ОУНБ Ім.Д.І.ЧижевськогоПРОЕКТ   ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

[ Попередня | Home | Наступна ]

На початку 1908 р., перебуваючи в еміграції, В.Винниченко познайомився з жінкою, яку звали Люся Гольдмерштейн. Була вона старшою на два роки, мала шестирічного сина. Перипетії роману Володимира Винниченка і Люсі Гольдмерштейн - у її листах (вони збереглися у великій кількості: виїхавши в Женеву, де вона сподівалася “на преждевременні роди”, Люся писала мало не щодня, листів же її адресата було, вочевидь, значно менше, в архівах, принаймні,їх усього кілька). Хто вона, ця Люся Гольдмерштейн, - сказати важко. Якось вона згадала Левка Мацієвича, одного із засновників Революційної Української Партії, згодом знаменитого пілота, який, між іншим, піднімав на борту свого аероплана самого Петра Столипіна. Про Мацієвича Люся пише як про людину, близьку їм обом - і їй, і Винниченку...

Отже, у Люсі Гольдмерштейн має народитися дитина. Чоловік Люсі десь у Росії, Винниченко залишився на Капрі. У нього -хронічне безгрошів'я. Жінку мучить цілковита невизначеність перспективи, власне - ситуація її зовсім відчайдушна, тим паче, що з боку Винниченка вона відчуває холод. Листи Люсі сповнені тривоги, нарікань, жалю до себе. Ось кілька витягів із них.

26 квітня 1908 р.:Володя, за віщо ти сердишся на мене?.. Хіба я винна, що не можу зразу викинуть із свого серця, але хіба я тобі чим-небудь мішаю цим? Хіба я у тебе прошу що-небудь?.. Коли у мене був такий одчай, то хіба ти не знаєш, що у мене більш нікого немає?.. Я проти тебе нічого не маю. Хіба ти винен, що не міг отвічати на моє чувство? Потім я багато думала про те, що ти мені казав на Capri: що я не можу нічого дать, що із себе нічого не уявляю і т.д. Це правда. За це бути ображеною - навіть смішно. Боляче було дуже - це правда. Перестрадала я із-за цього багато, але хіба можна сердиться за правду, яка б вона не була? Може, у мене і є які-небудь цінності, але я не умію їх дать і не получаю нічого - ти тільки казав правду. Клянусь тобі всім святим для мене, що ти для мене близький, рідний, дорогий. Ти для мене ближче, ніж товариші. Цього потім не буде”.(87)

7 липня 1908 р.: “Зараз я дістала твого листа. Не розумієш ти мене. Це жаль, боляче, що і не сказать навіть не можна. Я умоляю тебе приїхать побалакать і як можна швидше. Жду тебе, приїдь зараз.

...Мій милий, дорогий Володя, як я люблю тебе. ... Володя, Володя, що ж мені робить? Як вирвать тебе з свого серця? ... О, прокляті, прокляті люди, вони своїм паскудством уб'ють у тебе все хороше. ... А про Горького, як тобі не сором. Ну що з того, що бачили одну... Хіба вони знають, через що і для чого я зосталась? О, будь проклят той час, як я рішила зостатися, але хіба я могла думать, що стануть про це балакать? Бідна жертва: соблазнив жінку в 30 год з шестигодовою дитиною...

Люся, як бачимо, жалкує що залишилася весною на Капрі, де їхній роман набув розголосу не в такому вже й широкому колі емігрантів з Росії, серед яких були й Горький, Луначарський, Богданов... Винниченка, виходить, громадська думка осуджувала, вбачаючи в Люсі його “жертву”...

А сам він тим часом рветься в Росію. Люся ж побоюється, що це означатиме їхню розлуку назавжди.

“Володя, ти мусиш мені дать слово, що не поїдеш, не побачившись зі мною, мій коханий, любий, ти зробиш це?.. Клянусь, що я не буду мучити тебе, нічого не скажу, не заплачу, але я хочу ще раз подивитися тобі в очі, прижать до себе твою рідну, дорогу голову...”

26 серпня 1908 р.: “Я всіми силами постараюсь жить... Постарайся сам, щоб я тобі не мішала. Поменше думай про мене...”

27 серпня 1908 р.: “Я житиму не більше тижня... Що могла, те і дала. Віддам ще життя, хіба мало? Може, хоч тоді повіриш, що є ще люди, котрі уміють любить... Вибач, що нарушаю твій спокій, але це вже кінець...”

А Винниченко саме в цей час переживає тяжку депресію, хворіє (далися взнаки три з половиною роки, проведені в київських тюрмах). У листах до Є.Чикаленка скаржиться на свій “поганий моральний стан”, на “гостру ностальгію”, на численні борги... Рветься додому, на Україну, але Є.Чикаленко рішуче відмовляє його, нагадуючи про жорстокі російські порядки: “ Ради бога, сидіть Ви там і не рипайтесь...”

Яким було становище В.Винниченка наприкінці літа 1908 р., видно з його листа до Є.Чикаленка віж 19 серпня 1908 р.: “Більшість часу я просто жалка хвора істота, яку доводить до сліз гудіння мухи, або скрип дерева од вітру. Маленька зміна погоди робить моє тіло важким, голову порожньою, тяжкою. А як погода тут міняється тричі на тиждень, то я тільки те й роблю, що жду постійної погоди. Я певний, що незабаром у мене з'являться галюцинації. Іноді безсонними ночами мені треба просто вставать з ліжка і робить чим-небудь шум, щоб не допустить до уявлення за столом якоїсь фігури. Я стараюсь себе гіпнотизувати, як робить це Зоря Драгоманів, і переконувати, що все це - мої вигадки. І на якийсь час це вдається мені. Але досить якоїсь дурниці, і все пропало. Погано, Євгене Харлампійовичу, я це виражно вже бачу. Правда, я ще не піддавсь зовсім і буду боротись з останніх сил...”(88)

Ще через три тижні В.Винниченко повідомляє про свій намір їхати в Париж, де він збирається записатися вільним слухачем до університету, щоб “штудіювати природні науки. філософію, літературу і мови”. Прожити в Парижі планує до літа 1909 р. - з надією, що до того часу в Росії щось зміниться на краще... І в кінці вересня Винниченко вже у Франції. “Уявіть собі, - пише він Є.Чикаленку 29 жовтня 1908 р.,- в Парижі я найкраще почуваю! Найшов уперше тиху хату, в якій цілі дні сиджу за роботою...”

Тим часом, 10 жовтня 1908 р. Люся Гольдмерштейн пише В.Винниченку: “Вона (лікарка. - В.П.) каже, що дуже велика дитина (мабуть, в тебе, Володінька)...”

І ще через день: “Ти зробив все, що міг і не міг, щоб допомогти мені, мій любий, якби ти знав, як ціню це! (Винниченко, судячи з усього, і справді займався влаштуванням Люсиного побуту як міг. - В.П.)... Чому ми не стрілись хоч би з год тому назад - я не була ж стара. Я не гарна, я вже занадто средня людина. Средня рішуче во всьому: не дурна і не умна, не дуже погана і не гарна, і так все, все... Ось родиться дитина, заботи, клопоти, буду здоровіша, візьму себе в руки, і я доб'юсь того, Володінька, що ти для мене будеш тільки дорогим товаришем, а зараз не можу, нема сил побороть себе...”

Далі настає затяжний розрив у листуванні - він триває з 20 жовтня 1908 р. до 2 листопада 1910 р. З іншого джерела стає ясно, що сталася катастрофа. Люся народила сина, але прожив він лише три місяці.

Володимир Винниченко - Євгену Чикаленку (21 лютого 1909 р.): “Останніми часами я мав багато важких переживань, які знов довели мою нервову систему до поганого стану. А оце недавно в мене помер син (трьох місяців) при тяжких обставинах. Це вкрай зопсувало мої нерви, і те, що я придбав у Парижі, пішло геть. Почуваю себе дуже погано...”

Що означають слова про “тяжкі обставини” - невідомо. Відомо лише, що Люся Гольдмерштейн винним у смерті дитини вважала В.Винниченка. Про це можна судити з листа Винниченка, яким він відповідав на Люсині докори. Лист цей не датований, аркуш паперу, на якому він написаний, зберігся погано, тому багато слів розібрати важко. Для повнішого уявлення про обставини початку 1909 р. (які відлунилися і в творчості письменника) його варто навести максимально повно.

Люся! В кожному твоєму листі є образи мені, навмисні, написані з метою образить (нерозб. - В.П.) в Парижі по від'їзді з засліплення одчаю, злоби обливала мене гряззю, я не дивувався і навіть жалів тебе, бо тим, що ти видумувала на мене, тільки себе заплутувала. Тепер же мені цілком незрозуміло, навіщо так злобствувати, навіщо саму себе ставити в смішне становище? Повторюю ще раз: ніколи я не робив тобі страждання для страждання, ніколи не глузував з тебе (“іздівався”, ти пишеш), ні одній людині не говорив про тебе того, чого не казав тобі в очі. І з квартирою, і з грішми не було в мене ніякого бажання тебе образити. Навпаки, я хотів якомога обережніше обійти цей пункт. Але ти в такому ще стані, що скрізь убачаєш бажання зробити тобі зло. Пишу не для свого оправдання,а щоб тебе заспокоїти. Брехать мені нема чого. Погрози викликають в мені тільки (нерозб. - В.П.)...вання проти тебе: ти ж все або нічого не можеш зробити.

(Нерозб. - В.П.) ...мені нема за що.

Я помсти не боюсь, заслужив я її чи ні. Ніколи (нерозб. - В.П.) не виявляв перед тобою бажання здержати її. Навпаки, один час я хотів, щоб ти хоч нею себе підбадьорила до життя. Правда, це був би меч, нерозумно направлений проти тебе ж, але я знаю, що у всякий час зможу одвести його від тебе. Тепер же бачу, що без уваги тобі не обійтись. Це за (нерозб. - В.П.) твій патрет, це буде остання (нерозб. - В.П.) ... яка одведе твою постать (нерозб. - В.П.). У мене була думка, що ми все далі розстанемося мирно, що за пере... (нерозб. - В.П.) першою сліпою люттю зможеш глянути на події об'єктивно, зможеш зробити оцінку не тільки з погляду своєї утрати деяких (нерозб. - В.П.) ...стів, зв”язаних зо мною (нерозб. -В. П.)...Володею, але й внесеш в рахунок і ту (нерозб. - В.П.) низку (нерозб. - В.П.) страждань, які були б, коли б не трапилась ця смерть. Але бачу, що мої сподівання не справджуються, а справджується те, що я раніше пробачив. Ну що ж? Я приймаю виклик твій і нітрошки не сумніваюсь в тому, що ти можеш пристрілити мене, можеш підняти процес і всіма правдами й неправдами доводити, що я повинен у смерти нашої дитини. Можеш навіть видати мене російському уряду, коли зможеш. Можеш звернутись до преси, і... І що? Тут ти безсила. Але ніякого роду помсти я не боюсь, Люсю. Їдучи на Україну, я сам підписую свій смертний присуд. З першим же арештом я кінчаю своє життя”.

Ось так. Драма могла завершитися самогубством, і це було б схожим на фінали багатьох Винниченкових п'єс...

Ім'я Люсі Гольдмерштейн кілька разів згадується і в грайливому листуванні Володимира Винниченка з Софією Задвиною (це ще один роман, цілком “мефістофельський” з боку Винниченка!). Тут є й згадки про “капризы Люси”, про намагання Винниченка влаштувати її побут (“я все-таки устраиваю квартиру для Люси...”), є й ось таке вельми цікаве зізнання: “мне жаль ее (Люсю Гольдмерштейн. - В.П.), жаль мучительно... Порой же я ее ненавижу, презираю, готов причинить ей сознательно муки. ... Всей своей кровью из народа я ненавижу в ней упадочность панства, никчемность, негодность, негодность к жизни”.(89)

Виходить, що на стосунках Володимира і Люсі позначався ще й класовий фактор?!

Здається, В.Винниченко міг би повторити стосовно себе слова Фалька, героя роману С.Пшибишевського “Homo sapiens”, - письменника, якого на початку 1909 р. він не раз згадував: “Мене вбиває сама думка про те, що я ледве чи й можу сам відчути безпосередньо страждання чи насолоду, - все стає в мені літературою, чимось штучним”.

Реальний сюжет із Люсею Гольдмерштейн теж “по ходу” трансформувався в літературний. Уже наприкінці 1908 р. В.Винниченко відправив до “Літературно-наукового вісника” драму “Memento”, перенісши в неї багато що із власного роману, який пізніше, місяців через чотири після написання п”єси, завершиться смертю дитини Володимира Винниченка і Люсі Гольдмерштейн. ( Цю особливість його творчої праці, пов'язану зі схильністю писати “з натури”, відчула, між іншим, і С.Задвина, яка й сама бралася за оповідання: “Если что создашь из наших отношений и писем, - пропонувала вона В.Винниченку, - посвяти мне”).

Життя ставало літературою. Але й література втручалася в життя, “підказуючи” той чи той розвиток реальної ситуації, випереджаючи події.

Історія художника Кривенка й Антоніни, персонажів “Memento”, дуже нагадує історію стосунків самого автора з Люсею Гольдмерштейн. Цілий ряд реплік Антоніни виглядають як фрагмент із Люсиних листів (“ти все одно мене не любиш...” і т.д.). Репліки ж Кривенка суголосні зі словами й думками В.Винниченка (хоч би ось це нарікання Кривенка: “господи, Тосю, як у тебе пливуть гроші!” - не кажучи вже про тему “чесності з собою”).

П'єсу “Memento” було надруковано в другому номері журналу “Літературно-науковий вісник” за 1909 рік - саме тоді, коли В.Винниченко повідомляв Є.Чикаленку про смерть свого (і Люсиного) сина. Вийшло так, що реальне життя мовби “повторювало” ті трагічні колізії, що їх розгортав у своєму творі В.Винниченко, - важко тільки сказати, наскільки скрупульозним було це “повторення”...

Цю ж любовну історію 1908-1909 р.р. В.Винниченко використав і тоді, коли в романі “По-свій” розробляв сюжетну лінію “Стельмашенко - Наташа”. В обох випадках присутній мотив “бідної жертви”, некрасивої, пересічної жінки, “спокушеної” революціонером-письменником, який сповідує принципи “нової моралі”. В обох випадках - конфлікт індивідуаліста з оточенням, яке співчуває “жертві”. Зрештою, трагічний фінал теж однаковий - смерть дитини...

Чи варто застерігати, що твори В.Винниченка не були механічним відбитком реальної ситуації, або з її “зліпком”? Ідеться, звичайно, про життєвий матеріал, який трансформувався художньою фантазією письменника, складно переплітаючись із літературними ремінісценціями. Творчими спонуками літературного походження для В.Винниченка були, як уже сказано, новела Г.де Мопассана “Сповідь” і роман Г.д'Аннунціо “Невинна жертва”. Маємо справу зі свідомим перегуком, навіть зі своєрідним творчим змаганням. Адже В.Винниченко вже в ранній період своєї творчості розумів, наскільки важливою є готовність української літератури подолати інерцію анахронічних, обтяжливих літературних традицій. У цьому відношенні характерними є його рішучі, сповнені творчої амбіції слова з листа Є.Чикаленка від 21 січня 1908 р.:“Буду обережним (щодо “символізму”, яким Є.Чикаленко докоряв своєму “хрещенику”. - В.П.), але не можу уперто стояти на старих формах. Стиль, способи малювання Левицького не можуть бути прикладом. Так само і Тургенєв, і Золя, і Мопассан навіть оджили своє, а в свій час вони тим і були привабливі, що посувались вперед і шукали нового. Ваша правда, рабськи передражнювати инчих не дуже “лестно”, але ж не варто передражнювати й старе, що було вже й встигло оджити своє й надокучити”.

Оцим бунтівливим бажанням шукати нове, хай навіть заперечуючи в чомусь самого себе, часом піднімаючи на щит ілюзорні цінності, зате - збуджуючи літературну і громадську думку нестандартною інтерпретацією нестандартної проблематики, інтуїтивно пробиваючись до важливих істин, випробовуючи й утверджуючи нові художні форми, - всім цим і привертала до себе широку увагу творчість Володимира Винниченка 1907- 1916 років.

Історія з “нав'язливим” мотивом небажаної дитини - одне з підтверджень такого висновку.

2.4. Висновки

Чи існують прямі свідчення знайомства В.Винниченка з творами Г. де Мопассана та Г. д'Аннунціо, про які вище йшла мова? Так, існують. Наприкінці “Записок кирпатого Мефістофеля” Яків Михайлюк, дізнавшись, що його малий Міка відбувся легкою нежиттю (після того, як батько підставив його, майже голого, під струмені холодного повітря), “з усміхом” каже: “У Мопассана в оповіданні це легше виходило...” (У, с.53.).

І сюжет “Невинної жертви” д'Аннунціо Винниченку був відомий. Про нього йому 21 грудня 1908 р. нагадував Є.Чикаленко, лаючи в своєму листі п'єсу “Memento”: “Правду Гоголь казав, що коли у нас з”явиться талановитий чоловік, то або п'яниця горький, або такі “рожі” корчить, що аж страх бере! Ви, вибачайте, корчите навіть не оригінальні “рожі”. Публіцистику Вашу практикували ще спартанці, а простуджував дитину в вікні ще Габріель д”Аннунціо, правда, з інших мотивів”.(90)

Проте якби цих прямих свідчень і не існувало, то причиною

збігів усе одно слід було б назвати свідоме запозичення. Адже це, по суті, закономірність: “схожість у сфері мотивів можна інтерпретувати типологічно, сюжетні ж збіги - у більшості випадків тільки генетично”.(91)

Важливо й те, що “запозичення передбачає у сприймаючої сторони не порожнє місце, а зустрічну течію, подібний напрямок мислення, аналогічні образи фантазії.(92)

Звичайно, драматична сюжетна розв'язка з убивством дитини зацікавила В.Винниченка не стільки своєю незвичайністю, скільки можливістю зануритися в загадкові сфери людського “я”. “Зустрічна течія” в українського письменника стосувалася питань, суголосних з тими, які перебували в центрі уваги французького й італійського прозаїків. Нагадаємо найголовніші з них.

1. Роль біологічного начала в житті людини. “Хижий звір, ув'язнений у глибинах душі” героя Мопассана, “вищі сили”, у владі яких перебуває Тульйо з “Невинної жертви” д'Аннунціо, і “вищі закони природи”, з якими безуспішно намагається боротися “кирпатий Мефістофель” Яків Михайлюк, - це поняття з одного й того ж смислового ряду.

2. Загадки підсвідомості з її механізмами, сфера ірраціонального як чинник поведінки людини. Бажання виявити в людині глибоко заховане, причаєне, непояснюване, характерне для кожного з трьох письменників, збігалося з тією тенденцією в європейській літературі, про яку в 90-ті роки минулого століття говорив К.Гамсун, закликаючи сучасних йому літераторів приділяти пильну увагу зображенню “несвідомого душевного життя людини”.(93)

3. Моральні парадокси, що є виявом неосяжності життя й незглибимості людської натури. Де злочинець, а де жертва? - можна запитати, прочитавши Мопассана й д'Аннунціо. І що то за гріх, якщо той, хто його скоїв, викликає співчуття? У Винниченка ж узагалі зустрічаємо філіппіки на адресу моралі.

Людина в усіх трьох авторів постає, як правило, “з багатьма душами”. Акцент робиться на психологічних таємницях, метаморфозах у поведінці героїв, на тому, що Г.Сковорода називав “сердечними пещерами” і “безднами”.

Художні результати таких творчих установок, зрозуміло, різні, як різні й самі завдання, що їх вирішували письменники. Запозичивши у Мопассана й д'Аннунціо сюжетний мотив, Винниченко йшов цілком оригінальним шляхом. Так, можливо, приклад д'Аннунціо підказав йому форму роману-монологу, в якому оповідь ведеться від першої особи. Можливо, не випадковими є збіги в деяких деталях (у “Невинній жертві” Тульйо має брата Федеріко, який прагне жити за “соціальною теорією”, яку у Льва Толстого викладає селянин Тимофій Бондарєв”, а в романі “Записки кирпатого Мефістофеля” чимось подібним займається Дмитро Сосницький, який господарює “по методу Толстого”), - може, повторюємо, ці збіги не є випадковими. Проте - за всієї близькості вихідних установок - думка Винниченка б'ється над іншими проблемами.

Ні в Мопассана, ні в д'Аннунціо не було (та й не могло бути) тих болісних “знаків питання”, які стосувалися наслідків підпорядкування життя - схемі, смислу революційної аскези, поєднання “щастя для всіх” - із щастям окремо взятої людини тощо.

В.Винниченко, як не як, жив в іншу добу, а вона висувала на порядок денний свою проблематику - і то не тільки соціальну, а й морально-психологічну.

Історія з “нав'язливим” мотивом небажаної дитини характерна ще й тим, що сконцентрувала, мов у фокусі, “родові” прикмети Винниченкової творчості в їх тісному переплетінні. Взявшись простежити, як у кількох творах письменника трансформувався “кочовий” сюжет, запозичений у Мопассана й д'Аннунціо, мимоволі наштовхуємося раз у раз на цілком самостійні теми: “синдром Раскольникова” в героїв В.Винниченка і, загалом, відлуння “достоєвських” питань в українського прозаїка й драматурга; ніцшеанський слід у його романах і п'єсах; особливості трактування В.Винниченком “проблеми статі”... Розчленувати те, що складає тугий “вузол”, нелегко, але все ж спробуймо кожну з цих проблем розглянути далі спеціально.

Розділ 3.

“ДОСТОЄВСЬКІ” ПИТАННЯ У В.ВИННИЧЕНКА

3.1. Апокаліпсис за Достоєвським

У творах В.Винниченка 1907-1916 р.р. зухвале конструювання моделей “нової моралі” супроводжується якимсь мученням, дух полум'яного заперечення догматики гамується сум'яттям і пересторогами, бунт і виклик доповнюються знаками питання... Над цим парадоксом варто поміркувати спеціально. Потреба з'ясувати його природу веде нас до романів Федора Достоєвського.

Тема “Винниченко і Достоєвський” у контексті нашого дослідження заслуговує на особливу увагу. Вона й справді належить до числа найактуальніших у винниченкознавстві, на що вказував Г.Костюк, визначаючи головні напрямки історико-літературного вивчення спадщини українського класика. “Відомо, - нагадував Г.Костюк, - що крилата фраза В.Леніна про “архипоганого Достоєвського”, яку тепер повторюють вчені всього світу, була висловлена Леніном після його читання Винниченкового роману “Заповіт батьків”. Про мотиви Достоєвського в творчості Винниченка деінде говорили й інші критики: і Львов-Рогачевський, і Арабажин, і Ольмінський, і Воровський та й ще дехто. Одні вбачали в цьому позитивну рису в творах Винниченка, а другі - глибоко негативну. Але всі ці твердження не були наслідком глибокого вивчення та зіставлення філософсько-етичної системи думання обох романістів, вивчення їх розповідної манери, мовно-семантичної структури і взагалі ідейно-образного думання. Ні, це кидалося переважно спонтанно, від першого, часто зовнішнього враження, в полемічному запалі. Настав час, коли можна і треба цю тему поставити й опрацювати спокійно і солідно. Така праця була б новим важливим вкладом не тільки в українську, але й у світову науку”.(94)

Розмову про “достоєвські” питання у Володимира Винниченка почнемо з констатації: В.Винниченко був першим українським письменником, який змалював (ізсередини!) середовище революціонерів, у т.ч. - й професійних. Уже серед ранньої його новелістики знаходимо низку творів, персонажі яких - студенти, що виготовляють прокламації, поширюють їх серед селян, солдатів, робітників, поспішають на сходки, перевозять через кордон нелегальну літературу, переховуються від жандармів... Вони приваблюють своїм молодим ідеалізмом і саможертовністю, ці юні соціалісти з оповідань “Боротьба”, “Зіна”,”Роботи!”, “Момент”, “Записна книжка”, “Студент”... Проте, починаючи десь із 1906 року, В.Винниченко робить прикрі для себе відкриття, які змушують його всерйоз задуматися над моральними аспектами революції. У нього, молодого соціал-демократа, виникають тривожні питання, які стосуються моралі революціонера (чи, точніше, морального забезпечення соціалістичної справи).

Невідповідність гасел і практики, благородних цілей і недостойних засобів їх досягнення, взаємозв'язок політики і етики, - ось головні пункти Винниченкових роздумів і сум'ять. 1911 року, сперечаючись зі своїми опонентами, він зізнається, що ще в 1903-му р. був вражений “невідповідністю життя, яке мене оточувало, з тими взірцями, що їх малювала молода уява”.(95) Винниченко й себе не милував: “Я, наприклад, не дивлячись на свою віру в світле, чисте вчення соціалізму, почував себе морально злочинцем. Я відвідував публічні будинки, іноді не проти був випити, доводилося брехати задля конспірації своїм же товаришам, бути нечесним з найближчими людьми, прикидатися перед жандармами, часто йти на несправедливі і грубі вчинки. Це все не відповідало уявленню про соціаліста як про людину вищої моральності, героя і святого”.(96)

Із подібних сум'ять і почали виникати у п’єсах і романах В.Винниченка “достоєвські” питання.

Про психологію і мораль “нових людей”, які вирішили запровадити “вселенське щастя”, перевернувши для цього світ, докорінно змінивши традиційний уклад суспільного й індивідуального життя в усіх його сферах та виявах - політика, економіка, право, мораль, культура, релігія...

Про неправедну мету, яка видається “новим людям” настільки праведною і єдино можливою, що вони беруться за її реалізацію з безоглядністю засліплених своїм “святим” ученням неофітів, для яких праведність засобів - річ другорядна й необов'язкова.

Про фанатизм та утопізм як основу соціального прожектерства і моторошну плату за них... “Реакційного” письменника Ф.Достоєвського (як його називали більшовики ще до 1917 року) такі питання не відпускали протягом 1860-1870-х р.р., коли Росія була вагітна майбутніми бунтами, зіпертими вже не на стихію пугачовського зразка, а на новітні теорії, які моделювали ідеальний устрій.

Проте великі потрясіння в Російській імперії настануть згодом, з початком століття ХХ-го. Теорія ось-ось мала перейти в площину політичної практики. Сфера соціальних емоцій була сповнена нетерпіння, замішаного на взаємній ненависті між різними суспільними верствами (класами), між владою і революційними партіями, готовими до основ перетрусити старий режим з усіма його державними інституціями.

“Достоєвські” питання Володимиру Винниченку довелося обдумувати, отже, на зламі епох, коли передчуття й пророцтва автора “Злочину і кари” та “Бісів” починали збуватися, - хоча ХХ століттю ще належало продемонструвати всю моторошну глибину його провіщень.

Але справа не тільки у відмінностях між 60-70-ми роками минулого століття - і першими двома десятиліттями віку нинішнього. Різниця була і у вихідних позиціях двох письменників.

Федір Достоєвський, пристрасний критик російських “західників”, оборонець “грунту” (“почвы”, - якщо вдаватися до поширеного публіцистичного лексикону ХІХ ст.), якому не чужий був пафос російського месіанства, категорично заперечував революціонізм, протиставляючи йому ідею морального самовдосконалення людини. Через осягнення Бога, християнської моралі... “Безбожник” Раскольников із його страшнуватою теорією “двох розрядів” людей (вищих і нижчих) і похмурими мріями про “всезагальне щастя”, зрештою через страждання приходить до каяття. Євангеліє, за читанням якого герой Достоєвського звільняється від душевної скверни, - очевидна противага його ж (Раскольникова) “теорії”, яка передбачає кровопускання як метод “виправлення” життя й егоїстичного самоствердження.

У випадку ж із Володимиром Винниченком усе складніше, адже в його особі поєднувалися революціонер-практик, чия діяльність була спрямована на досягнення соціалістичного ідеалу - “світлого, чистого вчення” - і художник, якому відкривалися суперечності й дисонанси грядущого потрясіння основ.

Ф.Достоєвський завершив роман про злочин і прозріння Раскольникова віщими снами цього героя, які той бачить уже на каторзі. Сни Раскольникова - апокаліпсис Достоєвського. Тепер, наприкінці ХХ ст., сни із “Злочину й кари” читаються як спогад про ”небачені морові виразки” прожитого століття. “І звідки він (Достоєвський.- В.П.) все це знав?!” - вигукнув якось філософ і публіцист Ю.Карякін. “Все це” - то і червоний більшовицький терор (по суті - війна з власним народом), і німецький націонал-соціалізм з біснуватим фюрером у рейхстазі, і китайська “культурна революція”, і винищення третини населення своєї країни “червоними кхмерами” в Кампучії...

“Ему (Раскольникову.- В.П.) грезилось в болезни, будто весь мир осужден в жертву какой-то страшной, неслыханной и невиданной моровой язве, идущей из глубины Азии в Европу”, - так починається апокаліптична візія Ф.Достоєвського. Ось як вона розгортається далі: “Все должны были погибнуть, кроме некоторых, весьма немногих, избранных. Появились какие-то новые трихины, существа микроскопические, вселявшиеся в тела людей. Но эти существа были духи, одаренные умом и волей. Люди, принявшие их в себя, становились тотчас же бесноватыми и сумасшедшими. Но никогда, никогда люди не считали себя так умными и непоколебимыми в истине, как считали зараженные. Никогда не считали непоколебимее своих приговоров, своих научных выводов, своих нравственных убеждений и верований. Целые селения, целые города и народы заражались и сумасшествовали. Все были в тревоге и не понимали друг друга, всякий думал, что в нем в одном и заключается истина, и мучился, глядя на других, бил себя в грудь, плакал и ломал себе руки. Не знали, кого и как судить, не могли согласиться, что считать злом, что добром. Не знали, кого обвинять, кого оправдывать. Люди убивали друг друга в какой-то бессмысленной злобе. Собирались друг на друга целыми армиями, но армии, уже в походе, вдруг начинали сами терзать себя, ряды расстраивались, воины бросались друг на друга, кололись и резались, кусали и ели друг друга. В городах целый день били в набат: созывали всех, но кто и для чего зовет, никто не знал того, а все были в тревоге. Оставили самые обыкновенные ремесла, потому что всякий предлагал свои мысли, свои поправки, и не могли согласиться, остановилось земледелие. Кое-где люди сбегались в кучи, соглашались вместе на что-нибудь, клялись не расставаться, - но тотчас же начинали что-нибудь совершенно другое, чем сейчас же сами предполагали, начинали обвинять друг друга, дрались и резались. Начались пожары, начался голод. Все и все погибало. Язва росла и подвигалась дальше и дальше. Спастись во всем мире могли только несколько человек, это были чистые и избранные, предназначенные начать новый род людей и новую жизнь, обновить и очистить землю, но никто и нигде не видал этих людей, никто не слыхал их слова и голоса”.(97)

Мор, світова пошесть, видіння яких мучить героя Достоєвського, - це страшна плата за “теорію”, яка довгий час здавалася Раскольникову невинною, виправданою, навіть благородною.

Це втілена мета, що тільки здавалася праведною.

Питання про мету і засоби, про конфлікт Принципу (схеми) і Життя, про ціну утопізму, які з такою моторошною пронизливістю прозвучали в романі Ф.Достоєвського 1865 року, підказувалися практикою російського нігілізму тієї пори, гримасами нечаєвщини з її цинічним зневажанням моралі, гуртковою деспотією, “комуністичним маккіавелізмом”(98), бісівською готовністю до стихії та руйнування. Недарма невдовзі після “Злочину і кари” Ф.Достоєвський узявся за роман-памфлет “Біси” (1871), у якому мовби продовжилися сни Раскольникова.

В.Винниченкові ж демонструвала “достоєвські” питання сама дійсність початку ХХ ст. з її соціально-політичними катаклізмами, коли - якщо дещо перефразувати слова авторів “Блокадної книги” А.Адамовича і Д.Граніна - “життя мовби начиталося Достоєвського”. Винниченко-художник почався напередодні, а сформувався в час колосальних потрясінь, у яких із неабиякою силою виявилися трагічні протиріччя епохи,оголюючи й загострюючи ту соціальну, політичну, моральну проблематику, яку з жахом передчував, угадував російський романіст. Повалення старого світу з його устоями стало реальністю, і в цьому історичному акті експериментам Раскольникова і Верховенського відведено було, як виявилося, далеко не останнє місце.

Проте не лише голоси життя, не лише безпосередні враження художника спонукали В.Винниченка до роздумів над “достоєвськими” питаннями. Був ще і цілеспрямований, свідомий інтерес до творчого генія Федора Михайловича Достоєвського, було читання його прози. Прямих свідчень цього факту небагато, але два з них навести варто:

1) згадка героя роману “Чесність з собою” про історію з Раскольниковим;

2) лист В.Винниченка до Л.Гольдмерштейн (вересень 1908 р.), у якому він просить надіслати йому “Братів Карамазових” і “Злочин та кару”.

Без факту безпосереднього спілкування В.Винниченка з художнім світом Ф.Достоєвського була б, зрештою, неможливою і відома формула щодо “архискверного подражания архискверному Достоевскому”, адресована В.Леніним романові “Заповіти батьків”.

Проте найголовнішим аргументом, який не залишає сумнівів щодо творчого діалогу Винниченка з Достоєвським, є сама творчість Володимира Винниченка.

В чому, як виявлялося його “наслідування” Достоєвському - художнику, який не міг не приваблювати українського письменника сміливістю своїх “останніх питань”, постійним зазиранням у безодні, в підпілля душі людської?



[ Попередня | Home | Наступна ]

© ОУНБ Кіровоград - 2000