з парубками, то зараз і каже: "Теляток шукаю".
Оксана. Ні, я кого шукала, того й знайшла.
Горнов. Тобто мене?
Оксана. Та й вас.
Горнов. А кого більш бажалось бачити?
Оксана. Почнете дратувати. Обох однаковісенько.
Борис. А ми оце, Оксано, думали до тебе зайти.
Оксана. Мабуть! Чую, гомонять та й гомонять, та все на однім місці, ще хтось почав і співати.
Горнов. То я пробував голоса. А правда чудовий голос, усі жаби замовкли і в кушир поховались, як зачули. Що ж татусь ваш, дома?
Оксана. Ні, нема. Пішли з ятірями по рибу.
Борис. Це шкода.
Оксана. А хіба як батька нема дома, то й у хату не можна зайти?
Горнов. Уночі? А поговір, а людське пащекування?
Оксана. Певно, вже й так того поговору, що вже більш і нікуди.
Горнов. І вам це нічого?
Оксана. Це вже моя печаль. А вас, Владимир Петрович, і пізнати не можна, бороду запустили.
Горнов. Наважився вже, бачите, у діди записатись. (Чха). Оттуди! Я ж казав.
Борис. Шпичка в ніс.
Горнов. Хай тобі біс! Ну годі абощо. Ну дайте ж, Оксано, надивитись на вас! Давненько, давненько не бачились: змарніла...
Оксана. Та годі-бо вам вдивлятись, ще зглазите.
Горнов. На те бог дав мені очі, щоб закохуватись тим, що красує погляд.
Оксана. Цебто я така красуля?
Горнов. А то жі ні? Щоб ви знали!
Оксана. Ну, годі вам вже шуткувати!..
Горнов. Тут не шутка, бо я маю вам сказати щось таке, що й ворожка б не вгадала.
Оксана. Цікаво.
Горнов. Воно б і давно вже належало вам про це довідатись. Слухайте ж: сьогодня я вже вкінець переконався, що Борис у вас душі не чує.
Оксана. Цього-то вже зовсім не слід казати. Можна шуткувати, а це вже... Що вони, спасибі їм, мене жалують...

<<< назад | далі >>>


[ HOME ]

Читальний зал (повні тексти)
Фон Фон © ОУНБ Кiровоград 1998-2004 Webmaster: webmaster@library.kr.ua