ОУНБ Ім.Д.І.ЧижевськогоПРОЕКТ   ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

[ Попередня | Home | Наступна ]

3.2. Синдром Раскольникова

Починаючи з п'єси “Дизгармонія” (1906р.), у творах В.Винниченка один за одним з'являються герої, вчинки і слова яких цілком виразно виявляють у них синдром Раскольникова. Вони дуже схожі один на одного: молоді інтелігенти, завсідники революційних гуртків, категоричні заперечники “старої моралі”, індивідуалісти, які, по суті, експериментують на собі й на ближніх, намагаючись бути “чесними з собою”. Вони сперечаються, влаштовують диспути й “суди”, конфліктують з оточенням, закохують у себе екзальтованих соціалісток і просто прагнучих любові дівчат чи жінок, демонстративно й холодно відкидають загальноприйняті норми... Назвемо цих самозваних апостолів “нової моралі” поіменно.

Мартин із “Дизгармонії” (1906 р.).

Мирон Антонович Купченко із п'єси “Щаблі життя” (1907 р.), він же - центральний персонаж роману “Чесність з собою” (1909 р.).

Художник Василь Кривенко (драма “Memento” - 1908 р.).

Лікар Зінько Чупруненко (драма “Великий молох” — 1909 р.).

Поет Вадим Стельмашенко (романи ”По-свій” та “Божки” - 1912-1914 р.р.).

Лікар Петро Заболотько (роман “Заповіт батьків” - 1913 р.).

Художник Суховій (драма “Мохноноге” - 1915 р.).

Адвокат Яків Михайлюк (роман “Записки кирпатого Мефістофеля” - 1916 р.).

Все це (окрім хіба що Михайлюка) варіації одного й того ж типу - типу людини, якою керує жадоба переоцінки цінностей. В тім числі й цінностей моральних.

Усі вони прагнуть жити згідно з власною “теорією”, яка для них стає суворою догмою, ідолом, - і саме це судомне підпорядкування себе ретельно сконструйованому принципові споріднює їх із героєм “Злочину і кари”.

23-літній учорашній студент (юрист!) Родіон Раскольников пішов убивати стару процентницю,вибудувавши перед тим цілу систему мотивів і самовиправдань. Він, як виявилося, навіть статтю надрукував із вельми характерною назвою - “Про злочин”, - і пізніше, вже після скоєного, у розмові з приставом слідчих справ Порфирієм Петровичем і своїм приятелем Разумихіним викладав ідею цієї статті так: оскільки люди діляться на “звичайних” і “незвичайних”, то той, хто належить до другого розряду, “сам имеет право разрешить своей совести перешагнуть ... через иные препятствия, и единственно в том случае, если исполнение его идеи (иногда спасительной, может быть, для всего человечества) того потребует” (с.245).

“Перешагнуть ... через иные препятствия”, - це його, так би мовити, евфемізм: ідеться насправді про життя десятка-сотні “звичайних” людей, які можуть бути принесені в жертву заради якоїсь грандіозної гуманної справи людей “незвичайних”. Правда, десяток-сотня - не більше як образ, бо звідки знати Родіону Раскольникову, що якесь діяння, спрямоване нібито на “разрушение настоящего во имя лучшего”, не потребуватиме крові вже тисячі чи мільйона “нижчих”, тобто тих, кого він зараховує до “матеріалу”?

Втім - а хоч і мільйон? Правило вже сформульовано, і що там якась арифметика? Тисяча - сюди, тисяча - туди... Головне, що в майбутньому таке кровопускання, продиктоване благородною метою, буде виправдане, адже, знає Раскольников, “большая часть... благодетелей и установителей человечества были особенно страшные кровопроливцы” (с.245). Всі вони, ті, хто має дар чи талант сказати середовищу своєму нове слово, - злочинці, але в тому то й річ, що “преступления этих людей, разумеется, относительны и многозначительны” (с.246).

І ось ключовий імператив, що його формулює герой Достоєвського: “если ему (“другому розрядові”, “незвичайній” людині. - В.П.) надо для своей идеи перешагнуть хотя бы и через труп, через кровь, то он внутри себя, по совести, может, по-моему, дать себе разрешение перешагнуть через кровь” (с.246).

“Своя ідея” Раскольникова лише напочатку оберталася навколо “всезагального щастя”. Це він лише в теоретичних емпіреях добирався до мрії про “разрушение настоящего во имя лучшего”. А ось коли настав час, не тямлячи себе, ослаблими руками, майже машинально опускати на голову процентниці сокиру, - виявилося, що “проклята мрія” Раскольникова насправді не до якихось рятівних ідей зводиться, тим паче - не до банального грабунку. Найголовніше для нього - перевірити себе: “вошь ли я, как все, или человек? ... Тварь ли я дрожащая или право имею?” (с.397).

Екс-студентові Раскольникову хочеться належати до розряду “незвичайних” людей, хочеться! - і він наважується “переступити через кров”. Дає собі, своїй совісті дозвіл, право на злочин.

Трохи згодом він доводитиме Соні Мармеладовій: “Что делать? Сломать, что надо, раз навсегда, да и только: и страдание взять на себя! ... Свободу и власть, а главное власть! Над всею дрожащею тварью и над всем муравейником!.. Вот цель!” (с.311). В цю мить Раскольников, не інакше, уявляє себе Наполеоном, якого він не раз згадував. Феномен “незвичайної людини” Наполеона Бонапарта мучить, збуджує, запалює його свідомість. “Я хотел Наполеоном сделаться, оттого и убил...” - це теж із одкровень Раскольникова, з його сповідальних розмов із Сонею. Сповідальних - але не покаянних. Адже й сама Соня для нього ще довго, дуже довго залишатиметься “звичайною”, і гріх свій він дуже нескоро усвідомить як гріх, злочин. У ньому і справді, кажучи словами Разумихіна, весь час “два противоположных характера сменяются” (с.202). Раскольников “угрюм, мрачен, надменен и горд”, - розповідає Разумихін матері й сестрі Родіона, і тут же парадоксальним чином уточнює себе: “Великодушен и добр...” І ще: “в последнее время ...мнителен и ипохондрик. ... Ужасно высоко себя ценит” (с.202).

Так і є: Раскольников - це передусім “уязвленная гордость” (с. 512). Саме ця риса приводить у рух його “теорію”, наслідком якої стає кров.Гординя людини, яка уявила себе “незвичайною”, “новою”, обертається злочином.

Ю.Карякін назвав “теорію” героя “Злочину і кари” “самообманом Раскольникова”.(99) Плата за неї виявляється надто високою. Метастази злочину, скоєного Раскольниковим по совісті(!), розповзаються з моторошною швидкістю. Починається мовби самовідтворення злочину. Убивши процентницю, він змушений розправитися і з випадковим свідком - Єлизаветою. Жертвою злочину виявляється й мати Раскольникова, яка не витримує всього, що сталося з її сином. Він (син) і справді мимоволі став “матереубийцей”, як висловився Ю.Карякін.

А страждання сестри? А душевні терзання Соні?

Зрештою, Родіон має рацію, коли каже: “Я себя убил, а не старушонку!” (с.398), хоча ці його слова ще не означають покаяння. У певному розумінні, він теж жертва, от тільки “незвичайні”, “нові” про себе так думати не дозволяють. Принаймні - довгий час. Потрібні ще будуть додаткові потрясіння, перш ніж сни Раскольникова мовби проілюструють йому пророцтва Порфирія Петровича: “А выдумай вы другую теорию, - прогнозував цей багатовідаючий пристав слідчих справ, - так, пожалуй, еще и в сто миллионов раз безобразнее дело бы сделали” (с.434).

У сто мільйонів разів огидніше, жорстокіше - це вже апокаліпсис. Той самий, який може початися з нібито безневинного поділу людей на “два розряди”, на богообраних, які переступають, дають собі право на злочин (не думаючи про страшну кару-розплату!) - іматеріал”... З “уязвленной гордости” і “ожесточенной совести” тих, хто намірився сказати “нове слово”, не думаючи про його ціну. З жадоби влади над мурашником людським. Із звичайного егоїзму, захованого за маскою рятівників людства...

ХХ століття з його кривавими тоталітарними вивихами проілюструвало всі ці перестороги й передбачення Ф.Достоєвського страшно і просто. Раскольникови - знайшлися, а в ролі старої процентниці опинилися ... цілі суспільства!

І все ж, герой Ф.Достоєвського хоч і “мономан” (як сказано в романі одним із персонажів), проте не банальний маніяк. Разумихін мав рацію, коли говорив про “два протилежні характери”, які весь час змінюються. Ф.Достоєвський показує складне психологічне “двійництво” особистості, можна сказати - поєдинок людини з самою собою.

Раскольников - розколота душа, і тут немає гри слів. Добро і зло, божественне і бісівське борються в ньому, і тільки на каторзі гординя Раскольникова змирилася. Не в останню чергу його каяття, просвітлення настає під очищуючим впливом Сониної саможертовної любові з її цілющою силою. Воскресіння Родіона (“история постепенного обновления человека”) - це, водночас, і наслідок осягнення мудрості християнської моралі, і пережитих страждань, і тієї щоденної болісної роботи душі, яка здатна змінити духовне обличчя людини так, що “два розряди” зникають. Залишається - просто людина. Із смиренням замість “уязвленной гордости”, з усім набором “звичайних”, вічних людських чеснот...

Цікаво, що ключовий мотив “Злочину і кари” прозвучав і в Пушкінській промові Ф.Достоєвського (1880 р. - рік народження В.Винниченка!), яка стала його лебединою піснею.У ній згадано Алеко й Онегіна - ще двох “гордих людей”, які стали вбивцями. “До названих ним пушкінських персонажів Достоєвський міг би додати ще одного: свого власного, - цілком резонно зауважує І.Волгін. - Раскольников - духовний близнюк Алеко й Онегіна, він ланка все того ж ланцюга. І справа не тільки в їхній спільній відірваності від “ниви”, справа ще в тій легкості, з якою вони дозволяють собі “переступити”.

Троє убивць начебто ні в чому не схожі один на одного (їхні жертви - Земфіра, Ленський і стара процентниця ще разючіше підкреслюють їх незіставність!). Тим не менше глибинний мотив усіх трьох злочинів один: “я” вище, ніж “не-я”, і вбивство є найпростішим засобом для самоутвердження”.

При цьому - “зовнішньому світові виставляються вимоги незрівнянно більші, ніж ті, які звернені до себе самого”.(100)

Ось у цьому вся суть: переоблаштування світу, пристрасно стверджував Ф.Достоєвський, неможливе без високої вимогливості людини до себе самої, без ненастанної роботи душі, морального самовдосконалення. “Сделаться человеком нельзя разом, а надо выделаться в человека, - наполягав він у 1877 р. зі сторінок свого “Дневника писателя”. - Тут дисциплина... Мыслители провозглашают общие законы, то есть такие правила, что вдруг сделаются счастливыми, безо всякой выделки, только бы эти правила наступили. Да если б этот идеал и возможен был, то с недоделанными людьми не осуществились бы никакие правила, даже самые очевидные”.(101)

Тут сформульовано лейтмотив, який об'єднує всю творчість Ф.Достоєвського. Письменника, як бачимо, мучила думка про неможливість досягнення ідеалу морально недосконалими (“недоделанными”!), проте гордими і самовпевненими людьми.(102) У Пушкінській промові він вважав за необхідне сказати про це прямим текстом. І якщо у проповіді Ф.Достоєвського чується адресований “гордій людині” заклик до смирення, то слід мати на увазі, що “його “смирення” рівнозначне роботі (“выделке в человека”), воно обернене всередину”.(103)

Але хто ті мислителі, які проголошують загальні закони, правила, за якими всі раптом стануть щасливими? У романі “Злочин і кара” Разумихін гарячкує, сперечаючись із соціалістами, які оголошують злочин протестом проти ненормальності соціального устрою - і тільки. “Среда заела” - і все, - обурюється Разумихін, - ніяких інших причин не допускається: “Натура не берется в расчет, натура изгоняется, натуры не полагается” (с.242).

Натура - це природа людська. Вона так само потребує вдосконалення (“выделки”), як і соціальний устрій, бо ж і справді: “У них (соціалістів. - В.П.) не человечество, развившись историческим, живым путем до конца, само собою обратится наконец в нормальное общество, а, напротив, социальная система, выйдя из какой-нибудь математической головы, тотчас же и устроит все человечество и в один миг сделает его праведным и безгрешным, раньше всякого живого процесса, без всякого исторического и живого пути!” (с.242).

Пристрасний монолог Разумихіна змістом своїм цілком суголосний із ходом думки самого Ф.Достоєвського у “Щоденнику письменника” - лейтмотив пробивався в голосах різних його героїв.

Проповідь морального забезпечення соціальної гармонії, гостре відчуття дисгармонії між ідеалом і шляхами, способами його досягнення, - це те, що не могло залишити байдужим Володимира Винниченка. Можна уявити, як, читаючи Достоєвського, він із подивом упізнавав у морально-психологічних колізіях романів російського прозаїка питання свого покоління. Виявлялося, що за 40-50 років до того, як прийшла пора руйнувати нинішнє заради кращого, усе вже обдумувалося великим художником. Ціна, наслідки руйнування, мораль тих, хто береться звершити цей історичний акт...

У багатьох героїв В.Винниченка, як було сказано, помітний синдром Раскольникова. “Математичні голови”, вони теж намагаються перевірити себе, фанатично дотримуючись букви власного катехізису. У них свій самообман - сподівання на тріумф Принципу, яке нерідко обертається його банкрутством. І кожного разу “теорія”, як сказав би Разумихін, з'являється “раньше всякого живого процесса”. Відбувається акт насилля над життям, спроба виправити його, підігнати під задану схему.

Для партійця Мирона Антоновича з роману В.Винниченка “Чесність з собою” Раскольников - аргумент на користь власних уявлень про мораль. Він радить своєму спільникові Тарасу пограбувати багатих Кисельських, і коли той починає сумніватися й заперечувати (мовляв, не хочу бути підлим), Мирон дивується: яка підлість, якщо йдеться про експропріацію експропріаторів? “Доведіть думку про злодія до самого кінця, себто, коли думка про подлість буде тільки смішною. Але до того часу, поки самі вважаєте це подлостю, ні за що не робіть, хоч би й справді прийшлося помирати. Чуєте? Дуже погано потім буде. Згадайте хоча Раскольникова з Достоєвського. Чоловік відважився на злочинство. А тут то власне злочинства й не повинно бути”.(104)

Все ніби логічно виходить у Мирона: якщо Тарас не роздобуде гроші, то сестрі його доведеться йти в публічний дім. А що пограбувати він має Кисельських, які дали йому притулок, - то хіба це причина для комплексування? Головне - переконати себе, дати собі право грабувати награбоване. І ні в якому разі не ставитися до власного вчинку як до злочину чи підлості...

Тарасові Щербині пропонується переступити. Принцип “чесності з собою” має звільнити від можливих душевних терзань. Він, принцип, дозволяє практично все. Тільки б кінці зійшлися з кінцями в того, хто наважується ним керуватися. Думка, почуття і вчинок мають бути в цілковитій злагоді між собою. На мораль не зважай (“все старе треба відкинути”, - каже Мирон). Роби те, що хочеш, що сам вважаєш за потрібне, - і ніяких зайвих емоцій.

Перед нами апологія цільності, яка не рахується ні з ким і ні з чим. Проте цільність ця дуже схожа на цинізм і вседозволеність. Мирон Антонович - чи не перший Винниченків персонаж, який сповідує “теорію” чесності з собою. Спочатку він з'явився у драмі “Щаблі життя” (1907 р.), трохи згодом сюжет п'єси В.Винниченко використав у романі, назва якого була демонстративним викликом опонентам - “Чесність з собою” (1910 р.). Свого героя він наділив рисами Раскольникова. У Миронові Антоновичу помічають “якусь вже занадто цинічну гордість” (с.26. - підкреслення наше. - В.П.). Він потайний, зверхній. Лінива, недбала усмішка, повільні рухи, розтягування слів, - усе це вияв егоїстичного презирства, демонстрація своєї оригінальності, акторство.

Мирон Купченко, як і Раскольников, - матеревбивця. “Кажуть, він матір свою отруїв” (с.29), - кидає одного разу Тарас, і цілком можливо, що це не плітка, а правда. Мати тяжко хворіла, а “нова мораль” дозволяє обірвати муки ближнього...

І все ж, у манерах, словах і вчинках Мирона є багато напускного, вдаваного, розрахованого на епатаж. Бувають же моменти, коли з-під панцира “супермена” раптом пробивається щось живе, людяне. “Чудний, глибокий погляд”, у якому “і сум, і біль, і туга”. Усмішка, яка робить його обличчя “м'яким, простим, притягуючим до себе з дивною силою” (с.16)...

Два протилежних характери - знову як у Раскольникова?

Двійництво?

Здається, В.Винниченко не акцентує на цих гранях образу. Проте якась глибоко затамована внутрішня колізія у його героєві таки має місце. Є кілька “пунктиків”, які заважають Мироновій “теорії” спрацьовувати безвідмовно. Один із них - сестра Маруся, яку він відмовляє повертатися в публічний дім. Вона й сама мучиться своїм становищем, злиться, опускається,не маючи сил вибратися зі своєї безодні. Із сестрою Мирон - природний. Не актор, не супермен, а просто - брат, який щиро хоче вирятувати занапащену й страждаючу душу близької людини.

І ось тут виявляється, що холодна Миронова цільність - відносна. Його панцир часом дає тріщини. Любов - другий чинник, який надає більш живого виразу й тепла “сильній особистості” - соціалістові Миронові Купченку. Він уже не теоретизує, а просто - закохується в ексцентричну жінку Дару, яка теж хоче бути чесною з собою.

Справа в тому, що її гнітить власне подвійне становище: невістка поміщика Семена Кисельського, вона, разом з тим, симпатизує соціалістам, - так само, як і її чоловік Сергій. Людина вольова й рішуча, Дара розрубує гордіїв вузол ультимативно: або поміщики - або соціалісти. “Я хочу робити!...

Мені соромно удавати з себе обороницю селян, коли сама беру з них” (с.149).

Момент цей поворотний, оскільки він знаменує тріумфування принципу “чесності з собою”. Бунт Дари проти власного й чужого лицемірства вельми екстравагантний. Щоб “перевірити себе”, спалити за собою всі мости, вона знімає в готелі номер і... віддається якомусь студентові (прогнавши, до речі, самовпевненого панка, - чи не з класових міркувань?!). Дарин бунт, її розрив з Кисельськими відкриває дорогу коханню Мирона й Дари. Перешкоди подолано: не стало станових бар'єрів (адже родина Кисельських - у повному її складі! - викликала в Мирона відверту класову ненависть). “Мораль ситих та вдоволених” кинута Дарою в жертву “новій моралі” - отже, двоє вільних людей, не скутих ніякими умовностями, залишаються наодинці зі своїм взаємним почуттям, яке має подарувати їм щастя.

І то нічого, що покінчила з собою Віра Кисельська,яка, виявляється, любила Мирона, що ні з чим залишилася ніжна й тиха Оля Щербина, яка хотіла мати від Мирона дитину... Все правильно й закономірно: “Сильне живе, слабе гине”, - як каже у фінальній сцені роману Дара. Сцена ця сповнена патетики і якоїсь моторошної багатозначності. “Цілуй! На трупах цілуй! Міцно, радісно!” (с.268), - екзальтовано благає Мирона Дара. Мається на увазі не тільки смерть Віри й Тараса, а й символіка тієї картини, яку малював Мирон. Тема її - “рождіння життя з трупа” (с. 255).

В.Винниченко, таким чином, завершує сюжет ніцшеанським мотивом, апологією сили, “сильної особистості”, яка живе за нормами “нової моралі”. Судячи з логіки роману, саме “нова мораль” уявляється йому виявом життєвої природності, цілком у дусі “філософії життя”. “Все є добре, що дає радість, і все є зле, що дає страждання” (с.117), - ось один із головних постулатів Миронової “теорії”. У фіналі виходить, що радість дістається “сильним”, а страждання і смерть - “слабким”. Ну що ж, так і має бути, - говорить нам автор усією патетикою слів і тону на останніх сторінках твору.

Принципи Мирона Купченка живуть і перемагають, хоч і здавалося якийсь час, що під тиском обставин вони дещо похитнулися. Винниченків герой із рисами Раскольникова прийшов до зовсім іншого життєвого фіналу, ніж герой Достоєвського.

Принцип Раскольникова банкрутує, обертається апокаліпсисом. “Чесність з собою”, що її сповідує Мирон Антонович, тріумфує, принаймні - формально.

“Злочин і кара” завершується покаянням того, хто переступив, роман В.Винниченка - мажором, хай і силуваним. Раскольников, убивши стару процентницю, не знаходить собі місця, мучиться і бореться з самим собою, - Винниченків герой, влаштувавши якоїсь ночі експропріацію Кисельських (задля “доброї справи”, звісно, - аби виручити Тараса!), ніяких переживань не звідав. Він же навчив себе узгоджувати власні дії, слова і почуття так, щоб жодних сумнівів не виникало. Для того й про Раскольникова Тарасові нагадував, - ось, мовляв, як не треба.

У героєві Достоєвського виразно проглядає двійництво, тим часом як “розкол” Мирона Купченка обмежується легкими “тріщинами”. Його живий, людський образ ледве виглядає з-під холодного лику...

Ф.Достоєвський жахається Принципу, який ділить людей на “два розряди”, а В.Винниченко захоплюється “сильними особистостями”, які досить химерно поєднують ніцшеанство і соціалізм.

У Ф.Достоєвського Раскольников очищує душу, спілкуючись із Євангелієм, Мирон же Купченко претендує на власне Євангеліє, не більше й не менше (не дивно, що й прокламації для робітників він пише у стилі “святого письма”).

В обох романах досить сильним є момент морального проповідництва, проте пристрасть Ф.Достоєвського монолітна й глибока, а пристрасть В.Винниченка ослаблена суперечностями. У романі “Чесність з собою” перемагає, зрештою, не стільки “теорія” Мирона Купченка, скільки ... Винниченкова ілюзія. Умоглядна ідея “чесності з собою” приваблює хіба що суб'єктивним прагненням внутрішньої гармонії і максималістським неприйняттям “узаконеного” фарисейства. Об”єктивно ж вона раз-по-раз обертається вседозволеністю й цинізмом. Читачам же пропонується повірити, що Миронова “теорія” - то поклик самого життя. Металева конструкція видається за живе дерево. Раціональна побудова оголошується виявом природності, універсальним замінником суспільної моралі, яка з класовою прямолінійністю розрубується на дві половини - “мораль ситих” і “мораль гноблених”. Загальнолюдське начало до уваги не береться, і в цьому ще одна слабкість позиції Винниченкового героя. Та й самого автора - теж, оскільки в романі “Чесність з собою” і справді сильно відчувається “розмитість, нечіткість “фокусу”, певна аберація морального зору”.(105)

Дивний, химерний, покручений симбіоз - ця Винниченкова “чесність з собою”! Серед щоденникових нотаток письменника, а також у його відкритому листі “Про мораль пануючих і мораль гноблених” є чимало формулювань, які дослівно збігаються з Мироновими сентенціями. На принцип “чесності з собою” В.Винниченко не раз посилався і в своїй публіцистиці - вже й значно пізніше, навіть на схилі життя.

І все ж, дистанція між автором та героєм таки існує. У випадку із В.Винниченком - це дистанція між раціоналістичністю доктринера й інтуїцією художника. Ми вже бачили (коли йшлося про п'єсу “Memento” та романи “По-свій” і “Записки кирпатого Мефістофеля”), як ускладнювалися колізії, коли умоглядна “теорія” зіштовхувалася з батьківським інстинктом, коли схема вступала в конфлікт із життям. По суті, збувалося те, про що писав С.Єфремов, відгукуючись на п'єсу В.Винниченка “Щаблі життя”: “Бути чесним з собою” - та хто ж проти цього хоч слово скаже, але ось де лихо: усе широке життя людське в цю формулу не втулиш, занадто йому там тісно буде, бо людина не живе ізольовано, як Робінзон на безлюдному острові, а тисячами ниток зв'язана з такими ж, як сама, людьми, що складаються в громади й повинні через те не тільки особисту, а й громадську мораль установити. І от скоро доводиться зазначити стосунки свої до инших людей, щабель Миронів - оте вузеньке “бути чесним з собою” - мусить тріснути, не вдержавши життьової ваги, його не досить на те, щоб довести чоловіка до якоїсь путящої мети”.(106)

Мірилом істинності самої “теорії” у п'єсі “Memento” й романах “По-свій” та “Записки кирпатого Мефістофеля” виявлялося життя дитини.

Тут доречно ще раз зіслатися на Ф.Достоєвського, у якого діти - “остання і вирішальна перевірка всіх і всяких ідей, всіх і всяких теорій”.(107) Це ж і про Кривенка зі Стельмашенком можна сказати словами, якими Ю.Карякін характеризує Принцип Родіона Раскольникова. “Теорія Раскольникова дитиновбивча”.(108)

В. Винниченко не ставить, як Ф.Достоєвський, питання про плату за експерименти з мораллю, але об”єктивно це питання все ж постає. І тоді, коли у жертву “чесності з собою” приноситься дитяче життя (“Memento”, “По-свій”). І тоді, коли “сильні особистості” тріумфують поруч із трупами ближніх (“Чесність з собою”)... Художній результат не завжди збігається з авторським наміром. Сказалося у Винниченкових творах не тільки те, що передбачалося бути сказаним. Звідси - відчуття ілюзорності проповіді, розмитості “фокусу”, суперечливості результату...

Художницька інтуїція розламує конструкцію, і тоді картина життя втрачає одномірність, крізь проповідь пробивається якесь мучення, сумнів. Амбівалентний авторський голос починає розчинятися не тільки в монологах alter ego, а і в репліках інших персонажів. А внаслідок виходить, що сказалося не лише про “нову мораль”, а й про бісівщину отих численних Винниченкових соціалістів, які претендують на роль провідників, перетворювачів життя, “нових людей”...

Тінь Достоєвського виникає знову.

3.3. “Здирання з революціонера романтичних шатів...”:

В.Винниченко на позвах з М.Горьким

Тут слід пригадати один вельми характерний епізод 1913 року.

23 жовтня 1913 р. у МХАТі відбулася прем'єра вистави “Николай Ставрогин” (постановка В.Немировича-Данченка). Цікаво, що ще за місяць до прем’єри цей спектакль, поставлений за романом Ф.Достоєвського “Біси”, викликав рішучий опір з боку М.Горького, який виступив зі сторінок газети “Русское слово” (22 вересня 1913 р.) зі статтею “О “карамазовщине”. У ній він закликав усіх “духовно здоровых людей” протестувати “против постановки произведений Достоевского на подмостках театров”.(109)

Логіка міркувань М.Горького варта уваги дослідника, який має змогу проектувати події початку ХХ століття на широкий екран вітчизняної історії кількох наступних десятиліть.

Він пропонує оцінити постановку “Бісів” з точки зору її “социальной пользы” (!), і приходить до висновку, що вистава МХАТу - “затея сомнительная эстетически и безусловно социально вредная”. Щодо естетичної сумнівності, то тут М.Горький суперечить сам собі, оскільки далі він визнає талановитість авторів спектаклю. Що ж до соціальної шкідливості, то думка М.Горького постійно обертається навколо тези про несвоєчасність, а значить - непотрібність вистави. Він увесь час оперує двома аргументами:

1. Достоєвський - “гений, но это злой гений наш”, цей письменник з його “больной совестью” зосереджений виключно на “болезненных явлениях нашей национальной психики, ее уродствах”. Роман же “Біси” - “произведение садическое и болезненное”, де постають типи “дьяволов от революции”, де є “неумная карикатура на Тургенева”, “клевета”... М.Горький кілька разів повторює думку про те, що Достоєвський “изумительно глубоко почувствовал, понял и с наслаждением изобразил две болезни, воспитанные в русском человеке с его уродливой историей, тяжкой и обидной жизнью: садическую жестокость во всем разочарованного нигилиста и - противоположность ее - мазохизм существа забитого, запуганного, способного наслаждаться своим страданием, не без злорадства, однако, рисуясь им пред всеми и пред самим собою”.

Явище, про яке йдеться, М.Горький називає “карамазовщиною” і саме проти неї (“карамазовщини” спрямовує вістря своєї критики, яка має на меті захистити “інтереси соціальної педагогіки”.

2. Інтереси соціальної педагогіки змушують М.Горького поставити перед собою й іншими питання: а чи потрібно московській театральній публіці, російському суспільству загалом зосереджуватися на “болезненных явлениях нашей национальной психики, на ее уродствах”?

Ні, не потрібно, - відповідає М.Горький, і пропонує своїм читачам приєднатися до його точки зору. Не потрібно, бо “на Русь снова надвигаются тучи, обещая великие бури и грозы, снова наступают тяжелые дни, требуя дружного единения умов и воль, крайнего напряжения всех здоровых сил нашей страны, - время ли теперь любоваться ее уродствами? Ведь они заражают, внушая отвращение к жизни, к человеку, и - кто знает - не влияла ли инсценировка карамазовых (на сцені МХАТу в 1910 р. - В.П.) на рост самоубийств в Москве?”

Російське суспільство, отже, втомлене, розчароване, сповнене апатії, воно пережило “слишком много потрясающих сердце драм”, “наш нищий народ выпивает водки почти на миллиард ежегодно и пьет все больше”, - то для чого, наполягає М.Горький, оці всі “нервные судороги” на театральних сценах, “картины всяческих болезней и духа”, “пропаганда социального пессимизма”? Потрібно - в інтересах усе тієї ж соціальної педагогіки - домагатися “духовного оздоровления”, зосередившись не на “мерзавцах”, а на “людях честных и бескорыстных”, тобто - на позитивних героях, кажучи словами з радянського лексикону наступних десятиліть...

Як усе це тепер, наприкінці ХХ століття, нагадує логіку ортодоксальної, ідеологізованої критики радянських часів, яка теж раз-по-раз керувалася інтересами “соціальної педагогіки”! Ось це народові (суспільству) треба, а це - ні. Цей твір корисний (своєчасний, потрібний, важливий...), а цей - “соціально шкідливий”, оскільки формує не ті настрої, не той напрям думок... Цього письменника треба видавати й заохочувати, а того - з його “нервными судорогами” - відсунути, відсторонити...

Мабуть, М.Горькому добре запам”яталася похвала В.Леніна на адресу його роману “Мати”. “Нужная, своевременная книга”... 1907 рік, Лондон...

Виходило, що книги діляться на “своевременные” і “несвоевременные”, “нужные” - і “ненужные”. Особливо, якщо підходити до їх оцінки з позицій політичного прагматизму. Або ж - із т.з. соціальної педагогіки...

З оцінками й закликами М.Горького тоді ж, восени 1913-го, не погодилися О.Купрін, Д.Мережковський, Ф.Сологуб, О.Ремізов, С.Венгеров, Л.Андреєв, Ф.Батюшков, Д.Філософов... Характерним був докір, що його Л.Андреєв кинув М.Горькому: “Ты сам научился бунту у Федора Достоевского... Я убежден, что Горький во всех этих случаях наступал на свое собственное горло... Но вред он принес на долгие годы непоправимый”.(110)

Більшовицька критика так визначила суть цієї полеміки: “...на питанні про Достоєвського зіштовхнулися два світи. Пролетарський світ, в особі М.Горького, виступив проти угоди з реакцією, проти антисемітизму, проти неблагородства людської душі. І проти нього - інший світ, готовий обніматися і з реакцією, і з антисемітизмом, готовий продати своє “благородство душі” першому, хто забажає виступити покупцем”.(111)

Достоєвський в очах більшовиків - реакціонер, і в цьому вся суть. М.Горький солідаризується з більшовиками: так, у книгах Достоєвського проглядають “реакционные тенденции”, “противоречия” и “страшные натяжки”. М.Горького, як і більшовиків, не влаштовує, що людина в Достоєвського змальовується “по образу и подобию “дикого и злого животного”, а ще більшою мірою, що “нові люди”, революціонери, показані російським письменником з бісівського боку.

Особливість моменту в 1913 р. полягала в тому, що в умовах наростаючого політичного протистояння в російському суспільстві роман “Біси” (як і постановка цього твору, а також - у 1910 р. - “Братів Карамазових”) використовувався монархічними, шовіністичними силами, які трималися за старий лад, як “компромат” на революціонерів, - але ж Ф. Достоєвський писав не на догоду поточному моментові! Та й, зрештою, його “діагнози” могли б - за більш самокритичного їх сприйняття російськими революціонерами - послужити для останніх засобом моральної “терапії”... Але ж ні: Достоєвський - реакціонер, повторювали більшовики, а з ними й М.Горький...



[ Попередня | Home | Наступна ]

© ОУНБ Кіровоград - 2000