[HOME]
ОУНБ Кіровоград
DC.Metadata

[ HOME ]
Фон Читальний зал (повні тексти)
 

Фон

Iван Карпенко-Карий

 

Хазяїн

 

Комедiя в 4 дiях

 

ДIЄВI ЛЮДЕ

Терентiй Гаврилович Пузир - хазяїн, мiльйонер.

Марiя Iвановна- ного жiнка.

Соня - їх дочка.

Феноген права рука хазяїна.

Маюфес - фактор.

Павлина кравчиха з города.

Зеленський, Лiхтаренко - економи

Куртц - шахмейстер.

Петро Петрович Золотницький - родовитий багатий пан.

Калинович - учитель гiмназiї.

Зозуля - помiчник Лiхтаренкiв.

Лiкар.

Харитон розсильний.

Петро.

Дем'ян.

Дiвчина.

Юрба робiтникiв.

 

ДIЯ ПЕРША

Кабiнет.

ЯВА 1

Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другi дверi). Петруша! Скажи хазяйцi, що халат у мене...

З середнiх дверей виходе Маюфес. А, це ви, Григорiй Моисеевич? Заходьте!

ЯВА II

 

Феноген i Маюфес.

Маюфес. Доброго здоров'я, Феноген Петрович!

Феноген. Здоровенькi були. Що це ви нас вiдцурались? Давненько я вас не бачив.

 

Маюфес. Дiла, дiла, дiла!

Феноген. Загрiбаєте грошики!

Маюфес. Ет, поки заробиш грош, пiдошви побйош!

Феноген. Ну, не гнiвiть бога! Домик чудовий купили!

Маюфес. За стiлько лiт - другiї купили не домики, а палати!

Феноген. Мало чого... Е-хе-хе!.. От гляньте! Маюфес. Халат, ну?

Феноген. Халат мiлiонера! Бачите, як багатiють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а вiд цього халата i вiд кожуха, повiрите, смердить! Он як люде багатiють: учiться!

Маюфес. Ето што-нiбудь особенного!..

Феноген. Ну й оказiя ж нам була через цей кожух. Подумайте: швейцар не пускав Терентiя Гавриловича у земський банк!

Маюфес. Ну, не пускав, а як пiзнав, зараз пустив... Терентiя Гавриловича i в рогожi пiзнають!

Феноген. А так... Слухайте, Григорiй Моисеевич, чи нема у вас на прикметi земельки?

Маюфес. Для вас?

Феноген. Еге. Постарiв, треба на свiй хлiб.

Маюфес. Пора, пора самому хазяїном буть, хоч вам i тут добре.

Феноген. Грiх скаржитись! Та тiльки то моя бiда, що перше я купував, продавав i мав добрi куртажi, варт було побиватись; а тепер держить при собi. Коли-не-коли перепаде свiжа копiйка! Так пошукайте для мене десятин п'ятсот.

Маюфес. Кругленький шматочок! Постараюсь. А тепер проведiть мене до Терентiя Гавриловича.

Феноген. Ходiм! Тiлько шукайте землю поближче до вокзала...

Маюфес. Што-нiбудь особенного...

Зеленський (з дверей). Феноген Петрович, можна?

Феноген. Заходьте, я зараз! (Вийшов з Маюфєсом.)

 

ЯВА III

 

Зеленський, а потiм Феноген.

Зеленський. От i шапкуй перед хлопом! Не можна iнакше: силу має, а може, сам i нацьковує, аби зiрвать, - треба загодить!

Входе Феноген.

Феноген. А що скажете? Кажiть скорiще, бо незабаром сюди хазяйка вийдуть.

Зеленський. Терентiй Гаврилович гнiв на мене має, i я боюсь, щоб мене не перевели в Чагарник на мiсто Лiхтаренка; а там менше жалування, у мене сiм'я... замовте словечко... (Виймає громi.)

Феноген. Та що ж я можу... Знаєте, який наш хазяїн, часом щоб не подумав, що ви мене пiдкупили, у нього честь - перше всього!

Зеленський. Дурно нiхто нiчого не робе: ви для мене, я для вас. (Дає грошi.) Замовте добре словечко, ви найближчий до хазяїна чоловiк.

Феноген. Та я попробую... Тiлько хто його знає, як... (Бере грошi.)

Це ви менi позичаєте... А якщо нiчого корисного не вийде - я вiддам.

Зеленський. Ваше слово все переборе. Нехай i в Чагарник переводять, та хоч би жалування не поменшили... Я крадькома сюди, а тепер в контору. (Вийшов.)

ЯВА IV

Феноген (сам, лiчить грошi). Двадцять п'ять! Якби не давали, то я б i не брав. А коли дають - бери! I сам хазяїн наш всiх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть - тягни! Так вiн робив i так робить вiд юних лiт, а тепер має мiлiони! Чом же менi не тягнуть, щоб i самому стать хазяїном. Та я й не тягну-дають. Тут i грiха немає!..

Голос Пузиря: "Феноген, давай халат".

(У дверi.) Ще не зашили, зараз принесу.

ЯВА V

 

Феноген, Марiя Iвановна. Соня i Кравчиха.

Феноген. Нате, та скорiще латайте, бо вже кричали, щоб подавать халат; а я пiду до них, скажу, що ви взяли позашивать дiрки. (Вийшов.)

Марiя Iвановна. Ну лиш, приймаймось разом. Ось дiрка. Ти, Соню, тут латочку наклади; а ось порвалось - тут я зашию; ви ж здiймайте тим часом мiрку.

Всi принялись за роботу.

Хоч ти що хоч говори - не хоче купить нового, так оце я грошей крадькома наскладала, i ми йому такий халат справимо, що вiн i сам ним любоватиметься! Бачите, через два мiсяцi рiвно будуть iменини Терентiя Гавриловича, треба, щоб халат поспiв якраз на iменини. Я не можу йому вiд себе подарувать, бо буде страшенно гнiватись, що такий розход зробила, та ще й грошi брала крадькома. Халат, голубочко, 'буде дуже дорогий! Пятнадцять аршин лiонського бархату, по дев'ять рублiв аршин, i двадцять аршин шовку по три рублi, шнур товстий шовковий, чистого шовку, з китицями, -тридцять рублiв, вам за роботу п'ятдесят рублiв - всього двiстi сiмдесят п'ять рублiв. Це вже Сонi так захотiлось. Вещ цiнна i хоч кому кинеться у вiчi, а ви запросите тiлько п'ятдесят рублiв. Розумiєте? Терентiй Гаврилович як побачить, що -таку дорогу вещ можна купить задешево, сказать, за безцiнь, - зараз i купить! Так от ми й дiждемось, хоч хитрощами, що цей халат вiн скине i буде носить такий, що хоч куди - не сором! Ви ж, голубочко, настьогайте пiдкладку густо-густо узорами; на полах вишийте в гладь буряки з розкiшним бадиллям, а на бортах вишийте барана i овечку. Та зробiть так, щоб вiн зразу побачив, що вещ дорога, а продається дешево! Розумiєте?

Кравчиха. Ох, матiнко моя Мар'я Iвановна, це то все розумiю, тiлько навряд чи поспiю таку дорогу вещ скiнчить за два мiсяцi: робота велика, вишивка копотка, та ще, знаєте, зразок овечки i барана у мене є на подушцi, а бурякiв нема.

Марiя Iвановна. Я вам дам i узори. А щоб поспiшить з роботою - вiзьмiть помiшницю: я ж i грошi платю не малi - п'ятдесят рублiв!

Кравчиха. Та вже i день i нiч будемо удвох з дочкою стьогать i вишивать, тiлько прибавите п'ять рубликiв.

Марiя Iвановна. Як гарно зробите, то й десять дам.

Входе Феноген.

Феноген. Готово?

Марiя Iвановна. Готово.

Феноген. Давайте, бо гнiваються. Там якийсь чоловiк з важним дiлом. (Взяв халат i пiшов.)

Марiя Iвановна. Ну, iдiть же, голубочко, я дам матерiал i узори.

Кравчиха вийшла.

Соня. Мамо! А по-мойому, вiвцi i буряки вишивать не годиться - це буде смiшно... Краще на полах i на борту квiтки та гарнi мережки, фрески, у мене є узори.

Марiя Iвановна. Нi, Соню, квiтки - то инча рiч, то для молодого, а вiвцi i буряки татовi, як хазяїновi, будуть приятнiще. Я вже тата добре знаю, ходiм!

Соня. Як хочете, а я б не раїла, бо буде смiшно...

Iдуть.

Мамо! Як ви думаєте, чи не сказать би татовi про предложенiє Iвана Миколайовича?

Марiя Iвановна. Нi, дочко. Нехай на iменини приїде i сам скаже. Iван Миколайович- учитель гiмназiї, чоловiк розумний, то зумiє з татком побалакать, а я тим часом попробую випитать.

Пiшли.

ЯВА VI

 

З других бокових дверей виходе Пузир, Маюфес i Феноген.

Пузир. Феноген, не знаєш, зiбрались економи в конторi?

Феноген. Одного Зеленського бачив. Ох, усердний чоловiк, з коня не злазить.

Пузир. Якщо зiбрались - клич!

Феноген вийшов.

(До Маюфеса.) Сiдайте.

Мовчать

Трудне дiло ваше... трудне. У мене своїх овець сорок тисяч, боюся, що пашi не стане.

Маюфес. Де ж таки! Оце сказали: пашi не стане!.. Торiк, як я купив у вас для одного нiмця валахiв, - пам'ятаєте? - то для прийомки три днi їхали вашою землею... їхали ми цiлий день. "Чия земля?" - питаємо. "Терентiя Гавриловича Пузиря". На другий день знову питаємо: "Чия земля?" - "Терентiя Гавриловича". I тiлько на третiй день, надвечiр, почалась земля Гаврила Афанасьевича Чобота. Ха-ха! Княжество! Цiле княжество. Нiмець, що зо мною їхав, дивувався, хитав головою, цмокав губами, а на третiй день, смiючись, сказав: "У цього хазяїна бiльше землi, нiж у нашiм герцогствi". Єй-богу, так i сказав. Хе-хе-хе! Та щоб на таких степах не можна було випасти ще дванадцять тисяч овець?

Пузир. Та воно можна! А тiлько я вам скажу, що, крiм всього прочего, дiло ваше опасне... Я, знаєте, опасаюсь, щоб не було якої бiди.

Маюфес. Помилуйте, чого бояться? Нiчого боятись! Не такi голови це дiло обмiркували, щоб можна було боятись.'

Пузир. Так то так! А тiлько, знаєте, несостоятельнiсть на три милiйона, та ще обмiркована несостоятельнiсть, - рiдко кiнчається благополучно!.. Щоб, бува, Петро не вскочив у злоснi. А тут i я помагаю, переховую!

Маюфес. Що ви? Сохрани бог! Не такi люде ведуть i вестимуть дiло,.. Петру Тимофеевичу помагають значнi адвокати i самi найбагатчi купцi та хазяїни. Я вже був у чотирьох - всi згодились: хто манухвактуру-прийме, хто гурти, хто кiнський завод, а з парового млина i винокурнi горiлку i борошно розвезем скрiзь, постройки ж - дiло рук чоловiчих... хе-хе-хе! Ще й страхову премiю вiзьмем. Не бiйтесь, ми хапатись не будемо, а помалу, помалу все iмiнiє зтаїть тихо, як вiск на вогнi...

Пузир. Опасне дiло... А почому Петро Тимофiєвич думає заплатить кредиторам, не чули?

Маюфес. Копiйок по десять, а на худий кiнець по двадцять копiйок.

Пузир. Так. I Петру Тимофiєвичу зо всiми розходами достанеться два милiйона чотириста тисяч.

Маюфес. Нi, так не вийде. Рiвно милiйон назначено тiлько на розплату i на всi розходи - агентiв багато!

Пузир. Виходить, два милiйона чистеньких? I це кругла сума! З нiчого два милiйона? Капитал! Такого капиталу кредитори не подарують. Найдуться завзятi, будуть судиться, а як дiло дiйде до суда - тодi погана справа!..

Маюфес. Нiкогда!! Вiзьмiть в разсужденiє: вся ця сума розкинеться не на бiдолах яких, а на московських, на лодзiнських фабрикантiв та на. всякi банки! Фабриканти та банки розкинуть потерi на других, пiдведуть свої баланси - i квiта. Ха-ха! Що їм така сума - виграшка!

Пузир. Еге! Для багатьох, мовляв, виграшка, а для одного капитал! З миру по нитцi - голому сорочка! Маюфес. Ха-ха-ха! Iстина глибока. Пузир.

Ну, добре. Я переведу на свої степи дванадцять тисяч ваших овець до осенi, а восени на салган разом з своїми. Це все добре... А яку ж я матиму користь за помiч?

Маюфес. От за цим же мене й послано до вас, щоб ви сказали свої умови.

Пузир. Трудне дiло... Страшне, опасливе дiло!.. Двадцять процентiв з валової виручки. Менше не вiзьму.

Маюфес. А чом же не з чистої прибилi?

Пузир. Може, хто другий вiзьме з чистої.

Маюфес. Про других нiчого й балакать. Все дiло треба вести без документiв, на честь! А кому ж повiрить: тiлько таким хазяїнам, як ви! Ви не захочете взять

чужого?

Пузир. Навiщо менi чуже, коли у мене й свого доволi... Так двадцять процентiв з валової виручки. Коли согласнi, переганяйте овець на мої степи.

Маюфес. Ваше слово для всiї околицi - закон, i вже коли не можна взять двадцять процентiв з чистої прибилi, нехай буде з валової виручки. А дозвольте знать: якi розходи будете лiчить?

Пузир. Випас, чабани, догляд.

Маюфес. Ваше слово - закон! А на якi степи переганять овець?

Пузир. 1 Iа Суху Балку - три тисячi, на Роздолля - п'ять тисяч i на Кам'яний Брiд - чотири тисячi!

Маюфес. Завтра всi розпорядки зробимо... Терентiй Гаврилович, я чоловiк бiдний, служу i вам, i Петру Тимофеевичу... Самi знаєте... Скiлько ваша ласка?

Пузир. Поки не буде видко мого заробiтку, я не можу назначить вам нiчого. А восени, пiсля салганiв, я вас не обдiлю, заплатю по-хазяйськи.

Маюфес. Ваше слово - закон; ваша честь - вище всяких векселiв i розписок! Надiюся, що не обдiлите бiдного чоловiка! Прощайте, треба поспiшать, щоб не пропустить поїзда.

Пузир. О, ще поспiєте!

Маюфес. А чи на вашiм вокзалi можна пообiдать?

Пузир. Я нiгде на вокзалах не обiдаю, бо возю свої харчi. Феноген!

Входе Феноген.

Чи iiа нашому вокзалi можна пообiдать?

Феноген. Бухвет є.

Маюфес. Треба поспiшать, бо їсти хочу, аж шкура болить.

Пузир. Тут недалеко.

Маюфес. Та менi небагато й треба: хоч би чарку горiлки та шматок хлiба... Ха-ха-ха! Так, кажете, бухвет є?

Феноген. Є.

Маюфес. Прощайте! (Вийшов.)

 

ЯВА VII

 

Феоген i Пузир.

Пузир. Всякий чорт сюди прийде голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з собою привiз солонини там, чи що. Нехай не звикають!

Феноген. Це не ресторацiя, а хазяйський дiм!

Пузир. А вiн дума-постоялий двiр. Клич економiв.

Феноген (iдучи). Охо-хо-хох.

 

Пузир. Чого це ти так тяжко зiтхаєш?

Феноген (махнувши рукою). Та...

Пузир. Ну, що там, кажи?

Феноген. Зеленський наш дуже стривожений тим, що ви на нього гнiваєтесь... А вiн чоловiк усердний, сiм'я велика... Жаль менi його дуже, а коли обидите, то й грiх, - вiн для вас i в огонь, i в воду! З коня не злазить цiлий день, побивається...

Пузир. Оцього вже я не люблю! Краще ти не мiшайся не в своє дiло...

Феноген. Диви, мiшаюсь! Самi питаєте, чого зiтхаю? Я й кажу, бо у мене болить, а зовсiм я не мiшаюсь! Ви хазяїн, ваше дiло хоч i без хлiба зоставить вiрного слугу.

Пузир. Ну, ну, годi вже... Клич!

Феноген (в дверi). Заходьте!

ЯВА VIII

Входять Куртц, Зеленський i Лiхтаренко ; увiйшовши, кланяються.

Дверi напiводчиненi. Феноген , пропустивши економiв, сiдає на стулi так, що йому все чуть i видно.

Пузир. Доброго здоров'я! Ну як таки ви, пане Зеленський, i досi не загнуздали мануйлiвських мужикiв?! Де ж це видано, щоб на буряках платить робочому по тридцять п'ять копiйок в день? (До Лiхтаренка.) Порфирiй! Почому у тебе в Чагарнику робили i роблять поденно?

Лiхтаренко. З початку весни по п'ятнадцять копiйок, потiм по двадцять, тепер, в гарячу пору, по двадцять п'ять на їх харчах!

Пузир. Чуєте? I по двадцять п'ять копiйок багато, але все ж таки не тридцять п'ять! Та ще, либонь, ви й харчуєте?

Зеленський. Харчую.

 

Пузир. Боже мiй! I харчуєте?! То це вийде по сорок п'ять копiйок. Добре хазяйнуємо! Робочi все заберуть, а нам же що зостанеться, а чим же я буду вам жалування

платить? Так не можна, ви не вмiєте зробити дешевого робiтника!

Зеленський. У нас умови однi, а в Чагарнику, де Лiхтаренко, - умови другi.

Пузир. Умови люде роблять.

Зеленський. Околиця до околицi не приходиться! У Мануйлiвцi люде бiльше зажиточнi, нiж де: окрiм своїх надiлiв, держать оброчну казенну землю в арендi, артiлi почали заводить. А робочий, самi знаєте, тiлько там дешевий, де землi нема, де нема за що рук зачепить, де бiднiсть.

Пузир. Так ви зробiть у Мануйлiвцi бiднiсть!

Зеленський. Це не од мене залежить.

Пузир. Вибачайте, пане Зеленський, це вiд голови залежить! От побачите, що там зробить

 

Лiхтаренко. Слухай, Порфирiй, я тебе переведу в Мануйлiвку, а вас, пане Зеленський, в Чагарник.

Феноген (за дверима). Ох-хо-хох!

Зеленський. Помилуйте, за вiщо ж! Я торiк чистої прибилi дав п'ять тисяч, а цей рiк надiюсь...

Пузир. Порфнрiй дасть десять тисяч! Ви не умiєте з народом, а Порфирiй умiє, i дасть десять тисяч, - побачите! От що, Порфирiй: мануйлiвцi запустили недоїмку i не заплатили. Через тиждень та оброчна земля, що держать в арендi мануйлiвцi, отдається з торгiв на новий строк. Треба, щоб казенна земля зосталась за мною, чуєш?

Лiхтаренко. Попробую!

Пузир. Це тобi не борщ, тут пробувать нiчого - треба взять! Ти розумiєш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Надiли мужицькi на десять лiт в аренду взять! А як мужик зостанеться без землi - роби з ним, що хочеш; а поки при землi, мужики все одно що бури, нiчого з ними не зробиш!

Зеленський. Я вже пробував...

Пузир. Ви нiколи не пробуйте, а просто-їжте!

Зеленський. Мануйлiвцiв не вкусиш!

Лiхтаренко. Аби зуби.

Пузир. Правда. Ти вже у Чагарнику взяв крестьянськi надiли в аренду, тепер стежка протоптана, опит є, починай i в Мануйлiвцi.

Зеленський. Дозволяю собi звернуть вашу увагу на те, що у Мануйлiвцi є такий учитель-артiльщик i бiля нього чоловiка три з молодих, що через них i Лiхтаренко зуби поламає.

Пузир. Порфирiй, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар!

Лiхтаренко. Срiбними та золотими зубами можна не то Мануйлiвку, не то уїзд, а й губерню можна з'їсти!

Пузир. Нам нужен дешевий робiтник, розумiєте? А без дешевого робiтника хазяйство вести - годi! Так-ви, пане Зеленський, приймайте Чагарник вiд Лiхтаренка, а вiн прийме Мануйлiвку вiд вас.

Зеленський. Помилуйте, в Чагарнику менше жалування, а у мене сiм'я!

Феноген (за дверима). Ох-хо-хох!

Пузир (глянув на Феногена). Жалування вам буде те саме, що i в Мануйлiвцi, побачу, як будете справлятись по готовому!

Зеленський. Спасибi!

Пузир. Та от що: як тiльки хлiб знiмете, - триста десятин стернi засiєте магаром, щоб була добра отава, бо я купив ще дванадцять тисяч овець, треба гарно випасти на салган. А ви, Карло Карлович, завтра поїдете в степи на прийомну овець - їх туди приженуть. Увечерi я дам вам наряд.

Куртц. Етi да, етi нєт!.. У нас сорок тисяч овса, а ще дванадцять тисячов купiл, нужен другий помощник, без другий помощник - не можна.

Пузир. Обiйдеться, чабани надежнi.

Куртц. Етi - нєт! Чабан - цкелей кричал, а шахмейстер голова, етi - да!

Пузир. Для овець доволi вашої голови!

Куртц. Одна голова на п'ятдесят двi тисячов овса - етi нєт, етi нiкогда.

 

Пузир. Доволi. Зате я восени вашу голову оливою гарно помастю.

Куртц. Ха-ха-ха! Олифа - етi да! Корошо!.. А только помощник нужно.

Пузир. Обiйдетесь! А старшого чабана, Клима, виженiть зараз!

Куртц. Зашем, етi - да! Корошiй чабан гнать? Собаку корошого гнать, етi - нєт!

Пузир. Вiн мошеник!

Куртц. Клим?! Етi - нєт! Етi нiкогда!

Пузир. Менi вiдомо, що як здавали двi тисячi валахiв Крячковському, вiн за десять карбованцiв додав йому двадцять валахiв лишнiх.

Куртц. Етi - да? Етi - нєт!.. Етi нiкогда! Помилялся - можна, проскакувал - можна, а за дєньгi - етi нiкогда!

Пузир. А я вам кажу- продав! Вигнать! Менi нужнi люде надежнi, чеснi, а як ви станете самi виправлять мошеникiв, то мене обберуть, як липку. Вигнать! Я йому вiрив, а вiн он який!

Куртц. Етi - да?.. Етi - нет! Етi - никогда! Я будет узнавал. Шесний шабан, етi - паскудство. (вийшов)

Пузир. Iдiть з богом

Всi кланяються i виходять. Пропустивши їх, входе Феноген.

ЯВА IХ

Феноген i Пузир. Феноген зачиняє дверi, стає на колiна перед Пузирем

i цiлує його в рукц.

Пузир. Що це?

Феноген. Я вже знаю! Ви не скривдили чоловiка, i господь вас наградить! Перше дiло - справедливiсть!

Пузир. Та кого ж я обижав коли?

Феноген. Нiколи, нiколи! За те й вам господь дає. А вас обкрадають.

Пузир. Де ж ти вiзьмеш чесних людей?!

Феноген. От Клима ви вигнали, бо я дознався за валахiв i сказав, а тепер я вам скажу, що Лiхтаренко...

Пузир. Що Лiхтаренко?!

Феноген. Дивиться крiзь пальцi, не глядить - от що! Та й сам руки вмокає! Як здавали пшеницю, так його помiшник, Зозуля, десять лантухiв скинув у жида Хаскеля, що хлiб скуповує i має на мiстечку магазин.

Пузир. Це так.

Феноген. Менi сам пiдводчик розказував, жаль тiлько, що я забув його iм'я... Та Лiхтаренко, певно, знає все.

Пузир. Спасибi тобi, Феноген! Ти один у мене вiрний слуга! Кругом крадуть i крадуть. Вели, щоб вернули Лiхтаренка.

Феноген одчиняє дверi, а назустрiч йому Куртц.

Феноген (до Пузиря). Карло Карлович!

Пузир. Нехай iде.

Феноген , пропустивши Куртца , вийшов.

ЯВА Х

 

Куртц i Пузир.

Куртц. Так бить не должно. Етi нiкогда! Пузир. В чiм дiло?

Куртц. Зiчас справка делал: у менья i у конторовських книгах три тисячi сорок валахiв - етi да?

Пузир. Так.

Куртц. Двi тисячi продавал, етi - да?

Пузир. Так.

Куртц. У менья тисяча сорок в руках. Знайшiт, етi - нєт, етi - нiкогда; Клим - шсснии шабан, проганяйть нельзя, етi - паскудство!

Пузир. А ви лiчили тих валахiв, що зостались, почiм ви знаєте, що вони всi цiлi?

Куртц. Етi - да! Я отвєчайт!

Пузир. То друга рiч: не стане, то ви заплатите.

Куртц. Я заплатиль?! Етi - нiкогда! Клим-шеснии шабан, етi - да! А язик, етi - фi!

Пузир. Який язик?

Куртц (показує свiй язик). Етi, етi-да! Язик работай - етi да! Ухо слухай, а голова не розсудов?.. Так бить не должно! Не надо слишiл, а надо вiдєл, етi - да!

Пузир. Ну годi, iдiть собi, Карло Карлович, i заспокойтесь. Нехай вже Клим зостається.

Куртц. Етi-да! Клим-нет, Карл Куртц - нєт! Куртц всi знайт, етi - да! Спецалiста место скрозь находiл!

Пузир. Ну, годi вже!

Куртц. Так бить не должно! (Стає серед сцени, i показує язик.) Язик, етi - фi! Етi - паскудство! (Вийшов.)

ЯВА XI

 

Феноген i Пузир , а потiм Лiхтаренко.

Пузир (до Феногена). Ну, що ти скажеш?

Феноген. Карло краде, а Клим помагає.

 

Пузир. Та всi крадуть, що й казать, кругом крадуть.

Феноген. Та ще ви Карла боїтесь, от вiн i верховодить.

Пузир. А де ти його вiзьмеш, такого шахмейстера?

Феноген. Ну то нехай краде?

Пузир. Чого ж нехай? Треба слiдкувать. От Карло поїде на прийомну, а ти, Феноген, шатнись по отарах на провiрку.

Входе Лiхтаренко.

Що ж це, Порфирiй, у тебе крали пшеницю, як возили на вокзал?

Лiхтаренко. Може. Сто тисяч пудiв пшеницi здавали, двiстi пiдвiд возило, може, хто й вкрав.

Пузир. Цiлий вiз пшеницi твiй помiшник Зозуля зсипав у Хаскеля.

Лiхтаренко. Де ж таки! Лантух-два - то може;

а вiз - то брехня! Не вiрте!

Пузир. А чого ж ти дивишся?

Лiхтаренко. Щоб не крали!.. I на вокзалi здано сто тисяч пудiв - вiрно!

Пузир. То лишню наважили в амбарi?

Лiхтаренко. Може, який лантух або два - то буває; де ж ви бачили, щоб у великiй економiї нiхто нiчого не вкрав. Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!

Пузир. Так, по-твойому, нехай крадуть?

Лiхтаренко. Я цього не кажу, всi крадуть по-свойому, та без того i не можна, Терентiй Гаврилович! I розсиплеться, i загубиться, i вкрадуть яку малезну...

Пузир. З тобою сам чорт не зговорить. Я тобi образи, а ти менi луб'я! То нехай крадуть, питаю тебе? За вiщо ж я тобi жалування платю?

Лiхтаренко. А за тих сто тисяч пудiв пшеницi, що я здав на вокзалi, а ви грошi взяли!

Пузир. Тьфу на твою голову! Чи ти одурiв, чи чорт тебе напав?

Лiхтаренко. Терентiй Гаврилович, ви тiлько не гнiвайтесь, а розсудiть гарненько. Будемо так говорить: ви менi дасте Великий шматок сала, щоб я його однiс у комору! Я вiзьму те сало голими руками, i однесу сало в комору, i покладу: сало ваше цiле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову - яка Ж вам вiд цього шкода?

Пузир. Iди собi к чорту, бо ти наважився мене гнiвить!

Лiхтаренко. Щасливi оставайтесь! (Iде.)

Пузир. А Зозулю зараз розщитать! Хатнього злодiя не встережешся! Сьогоднi вiн тiлько голову помастить, а завтра чоботи, а пiслязавтра й сало вiзьме!

Лiхтаренко. Воля ваша. (Пiшов.)

ЯВА XII

 

Пузир i Феноген.

Феноген. От чоловiк! I риби наловить, i нiг не замоче!

Пузир. Я знаю, що вiн бiльше всiх краде, та зате i менi

велику користь дає!

Феноген. Ось газети i листи з вокзала привезли.

 

Пузир (бере листи). Поклади газети на столi, увечерi Соня прочитає. (Чита лист.) Феноген, ти знаєш Чоботового

сина, Василя?

Феноген. Бачив. Бова Королевич!

Пузир. Старий просить дозволу сватать Соню.

Феноген. Перше спитайте Соню.

Пузир. Що ти мелеш, з якої речi? Сам кажеш, що Бова Королевич, до того один у батька, а батько хазяїн на всю округу... Якого ж їй жениха?!

Феноген. А може, у неї є на прикметi!

Пузир. Пройдисвiт! Так буде, як я хочу!

Феноген. Ой, це вам не Катя, та мовчала до смертi, а Соня...

Пузир. Ет, дурощi! (Читає.) Феногенушка! (Встає.) Знай наших! Получив орден Станiслава другої степенi на шию - а?

Феноген (цiлує його в руку). Слава богу! (Витирає сдьози.) Покiйний батюшка порадується на тому свiтi!

Пузир. Не дурно пожертвував на приют. Восени поїдемо на засiданiй в земський банк - нехай всi тi, що смiялися з мого кожуха, губи кусають!

Феноген. Так ви зробiть собi, Терентiй Гаврилович, нову хорошу шубу i хороший сiртук, бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то нас знову швейцар виганятиме з прихожої, як торiк виганяв.

Пузир. Я розхристаюсь, як будемо входить; тiлько на порiг, а тут йому перед самим носом блись - орден! Ну, та й швейцар мене тепер пiзнає! Дався я йому взнаки; пам'ятаєш, як молив потiм, щоб я ного простив, - у руки цiлував, навколiшки ставав!

Феноген. Перше опаскудив, на смiх усiм кинув, а потiм просив... Такого хазяїна виганяв з прихожої, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий вiн, тридцять лiт носите, дуже торохтить i сильно лоєм тхне.

Пузир. Ну, гаразд. По случаю ордена зроблю шубу з лисичого хутра.

Феноген. Єнот краще!

Пузир. Ну, єнот!.. Хтось стука!

Феноген (одчиняє дверi). Петро Петрович!

Пузир. Милостi просимо!

Входе Золотницький.

ЯВА ХI11

Феноген , Золотницький i Пузир. Феноген цiлує Золотницького в руку.

Золотницький. Здоров, здоров, Феноген! А ти. Крез, як поживаєш?

Пузир. Вашими молитвами.

Чоломкаються. Хоч i не такий кремезний, як вам здається.

Золотницький. Не кремезний, а Крез! I все в тiм же халатi! Пора тобi його скинуть!

Пузир (смiється). По-домашньому, по-хазяиськи!

Золотницький. Давно я тебе не бачив! Що ж, багато ще купив землi?

Пузир. Нема пiдходящої!

Золотницький. Все скупив?

Пузир. Нi, ще не все! Може, продаєте Капустяне?

Золотницький. Дай вiка дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателiв i так небагато в околицi осталось, все новi хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успiєш ще захватить i Капустяне, i Миролюбiвку.

Пузир. Нi, мабуть, не доживу до того часу!.. А скiлько б ви справдi взяли за Капустяне? Я не купую, а тiлько так цiкавлюсь!

Золотницький. Прицiняєшся на всякий случай! Хаха-ха!.. Два мiлiони! А? Не по зубах?

Пузир. Продавайте, то й побачите, чи по зубах, чи нi!

Золотницький. Не можна разом все ковтнуть - пiдожди трохи! От я строю сахарний завод, завод лопне - Капустяне твоє! Ха-ха-ха! Слухай, поки там що: приставай в компанiю, три чоловiки уже єсть, давай чотириста тисяч - будеш четвертий, i поставим в Капустянiм сахарний завод!

Пузир. Не моє рукомисло! Я цього дiла не знаю, а коли не знаєш броду - не лiзь прожогом в воду! Ставте самi, а менi дасте сто тисяч авансу, то я вам на увесь завод постачу буряка, як тепер постачаю на Кульпинський завод!

Золотницький. А ти все-таки обдумай. Буряки буряками, а прибиль вiд заводу само собою. От поїдемо зараз у город, там тобi все викладуть як на долонi, i ти побачиш, що дiло корисне. Завiдський промисел - велика рiч!

Пузир. Я ще до цього не дiйшов!

Золотницький. Пора вже. Поїдемо зараз в город, я тебе обзнакомлю з дiлом, а ти, прислухавшись, обдумаєш.

Пузир. Це можна. До речi, менi треба орден получить.

Золотницький. Який?

Пузир. Станiслава второй степенi на шию!

Золотницький. В такiм разi шампанського став!

Пузир. А де я його вам вiзьму?

Золотницький. Так у городi поставиш, там найдем.

Пузир. Та, може, я ще i не поїду, бо дiла у мене дома є и трохи таки нездужаю.

Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!

Пузир. Зараз будемо обiдать. Тiлько вибачайте - у мене фрiкасе нема, а по-хазяйськи: солонина до хрiну, борщ, заварювана каша до сала та пирiг, може, є з яблок.

Золотницький. Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається, земський гласний?

Пузир. Торiк вибрали. Тiлько я ще нi разу не був. (Смiється.)

Золотницький. Нiчим хвастать: це тобi не робе честi. От поїдемо, так будеш i на собранiї - завтра почнуться;

на черзi важне питання: продоввльствiє голодного люду до урожаю.

Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим бiльше, чим бiльше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копiйок. Нехай голоднi iдуть до мене по п'ятнадцять копiйок на роботу.

Золотницький. Дiло. От ти це саме скажеш на собранiї, i тобi привезуть тисяч двадцять робочих.

 

Пузир. То вони менi й голову об'їдять!

Золотницький. Ото-то бо й є! Виходить, треба щось iнче придумать, треба обсудить, душею увiйти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготнiй болiзнi.

Пузир. Це не моє дiло! Золотницький. Як?

Пузир. Чуднi люде! Голодних годуй, хворих лiчи, школи заїзодь, пам'ятники якiсь став!.. Повигадують собi ярма на шию i носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишенi продирають. Чуднi люде!

Золотницький. Якi пам'ятники? Не розумiю. При чому тут пам'ятники?!

Пузир. Не розумiєте? Так от поки ще до обiда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.)

Золотницький (читає). "В Полтавi дозволено поставить пам'ятник першому українському поетовi Iвану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник грошi збирають формально в Полтавщинi, але приватне можна жертвувать звiдусiль. В числi жертвоватслiв i досi вашого iменi нема, але це, певно, вiд того, що ви не знаєте про таке благородье дiло. Так от я i оповiщаю вас про це, щоб доставить вам приятнiсть, разом з другими земляками пожертвовать на пам'ятник поета. Грошi висипаються полтавському головi. Готовий до послуги. Храменко". (Прочитавши, дивиться на Пузиря i говоре.)

Ну?

Пузир. I я кажу - ну?.. Чого їм треба?

Золотницький. Ти хто такий? Малоросiянин?

Пузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!

Золотницький. Так от i пожертвуй на пам'ятник народного поета.

Пузир. З якої речi? Я жертвую на приюти...

Золотницький. Ждучи награди?

Пузир. Не криюсь. А Котляревський менi без надобностi!

Золотницький. I як тобi не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвiчений мужик: "Котляревський менi без надобностi!" Противно й слухать! Поети єсть соль землi, гордiсть i слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим iдеалам, вони пiднiмають народний культ... Всi народи своїх поетiв шанують, почитають i ставлять їм пам'ятники!!!

Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?

Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублiв!

Пузир. Ну й буде з них, а вiд мене не поживляться!

Входе Дiвчина.

Дiвчина. Пожалуйте обiдать!

Золотницький. Прощай!

Пузир. А обiдать?

Золотницький. Обiдать у такого хазяїна важко, тут i кусок в горло не полiзе. До земських дiл тобi нема дiла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш i не цiниш - я соромлюсь сидiть поруч з тобою за столом!

Пузир. Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хiба вiн вам брат чи сват?!

Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! I прожене тебе вiтер над рiдною землею, i розвiє, не проливши i краплi цiлющої води на рiднi ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезiя i благо народа!!!

Пузир. Та це ви щось такс говорите, що я не розумiю. Милостi просю обiдать!

Золотницький. Нi, поки не даси менi слова, що поїдеш в земське собранiє i пошлеш грошi на пам'ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стiл!

Пузир. Та вже для вас: i поїду, й пошлю! (Бере його пiд руку.) Не робiть же менi безчестя! (Веде його.)

Золотницький. Ах ти... хазяїн, та й бiльш нiчого!

Завiса.

 

ДIЯ ДРУГА

Сад: ганок, клумби, ослони.

ЯВА I

На сценi нема нiкого. По хвилi за сценою чуть голоси: "Ми не собаки, - i собак краще годують! Може, хазяїн i не знає!" Входить юрба робочих.

Петро. Ходiм до-хазяїна, нехай побаче, яким хлiбом нас годує Лiхтаренко. А ось i борщ- голощак! (Показує глечик.)

Дем'ян. Нiчого не поможе! Краще знiмемось отак, як єсть, усi, й другi за нами, та ноги на плечi й гайда!

Петро. Не вигадуй! Нiхто не прийме на роботу, а тим часом Лiхтаренко приведе нас сюди силою.

Дем'ян. Так ми знову покинемо!

Петро. Тодi посадять? I ми тiлько лiто прогайнуємо. Нi. Будем скаржитись. Коли хазяїн нiчого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торiк у Чобота було. те ж саме.

Дем'ян. Ну i що ж, помогло?

Петро. А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хлiба сiяти на густiще сито i краще випiкати.

Дем'ян. Поки обробились, а пiсля Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслуженi грошi та й повтiкали, а вiн тодi й не скаржився, бо йому ковiнька на руку: мед собi зоставив, а бджiл викурив з улика. Тiкаймо краще, поки ще скрiзь робота є.

ЯВА II Тi ж i Фе ноге н (на ганку).

Феноген. Що за гвалт, чого вам, iдоли, треба?

Дем'ян (з гурту). Сам ти iдол!

Феноген. Ану, вийди сюди, хто то смiливий обзивається?

Дем'ян (з гурту). Вченi. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм'якнеш.

Петро (до гурту). Та цитьте!.. Дiло є до хазяїна. Викличте хазяїна.

Фелоген. Що за бунт, чого вам треба?

Всi. Хазяїна!

Феноген. Та не кричiть так, бодай вам зацiпило! Хазяїн в городi.

Петро. Ну то хазяйка, може, є?

Феноген. Хазяйка у вас на кухнi є.

Петро. Нам панi-хазяйку викличте.

Феноген. А бодай ви не дiждали, щоб я для вас панiхазяйку тривожив, вони у нас хворi.

Дем'ян (з гурту). Бреше, старий пес!

Феноген. Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш!

Дем'ян (з гурту). Бодай же тобi так заклало, щоб ти й зозулi не почув!

Феноген. Виходь сюди! Виходь! Я тобi покажу, як такi слова говорить...

Петро. Якi слова? То вам почулось, ви ж глухi,дядюшка?

Дем'ян (з гурту). Глухий, як "дай", а "на" вiн добре чує!

Феноген. Гайда на роботу!

Всi. Хазяйку давай!!

ЯВА III

 

Тi ж, Марiя Iвановна i Соня.

Марiя Iвановна. Що тут таке?

Феноген. Бунт! Гей, Харитон, махай за Лiхтаренком!

Петро. Цитьте всi! (Виходе вперед.) Нiякого бунту, панi хазяйко, ми не робимо, а тiлько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас. Гляньте, яким хлiбом нас годують, гляньте, який борщ нам дають!

Соня (взявши хлiб). Боже мiй! Мамо, невже це хлiб? I такий хлiб у нас люде їдять?

Марiя Iвановна. Я не знаю, доню, перший раз бачу. Менi до цього нема дiла!

Петро. Згляньтесь, панi i панно! Хiба це хлiб? Це потембос! Пополам з половою, поки свiжий, то такий глевкий, що тiлько коники лiпить, в горло не лiзе, залiпляє пельку;

а зачерствiє, тодi такий твердий', як цегла, - i собака не вкусе.

Дем'ян. Таким хлiбом можна з пушки-маркели стрiлять у неприятеля!

Соня. Мамо!

Марiя Iвановна. Я не знаю...

Соня (до Феногена). I ви, Феноген, не знаєте, i нiхто не знає? Чого ж ви мовчите?

Феноген. Це не ваше дiло, Софiє Терентьєвно!

Соня. Як не моє дiло? Як ви смiєте так казать? У мене все тiло труситься вiд жаху, що у нас таким хлiбом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлiбом годувать робочих; зараз менi йдiть i велiть, щоб хлiб був хороший. Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб вiн був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!

Всi. Спасибi вам, панночко!

Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирiвець зварять, посолять, замнуть пшоном - i готово! Анi бурячка, анi картоплi в ньому нема.

Соня. Я все зроблю, щоб вас годували кращеi

Всi. Спасибi!

Iдуть.

 

З гурту: "Добра душа, а старий чорт язика прикусив". Вийшли.

 

ЯВА IV

Феноген, Марiя Iвановна i Соня.

Соня (до Феногена). Зараз прикажiть, щоб назавтра i хлiб був хороший... Мамо, що йому треба, щоб вiн був хороший?

Марiя Iвановна. Треба сiять. Це несiяний, i зерно було нечисте.

Соня (до Феногена). Щоб чистили, щоб сiяли i в борщ щоб картоплю i буряки клали!

Феноген. Як тато приїде, то ви йому скажете, - я не смiю перемiнять його приказу.

Соня. Неправда, неправда! Я не вiрю, щоб тато приказував так людей годувати! Мамо! Скажiть ви своє слово!

Марiя Iвановна. Я не знаю, дочко, я до економiї не мiшаюсь.

Соня. Мамо, голубко, треба мiшатись, бо люде нас про-кленуть! У нас стiлько всякого хлiба, як води в морi, i весь хлiб люде заробляють, вони повиннi їсти за свою працю найкращий хлiб! Адже ж так, мамо?!

Марiя Iвановна. Так, дочко, тiлько я не знаю... А от i тато приїхав!

Феноген (про себе). От вiн тобi, щеня, покаже хлiб! (Iде назустрiч.)

ЯВА V

Пузир несе покупку. Феноген , поцiлувавши його в руку, бере покупку. У Пузиря борода пiдстрижена i видно на шиї орден.

Марiя Iвановна. Не говори, дочко, про хлiб, може, тато з дороги гнiвний, а ми виберем час i скажем йому.

Соня. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли i добрий хлiб, i кращий борщ!

Пузир. Здоровi були! Грiєтесь на сонечку, ну й я по-сидю з вами.

Соня (цiлує його в руку). Як вам їздилось, таточку?

Пузир. Нiчого, добре.

Марiя Iвановна. Що це ти зробив?

Пузир. А що?

Марiя Iвановна. Бороду пiдрiзав, чи що?

Соня. I справдi... Для чого ви, таточку, пiдрiзали бороду?

Пузир. Для чого пiдрiзав? Ха-ха-ха! Хiба ви нiчого не бачите?

Соня i Марiя Iвановна. Нi, нiчого!

Пузир. Ото слiпi! Так гляньте сюди. (Показує на шию.) Що це?

Марiя Iванов на Хрест!

Пузир. Хрест! Та який хрест?

Соня. Орден.

Пузир. Станiслава второй степенi на шию!

Феноген (пiдходе). Дозвольте поцiлувать!

Пузир. Цiлуй!

Феноген цiлує орден.

Получив награду за приют.

Марiя Iвановна i Соня. Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цiлують.)

Марiя Iвановна. А все ж таки я не розумiю: для чого ти бороду попортив?

Пузир. Нiколи ти не догадаєшся, все тобi треба в рот покласти. Орден на шию - розумiєш?

Марiя Iвановна. Розумiю i бачу, що на шиї...

Пузир. Тепер i ти бачиш, i всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, i нiхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося пiдрiзать трохи бороду. Розумiєш?

Марiя Iвановна. Тепер розумiю: щоб видно було орден!

Пузир. Так. Ну, а як вам здається: личить менi орден?

Марiя Iвановна. Боже, як гарно: зовсiм другий чоловiк!

Феноген. Так наче iсправник!

Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) Це тобi, доню, на плаття купив. Будучи оце в городi, зайшов iiо дiлу в магазин до Петра Тимофiевича... От де торговля так торговля: людей, людей - протиснутись не можiш... п'ять магазинiв, гуртовий склад - i скрiзь повно купця.

Марiя Iвановна. Щасливий Петька!

Пузир. Еге... I в магазинi зустрiвся я, знаєте, ненароком з начальницею гiмназiї, купувала своїй дочцi на плаття i причеiiилiїся, щоб i я тобi купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонiчки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща, й найрозумнiша, каже, моя воспитаниця!

Марiя Iвановна. А як же не краща, коли по скiнченню дали золоту мендаль!

Пузир. Петрушка!

Входе хлопець. Вiзьми i вiднеси в кiмнату. Ми потiм роздивимось.

Х.юпець бере у Феногена покупку i пальто та п несе у хату.

Соня. Спасибi, тату! (Цiлує його.)

Пузир (гладить її по головi). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?

Феноген. Все благополучно.

Пузир. Слава богу!

Соня. Нi, тату, не все благополучно!

Пузир. А що ж тут сталось?

Соня (подає йому хлiб). Гляньте!

Пузир(розглядає). Хлiб!

Соня. I таким хлiбом, тату, у нас робочих годують!

Пузир. Скрiзь у хазяйнiв, по всiх iкономiях, дочко, однаковий - отакий, як бачиш!

Соня. Нехай другi годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлiбом грiх годувать людей, тату!

Пузир. Робочого чоловiка не можна, моя дитино, нагодувать инчим, бiлiщим хлiбом: вiн буде раз у раз голодний. Робочий чоловiк, мужик, не любить бiлого хлiба, бо вiн i не смашний, i не тревний. Оце самий настоящий хлiб для робочих! Питательнии, як кажуть лiкарi!

Соня. Та це не хлiб, тату, це кiрпич!*

Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хлiба треба? (Хоче одламать - не ламається, хоче одкусить - не вкусе.)

Соня. Бачите: нi вламать, нi вкусить!

Пузир. Треба розмочить!

Соня. Тату, мiй лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлiбом. Недурно казали в гiмназiї, що у нас людей годують гiрше, нiж свиней; насмiхались, я плакала i запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, i вся моя душа тремтить! Тату, рiдний мiй, коли ви любите мене, шануєте себе, то велiть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать i бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрiзь судять, проклинають, менi нiщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!

Пузир. Ну, годi, годi! Заспокойся. Я звелю, щоб харчi були кращi. Iди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдiть удвох...

Соня i Марiя Iвановна пiшли в палiсадник i зникли в саду.

ЯВА VI

 

Пузир i Феноген.

Феноген. Поки ще казенного назначать, а ми вже дiждалися свого iнспектора... Бiда!

Пузир. Лiхтаренко таки дуже вигадує на хлiбовi. По вiдомостi, певно, показує чистий, а дає - бач який. Справдi не вкусиш! Та й не час тепер таким хлiбом годувать: ще покидають робочi, возись тодi з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хлiб можна давать тiлько з першого сентября, як обробимось: тодi половина строкових не ви-держе, повтiкає, а жалування зостанеться в кишенi... Отак, скажи йому, розумнi хазяїни роблять! Перекажи зараз Лiхтаренковi, щоб такий хлiб давав тодi, як доробимось, а тепер нехай годує краще i в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили менi дитину!..

Феноген. Ага! А я казав: Соня - це вам не Катя! Та мовчала до смертi, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!

Пузир. У мене вдалась!

Феноген. Нi, не те... гiмназiя, золота мендаль... От i вийшов iнспектор!

Пузир. Ну, нiчого бурчать! Роби, що велю!

Феноген. З такою нiчого не зробиш. Не пiде вона за Чобота, а пiде за кого схоче.

Пузир. Не твоє дiло!

Феноген (iдучи). Гiмназiя, золота мендаль - от i дiждались, нажили iнспектора!

ЯВА VII

Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись:

постарiв, полохливий став. От приняв вiд Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистої прибилi двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злоснi! Не такий же й Петро, щоб ускочить, - це iдол в комерцiї, а тривожусь... Постарiв, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наослiп, штурмом кришив направо i налiво, плював на все i знать iiе хотiв людського поговору, а тепер такий пустяк - тривожить! Знову, дочка тiлько сказала, що над нею смiялися в гiмназiї, i мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене бiльш, нiж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мiж люде виходить, i треба оглядатись, що люде скажуть. I без людей погано, i з людьми погано... Не можна инакше (помацав орден): кавалер! (Пiшов.)

ЯВА VIII

В палiсаднику показуються Марiя Iвановна i Соня. Соня з лiйкою.

Соня. Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квiтки, полоть грядочки, а ви йдiть - одпочиньте.

Марiя Iвановна. Дитино моя кохана! Вiд розмови з тобою я бадьорнiща стала, нiж зранку. Ти така смiлива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодiю. I я така була, доню, не думай собi! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собi хазяїни, з середнiм достатком, а тепер - де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять лiт працювали, сильно працювали. Ми, дочко, нiколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся... може, й твоя правда! Пiду ж я справдi, поки до обiда - дещо перегляну (пiшла), поштопаю, полатаю.

ЯВА IX

Соня (сама). Боже, як важко було на душi! А от тiлько перший ступiнь зробила - i легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слiдкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрiзь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать - як воно робиться... Таке велике хазяйство i все менi достанеться однiй, а я не знаю нiчого,не знаю, де тут зло, i не можу нiчого зробить доброго... Ой боже мiй! Це ж Iван Миколайович!

ЯВА Х Соня i Калинович.

Соня. Iван Миколайович! От спасибi! Яким вiтром? Калинович. Пiвденним, теплим! Доброго здоров'я та боже поможи!

372

Соня. Спасибi! Сьогодня табель, здається?

Калинович. I празник для мого серця! Як же поживаєте, сiльська обивателько?

Сiдають на ослiн.

Соня. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить i як робить... I тiлько сьогодня випадково наскочила на стежку, i стало радiсно! Тепер радiсть моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мiй дорогий учителю, i можу з вами подiлитись своєю радiстю.

Калинович. I я радiю, що бачу вас в такiм яснiм настрою. Ну, а пiсля цеї передмови розкажiть, яке ви найшли тут дiло?

Соня. Знаєте, Iван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде i так прудко крутиться, що мимо мене пролiтали, мов у снi, самi тяжкi вражiння, i я навiть не могла розiбратись нi в чiм, а тiлько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло - несила, бо нiчого добре не розумiю! Тепер попала на стежку. I от перше всього взяла собi задачу: слiдкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далi, я увiйду i в саму суть!

Калинович. I суть задавить вас! Вона далеко страшнiша, нiж те невидиме колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер єсть iнтелiгентнi, чеснi хазяїни, сильнi духом, котрi борються з старою закваскою в хазяйствi, бажаючи постановити правдивi вiдносини мiж хазяїном i робiтником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борцiв ще мало, - правда, тiлько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвiку у коренi лежить неправда! Краще ходiм поруч зо мною на корисну працю в школi. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощi переборем - на те є битi шляхи - i будемо мiж молоддю насаждать iдеали кращого життя! Будущина в руках нового поколiння, i чим бiльше вийде з школи людей з чесним i правдивим поглядом на свої обов'язки перед спiльною громадою, тим скорiше виросте серед людей найбiльша сума справедливостi!.. Простiть мене, Софiє Терентьєвно: я забув, що ви вже не воспитаниця, i читаю сам лекцiї...

Соня. О, ви воскрешаєте у моїй пам'ятi днi першого знакомства... Я прийняла всi нашi iдеали i жажду, i шукаю, де менi їх до життя прикластц... А от i шлях ви показали, i поведете слiпу...

Калинович. А поки ми пiдемо своїм шляхом, добре i те, що ви задумали робити. Тiлько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих iдеалiв, якi ви будете кому у вiчi тикать; у вас щохвилини буде непорозумiння, сварка... Ну, що робить? Це переходний ступiнь; ви ж, певно, казали татовi й мамi про наше власне дiло? Що вони?

Соня. Мама зна i рада, а татовi ще не казали. На татовi iменини ви приїдете i самi побалакаєте. Та ще захопiть Золотницького, - тато буде рад. Петро Петрович має на тата вплив... А тiлько ви не бiйтесь нiчого: я вас не зрадю - от моя рука!

Калинович (цiлує руку). Рука сильна, i опертись на неї можна. А як тато не згодиться?

Соня. Тодi я приїду в город i ми повiнчаємось, та й годi!

Калинович. Браво, рiшенiє радикальне!

Соня. Ходiм же поки що у хату. Я вам заграю, ви заспiваєте, а тато любе спiв. Калинович. Ходiм.

Iдуть.

Я буду так спiвать, щоб ти... щоб ви...

Соня. Ну, ну, вже не поправляйся, говори "ти", для мене це приятно.

Калинович. Щоб ти у кожнiй нотi чула моє до тебе щире кохання!..

Соня. Отак саме i я буду акомпанiровать. А старi нашi будуть таять! Музика до всякого серця i до всякої душi однаково говорить своїм улесливим, чарiвним язиком!

Пiшли.

ЯВА XI

Лiхтаренко i Феноген (за сценою).

 

Феноген. Ой-ой-ой! Вийшли.

Лiхтаренко. Ой-ой-ой!

Феноген. Я вас не боюся!

Лiхтаренко. I я вас не злякаюсь!

Феноген. Побачимо!

Лiхтаренко. Побачимо!

Феноген. Що ви менi можете зробить?

Лiхтаренко. А ви менi що? Я не Зелепський.

Феноген. Я? Ха! Я дещо знаю. Скажу - i полетиш!

Лiхтаренко. I я дещо знаю. Скажу - i зостанусь, а Феногеновi в потилицю!

Феноген. Ти про мене нiчого не знаєш худого.

Лiхтаренко. I ти про мене нiчого не знаєш.

Феноген. А за буряки!

Лiхтаренко. А за валахи!

Феноген. Що - за валахи? Що? Ну, скажи!

Лiхтаренко. Перше скажи за буряки, а я починать не хочу.

Феноген. А хто при здачi бурякiв взяв з завода п'ятсот карбованцiв?

Лiхтаренко. Я взяв. Та не докажеш, не в тi взувся! А ти взяв за валахи з купця по гривенику вiд валаха - двiстi рублiв, i я докажу, бо маю лист вiд Крачковського!

Феноген. Я не брав - вiн сам дав.

Лiхтаренко. Еге! Не вмер Данило, та болячка вдавила! Слухайте, Феноген Петрович! Ви не сварiться зо мною, бо наскочила коса на "камiнь. Я не з тих, що бояться! Нi! Так i знайте. Берiть - я вам не заважаю, не заважайте й менi! Я не вiзьму по-дурному, а перше зроблю хазяїновi користь, а потiм i себе не забуду... Краще зробимо мiж собою договор: брать, де дають i де можна, а па менших звертать! От ви хотiли вигнать Клима - так i треба, щоб замазать очi за валахи, бо й вiн дещо знає, -. тiлько вам це не удалося;

хотiли нашкодить за пшеницю менi, та нашкодили Зозулi... Бо ви чули дзвiн, та* не знаєте, вiдкiль вiн, постарiли, нюхало зопсувалося! За пшеницю я взяв теж п'ятсот рублiв, по пiвкопiйки з пуда, ану, докажiть... То-то! А якби ви були в компанiї зо мною, то я взяв би по копiйцi i вам дав би триста карбованцiв, а хазяїн взяв би не сорок тисяч чистоганом, а тридцять вiсiм... Чого ж йому ще? Дай боже повiк! Що, хiба не правда?

Феноген. Правда!.. Дивлюсь я на тебе i думаю: де ти такни узявся? От вiк прожив коло таких дiл, де кожний день одним великi баришi, другим грошi, а третiм, як кажуть, шишi, - а такого iдола, як ти, не бачив! Ми хоч крились i криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!!

Лiхтаренко. А як же б ти думав?! Що то за слово - украсти? Украсти можна тiлько коняку, вола i все те, що є живого i що готове вже лежить на свойому мiсцi. Я нiчого такого не беру, не краду - боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було цiле i щоб менi була користь! Це комерчеський гендель! От я одберу вiд мужикiв оброчну казенну землю, вiзьму надiли в аренду, i мужики, оставшись без землi, будуть робить на нашого хазяїна, як крiпаки! Та щоб вiд такого комерчеського генделя не мать користi! Тодi б у. лiчив себе iюслiдцiм дурнем! Хазяїн хоче заробить, i я хочу заробить? Всi рвуть, де тiльки можна зiрвать, а я буду дивиться та завидовать, як люде багатiють? Я не такий! Завидують тiлько недотепи!

Феноген. I розумно, i правдиво! I де ти такий узявся? Лiхтаренко.

Хазяїни викохали! Бачите, колись, кажуть, були одважнi люде на вiйнi, - бились, рубались, палили; голови котились з плеч, як капуста з качанiв; тепер нема таких страховий i вся одвага чоловiча йде на те - де б бiльше зачепить!.. Колись бусурманiв обдирали, а тепер своїх рiдних! Як на вiйнi нiкого не жалiли, - бо ти не вб'єш, тебе уб'ють, - так тут нема чого слини розпускать: не вiзьмеш ти, то вiзьмуть з тебе!

Феноген. Ну, поцiлуємся i будемо товаришами!

Цiлуються.

Лiхтаренко. Так краще! Знайте, що Петька Михайлов дуту свою торговлю i все хазяйство хоче зiрвать мiною банкротства. Банкротство - комерчеський гендель! Цим способом вiн обiкраде багато людей, а сам наживе мiлiон! Менi вже вiдомо, що i наш хазяїн взявся йому помагать i переганяє на свої степи дванадцять тисяч овець. Куртц - "етi нiкогда!", бо вiн дурень, а ми - "етi всегда!". При салганах будете ви - не ловiть же гав! Коли перше брали копiйку, берiть десять! Жалiтись не будуть, нема куди: тут вор у вора краде! Коли що треба, я поможу, зате ж, що б я не зробив, - помагайте! Що б ви не почули: кому i скiлько я дав одступного на торгах за оброчну казенну землю, за скiлько я пiдкупив полномочених i всю громаду вiддать свої надiли в аренду, - не ваше дiло!

Феноген. Я i слiпий, i глухий, i нiмий: роби, як хочеш, та мене не забувай.

Входе Зозуля.

ЯВА XII Лiхтарем к о, Феноген i Зозуля.

Зозуля. До речi я вас тут обох застав! Ви, Феноген Петрович, хазяїновi наговорили, а Порфирiй Аристархович, не заступились, i я зiстався осоромлений невинно i без хлiба!

Феноген. Тебе покарано для примiру, щоб другi бачили кару i боялись! А без страху - один вiзьме, другий вiзьме, потiм розоренiє; а ми всi хлiб коло хазяїна їмо... Бережи хазяйського добра, як ока: грiх великий потай брать з економiї.

Зозуля. Так я ж не брав, бога бiйтесь!

Лiхтаренко. То хтось другий взяв: з пальця ж не висмоктали.

Зозуля. То я за другого повинен страждать?

Лiхтаренко. А так. От тепер тебе розщитали, грiх покрився, все затихло, i хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потiм, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, - а тебе вже нема, i знову тихо, i для других полегкiсть. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другi проскакують!

Зозуля. У мене волосся на головi пiднiмається вiд ваших речей. Невже вам нi крихти не жаль мене, моєї честi i моєї сiм'ї? Я ж нiчого не взяв, i ще навiть не навчився красти, бо тiлько торiк з земледiльчеської школи вийшов. Ви ж цим псуєте навiк в моїм життi шлях: мене нiхто не прийме на службу!

Феноген. Приймуть! Нi доброго, нi злого атестата тобi не дадуть; публiкацiї об тiм, за вiщо тебе розщитали, нiгде не буде, то й мiсце, бог дасть, найдеш собi! Тiлько раю тобi: служи чесно, не паскудь своїх рук, то й ця вина тобi проститься; коли ж нас хто запитає: чого розщитали? - то i ми скажемо: сам не захотiв!

Зозуля. То це й уся порада? То й хазяїн те саме скаже?

Фєноген. Хазяїн сам сказав - розщитать тебе.

Зозуля. Боже мiй, боже мiй! Що ж я татовi скажу, що мати подума? Вони радiли, бiдолахи, що я на хорошому мiсцi, що буду їм помагать i менших братiв вивести в люде, i на тобi - прогнали, прогнали нi за що, а кажуть: украв! Боже мiй! Я украв! Та скорiше б у мене рука вiдсохла, нiж протягнулась до чужого, скорiще б мозок мiй висох в головi, нiж прошептав менi думку украсти! Невже нi в кого з вас не поворухнеться серце жалем на мої правдивi слова, що я так щиро вам кажу?

Лiхтаренко. Так говорять усi, кого приструнчить лихо. Звiдкiль же мiрку взять, щоб нею змiрять, що те, що ти говориш, - правда?

Зозуля. З серця, з серця чоловiчого повинна мiрка виникать, та тiлько серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самi злодюги i не повiрите нiкому, що вiн не краде так як ви. Бодай же дiтям вашим до всiх їх дiл таку, як ви до мене, мiрку прикладали! Кати бездушнi ви! (Пiшов.)

Лiхтаренко. Оце той дурень, що й в церквi б'ють!

Феноген. Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколiшках попросив - i знову б прийняли; а вiн бач як носа пiднiма i так нас опаскудив, що коли б почув хто, то ще б подумав справдi, що ми злодiї...

Лiхтаренко. Таким дурнем колись i я був... А хто б тепер повiрив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде - дурне!.. Так я пiдожду в конторi, а ви про все доложите хазяїновi так, як слiд... Не забувайте тiлько нашої умови, тодi добре буде нам обом! (Пiшов.)

ЯВА XIII

 

Феноген , а потiм Калинович , Соня i Пузир.

Феноген (сам). Бачив я комерчеських людей багато, а такого iдола, як Лiхтаренко, ще не доводилося бачить!

Входять на крильце Калинович , Соня i Пузир.

Пузир. Знаете, я б на вашiм мiснi з таким чудовим голосом у нротодiякони пiшов: вiчний i не важкий кусок хлiба!

Соня. Учитель гiмназiї, тату, бiльш обезпечений, нiж протодiякон.

Пузир. Нi, дочко, протодiякон i обезпече-ний бiльше, i якось виднiще мiсто!.. А приятно, приятно ви спiваєте. Отакий у мене був колись чабан: як заспiває, то всi плачуть!.. Що ж, неграмотний, - а вже я його вивiв би в дiякони. Ай спiвав, ай спiвав! Як заведе, бувало, "Он з-за гори, з-за лиману"... А-а! Чудово спiвав!

Калинович. Де ж i голосам буть, як не в народi. Що виростає на волi, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такi степи, що нагадують собою степ Гоголя?

 

Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!

Соня. Гоголь, тату, писатель; вiн в книжцi степ описав дуже гарно.

Пузир. Ха-ха! Який там в книжнi степ? От якби вiн побачив справжнiй степ без краю, па котрiм де-не-де мрiють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває i шумить, шумить... Я всю молодiсть провiв у степу...

Калинович. А ви поетично малюєте степ... (До Сонi.) Талант!.. Прощайте!

Соня. Краще б ви поїхали нашими кiньми, правда, тату?

Пузир. А чом же такого спiваку та не одвезти!

Калинович. Спасибi! У мене є звощик.

Пузир. I весь час тут стоїть? Охота грошi тратить, певно, багато маєте... Ха-ха-ха!

Калинович (смiється). Буде з мене!

Пузир. Прощайте! Кланяйтесь начальницi гiмназiї - дуже приятна женщина, (Iдe.)

Калинович. Добре!

ЯВА XV

Bбiгає Харитон.

Харитон. Фелоген Петрович, нещастя: Зозуля повiсився!

Феноген. Де?

Харитон. Уранцi получив в конторi рощот, а оце свiжо повiсився!

Соня. Ай!!

Калинович. Хазяйське колесо роздавило!

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

Кабiнет.

ЯВА I

Феноген (один. Читає лист). "Многоуважаємий Фе-ноген Петрович. Поспешаю очень спешно уведомлять вас, что даже очень весьма хорошее i доходное iмєнiє для вас нашлось. П'ятсот десят-ин, став рибний, водяной млин на два постава з фолюшами. От станцiї трьох з половиною верстов". (Говоре.) А де, то й не каже, боїться, що обiйдусь без нього, - хитрий з бiса. Ну, що ж далi? (Читає.) "У городi новость: сьогодня Петра Тимофеевича посадили в острог!" (Говоре.) Отака ловись! Банкротство не удалось. (Читає.) "Большой скандал, i многiм людям нещастя. На днях буду у ваших местах. Поговорiм подробно. Хазяїну об острог пока не говорiть. Ваш покорний слуга Григорiй Мойсєєвiч Маюфес". (Говоре.) Погано. Лiхтаренко казав, що у це дiло вскочив i наш хазяїн. Чи сказать йому, чи справдi промовчать? Мовчать краще, щоб не виявились часом мої стосунки з Маюфесом.

ЯВА II

 

Феноген i Марiя Iвановна.

Марiя Iвановна. Ну, Феногенушка, що ж наш iменинник, вже одягся?

 

Феноген. Одяглися. Уговорив-таки надiть крохмальну сорочку i новий сюртук; а при орденi зовсiм не той чоловiк, i Золотницькому не вступлять. Сидять i якусь комерцiю на щотах викладають.

Марiя Iвановна. Слава богу, хоч причепурився. Соня вчора цiлий вечiр умовляла, бо, може, хто з города сьогодня приїде... От що, Феногенушка: я йому справила такий новий халат, що ах! Тiлько ж ти знаєш, що Терентiй Гаврилович буде сердиться, коли дознається, що я на халат багато грошей потеряла, так ти йому не говори, а поможи. Халат принесе Павлина i запросе за нього тiлько п'ятдесят рублiв. Сам побачиш, що це все одно, що дурно взять таку дорогу i гарну вещ! На случай же Терентiй Гаврилович не захоче брать халата, уговори його, ти умiєш. От тобi за це на чай п'ять рублiв...

Феноген (бере грошi). Спасибi, Марiя Iвановна; ради того, щоб Терентiй Гаврилович носили гарний халат, я й дурно (ховає грошi) все зроблю, аби халат купили!

Марiя Iвановна. Гляди ж, Феногенушка! Павлина тут сидить i жде. (Говоре у прихожу.) Ви ж постарайтеся, Павлина, не жалiйте слiв, умовляючи.

Павлина (висунувшись у дверi). Будьте певнi. Я вже знаю, що говорить... (Причиняє дверi.)

Феноген. Та ви не тривожтесь, купимо!

Марiя Iвановна. Ради бога, Феногенушка! (Пiшла.)

ЯВА III

Феноген , потiм Пузир i кравчиха.

Феноген (один). Гарно почався день: п'ять рубликiв вже маю.

Входе Пузир.

Пузир. Нiкого ще не було?

Феноген. Економи ждуть в конторi; а тут у нас сидить Павлiна з города, знаєте?

Пузир. Знаю. Чого їй треба? Це вже хоче покористуватись iменинами i здерти що-небудь. Терпiть не можу цiєї бiдноти. Як побачу старця, то, здається, тiкав би вiд нього скiлько сили.

Феноген. Щось принесла, не дає й глянуть, каже - подарунок.

Пузир. Клич!

Феноген (у дверi). Заходьте, Павлина.

Входе Павлина , з пакунком, закутаним у бiлу простиню.

Павлина (кланяється). З iменинами! Дай боже много лiт жить та багатiть.

Пузир. Спасибi. А це iцо?

Павлина. (розгортає). Вещ княжеська! Ночей недосипала, два мiсяцi удвох з дочкою працювали. Приймiть вiд бiдної вдови i не оставте своєю милостю.

Пузир. Що ж там таке, показуй мерщiй!

Павлина (показує). Богом присягаю, що нi у кого такого халата немає, - заказний.

Феноген. Ай халат, оце халат, так-так! У такiм халатi можна i на засiданiє в земський банк. Гляньте: буряки! I овечки!..

Пузир (розглядає). Скiлько ж ти за нього хочеш?

Павлина. Бархат лiонський, шовк як луб, а робота! Два мiсяцi трудились удвох!

Пузир. Ну, годi вже хвалить, товар видко, кажи, скiлько?

Павлина. Скiлько ваша ласка?

Пузир. Що там ласка! Чого доброго я помилюся i дам за нього бiльше, нiж ти сама хочеш. Кажи свою цiну за товар.

Павлина. Оцiнуйте самi... Феногенушка, ну, як по-вашому: ви свiт бачили, людей знаєте - оцiнуйте по совiстi.

Феноген (розглядав нiби мiркує). Що ж, сто карбованцiв.

Пузир. Тю!

Феноген. Чого ж тю?

Пузир. Купуй собi!

Феноген. Та, побий мене бог, при всiй своїй бiдностi дав би п'ятдесят рублiв.

Пузир. Ну то давай.

Феноген. Одно, що менi не до лиця, а друге - я буду у княжеськiм халатi, а ви в такiм, що сором i в руки взять, - не приходиться.

Пузир. То нiчого! Нарядишся, як пава, i будеш мене смiшить! Ха-ха! А люде пiзнають, де Феноген, а де хазяїн, хоч би я й рогожу надiв.

Феноген. Та хто його знає! А скiлько ж, справдi, ви, Павлино, хочете? Кажiть свою цiну.

Павлина. Тiлько для нашого благодiтеля можу вiддать за п'ятдесят!

Феноген. Все одно що дурно!

Пузир. А скiлько ти йому дала факторського?

Феноген. Заслужив... Спасибi... (Iде до дверей.)

Пузир. Ну, вернись! Що ти, жартiв не вмiєш розумiть?

Феноген. Я по совiстi кажу, а ви - фактор!

Пузир. Ну, ну! Беру вже халат, зроблю тобi приятнiсть! На! (Дає Павлинi грошi.) Переплатив карбованцiв десять. Ну що ж, переплатив - переплатив, це вже тобi на бiднiсть!

Павлина. Та цей халат коштує бiльше двохсот карбованцiв. Менi його Петро Тимофiєвич заказали, та тепер їм не до халата: вчора їх посадили в острог.

Пузир. Що? Петра - в острог?

Павлина. Посадили голубчика. Та я, як почула, що їм тепер не до халата...

Пузир. Вiдкiля ж ти це знаєш?

Павлина. Вчора про це весь город говорив.

Пузир. Та, може ж, це ще брехня?

Павлина. Всi лавки i склади, кажуть, опечатали.

Пузир. За вiщо ж, не чула?

Павлина. Бог його знає... Мошенство якесь!..

Пузир. Погано... Погано!

Павлина. Прощайте! (Вийшла.)

ЯВА IV

Феноген i Пузир.

Пузир. Погано... Чув?!

Феноген. Чув.

Пузир. Так i ти чув? Вiд кого?

Феноген. Та що ви, бог з вами! При менi говорила женщина, та щоб не чув - хiба я глухий?!

Пузир. Нi, бач, я подумав, що ти вiд кого другого чув. А як ти думаєш: чи це правда, чи тiлько поголоска?

Феноген. Менi здається, що це з заздрощiв мелють язиками. Петро Тимофiєвич багатiє не'по дням, а по часам, люде заздрять i плещуть!

Пузир. А звiдкiля б же вона взяла?

Феноген. З базарю... Чого тiльки на базарi не плещуть... (Глянув у вiкно.) О, пан Золотницький!

Пузир. Петро Петрович! От спасибi йому, це велика честь для мене!

Феноген. Аз ним той, як би його... учитель гiмназiї - Калинович.

Пузир. Iз Петром Петровичем в однiм екiпажi?

Феноген. Еге.

Пузир. От вже за це я не вхвалив Петра Петровича:

колись там, ще студентом, каже, Калинович дiтей у нього учив, а тепер возиться з ним, як приятель! 1 чого тому Калиновичевi вiд мене треба? Увадився до нас, як свиня в моркву.

Феноген. Глядiть, чи не до Сонi!

Пузир. Отакої! Де ж таке? Рiвнялась свиня до коня, та шерсть не така. Вони пройдуть в гостину, там їх Соня прийме, а ти клич економiв - нехай iдуть сюди.

Феноген вийшов.

ЯВА V

Пузир (один). Чи не чули вони... Калинович сьогодня з города, вiн повинен знать правду про Петра. (Важко переводе дух.) Ху ти, господи, як мене перетривожила ця звiстка, аж в грудях здавило. Погано... погано. Ще чого доброго i я вскочу. Згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться. Ху ти, господи...

Входять економи.

ЯВА VI

Зеленський , Лiхтаренко , Куртц i ще чоловiка три.

Лiхтаренко (з пiдносом, на которiм хлiб i вiнки з колосся).

Поздоровляємо з iменинами, з наградою i з обжинками разом.

Пузир (приймає пiднос). Спасибi, спасибi. Сiдайте.

Сiли. Мовчать.

А нiхто з вас вчора не був у городi?

Економи переглянулись. Мовчать.

Лiхтаренко. Нi.

Пузир. Я думав, може, хто чув якi цiкавi новинки го-родськi.

Мовчать.

А скiлько у нас поставили кiп усього хлiба?

Лiхтаренко. В близьких трьох економiях двадцять двi тисячi кiп однiєї пшеницi; а другий хлiб ще не злiчили.

Зеленський. Завтра скажемо.

Пузир. Поїду зараз подивлюся копи. Слава богу, урожай хороший, аж дух радується!

Лiхтаренко. А вчора посадили...

Пузир (схоплюється). Посадили! Хто тобi казав?

Лiхтаренко. Нiхто нiчого не казав. Посадили, кажу, у мене двадцять п'ять кабанiв у саж для вiдкорму.

Зеленський. I я двадцять посадив.

Пузир. Ага! (Смiється.) Добре, добре, бо вже скоро i буряки треба копать. Починайте цей рiк ранiше, а то не управимось: сила буряка.

Лiхтаренко. Я за свої не боюся. Тепер мануйлiвцi в наших руках!

Пузир. Хiба вже надiли взяв в аренду?

Лiхтаренко. Аякже, взяв!

Пузир. Митець! Чом же ти не говориш?

Лiхтаренко. Навмисне приберiг приятну звiстку на сьогодня. I надiли взяв на десять лiт, i казенна оброчна стаття за нами!,

Пузир. Оце ти мене повеселив... А що, пане Зеленський?!

Зеленський. Та чи буде з того користь?

Лiхтаренко. Буде!

Зеленський. Побачимо.

Пузир. А почому взяв?

Лiхтаренко. Казенна по вiсiм карбованцiв, а надiли двадцять п'ять карбованцiв десятина в год.

Пузир (цмока губами). Овва! Оце вже на Лiхтаренка не похоже!

Лiхтаренко. Не полохайтесь, бо i я, вибачайте, скажу: це вже на Терентiя Гавриловича не похоже. Ми маємо пiд боком безземельних робочих, - яку цiну дамо, за таку й пiдуть! Нiкуди ж дiтись, бо тут i дома, i замужем. От вам в десять лiт певного бариша п'ятнадцять тисяч тiлько на одних робочих, а земля сама себе окупе!

Пузир. Нi, що не кажи, а таки прорвався! Я думав, що ти вiзьмеш дешевше!

Лiхтаренко. Не можна було нiяким способом: разiв десять мусив напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював! Одних розходiв на пiдкуп несогласних та на угощенiє - п'ятсот сорок вiсiм рублiв - тридцять дев'ять копiйок.

Пузир. Ой-ой-ой! Такi розходи!

Лiхтаренко. Та одступного за казенну землю з другими розходами чотириста п'ятдесят два рублi. Я щот noкажу... А розкиньте на десять лiт, то й вийде по однiй копiйцi на десятину; коли ж невигодно, можна вiд надiлiв одказатись - єсть такий пункт. А як я винен, що не спитав, то розходи верну назад. Що робить?

Пузир. Оце вигадав! Посватав у мужикiв землю, танцював на заручинах - i не повiнчатись? Вiнчаю! Тепер мужики нехай танцюють у нас на роботi по злоту в день! А ти маєш з чистої прибилi п'ять процентiв вiд надiльної аренди.

Лiхтаренко. Спасибi... З шкури вилiзу, то i менi перепаде чимало!

Пузир. Заробиш - матимеш!.. Оце, бувши на земському собранiї, я дiзнався, що туди пiд Херсон кругом голод. Кормiв нема. Мужики продають по пiвтора карбованця коняку, по сiмдесят п'ять копiйок вiвцю. У нас же кормiв сила, одного сiна триста скирт. Так завтра ви, Карло Карлович, i Феноген вiзьмiть з собою шiсть чабанiв i поїдете на ярмарки i по селах, скуповуйте всiх овець! Вигодно: на руб - два буде баришу!!!

Куртц. Овса - сiмдесят п'ять копiйок?! Етi - да. Бєдний мушiчок.

Пузир. Я не куплю - другi куплять.

Куртц. Етi - да!

Пузир. А що то у вас, Карло Карлович, в руках?

Куртц знiмає платок з вещi.

Баранчик?

Куртц. Чушiло! У менья хлєб - нет, у менья - овса! I я поздравляйт хазяїн баранчик, чушiло! Етi - да... Сосун баранчик! Чушiло моя работа. Парижська виставка - мiндаль можна получал. Етi - да! Будiть стоял сто лет. Етi немножко комфор присипал, i мол, етi - нєт, етi - нiкогда! Етi - да! Антик чушiло?

Пузир (розглядає). Чудово! Як живе - i очi дивляться! Спасибi!

Лихтаренко. Карло Карлович не тiлько шахмейстер, а ще й чучiлмейстер.

Куртц. Етi-да! Куртц - спецiалiста чушiло. Я iмейт мiндаль за роботу чушiлов.

Пузир. Чудово, чудово! Однеси, Феноген, у мою кiмнату. Вибачайте, там мене гостi ждуть, та й у вас, певно, у кожного дiло є? (Пiшов.)

ЯВА VII

Тi ж, без Пузиря.

Феноген несе чучело. Куртц ного придержує i показує на шию чучела.

Куртц. Модель моя, мiндаль, етi - да!

Лiхтаренко. I у вас мендаль, i у чучала мендаль.

Всi смiються.

Куртц. Ну, етi менья зовсєм не смешивает! У менья мендаль - етi - да, а у чушiло - етi - нєт; у чушiло етi модель.

Лiхтаренко (до Фєногена). Краще здiймiть, бо хазяїн як побачить, то подумає, що Карло Карлович в насмiшку над ним причепив баранчиковi на шию орден.

Всi смiються.

Феноген. I справдi. (Пiшов.)

Куртц. Етi... етi... Лiхтаренкi... Етi... маленькiй мальшiк! Етi - да. Серiозов етi - нєт, розсудов етi - нiкогда, насмєшiвал - етi да! Фi! Паскудство... Етi... етi большой мушiк, етi зубоскаль! (Вийшов.)

Всi смiються i виходять за Куртцом.

ЯВА VIII

 

Феноген i Лiхтаренко.

Лiхтаренко (оглянувшись). Заробив дещо (дає грошi), нате й вам. А може, й ви що заробили, то давайте

менi.

Феноген. Де там я зароблю? Побий мене бог, гнидiю отут! Колись бувало...

Лiхтаренко. От поїдете овець купувать, то пiдживетесь.

Феноген. Трудненько буде через Куртца... А це ж вiд кого ви взяли i за вiщо?

Лiхтаренко. I охота допитувати. Даю - берiть. Така умова.

Феноген. Правда! I де ти такий узявся?

Лiхтаренко. Чортзна-що розпитуєте. А ви де взялись? Пiдходящий грунт - от i родять такi люде, як ми з вами.

Феноген. Куди менi протiв тебе.

Лiхтаренко. Ну, ну, не прикидайтесь сиротою. Ви вже он помiщик, п'ятсот десятин будете мать.

Феноген. Тю, бий тебе сила божа! Вiдкiля ти

знаєш?

Лiхтаренко. Я все знаю. Що ж, поможи боже купить. Ну, прощайте! А орден з чучала зняли?

Феноген (смiється). Зняв.

Лiхтаренко. У хазяїна на шиї орден, а вiн взяв причепив мендаль вiвцi!

Феноген i Лiхтаренко смiються. Лiхтаренко вийшов.

 

ЯВА IХ

 

Феноген , а потiм Пузир i Золотницький.

Феноген (один. Лiчить грошi). Як в аптецi виважив - з копiйками, сто сорок вiсiм рублiв тридцять дев'ять копiйок. А скiлько ж Лiхтаренковi досталось? От промiтний чоловiк! Прослуживши з таким iдолом при великiй комерцiї тридцять п'ять лiт, можна б було i тисячу десятин купить! Змiй, а не чоловiк: скрiзь здере i всiх спокусить.

Входять Пузир i Золотницький.

Пузир. То нi ви, нi Калинович в городi, кажете, не були, то нiяких городських новинок i не знаєте?

Золотницький. Я ж тобi вже казав, що не чув нiчого. Та що тебе так цiкавить у городi, скажи?

Пузир. Особого нiчого, так собi.

Феноген цiлує Золотницького в руку.

Золотницький. Здоров, здоров, Феноген, з iменинником тебе. (Дає йому в руку.)

Феноген. Спасибi. (Iде.) От щасливий день! Дають i дають. (Вийшов.)

Пузир. I що за охота розбещувать отак людей? "З iменинником" i зараз - тиць в руку грошi. А через вас i я мушу щось подарувать. (Про себе.)

Наказанiє боже з цими панами - портять людей!

Золотницький. А хiба ти ще нiчого не подарував? Ай-ай-ай! Тридцять п'ять лiт чоловiк служить, права рука...

Пузир. Та я ще поспiю, ще подарую; тiлько для чого портить людей!

Золотницький. Феноген!

Пузир. Навiщо ви його кличете?

Входе Феноген.

Золотницький. Ну, даруй же вiрного слугу!

Пузир. Я думав - увечерi, а вам хочеться таки зараз. (Набiк.)

Наказанiє боже з цими панами! (До Фєногена.) Маєш вiд мене, Феногенушка, одного валаха; хотiв тобi на добранiч про це сказать, так Петру Петровичу хочеться зараз.

Феноген (цiлує Пузиря в руку). Господь воздасть вам сторицею. От щасливий день - дають i дають!.. (Вийшов.)

Золотницький. От це по-хазяйськи.

Пузир. Ет, баловство!

Золотницький. Всього, брат, з собою не забереш... Так, кажеш, двадцять двi тисячi кiп пшеницi? Добрий урожай! А я ще не знаю, скiлько у мене. Хотiлось би подивитись твої копи!

Пузир. Поїдемо подивимось! Тут i верстви немає.

Золотницький. Поїдемо!

Пузир. Чудесно! Перед вашим приїздом я сам хотiв їхать.

Золотницький. О, а це що? Халат? I який розкiшний - диво! Певно, дочка примусила справить?

Пузир. Простiсенько купив сам.

Золотницький (розглядає). Та воно й видко, що сам: Софiя Терентьевна овець та бурякiв на халат би не посадила.

Пузир. А що, хiба вам не до вподоби?

Золотницький. Як можна, чудово! Вiвцi i буряки - символи хазяйства! Оригiнальний смак! Хоч на виставкуi Може б, ти менi продав цей халат?

Пузир. Купiть.

Золотницький. Невже продаси?

Пузир. Чого ж, все продається.

Золотницький. Скiлько?

Пузир. Сто.

Золотницький. А багато заробиш?

Пузир. По-хазяйськи.

Золотницький. Ну (б'є руку Пузиря), халат мiй. Феноген!

Пузир. Носiть на здоров'я. Я собi куплю у татар бухарський.

Входе Феноген.

Золотницький. Вiзьми халат i вiддай мойому Дмитрiю. Нехай гарненько обгорне в плед i запре в екiпажну скриню. (Одходить i дивиться у вiкно.)

Феноген (до Пузиря). Як?!

Пузир. Продав за сто карбованцiв.

Феноген (бере халат, до Пузиря тихо). Бачите, а ви менi не вiрили, що халат варт сто карбованцiв.

Пузир (так само до Феногена). Учись: за пiвгодини заробив руб на руб, та ще мало запросив. Такi люде, коли їм заманеться якої дурницi, утроє платять!

Феноген (про себе). Добре заробив! Бiдна Марiя Iвановна, даремно турбувалась, даремно радiла.

Пузир. А я й забув, скажи, Феноген, щоб менi запрягли бурого в бiгунки i пару в шарабан, ми поїдемо на копи дивитись

Феноген вийшов.

Золотницький. Чудовi квiтки, клумби! Все переродилось, i ти сам переродився: сьогодня на вид ти вже не просто хазяїн, а настоящий обиватель.

Пузир. Все дочка чепурить!

Золотницький. А знаєш, Терентiй Гаврилович, дочка твоя дорога дитина.

Пузир. Аякже: золоту медаль получила!

Золотницький. Просвiта, брат, велика сила! Признаюсь тобi, що перше я заїздив до тебе тiлько по дiлу, тепер менi приятно буть у тебе i без дiла.

Пузир. А що ж тут, справдi, так перемiнилось?

Золотницький. Не те повiтря: книги, газети, пiанiно, освiчена молода людина, та ще до всього артистка: гра, спiва! О! Ти, брат, цього не розумiєш!

Пузир. Ну, це вже даремно! Я сам любив i люблю спiв. У мене був чабан...

Золотницький. А, бог з ним, що там твiй чабан!

Пузир. Е, бог з ним... Тiлько те гарно, що вам до вподоби... А якби ви почули, як той чабан, бувало, заведе "Ой з-за гори, з-за лиману"!

Золотницький. Ну, а Калинович як спiва?

Пузир. Чув. I цей спiває гарно.

З другої кiмнати чутно "Гетьмани, гетьмани" або iншу, можна и не спiвать, як нема кому.

Золотницький. Оперний голос! Талановитий, розумний, енергiчний молодий чоловiк Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентiй Гаврилович: от жених для твоєї Сонi, пара, якої пошукать по бiлому свiту.

Пузир. Отакої! Голодрабець? У Сонi є жених - Чоботенко, мiлiонер.

Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Вiн же безграмотний баран. Хiба ж Чоботенко до пари Сонi? Бог зна що викладуєш! Чоботенко у твоєї дочки гайдуком повинен служить, а не чоловiком їй бути.

Пузир. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискiпали якогось учителишку i носитесь з ним...

Золотницький. Не учителишка, а учитель гiмназiї. Чудак ти, Терентiй Гаврилович, єй-богу, чудак! Ну навiщо тобi багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобi шукать того, чого у тебе бракує.

Пузир. Я так i роблю: шукаю, де б бiльше купить землi, бо скiлько б чоловiк її не мав - все бракує.

Золотницький. Добре. Ну, а скажи менi: тобi приятно мать орден? Приятно, кажи, не угинайся!

Пузир. Я й не криюсь. Заслужив - i носю.

Золотницький. Так. Ну, а якби тобi дали один орден з широкою червоною стрiчкою через плече, а збоку звiзда. То це було б ще приятнiще?

Пузир. Ха! Широка, кажете, червона стрiчка i звiзда на боцi - бачив... Не криюсь: ще приятнiще. Що ж з того?

Золотницький. А коли б до всього цього тебе возвели в генерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятнiще?

Пузир. Я не розумiю, для чого ви все це говорите?

Золотницький. А от для чого. Нi ти, нi твiй Чоботенко нiколи такої честi не добудете: звiзди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всi свої добра i маєтки за таку честь вiддали, а Калинович...

Пузир. Буде генералом, з звiздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас.

Золотницький. Та ти, брат, не смiйся! Ви з Чоботенком зостанетесь навiки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути професором, директором гiмназiї, от i ти, i твiй Чоботенко будете говорить йому - "ваше превосходительство".

Пузир. Чи буде вiн генералом, чи нi - я не знаю; а чим вiн є - я бачу" i дочки своєї за нього не вiддам!

Входе Соня i Калинович.

ЯВА Х

 

Пузир , Золотницький , Соня i Калинович.

Соня. Годi вам про дiла балакать! Ходiм до нас.

Золотницький. Дорога Софiя Терентьйовна, я тут обстреливав позицiю; i бомбами, i гранатами, i шрапнеллю сипав - не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте вiзьмемо його в перехресний вогонь.

Соня. Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, i, певно, тато не згоджується? Я вже бачу.

Пузир. Нiзащо в свiтi! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти!

Соня. Хiба моє щастя для вас, тату, труна? Я цього не знала.

Пузир. Так знай! Щастя, якого тобi заманулось, - менi труна. Тебе сватає Чоботенко, я вже тобi говорив.

Соня. Тодi я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не пiду!

Пузир. Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з лиця хоч воду пий, Бова Королевич! Росту (показує сажень) - о; плечi (розводе руками скiльки можна) - е!

Золотницький. А голова (показує кулак) -о! Софiя Терентьйовна вибрала собi людину в подружжя, а ти їй раїш першерона! Навiщо тобi Чоботенко? У тебе, слава богу, є чим копи возить.

Пузир. Ви не туди стрiляєте! Чоботенко хорошого роду, хазяїн, з дiда мiлiонер. Я не хочу зятя з вiтру, бiдного приймака.

Калинович. Ви мене ображаєте!

Пузир. I ви мене ображаєте!

Калинович. Чим?

Пузир. Тим, що осмiлились сватать мою дочку.

Калинович. Не всi люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентiй Гаврилович. Я люблю Софiю Терентьйовну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лiчу вас далеко бiднiщим вiд себе, i будьте певнi, що у приймаки я до вас не пiду нiколи! Вiддайте все ваше добро, всi вашi мiлiони старцям, а я вiзьму Софiю Терентьйовну без приданого.

Пузир. Що ви говорите? Я сорок лiт недоїдав, недопивав, недосипав, кровiю моєю окипiла кожна копiйка, а тепер взять i вiддать усе моє добро старцям! Опам'ятайтесь! Для чого ж я працював? Хiба отаке розумний скаже! Перехрестiться! "Вiддайте старцям"! Ха-ха! Чув я про таких багачiв, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всi з ними порiвнялись. Нi! Так не буде. Ви не з того тiста, до якого ми привикли.

Соня. Тату, багатство душi не має i не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрiй натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж вiддайте отак, як я стою, за Iвана Миколайовича, i ми будемо щасливi! Чого ж ще треба?

Пузир. Щаслива, щаслива! Ти щоб тiлько була щаслива? Ти? А я? Я?! Щоб здох вiд муки, яку ти менi робиш! Собi, йому i всiм, усiм ти добра i щастя зичиш, а батьковi? Батьковi? Зла, муки, смертi? Нi, так не буде: скорiще вогонь розiллється водою, нiж я дам своє благословення на такий шлюб. (Вийшов.)

ЯВА XI

Золотницький , Соня , Калинович.

Золотницький. Дика, страшенна сила - нiчого з ним не зробиш без боротьби.

Калинович. Краще було б не зачiпать цього питання сьогодня, на iменини!

Соня. Я цього не ждала i тепер стою нiма, не знаю, що сказать.

Калинович (Д о Золотницького). Порадьте!

Золотницький. Тут сам Соломон розвiв би руками! Феноген! А ви йдiть, я попробую з ним по-своєму сам побалакать.

Входе Феноген.

Калинович (до Сонi). Ходiм! Пiшли.

ЯВА XII

 

Феноген i Золотницький.

Золотницький. Iди, Феноген, i попроси сюди Терентiя Гавриловича. Скажи, що я. зараз їду i хочу з ним попрощатись.

Феноген. Як же то можна! Без обiда поїдете?

Золотницький. Так вийшло.

Феноген (iдучи, про себе). Погане щось вийшло!

ЯВА XIII

Золотницький сам. Потiм Феноген i Пузир.

Золотницький. Коли Терешко забере собi що в голову, вiн не може переносить супереки! Третiровать його треба, тодi вiн помнякшає!

Входе Феноген.

Ну?

Феноген. Зараз вийдуть.

Золотницький. Що вiн там робить?

Феноген. Якусь комерцiю викладають на щотах. Вони нiколи даремно не сидять.

Золотницький. Скажи, Феноген, щоб мiй екiпаж зараз запрягли.

Феноген. Терентiй Гаврилович вас не пустять. (Вийшов.)

Золотницький. Побачимо.

Входе Пузир.

Пузир. Чого ви мене кликали, знову хочете мучить вашим Калиновичем?

Золотницький. Мужик ти був, мужиком ти i будеш!

Пузир. Яким родився, таким i помру!

Золотницький. Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив?

Пузир. Заслужив - i почепив!

Золотницький. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю i дам одповiдь, а то як чабан обiйшовся з освiченою людиною. Нога моя не буде у тебе... я зараз їду.

Пузир. Як завгодно. Вiддайте ж менi грошi за халат.

Золотницький. Я вишлю їх на пам'ятник Котляревському, бо ти з губи зробив халяву: обiщав i не вислав.

Пузир. То всi сто карбованцiв?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за десять карбованцiв такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству буде видко!

Золотницький. Став собi, а я сто карбованцiв вишлю в Полтаву.

Пузир. Пропало сто карбованцiв нi за цапову душу.

Входе Феноген.

Феноген. Конi запряженi в бiгунки i шарабан давно.

Пузир (до Золотницького). Поїдемо ж хоч подивимось копи.

Золотницький. Їдь сам.

Пузир. Як сам, то й сам. (До Феногена.) Винеси шапку.

Феноген. Шапка в прихожiй.

Пузир. Так не поїдете?

Золотницький. Iди ти к чорту, мужик!

Пузир. I чого б я сердився, наче Калинович ваш рiдний син.

Золотницький. Щоб ти знав.

Пузир. Як? Незаконний?

Золотницький. Дурак!

Пузир. Оце й ви гiрше мужика: у моїй хатi лаєтесь!

Золотницький. Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скорiще коней подавали.

Пузир. Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бiгунках.

Феноген вийшов.

Прощайте! (Подає руку.)

Золотницький одвернувся.

(Пузир здвигнув плечима.) Як завгодно. (Вийшов.)

ЯВА XIV

Золотницький , а потiм Соня i Калинович.

Золотницький. Уперта шельма, а ще до того роздратований.

Входять Соня i Калинович.

Нi приступу. Треба нам їхать зараз.

Калинович. I я тiєї думки, мiй од'їзд найскорiще заспокоїть тата.

Соня. Без обiда як таки можна?

Золотницький (до Сонi). Що ж робить, оставатись не можна. Послiдня проба не удалась, а ви себе, Софiє Терентьевно, не видавайте.

Соня. Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнутi, що я ледве сльози здержую.

Калинович. Чого ж плакать, Софiє Терентьєвно, я думаю, що ваше давнє рiшенiє вiд такого повороту не перемiнилось?

Соня. Не тiлько не перемiнилось, а виросло, окрiпло.

Калинович. I менi бiльше нiчого не треба. Правду кажучи, ми таки самi виннi: дуже раптом насiли на тата, i тепер менi жаль його - вiн правий по-свойому!

Соня. А ми по-своєму!

Калинович. Так, бачите, шанси нерiвнi: поле битви зостанеться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всi свої мрiї... Його становище далеко гiрше!

Золотницький. Само собою, краще б було i йому, й вам, коли б все сталось по згодi, ну, а коли згоди нема...

Соня. I коли її через два тижнi я не добуду, то приїду в город, i ми повiнчаємось.

Калинович (цiлує її руку). Гнiздечко у мене готове - тихе, приютне, свiтле - i жде голубку; будьте ж спокiйнi!

Входе Феноген.

Феноген. Конi готовi.

Золотницький. Ходiм попрощаємось з мамою.

Соня. Не будемо їй нiчого говорить!

Золотницький. А причину од'їзду придумаємо.

Вийшли.

ЯВА XV

Феноген , а потiм Маюфес.

Феноген. Ая таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Нi, брат, не в тi взувся.

Входе Маюфес.

Маюфес. Здоровенькi були!

Феноген. А, Григорiй Мойсєйович.

Чоломкаються.

Маюфес. Що це у вас з iменин так рано гостi розїжджаються, чи не дiзналися про дiло?

Феноген. Яке дiло?

Маюфес. Я ж вам писав, що Петро Тимофеевич в острозi, а тепер слiдователь по важним дiлам посадив у острог таких хазяїнiв, як Зенделевич i Петренко!

Феноген. Ой, i Петренка посадив?

Маюфес. Положим. Петренко дав двiстi тисяч залогу, а Зенделевич сидить. Я думаю, що доберуться i до Терен-тiя Гавриловича.

Феноген. А хазяїн же при чiм?

Маюфес. Дванадцять тисяч овець взявся сховать вiд кредиторiв.

Феноген. А хто ж це докаже? Купив.

Маюфес. Ну, коли менi заплатять, я можу мовчать, але грошi за проданi вiвцi по книгам Михайлова не показанi, - треба заплатить шiстдесят-сiмдесят тисяч!

Феноген. Заплатить - i край.

Маюфес. А поки там що - погано. Якби другий слiдователь, а то, страшний чоловiк... Вiн хоче всiх залякать; поки заплатить, поки все виявиться - пожалуйте в острог.

Феноген. От тобi й маєш! Невже ж Терентiя Гавриловича можуть у острог?

Маюфес. Можуть. Погане дiло. Я приїхав навмисне побалакать. А де ж Терентiй Гаврилович?

Феноген. Поїхав копи оглядать. А наше дiло як?

Маюфес. Давайте розписку, що в случае покупки iмєнiя ви менi платите п'ятсот рублiв, i я вас повезу в iмєнiє. Ай iмєнiє, ай iмєнiє! Ето што-нiбудь особенного!

Вбiгає Парубок.

ЯВА XVI

Парубок , Феноген i Маюфес , а потiм Марiя Iвановна i Соня.

Парубок. Феноген Петрович, нещастя!

Феноген. Що там таке, хто-небудь повiсився знову?

Парубок. Хазяїн пробi кричать. Упали i не можуть пiднятись. Побiжу рятувать.

Феноген. На килим! Берiть тi носилки, що гнiй виносять з конюшнi, i бiгом туди, я зараз.

Парубок вийшов.

(У дверi.) Марiя Iвановна, Софiя Терентьевна! (До Маюфеса.) Зайдiть, будь ласка, у контору, я вас покличу.

Маюфес. Можна. (Пiшов.)

Феноген. О господи, що за феральний день!

Входять Марiя Iвановна i Софiя Терентьевна.

Марiя Iвановна. Що тут сталось?

Соня. Де тато?

Феноген. Поїхали копи оглядать та на царинi, кажуть, упали, не можуть встать. Люде побiгли вже туди, а я зараз послав носилки и сам пiду.

Марiя Iвановна. О господи, що це таке?

Соня (до Феногена). Мерщiй iдiть i ви до татка!

Феноген пiшов, i Марiя Iвановна за ним.

Треба зараз у город послать за лiкарем. Може, ногу зламав. Напишу Iвану Миколайовичу записку, щоб зараз лiкар приїхав. (У дверi.) Мишка! Скажи, щоб запрягли шарабан.

Входе Марiя Iвановна.

Марiя Iвановна. Не видно!.. О господи! Що з ним трапилось, хоч би довiдатись... Що ти там, доню, пишеш?

Соня. Послать треба за лiкарем, а поки виявиться, що там, та поки конi запряжуть, записка буде готова; тут кожна хвилина дорога, може, перелом, нехай бог боронить.

Входе Феноген.

Ну, що?

Феноген. Несуть. Стогнуть тяжко!

Марiя Iвановна. Що з ним, що? Не чув?

Феноген. Вони поїхали полюбоватись на копи i отут, зараз за ровом, побачили бiля кiп чиїхсь гусей, що смикали копу; прудко пiд'їхали до гусей, схопились з бiгункiв i погналися за гусьми, та спiткнулись через ритвину i сильно упали.

Чуть стогiн: "Ой, ой!"

Соня (до Феногена). Нате записку, зараз за лiкарем. Феноген вийшов. Входить Пузир, опираючись на двох робiтникiв.

ЯВА XVII

Пузир , Марiя Iвановна i Соня , а потiм Феноген. Марiя Iвановна i Соня помагають Пузиревi.

Пузир. Ой, ой! Тихо! Ой! Мабуть, щось всерединi порвалось. Ой, ой! Як дихну, неначе ножем рiже по животу, ой!!

Соня. Я посилаю зараз за лiкарем, тату!

Пузир. Не треба. Фельшара краще... Ой... фельшара, лiкаря не треба.

Садять на диван. Входе Феноген. До Сонi тихо: "Послав". Робiтники вийшли.

Феноген, ой! Я бачив, що у двiр їхав Маюфес, де вiн?

Феноген. Тут.

Пузир. Посадили?

Феноген. Не питав.

Пузир. Поклич... Покли... ой! Поклич!

Феноген. Хоч одпочиньте.

Соня. Таточку, нехай потiм, вам важко говорить.

Пузир. Поклич!

Феноген (iде). Що його робить? Григорiй Моисеевич ще гiрше розтривоже... Треба самому сказать. (Вертається.)

Пузир (через сльози). Чого ж не йдеш? Не муч, клич!

Феноген (про себе). Що буде, то буде - однаково, скажу... Та я сам все знаю!

Пузир. Говори... Посадили?

Феноген. Посадили!

Пузир. О-о-о!

Марiя Iвановна. Боже мiй! Що з тобою?

Пузир. Ох, погано!

Завiса.

 

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Кiмната та ж.

ЯВА I

Соня, Фенoген, Марiя Iвановна i Пузир.

Соня (одчинивши обидвi половини дверей, стоїть на порозi. Пiсля паузи). Помалу, помалу...

Марiя Iвановна i Феноген ведуть Пузиря пiд руки i садовлять у крiсло, обложивши подушками.

Таточку, голубчику, краще б ви лежали. Лiкар говорив, що вам потрiбен спокiй, щоб вас нiщо анi крапельки не тривожило!

Пузир. Хазяйство, дочко, не можна лежать.

Соня. Здоров'я дорожче хазяйства.

Пузир. Менi легше.

Соня. То й добре, а як розтривожите себе дiлами, то знову буде гiрше.

Пузир. Поки не зроблю всiх розпорядкiв по хазяйству, то ще гiрше тривожусь... Я не довго... Побалакаю об важнiм дiлi i ляжу. Доню! Напиши Петру Петровичу, щоб приїхав. Вiн сердиться на мене, а ти напиши: при смертi, хоче помириться.

Соня. Я вже, тату, написала.

Пузир. Хiба ти думаєш, що я справдi помру?

Марiя Iвановна. Господь з тобою... Нiхто не думає. Що ж з нами, сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру.

Пузир. Годi, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще, рано - хазяйство не пускає.

Соня. Я, тату, i сама нiчого такого не думала, а просто догадалась, що вам би хотiлось бачитись з Петром Петровичем, i написала.

Пузир. Iди сюди.

Соня пiдходить. Пузир гладить її по головi.

Розумна головка. Я не вмру, не бiйтеся - чого я буду умирать? Завтра або пiслязавтра поїду з Феногеном вiвцi куповать... Феноген! Поклич Маюфеса.

Феноген вийшов.

Капосна хвороба причалила мене до лiжка, а тепер кормiв нема, можна купить по сiмдесят п'ять копiйок... вiвцю... ох...

Марiя Iвановна. Бог з ними, старий, з тими вiвцями!

Пузир. Що ти тямиш! Феноген купив три тисячi по карбованцю, а Куртца й досi нема... Вони переплачують... Я б купив по сiмдесят п'ять копiйок!

Марiя Iвановна. Бог дасть, поправишся, тодi й сам поїдеш та й купиш, скiлько хочеш.

Пузир. Пропустимо гарячий час, i Чобiт все скупить; а коли ти дiждешся, щоб вiвця була сiмдесят п'ять копiйок? При такiй цiнi два карбованцi чистої пользи на штуцi.

Марiя Iвановна. А може; й на той рiк буде недород.

Соня. Ох, як тяжко слухать таку розмову i мовчать.

Пузир. Ой!!

Соня. Лягли б ви краще, тату.

Входе Маюфес.

Пузир. От побалакаю з чоловiком i ляжу. А ви йдiть. Марiя Iвановна.

Ходiм, дочко!

Вийшли.

ЯВА II

Пузир, Маюфес i Феноген.

Пузир (до Маюфеса). Ну що? Кажи коротко, я нездужаю, довго не можу сидiть.

Маюфес. Ваше заявления слiдователь уже одiбрав з почти. Писар його менi казав, що, поки на слiдствiї не буде доказано, що вiвцi тiлько на випас, заявления не поможе!

Пузир. Ох! Як страшенно заболiло у спинi, мов огнем пече! Ну?

Маюфес. Всi кажуть, що треба адвоката, а без адвоката - швах!

Пузир. Ох! А скiлько адвокат вiзьме?

Маюфес. Я ходив до найкращого, дiло вiн знає.

Пузир. Ну, скiлько ж?

Маюфес. Десять тисяч!

Пузир. Що?

Маюфес. Десять тисяч.

Пузир (тяжко переводе дух). Не дам!

Маюфес. Щоб потiм не каялись.

Пузир (крутить головою). Не дам!

Маюфес. Ваше дiло!

Пузир. Нехай триста!

Маюфес. Це йому на один снiданок.

Пузир. Ну, п'ятсот!

Маюфес здвигує плечима.

Тисячу!

Маюфес. скривившись, чухає голову.

Бiльше не дам!

Маюфес. Ваше дiло. А тiлько менше десяти тисяч не вiзьме.

Пузир. Бiйся ж ти бога! Тепер за тi грошi можна купить десять тисяч овець!

Маюфес. Це правда. А тiлько вiвця тут не поможе, треба адвоката.

Пузир. Господи боже мiй - десять тисяч! Це грабiж! За вiщо ж, за вiщо?

Маюфес. Таке дiло!

Пузир. Яке ж дiло?.. Ти покажеш, що я нiчого не знав i приняв овець тiлько на випас, покажеш?

Маюфес. Покажу.

Пузир. От i все дiло!

Маюфес. А скiлько ви менi дасте за таке показанiє?

Пузир. Тобi? Сто карбованцiв дам!

Маюфес. То краще менi сказать, що я нiчого не знаю. Навiщо менi клопiт: будуть тягать на допроси, на слiдствiє, на переслiдствiє? Я чоловiк занятий дiлами, - одна потеря.

Пузир. Двiстi дам!

Маюфес. Нi, Терентiй Гаврилович, не таке дiло.

Пузир. Триста!

Маюфес. Як я вiзьму за таке дiло триста карбованцiв... ви самi скажете, що я дурень.

Пузир. Ну, п'ятсот!

Маюфес. Як не дасте тисячу, то я не свiдок!

Пузир (тяжко переводе дух). Ох! (Звiсивши голову, мовчить. Пiсля паузи, тихо, страждущим голосом.) Дам тисячу!

Маюфес. То давайте зараз!

Пузир. Ти ж ще не показував?

Маюфес. Бо ще ж не питали. А спитають - покажу у вашу пользу.

Пузир. Так тодi й дам.

Маюфес. Як не дасте зараз, я не свiдок.

Пузир. Хiба ти менi не вiриш?

Маюфес. Таке дiло.

Пузир. Iдол же ти проклятий... Феноген! Вижени його

в шию!

Маюфес. Зачiм же у шию? Я i так пiду.

Пузир. В шию! Ой... В шию його! В шию! Ой, ой, ой!

(Хапається за поперек.) Наче щось порвалось усерединi.

Феноген робе ступiнь.

Маюфес (одходе до дверей). Феноген Петрович, ви чоловiк розсудочний, не сделайте скандала! (Зникає за дверi.)

Пузир. Ах ти, iдол проклятий...

Маюфес (вигляда у дверi). Я, навпротiв, покажу теперечки, що ви вiвцi ховали i помагали злосному банкротству.

Феноген (кидається до дверей). Та йдiть ви к бiсовому батьковi.

Маюфес зникає.

Пузир (витирає пiт). Ах ти, гадина... Ах ти, грабитель! Рiже живого чоловiка i в рану пальцями тикає.

Феноген. Заспокойтесь. Я вам пораю таких свiдкiв, що пiд присягою скажуть все, що вам завгодно: i що бачили, i чого не бачили, i що знають, i чого не знають. А ви їм дасте тiльки по двiстi карбованцiв.

Пузир. Дам, зараз дам, з радiстю дам! Кажи, хто вони?

Феноген. Я i Лiхтаренко.

Пузир (через сльози). Вiрний слуга... Спасибi тобi! Кращих свiдкiв i не треба. (Витирає очi.) Ти i дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяїна вiд сорому, я тебе знаю.

Феноген. Покажу, єй, покажу - дурно покажу... А ви свого вiрного слугу подаруєте - дасте на дорогу до слiдователя двiстi карбованцiв.

Пузир (зiтхає). Дам! Посилай за Лiхтаренком! I сам з ним побалакай, бо я не можу.

Феноген (у дверi). Петрушка! Звели, щоб Харитон зараз їхав у Мануйлiвську економiю i покликав сюди Лiхтаренка.

Пузир. Каторжний жид - жили вимотав... Де ж? Тисячу карбованцiв! А? Люде вдвох за чотириста карбованцiв хрест поцiлують, а вiн один хотiв зцупить тисячу. Дай води...

Феноген подає. Пузир п'є. Входять Марiя Iвановна i Лiкар.

ЯВА III

Марiя Iвановна , Лiкар. Пузир i Феноген ,а потiм Маюфес.

Лiкар. Що ж це ви робите? Знову встали.

Пузир. Я вже зiбрався йти полежать.

Марiя Iвановна й Феноген беруть ного пiд руки.

Лiкар. Не смiйте вставать! Пузир. Не можна - хазяйство.

Марiя Iвановна. А боже мiй, боже! Здоров'я милi-ще всього на свiтi!

Виходять. З дверей виглядає Маюфес.

Тихо: "Феноген Петрович..." Феноген махає йому рукою. Коли Пузиря

вивели, Маюфес входе.

Маюфес (сам; постоявши). Ах ти, хам! Нi сорому, нi совiстi не має. За таке дiло п'ятсот карбованцiв дає. Нi, почтеннiйший, дасте ви менi тепер двi тисячi, бо нiхто такого показанiя не зробить, як Григорiй Моисеевич.

Входе Феноген.

Феноген. Що ви хотiли ще сказать? Говорiть мерщiй, поки бiля слабого Лiкар.

Маюфес. Коли ж поїдемо оглядать землю? Менi надоїло возитись.

Феноген. Ото-бо й бiда, що-сам не знаю коли.

Маюфес. Як вам завгодно - я бiльше не буду турбоватись! Тiлько не забувайте, що ви i не оглянетесь, як землю цю ухоплять мужики. Вони теперечки показились. Однi бiжать на переселенiє, другi тiкають з переселенiя, а третi бiгають, висунувши язика, шукають - де б тут з помiччю банка землю купить! П'ять лiт назад я сам приторговував людям землю по сто двадцять п'ять - сто тридцять, а мужики на свою голову уже нагнали цiну двiстi двадцять п'ять за десятину.

Феноген. Чув-чув. Всякому земля потрiбна. Чого доброго, переб'ють. Знаєте, може, я одпросюсь у хазяїна, то завтра раненько приїду в город, та й махнем на оглядини... У мене недовго: сторгуємо, купча i грошики на стiл.

Маюфес. Пора, пора вже вам на своє хазяйство.

Феноген. Ох, не кажiть! Запiзнився, здорово запiзнився, давно пора.

Маюфес. Зате ж який опит i яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювать Терентiя Гавриловича, то кого ж пiсля цього ви не обманете.

Феноген. Ха-ха-ха! ,

Маюфес. А через десять лiт Феноген Петрович буде такий великий пурiц, що бiдного Григорiя Моисеевича гнатиме в шию.

Феноген. Бо таки й справдi ви багато заправили! Де ж таки: за показанiє тисячу карбованцiв!

Маюфес. Так яке ж показанiє, подумайте.

Феноген. Бог зна що говорите!. Та я й Лiхтаренко вiзьмемо по двiстi карбованцiв.

Маюфес. Як? Ви? Ну, глупостi! Ви ж нiчого не знаєте!

Феноген. Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слi-дователя.

Маюфес. I будете присягать?

Феноген. Будемо!

Маюфес. I хрест цiлувать?

Феноген. Поцiлуємо.

Маюфес. Ой-ой-ой! Хароший христiанин! I вам не грiх?

Феноген. А вам?

Маюфес. Я хоч що-небудь знаю, а ви нiчого не знаєте.

Феноген. Так i ви ж за грошi мусите показувать те, що вам звелять, ну i ми так само.

Маюфес. Ай! Що ви говорите? Хiба можна рiвнять бiдного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви помiщик i за двiстi рублiв будете показувать неправду i хрест цiлувать? Цiлувать хрест?! Ай! Менi аж страшно стало. (Здригнув.) Такий чоловiк. Нi, я не вiрю, ви жартуєте.

Феноген. Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробiтку?.. Даремна праця. Ви тiлько гарненько самi подумайте: чого ж то вам такi привiлеї в життi, що ви можете усе робить, аби грошi, а я то вже i не можу? Та коли б я не так думав i не так робив, як думаю i роблю, то не мав би де пiд старiсть голову прихилить. I ви самi смiялись би з мене, вгзиваючи послiднiм дурнем, от що! А тим часом прощайте. Пiду до хворого. (Iде й обернувшись.) Завтра ждiть мене! (Вийшов.)

ЯВА IV

Маюфес. Ай-ай-ай! Нещасний я чоловiк! З рота вирвали такий зарiбок! I як його теперечки жить на свiтi? Уй вейзмiр, вейзмiр!

ЯВА V

 

З других дверей виходять Соня i Калинович.

Соня. Спасибi, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу дiждалась.

Калинович. Признаюсь вам, що i тепер приїхав пiсля довгої боротьби.

Соня. I як вам не сором! Невже ви, пiсля ваших поглядiв, на тата гнiваєтесь?

Калинович. Нi краплi; i гнiватись не маю нiякого права.

Соня. Так чого ж тодi боротьба? Диво.

Калинович. А ви розмiркуйте: тато образився моїм сватовством, i я мусив оставити ваш дiм, щоб нiколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, вiн має право подумать, що я приїхав, ждучи його смертi, щоб...

Соня. Смертi? (Закриває лице. Пауза.) Вам лiкар говорив, що тато умре? Кажiть, кажiть, не бiйтесь, я здержу себе, я... я... можу володiть собою!

Калинович. Заспокойтесь! Я нiчого не знаю... Я говорю так - наприклад. Я боявся, щоб мiй приїзд не потривожив хворого.

Соня. Татовi про ваш приїзд нiхто не скаже. А ви простiть мiй егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятнi умовини. Я зовсiм ошалiла, не знаю, не знаю, що робить! Татовi то гiрше, то легше. Лiкар каже: операцiю треба, тато не хоче... Я вже одважилась i послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки i оставите мене, безпомiщну...

Калинович. Тепер я бачу, що справдi вже дуже егоїстично оберiгав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпомiщнiсть. Простiть.

Соня (усмiхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж менi, що його робить?

Калинович. Може б, виписать професора?

Соня. От бачите, а менi i в голову це не прийшло.

Входе Золотницький.

ЯВА VI

Соня, Калинович i Золотницький.

Соня. Петро Петрович! Золотницький. Дуже рад вас бачить!

Чоломкаються.

 

Соня. Спасибi, що уважили мою просьбу, я не маю слiв, як дякувати вас.

Золотницький. Нема за що, дорога Соф'я Терентьйовна! Хоча тато тодi й образив мене як старосту дикими словами, а коли чоловiк при смертi, то все забувається.

Соня. Йому то легше, то гiрше.

Входе Лiкар.

ЯВА VII

Соня, Золотницький , Калинович i Лiкар. Лiкар чоломкається з Золотницьким i Калиновичем.

Золотницький. Як же здоров'я слабого?

Лiкар. Здоров'я його тепер цiлком залежить вiд операцiї, я вже два рази йому говорив, а вiн i слухать не хоче про операцiю. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмейстера нема з вiвцями, а пiслязавтрього збирається їхать куповать вiвцi... Менi нема чого тут робить, прощайте!

Соня. Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, i вiн згодиться на операцiю.

Лiкар. Навряд. Страшенно упертий чоловiк.

Соня (до Золотницького). Може, хоч вас послухає, бо ми й Справдi не можемо нiчого подiять.

Золотницький. Попробуєм разом всi умовлять.

Соня. Так ви зостанетесь? Прошу!

Лiкар. Ради операцiї зостанусь. Операцiя - єдиний рятунок.

Соня. Спасибi. Поки лiкар бiля слабого, всi надiються, всiм легше. (Простягає руку лiкаревi.) Спасибi, велике спасибi.

Лiкар. Дозвольте ж менi поки що де-небудь одпочить, бо я сьогодня мало спав.

Соня. Я зараз вам приготую кiмнату. (Вийшла.)

Золотницький. Скажiть, будь ласка, єсть надiя?

Лiкар. У нього нарив бiля почок, i вже назрiв. Треба сьогодня ж зробить операцiю, бо коли прорве нарив всередину - зараженiє кровi i мортус! Я йому казав про це, а вiн нiзащо не хоче операцiї, не вiрить.

Золотницький. Що ж за хвороба, вiд чого?

Калинович. Пам'ятаєте, поїхав на iменини копи оглядать?!

Золотницький. Ну?

Лiкар. Гуси скубли копу пшеницi, вiн страшенно озлився на гусей, що таку потерю роблять, схопився з бiгункiв i побiг за ними по уклону - хотiв убить гуску... Бiг, себе не тямлячи, та через ритвину схибнувся, упав з розмаху навзнак i одбив почки! От що гуси зробили!

Золотницький. Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила!

Калинович. Знаєте, таке нещастя. Якось не приходиться висмiювать!..

Золотницький. Повiрите, Iван Миколаєвич, що менi страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний смiх, коли намалюю перед собою картину погонi за гусьми!

Калинович. Та бог з ним! Такий тяжкий акт твориться в сiм'ї, що трагичнiстю своєю переважує смiх!

Золотницький. Воля ваша, а я не можу не пiдкреслити: у чоловiка двадцять двi тисячi кiп однiєї пшеницi - ну i треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу!

Лiкар. Типично!

Калинович. Лишiм цю розмову, прошу вас.

Входе Соня i дiвчина.

ЯВА VIII

 

Соня , лiкар, Калинович, Золотницький , а потiм Феноген.

Соня. Кiмната ваша готова. От дiвчина покаже.

Лiкар. Спасибi. (Пiшов за дiвчиною.)

Соня. Говорiть, що розказував без мене лiкар?

Калинович. Одно: треба зараз операцiю, а тато не хоче.

Соня (до Золотницького). Ходiм до тата, будемо умовлять.

Золотницький. А може, заснув.

Входе Феноген.

Здоров, Феноген.

Феноге н (цiлує в руку). Приїхали, благодiтель.

 

Золотницький. Ну що, Терентiй Гаврилович спить?

Феноген. Де там, такий хазяїн засне! Тривожаться то тим, то сим. От Лiхтаренко їм потрiбен, я послав уже давненько, а його нема. Знову Куртца ждуть, а оце зараз, на лихо, почули, що вiвцi замекали, i хотять сюди вийти подивиться з вiкна на овець, бо в ту кiмнату, де вони лежать, не видко, а перед цими вiкнами раз у раз проганяють шматки овець (пiдходе до вiкна), коли починаються салгани. Он гляньте: справдi Куртц пригнав напоказ овець.

Золотницький. О! Хазяйське ухо i за стiнами почуло любу серцевi овечу розмову.

Феноген. Ходiм, Софiя Терентьевна, виведемо їх сюди.

Соня. Боже сохрани! Татовi спокiй нужен. Лiкар забороняє йому вставать! Зараз треба операцiю робить!

Феноген. Не знаєте ви тата! Нiхто його не вдержить в лiжку, поки ноги дибають. Десять лiт тому назад Терентiй Гаврилович весь октябр мiсяць був бiля отар, жив в куренi, на дощi i сильно простудився: кашляв, голова болiла, пропасниця била, гiрше нiж тепер, так била, що вiд землi пiдскакувало все тiло; а ми таки поїхали на ярмарок гурт скуповувать i тисячу бикiв купили. Та хiба це раз було. Ех, не знаєте ви тата. (Утирає сльози.) Таких хазяїнiв мало свiт родить.

Соня (до Золотницького). Ходiм до тата... Нi, ви йдiть, а я покличу лiкаря, та разом не пустимо i умовимо згодитись на операцiю.

Золотницький. Добре. Я уговорю його. (Пiшов в однi дверi, а Соня в другi.)

ЯВА IХ

Феноген (сам). Вони умовлять, вони не пустять! Дiти! Щоб Терентiй Гаврилович не побачив новий товар? Ха! Та вiн рачки сюди прилiзе, та скорiще вiн умре. Де ж таки? Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, i вiн їх послухає, буде лежать! Нiколи в свiтi!

Входе Соня i Лiкар.

ЯВА Х

 

Феноген, Лiкар i Соня.

Лiкар. Я, єй-богу, не знаю, що робить з таким чоловiком, як ваш тато! Не пускать його, коли вiн так уперто хоче вийти, це для його натури однаково, що навмисне дратувать, тривожить, i вiн цим самим ще гiрше себе розiб'є, нiж тим, що вийде.

Феноген. Святая правда! їх удержать не можна... Я тридцять п'ять лiт з ними не розрiзнявся i знаю їх бiльш, нiж себе.

Лiкар. От бачите!

Соня. А господи! Невже ж вiвцi йому милiщi, нiж життя?

Лiкар. Хазяйство або смерть - такий девiз!

Соня. Там Петро Петрович, тато його послуха, ходiм, попробуємо умовить! Лiкар. Попробуємо!

Вийшли.

ЯВА XI

Феноген (сам). Розумнi слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вiвцi, хлiб, комерцiя, баришi - оце життя! А для чого ж тодi, справдi, i жить на свiтi, коли не мать цього нiчого? Та краще гробаком нечув-ственним родиться, анiж такою людиною, що про хазяйство не дбає! Нехай бог боронить, коли б у мене пропали тi грошi, що я маю, - зараз би повiсився.

Входе Куртц.

ЯВА XII

Феноген i Куртц.

Куртц. Етi, день добрий!

Феноген. Здоровенькi були!

Куртц. Етi, овса - готова. Зiчас будiть шпацiровал перед окна.

Феноген. А почому купили?

Куртц. Етi - нiпочом, руб десять, руб двадцать.

Феноген (набiк). Виходить, Карло цапнув бiльше за мене, а я його лiчив дурнем!

Входить Золотницький i Лiкар.

ЯВА XIII

Феноген , Куртц , Золотницький i лiкар , а потiм Соня , Марiя Iвановна ведуть Пузиря.

Золотницький. А?! Смерть за плечима, а вiн плаче, що його не пускають подивитись на овець.

Лiкар. Воюющий мечем од меча гибнеть. Хазяйство - його меч, вiд нього й смерть. Так мусить буть, i не варт сперечатись!

Соня , Марiя Iвановна ведуть Пузиря.

Пузир. Бог з вами, що ви собi вигадали: лежи, коли вiвцi пригнали? Я не смертельний.

Золотницький (до лiкаря). Ходiм до Калиновича, вiн там скучає.

Хочуть iти.

Пузир. Петро Петрович! Хiба вас не кортить подивиться на овець?

Золотницький. Я зараз прийду.

Виходять з лiкарем.

Пузир. Здоровi були, Карло Карлович!

Куртц. Етi - я здоров, ошiнь здоров. Спасибi! А ви, етi - нєт... етi - пльохо.

Пузир. Пройде! Iдiть до гостей! Соню, попроси Петра Петровича!..

Соня i Марiя Iвановна вийшли.

Багато купили?

Куртц. Етi - восiмсот.

Пузир. Вiсiмсот? Тiлько? Чого ж так мало?

Куртц. Я, етi, не можiт покупал. Ярмарка, етi - да, село, етi - нєт. Дома, етi, мушiк продал, руб десят овса, а етi, берьот овса! Мушiк берьот руб десят, плачiт, жена - плачiт, детi - плачiт.

Пузир. Як, по рублю десять? Феноген купив - руб, а Чобот он купив - сiмдесят п'ять копiйок.

Феноген. При менi багато купця наїхало i цiна пiднялась, тепер, певно, понижчала, бо вже накупились. Пiду подивлюсь овечок. (Вийшов.)

Куртц. Правда. Купса, етi- нєт! А толко я не мошiт торговался: сказаль мушiк руб десят, я, етi, платiл; сказал мушiк, етi, руб двадцать, я, етi, платiл! Зашем торговалса, когда руб двадцать - етi завсєм нiпочом. Етi... етi...

Пузир. Ну, а якби сказав п'ять рублiв?

Куртц. Да! Да! Етi... Етi... да! П'ять не сказаль, етi- нєт, сказаль руб десять, руб двадцать - болше не сказаль. Етi нiпочом. Мушiк, етi плачiл. Я не торговал, етi - нєт, етi - нiкогда!

Пузир. Е, вже як такий купець, то краще не купуй овець!

Куртц. Етi - да! Я не купiл.

Входе Феноген.

Пузир. Пiслязавтрього сам поїду з Феногеном.

Куртц. Сам, етi - да!

Пузир. Нехай проганяють овець. Менi важко сидiть.

Куртц. Етi - да! Волной зовсєм, нє надо сматрил. (Пiшов.)

ЯВА XIV

Феноген i Пузир.

Феноген. Там приїхав урядник, хоче вас бачити.

Пузир. Пiдожде. Оберни крiсло до вiкна. Так. О, овечки! Хорошi... Єсть с кордюками... Худi, бiдолаги. Нiчого, одгодуємо. Восени чистої прибилi два карбованця на штуцi... Так, Феноген?

Феноген. Шерсть, сало, солонина i шкури - я так думаю, що бiльше двох!

Пузир. Бирi мої, бирi! Цкелей! У, ви славнi биречки мої. Iш, як iдуть, мов вiйсько перед генералом. Недурно Петро Петрович звав мене овечим генералом. Поклич Петра Петровича.

Феноген вийшов.

Ху-у-у! (Витира пiт.) Слава богу, хоч у спинi не болить так, як болiло, - певно, нарив прорвало всередину, i легше стало. Бирi, бирi, бирi... Мало купив дурний цей Карло.

Входе Харитон.

Харитон (з дверей). Феноген Петрович!

 

Пузир. Чого тобi? Лiзеш, не спитавши, чи можна.

 

ЯВА XV

 

Пузир , Харитон , потiм Золотницький i Феноген.

Харитон. В переднiй нiкого нема, я думав, я поспiшав... Пузир.

Пiдожди, нехай вiвцi пройдуть. Не перебивай менi любоватися.

Входе Петро Петрович i Фенoгeн. Феноген тихо розмовляє з Харитоном.

Чого ви там сидите, Петро Петрович, подивiться, якi овечки i по рублю десять. Мерщiй же, послiднi проходять. Бирi, бирi, бирюшечки, бирiчки!

Золотницький. Худi дуже.

Пузир. Нiчого, зате молодi. Одгодуємо - два рублi на руб пользи. Отак треба хазяїнувать.

Входе Лiкар.

Золотницький. Правда!

Пузир (тяжко переводе дух). Феноген, поверни мене на хату.

Феноген (повертаючiї крiсло). В Мануйлiвцi нещастя!

Пузир. Що, тiк згорiв?

Феноген. Нi.

Пузир. Слава богу. А що ж там сталось?

Феноген. Бунт. Робочi Лiхтаренковi голову розбили.

Пузир. Як?

Феноген (до Харитона). Розкажи, що знаєш.

Харитон. Почалось, кажуть, зранку. Мануйлiвцi, бачите, хотiли, щоб брали їх усiх щодня на роботу по такiй цiнi, як договорилися тодi, коли взяли в аренду їх надiли. А Лiхтаренко нiби цiну зменшив i тiлько половину людей взяв на роботу. Ну, почався гвалт! А тут строковi робочi за харчi почали ремствувать. Слово по слову, хтось налаяв поганим словом Лiхтаренка. Лiхтаренко вистрiлив з револьверта. Чи ранив, чи вбив - не знаю. Тодi кинулись до Лiхтаренка, вiн не вспiв утiкти в контору, i хтось каменем розбив Лiхтаренковi голову. Тепер Лiхтаренко заперся в конторi i щохвилини палить в вiкно з револьверта. Люде одступили, але похваляються пiдпалить двiр i тiк.

Пузир. Iдоли! Пси! Феноген! Нехай зараз пошлють вiд мене телеграму губернаторовi i iсправниковi так: бунт робочих, убили управляющего, пiдпалили двiр. Налякать їх - скорiще виїдуть. До речi, тут урядник, клич його сюди. А ти, Харитон, бери другого коня, скачи в Мануйлiвку i вкруть назад, щоб я знав, що там робиться.

Феноген i Харитон вийшли.

Бачите, ви кажете лежать. Де ж менi влежать? От все сам зробив - i тепер аж легше. От урядник поїде в Мануйлiвку, тодi я ляжу, спочину i завтра видужаю! Побачите! Золотницький (до лiкаря). От натура!

 

Лiкар. Нерви страшенно напруженi. Я певен, що в нього нарив лопнув i почалося зараженiє кровi, замiтьте - пропасниця б'є.

ЯВА XVI

 

Пузир, лiкар, Золотницький, Феноген i Урядник.

Пузир (до урядника). Чули, певно, про бунт в Мануйлiвцi?

Урядник. Чув зараз.

Пузир. Прошу вас, берiть людей звiдцiля i їдьте, будь ласка, в Мануйлiвку зараз. Губернаторовi i iсправниковi посилаю телеграму.

Урядник. Мануйлiвка не мого участка. Крiм того, я маю друге важне порученiє. По дiлу злосного банкрота Михайлова слiдователь постановив сьогодня привести вас для допроса як обвиняемого в сокритiї дванадцяти тисяч овець. Получiть повiстку. (Подає.)

Пузир. Сокритiє?! Яке сокритiє?

Урядник. Не знаю.

Пузир. Я приняв вiвцi вiд Петьки Михайлова на випас!

Урядник. Не знаю.

Пузир (витирає пiт). Я вам кажу! У мене свiдки єсть.

Урядник. Предписано вручить повiстку i сьогодня привести для допроса як обвиняемого...

Пузир. Як привести?!

Урядник. Пiд караулом.

Пузир (пiднiмається). Пiд караулом?!! Що ж це? (Опускається в крiсло.) Свiт перевертається, послiднi часи наступили. (До всiх з одчаєм.) А? А? На випас дав дванадцять тисяч овець, а слiдователевi показав, що я переховую його вiвцi!.. Ах ти iдол, ах ти прахвост.

Золотницький. Та у тебе ж свiдки, певно, єсть?

Пузир. Аякже! Ах ти, iдол! Феноген, чуєш? Ти ж свiдок?

Феноген. Своїми вухами чув, своїми очима бачив i знаю... Я присягну, що на випас.

Пузир (нервово часами витирає пiт). Чуєте? Он якi люде понаставали: прахвости iз прахвостiв, анафеми iз анафем! Обмане, обiкраде, зарiже, ограбить, чортовi душу продасть - аби грошi! Нi сорому, нi честi!.. Чи чувано коли про такi дiла? Голяк мастi Петька Михайлов, не маючи нi шеляга в кишенi, умудряється брать грошi в банках, без грошей бере товари на фабриках, скрiзь позичає, i всi дають! Багатiє не по дням, а по часам, тисячi бiдолаг несуть йому грошi, як у банк, на проценти, а потiм раптом шарах: банкрот! I такий злодiй мошеник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, нi в чiм не винуватого хазяїна! Iдольське... Прокляте дiло!

Золотницький. На тобi лиця нема, iди приляж, ми дiло обмiркуємо.

Пузир (через сльози). Петро Петрович! Рятуйте, рятуйте мою честь! Честь, Честь мою топчуть в болото! Я двiстi, триста тисяч дам залогу.

Золотницький. Все зроблю, заспокойся!.. (Тихо.) Брат Калиновича прокурор, вiн поможе, справедливо полегшить твоє становище.

Пузир. Так? Ох!.. (Тихо.) Скажiть, нехай рятує... я надiюсь, я певен.

Золотницький. Зараз вiзьму Феногена i їду до следователя. Що можна, все зробимо.

Пузир (тихо). Просiть вiд мене Калитювича... Нехай вибачить... Я дам благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко переводе дух, пропасниця його б'є,, вiн витирає пiт i говоре про себе.) Обiщать можна все, аби вирятував... Обiцянка - цяцянка. (До всiх.) А будь ти проклят, вельзевулiв ти син, Петька ти анафемович, бодай твоє тiло так розпалось, як твоє крадене багатство!

Лiкар. Годi вже! Iдiть приляжте i заспокойтесь.

Пузир. Пiду, пiду. (Опираючись на Феногена, пiдводиться.) I ви заспокойтесь, обiйдеться без операцiї - нарив прорвало. Одно погано: пропасниця причепилась... Нiчого, пройде, i завтра я таки поїду з тобою, Феногенушка, вiвцi куповать.

Феноген. Поїдемо, поїдемо!

Пузир (iде й стає). Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послiднiх, бiленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули, - шкода худоби i потеря...

Пiшли.

Л iкар (до Золотницького). Два-три днi - i смерть! Урядник. А що ж менi робить, що я скажу слiдователевi?

Золотницький. Скажiть слiдователевi, що Терентiй

Гаврилович одiбрав повiстку вiд смертi i скоро дасть показанiє перед богом.

Завiса.