ОУНБ Ім.Д.І.ЧижевськогоПРОЕКТ   ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

[ Попередня | Home | Наступна ]

Поет (і революціонер) Вадим Стельмашенко з роману “По-свій”, дізнавшись, що жінка, яка полюбила його, - вагітна,

відвертається від неї, і тим доводить її до самогубства.

Адвокат Михайлюк (“Записки Кирпатого Мефістофеля”) свою дилему (обов’язок перед нелюбою жінкою, яка народила небажану для нього дитину, перед самою дитиною, - чи любов до молодої красуні?) вирішує на користь батьківського обов'язку, а не кохання.

Сюжетні ситуації в усіх трьох випадках цілим рядом деталей повторюють одна одну.

Читачам кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст. мотив убивства батьком власної дитини (або ж людиною, до цієї дитини причетною) був добре знайомий завдяки новелі Гі де Мопассана “Сповідь” (1884 р.) та роману Г.д'Аннунціо “Невинна жертва” (1892 р.). Обидва письменники на початку нового віку користувалися в Росії чималою популярністю. Їх охоче видавали. У російських перекладах вийшли дванадцять томів прозових і драматичних творів італійського письменника. Зібрання ж творів Мопассана, видане в Петербурзі у 1911-1912 р.р., склало цілих тридцять томів!

Ними захоплювалися. Л.Толстой у 1894 р. написав передмову до книги новел Мопассана. М.Коцюбинський зізнавався в 1906 р., що в роки молодості Мопассан був серед його улюблених письменників - разом із Шекспіром, Гюго та Золя.

Про них сперечалися. Леся Українка, як відомо, присвятила творчості д'Аннунціо велику частину своєї статті “Два направления в новейшей итальянской литературе” (1900 р.), в якій назвала модного літератора з Італії “співцем виродження”. Тож чи дивно, що деякі сюжети їхніх творів ставали “кочовими”?

У новелі Мопассана “Сповідь” драматургія сюжету тримається на моральному парадоксі (українською мовою цей твір для “дніпрянського” восьмитомника Мопассана переклав, між іншим, Іван Світличний). Герой новели - пан Бадон-Леременсе - помирає, маючи абсолютно бездоганну репутацію. Діти його щиро люблять, а жителі містечка визнають, що “на одну чесну людину поменшало”.(72) І тільки після смерті цього добропорядного юриста розкривається його моторошна таємниця: коли діти пана Бадона-Леременсе разом із нотарем читають духівницю свого батька, вони з жахом дізнаються, що в молодості він скоїв страшний злочин. Духівниця виявляється сповіддю героя, його каяттям, залишеним нащадкам.

У 26-річному віці пан Бадон-Леременсе став убивцею власного сина, якого йому народила коханка. Зарадити появі дитини було неможливо. Мопассанів герой зізнається собі, що небажане немовля мимоволі стало причиною “цілковитого краху” його життя. Адже сам він у цей час збирався одружитися з іншою жінкою, до якої мав серйозні почуття. І ось дитина стає на перешкоді шлюбові, благополуччю, любові.

Усвідомлення життєвого краху породжує відчай і... ненависть до ні в чому не винного дитяти. Як зізнається герой, його не покидала “ненависть до сина” - “до цього живого й крикливого шматочка м'яса, що став мені на дорозі, розбив моє життя” (с.109).

Мопассан мотивує фатальний вчинок героя його хворобливим знетямленням, стресом, психічним розладом. Батька небажаної дитини відвідує “спокуса злочину” (с.110). Згадуючи в сповіді той страшний день. коли він відчинив вікно, впускаючи крижаний вітер до кімнати, де лежало голе немовля, Бадон-Леременсе сам намагається розібратися: як усе це могло статися?! І приходить до висновку, що керувала ним “розгубленість, хвороблива маячня, коли людина вже не владна над своїми вчинками й свідомістю” (с.110).

Запам'ятаймо цей фінальний епізод із новели Мопассана: голе немовля, відчинене вікно, смертоносний подув крижаного вітру...

Герой “Сповіді” сам судить себе: усвідомлення гріха не покидало його до смерті. Спогад про скоєне постійно нагадував про себе, “мов хижий звір, ув”язнений в глибинах душі” (с.112).

Нотар радить дітям знищити духівницю, і вони так і роблять. Троє свідків “замогильної сповіді”(73) мовби зазирнули “за край”, туди, де криються загадкові безодні людської психіки, - і отетеріли від їхніх зяючих глибин.

Ось ці два аспекти новели Мопассана особливо звертають на себе увагу: акцент на парадоксальності ситуації й самого героя, а також на моторошності й таємничості “глибин душі”, яка раптом відкривається своїми безоднями (згадка про “хижого звіра, ув'язненого в глибинах душі”, у цьому розумінні вельми характерна!). Як ми побачимо далі, подібний ракурс у змалюванні людини приваблював і В.Винниченка.

Г. д'Аннунціо, пишучи роман “Невинна жертва” через вісім років після Мопассанової “Сповіді”, зберіг основні контури сюжету, запозиченого у французького новеліста. Його роман написаний у формі монологу героя - людини егоїстичної і пристрасної, а водночас - відкритої, схильної до самоаналізу.

Перед нами, таким чином, постає історія аристократичної, зовні благопристойної італійської родини. Драматургія стосунків Тульйо й Джуліани (так звати головних героїв цієї історії) виявляється, проте, вельми складною. Після семи літ подружнього життя Тульйо зізнається, що від їхньої з Джуліаною любові залишилися руїни та ще ... дві доньки. Безладне життя, коханки, вічний пошук насолод, охолодження стосунків з дружиною, до якої він тепер почуває хіба що жалість та співчуття, стали причиною душевної кризи героя д'Аннунціо, втомили його.

На сторінках роману кілька разів з'являються ремінісценції з “Войны и мира” Л.Толстого, зокрема - сцена, коли “маленька княгиня” Ліза, дружина Андрія Болконського, помирає, мовби запитуючи всіх своїм виглядом: “Что вы это со мной сделали?” І це не випадково. Толстой-художник не залишив д'Аннунціо байдужим: складні метаморфози, що відбуваються в душі героя, він прагне відтворити “по-толстовськи”, показуючи непрості комбінації душевних станів, боротьбу мотивів, переливи почуттів, які можна назвати клубком суперечностей, або - згадуючи відому характеристику толстовського психологізму - діалектикою душі.

Тульйо в д’Аннунціо справді multanime - “з багатьма душами”.(74) Кривдник, який і сам страждає. Грішник, який бореться з власними пороками. Зрештою, злочинець і жертва в одній особі.

Як і Мопассан, д'Аннунціо робить акцент на тих чинниках людської поведінки, які непідконтрольні волі й розумові. ”Вищі сили”, дію яких відчуває на собі Тульйо,це, здається, те ж саме, що й “хижий звір”, ув”язнений у глибинах душі героя новели “Сповідь”. Біологічні начала, інстинкти, підсвідомість...

Поворотний пункт у тому психологічному сюжеті, що його вибудовує д'Аннунціо, - ревнощі Тульйо. Він запідозрює Джуліану в зраді, мучиться, дає волю своїй уяві, і, зрештою, з'ясовує, що “хвилина слабкості” у Джуліани таки була. Більше того - вона завагітніла. Так з'являється центральна колізія: і Тульйо, і Джуліана не хочуть дитини. Ревнощі струшують притомлену, але палку душу Тульйо, дають поштовх його пригаслій любові до дружини. І водночас - вони ж роздмухують вогонь ненависті до дитини, яка має народитися. З'являється (як і в героя Мопассана) “спокуса вбивства” (с.188),що стає для Тульйо нав'язливою ідеєю, оскільки він добре розуміє, що новонароджений неминуче виявиться причиною “втраченого щастя” для них обох - Джуліани й самого Тульйо.

Слідкувати за перебігом думок, намірів, сумнівів, душевних станів Тульйо - все одно, що стежити за грою барв у миготливому калейдоскопі. Г.д'Аннунціо виявляє неабияку психологічну майстерність - навіть при тому, що схильність його Тульйо до пишномовства часом буває надмірною, а форма монологу змушує героя роману скрупульозно аналізувати свої почуття (а то й просто називати, “перелічувати” їх) у ситуаціях, найменш для придатних цього.

Здається, про прозу д'Аннунціо можна сказати приблизно тими ж словами, якими Тульйо відгукується про творчість письменника Філіппо Арборіо, спокусника його Джуліани: “Його романи, сповнені складної психології, іноді надзвичайно тонкої, часто фальшивої, зачіпали сентиментальні душі, запалювали тривожні фантазії, вчили з неабиякою тонкістю презирству до буденного життя” (с.28). Леся Українка теж звертала увагу на “дуже патетичну форму” романів д'Аннунціо, на поетизацію ним “гниття й руйнування”, хоча й віддавала належне “щирості та відвазі у висловленні найпарадоксальніших думок, у розкритті почуттів і мотивів, які зазвичай ретельно приховуються людьми”.(75)

Останні слова легко проектуються й на роман “Невинна жертва”, його головного героя, який, зрештою, знаходить для себе й Джуліани вихід у тому, щоб спровадити на той світ винне хіба що самим своїм народженням немовля.

І знову - все, як у Мопассана: голе дитя, відчинене вікно (у д'Аннунціо - не батьком, а “батьком”) вікно, смертоносний подув крижаного вітру...

“Французька критика часто дорікає д'Аннунціо за наслідувальність, - писала Леся Українка, - але треба зауважити, що сам він ніскільки не приховує своїх запозичень, вважаючи, що має право користуватися тим матеріалом, який відповідає напрямові його таланту й розуму. При цьому, незважаючи на всі наслідування й цитати, він все-таки залишається завжди самим собою...”(76) Цей висновок Лесі Українки, по суті, підтверджується й спостереженнями З.Венгерової, яка, порівнюючи новели “Сповідь” та роман “Невинна жертва”, відзначала, що пафос цих двох творів різний. У новелі французького письменника постає “картина безнадійного морального розкладу”, Мопассан усе веде до того, щоб “перетворити одиничний випадок у песимістичний осуд дійсності”. Тим часом, у романі д'Аннунціо “песимістичний аналіз людського серця перетворився в гімн пристрасті, яка торжествує”.(77)

Резюме З.Венгерової варто лишень доповнити визнанням того спільного, що споріднює новелу Мопассана й роман д'Аннунціо. Передусім - інтересу обох письменників до “безодень” людської психіки, до темного, таємничого, позасвідомого в поведінці персонажів. Характерно, що слово “безодня” прозвучало і в самому тексті “Невинної жертви”. “Легкі завіси алькова відділяли мене від безодні” (с.246), - каже Тульйо, маючи на увазі саме “спокусу вбивства”, яка володіє ним мало не фатально. У певному розумінні, Тульйо теж “невинна жертва”: ним мовби керують “вищі сили”, фатальні пристрасті. Г. д'Аннунціо вже самою назвою роману, здається, робить притиск на парадоксальності життя, яку можна передати хіба що в оксиморонний спосіб: безгрішний грішник, злочинець, який виявився жертвою...

Парадокс, як відомо, - це абсолютне протиріччя (або ж: міркування, яке доводить як істинність, так і неістинність якоїсь тези). У Мопассана й д'Аннунціо зустрічаємо саме таку суперечливість життєвих явищ, яка тяжіє до абсолюту, до парадоксу.

Володимир Винниченко, використавши “мандрівний” сюжет, не

повторює своїх попередників сліпо. У нього - свої художні завдання. У кожному з трьох творів український письменник розгортає гострий внутрішній конфлікт - моральний і психологічний. Кривенко (“Memento”) і Стельмашенко (“По-свій”) - соціалісти, але й ніцшеанці водночас! - рішуче відкидають “приписи ветхої моралі”, намагаючись сформулювати принципи власної “нової моралі”. Апологія сили й індивідуалізму займає серед цих принципів ключове місце.

Художник Василь Кривенко - один із перших Винниченкових героїв, які декларують принцип “чесності з собою”. Щоправда, робить він це з допомогою дещо туманних (хоч і не позбавлених патетики) формул. “Чесність з собою - це гармонія думок, почувань, досвіду, це - сила і цільність...”(78)

Отже - внутрішня гармонія, лад із самим собою, альтернатива лицемірному дотриманню заскорузлих і фальшивих приписів ветхої моралі. Принцип “чесності з собою”, власне, передбачає цілковите ігнорування моралі як регулятора поведінки людини в суспільстві. Головне - ти сам, загальноприйнятими нормами моралі можна знехтувати...

Але існуюча суспільна мораль - то лише один з об”єктів Кривенкового бунту. Є ще й другий - інстинкти. Апологет сили, він раз-по-раз оголошує “темний сліпий інстинкт” деспотом, і, власне, оголошує цьому “деспотові” війну. Відкидаючи старих богів і божків, художник Кривенко створює собі... власного “божка”: ним для нього стає Принцип (ота сама “чесність з собою”, помножена на бажання підкорити собі своє ж біологічне начало). І цей новий “божок” виявляється жадібним і владним: він вимагає від Кривенка неабияких зусиль у поєдинку з самим собою задля тріумфування Принципу.

Кривенко заводить роман з Антоніною, проте крім плотських утіх та ідеї “вільного кохання” нічого іншого він обіцяти їй не збирається. Дізнавшись, що Антоніна завагітніла, - дратується: небажана дитина (“плювок життя”, - каже про неї Кривенко) може зруйнувати його схему. В Антоніні ж прокидається материнський інстинкт. І хоч Кривенко велить їй позбутися плоду, проте жінка не в силі цього зробити: “Я не вб”ю своєї дитини...” (с.46). Докори Кривенка щодо її “покірності темним інстинктам” викликають у неї незгоду (“це великий інстинкт”) і навіть здивування, ледь приховане обурення Кривенком: “Що ти за бог такий, всезнаючий?” (с.46).

Проте Кривенко, заклопотаний власними принципами, врешті-решт, не обмежується докорами й переконуваннями. Він робить те, що й герої Мопассана та д'Аннунціо: виставляє голе немовля на холодний вітер - і воно незабаром помирає. Принцип, отже, бере гору над батьківським почуттям, яке ледь-ледь нагадало про себе, але в цій моторошній Кривенковій перемозі є й поразка. За торжество голої ідеї, схеми, принципу заплачено життям безневинної маленької людини. Її смерть - жахливий результат насилля схеми над життям.

Критики В.Винниченка не раз ототожнювали позицію автора з позицією його героїв типу Кривенка. Певні підстави для подібних “знаків рівності” можна відшукати в амбівалентному характері стосунків Винниченка-письменника з персонажами його драм та романів. У “Memento” вони (стосунки) теж неоднозначні і навіть суперечливі. І все ж, художник Кривенко, якого приголомшена смертю дитини Антоніна називає “страховищем”, справляє враження мізантропа і циніка, який зробив себе заложником власних “принципів”. Вельми характерними для розуміння пафосу “Memento” є репліки Орисі Вербівської, яка пересвідчується в тому, що насилля догми над життям може обернутися кривавою драмою. Емоційні інвективи цієї героїні (між іншим, есерки, “людини партії”) з відстані часу виглядають як застереження, мимовільні пророкування: “Та звідки ви, чорт вас забирай, знаєте, що життя піде по вашому плану, по напряму вашого майбутнього?” (с.62). І ще - в тому ж ключі: “Які ви гидкі всі, принципіальні! Який чорт з ваших принципів, коли ви тільки рюмсаєте й мучитесь від них? Для чого ж вони тоді? Від всього відмовляються, женуть всяку радість, всього бояться, жаліються... Во ім'я чого ж? Во ім'я якогось дальшого, майбутнього, яке, може, ніколи й не буде. Фу ти, дурні!” (с.62).

Принцип перемагає, але він же, принцип, і посоромлений у драмі В.Винниченка . Варто наголосити лишень, що йдеться про небезпеку догм тих, хто сам себе уявляв перетворювачами життя, “новими людьми”. У драмі “Memento” є чимало наївних з художнього боку речей (хоч би оті ремарки щодо “жагучих” пристрастей героїв: “дико”, “скажено”, “істерично”...), але слід віддати належне Винниченковій чутливості щодо “бісівського” начала в душах і свідомості “перетворювачів світу”, революціонерів, догматизм яких несе у собі загрозу самим основам життя.

Цікаво, що приблизно в той же час, коли В.Винниченко писав свою драму “Memento”, філософ С.Франк у статті “Етика нігілізму”, надрукованій у збірнику “Вехи” (1909 р.), серед головних рис морального світогляду російського інтелігента назвав “фанатизм, пристрасну відданість улюбленій ідеї, яка межує з idee fixe, доводячи людину, з одного боку, до самопожертви і величних подвигів і, з другого боку, - до потворного викривлення всієї життєвої перспективи і нетерпимого знищення всього,що породжується з даною ідеєю”.(79)

Винниченкового Кривенка теж є всі підстави назвати фанатиком ідеї, принципу. “Викривлення всієї життєвої перспективи” під тиском idee fixe відбувається і в його випадку. Найбільш очевидна ознака цього “викривлення” - вбивство власної (небажаної!) дитини...

Пізніше С.Франк розвиватиме свої спостереження над моральним світоглядом російського інтелігента у статті “Єресь утопізму”, яка починається з характерного нагадування античної мудрості: “всяке дерзотне свавілля, в силу якого людина порушує природний порядок речей і посягає на місце і значення, їй не властиві, фатальним чином карається”.(80) Утопізм (тобто задум порятувати, вдосконалити світ насильницьким шляхом) стає джерелом зла, - говорить С.Франк, - адже він неминуче проходить шлях “від святості до садизму”. Замість обіцяного й сподіваного добра та правди - панування неправди, насилля і злодійства, замість вивільнення людського життя від страждань - безмежне їх збільшення... Рятівники людства (з їхньою фанатичною вірою в свою idee fixe) мимоволі виявляються “безсовісними злодіями і кровожадібними тиранами...”

У 1908 р. В.Винниченко ще не міг уявити в усьому масштабі

наслідків “єресі утопізму” в російському її варіанті, але синдром “бісівщини”, що постає з фанатичного нав'язування життю якоїсь утопічної схеми, з бажання “переробити” людину, він усе ж відчув...

Недарма ж Орися Вербівська назвала Кривенка з його страшнуватими “принципами” “героем нашего времени”. В моральних конструкціях цього персонажа їй вбачався певний “знак доби”.

Помічена колізія не відпускала, мучила В.Винниченка. З героєм Кривенкового типу він ще довго не розлучався, про що свідчать і романи “По-свій” та “Божки”, об”єднані спільними персонажами, часом дії, сюжетними перипетіями.

Поет і революціонер Вадим Стельмашенко з цієї “дилогії” є, по суті, Кривенковим близнюком. Те ж саме вперте підпорядкування себе принципові “чесності з собою”, індивідуалізм, боротьба з “мохноногими” інстинктами. І, врешті-решт, конфлікт з оточенням, змагання із самим собою...

У сюжеті роману “По-свій” з”являється досить велике відгалуження, що його автор називає так: “Із записок Вадима Стельмашенка”. Саме тут виринає вже знайомий нам мотив небажаної дитини.

... Невеличке сибірське поселення, тісне коло революціонерів-засланців, серед яких - і Вадим Стельмашенко. Він (як і Кривенко з “Memento”) зайнятий “переробкою” самого себе. Суть цього експерименту над собою нам уже, власне, відома. Геть “приписи ветхої моралі”. Геть “темні сили сивої, давно померлої давнини”, “темну спадщину дідів моїх”. “Темна владна сила”, проти якої бунтує Стельмашенко, - це, звичайно, інстинкти, передусім - кровні зв'язки між людьми в межах роду, родини. Соціаліст і “ніцшеанець” Стельмашенко хоче бути цілком вільним від усякої “біології”, тому й намагається вичавити з себе “зайві” чуття. Таким чином має самоствердитися його безмежна свобода і сила.

Українському поетові Вадиму Стельмашенку хочеться побути в ролі Заратустри, не більше й не менше...

І ось у цього “Заратустру” закохується некрасива й нещасна молода жінка - революціонерка Наташа, яка теж відбуває заслання. На відміну від Вадима, вона зовсім не збирається воювати з “темною владною силою”. Любов пробуджує в ній жінку. Вагітність додає їй навіть певності, у поведінці, виразі обличчя з'являється “щось злісне, уперте, завзяте”.(81) Ще не народивши дитину, Наташа вже почуває себе матір'ю.

А що Стельмашенко? Заклопотаний собою, власною свободою, Вадим дратується поведінкою Наташі: “вона хоче більше того, ніж я їй хотів дати” (с.145). Народження дитини він чекає як поразки своїх “принципів” (значить, я - такий, як усі, значить, мої інстинкти дужчі за мою волю, значить, сильна особистість поступається “голосові крові”. А крім того, “моє життя потрібніше іншим” (с.137), сім'я, діти - недозволенна розкіш для революціонера...).

“Однині ми розпочинаємо трудну, безглузду, жорстоку війну, - зізнається Стельмашенко, маючи на увазі себе й Наташу. - А дитина наша буде тою країною, де одбуватимуться баталії” (с.155).

“Війна”, про яку думає поет Стельмашенко, закінчується поразкою жінки й ненародженої дитини. Раціональна схема перемагає - і, як наслідок, гинуть і дитина, і її мати. Наташа утопилася, і її смерть підкреслила відчуття абсурдності розпо

чатої Стельмашенком “війни”, його жорстокого експерименту над собою і над іншими.

Зрештою, й сам Вадим Стельмашенко переживає тяжке звільнення від свого “ніцшеанства” - станеться це вже згодом, після його повернення із заслання додому, в рідне місто, до старих і безпорадних батьків. Тут у ньому прокинуться нормальні людські (синівські) почуття - і цього разу він не стане на прю з ними.

Тепа, юнацька Вадимова любов, побачивши Стельмашенка після заслання, помічає разючу зміну, яка сталася з ним. Її вражають його очі: “Це зовсім не Вадимові очі були! Колись в їх чудному зеленому кольорі було стільки життя, немов у зеленій глибині моря, де живе маса істот, що любляться,борються, сміються, гніваються. Тепер ці очі дивилися рівно, ясно, з легкою насмішкою, ніби зроблені з льоду і з льодовим неприємним блиском” (с.52 ). “Соціалізм, видно, вам коштував порядно”, - робить невеселий висновок Тепа.

Так, ідея “переробки людини”, виправлення природи, заперечення старої і конструювання “нової” моралі обійшлося дорого, - правда, не стільки Вадимові, скільки Наташі й дитині, ще одній “невинній жертві”. Лід в очах Стельмашенка потрохи розтаватиме: що менше в ньому залишатиметься бажання бути гордим самітником Заратустрою, то більше людської привабливості з'являтиметься в цього Винниченкового героя.

Власне, В.Винниченко роздумував над цілком реальними колізіями: сенс революційної аскези, мета і засоби в революційній боротьбі, щастя окремої людини - і щастя всезагальне... Деякі одкровення Стельмашенка на теми уявлень соціалістів про щастя й гармонію досить характерні саме в цьому плані: “Ми, революціонери, соціалісти, жертвуємо спокоєм, молодістю, всім життям за ідею справедливості, за бажання помогти ображеним і знедоленим, ми такі гуманні з людськістю, чому ми такі жорстокі з одиницями, чому ми байдужі до щастя, навіть не щастя, а невеличої, скромної радості найближчих своїх товаришів? Невже то правда, що щастя людськості буде куплено стражданням людей?” (с.135).

Тут знову виникає болюча тема “єресі утопізму”, яка, між іншим, змушує згадати одну моральну тезу з “Авторської сповіді” М.Гоголя: “Весь мир не полюбишь, если не начнешь прежде любить тех, которые стоят поближе к тебе и имеют случай огорчить тебя”.

Стельмашенків “експеримент” поставив його над краєм “безодні”, але подих її все ж отверезив егоїстичний розум цього соціаліста і “ніцшеанця”, змусив переглянути власні принципи.

У безодню зазирнув і В.Винниченко.

Мине п'ятнадцять років після появи роману “По-свій” (1912 р.) - і з ідеєю “реформи людини” носитиметься Малахій Стаканчик, герой “Народного Малахія” М.Куліша. Той самий Стаканчик, про якого можна сказати, що це - сумна пародія на “нову людину”, на гомо совєтікус. М.Куліш наприкінці 1920-х уже бачив, чим обертається на практиці “єресь утопізму”, як трагічно осоромлює себе ідея грандіозного перековування “людського матеріалу”, - ідея, над якою Винниченкові герої ще тільки теоретизують. Ера суспільної практики для Кривенків і Стельмашенків ще попереду...

Полеміка автора “Народного Малахія” з В.Винниченком була цілком свідомою й цілеспрямованою. Про це, між іншим, свідчив Ю.Смолич.“Тезу “реформи людини” Куліш взяв у... Винниченка. Потреба “реформи людини” - для того, щоб вона стала здатною сприйняти революцію та всі її настанови, - це ж провідна теза винниченківської філософії...” І далі: Пригадую, в розмовах про п'єсу (ще в час її написання) Гурович (М.Куліш. - В.П.), душачись сміхом... казав, що готує для Бучми роль, у якій йому треба буде гримуватися “під Кирпатого Мефістофеля” (Винниченка)”.(82)

Тут, щоправда, слід наголосити на істотній суперечності між Винниченком-революціонером, людиною партії, соціалістом-практиком, який пристрасно прагнув наближувати “голубу далечінь”, руйнуючи старий світ (в т.ч. й “стару” мораль), - і Винниченком-художником, який відчував, що та його омріяна голуба соціалістична далечінь обіцяє не тільки щастя: фанатизм її ентузіастів загрожує (згадаймо ще раз С.Франка) “викривленням всієї життєвої перспективи”.

Проте й у Винниченка-художника кінці не завжди сходяться з кінцями - маємо ще одну суперечність, породжену вже згаданою амбівалентністю, двоїстістю стосунків автора і героя. Письменник Володимир Винниченко був не меншим заперечником старої моралі й апологетом “повноти життя” та принципу “чесності з собою”, ніж його Кривенко чи Стельмашенко... Слово “життя” В.Винниченко вимовляв, судячи з його листів, з особливою побожністю, розуміючи це поняття як прекрасну, непередбачувану стихію, яка скасовує всякі канони й регламентації, як вищого судію, як розкіш буття, зіпертого на природні начала. В цьому розумінні своєрідним автокоментарем до драми “Memento” і роману “По-свій” видаються слова з листа письменника до Є.Чикаленка, датованого 27 червня 1916 р.: “...життя душить і ламає всякі найкращі принципи. От людина вимудрувала собі якусь теорію, виснувала, як павук павутиння, якусь систему, а життя війнуло, чи прийшов випадком хтось повз павутиння - і все зруйнувалося”.(83)

Ці слова писалися В.Винниченком тоді, коли він працював над романом “Записки кирпатого Мефістофеля” - ще одним твором, у якому звучить мотив небажаної дитини. В цю пору увагу письменника захопили проблеми шлюбу, нещасливості багатьох людей, поєднаних у сімейній спілці. Проте нові питання постали у Винниченка на тлі старих, у тісному переплетінні з ними.

“Записки...” - роман, у якому оповідь ведеться від першої особи, і цією першою особою в творі є адвокат Яків Михайлюк. Кирпатий Мефістофель - це він, насмішник і трохи цинік, свідомий свого “мефістофельства” : “Мені приємно заманути чоловіка на саму гору і зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією й захватом, блискає жах, - є найкращий. За це ще можна багато дати: коли ти так запанував над ним, що він уже й не помічає того”.(84)

Якийсь лукавий біс змушує Якова Михайлюка (між іншим, колишнього революціонера “товариша Антона”, якого один із друзів його молодості запам'ятав “самим чесним, самим порядним, самим... самим”) ставити маленькі спектаклі, учасниками яких є його знайомі, насолоджуватися владою над іншими, кепкувати, втішатися чужим приниженням...

Звичайно, йому далеко до того “розумного чорта, проникливого у всьому, що стосується поганих сторін життя і слабкостей людини”(85), який постав зі сторінок “Фауста” Гете. Проте й до Михайлюка можна застосувати деякі характеристики, адресовані класичному Мефістофелю: він теж “дотепний і насмішкуватий”, хоч “героїчної величі в ньому немає”. Він теж “уміло використовує слабкості людей та їхнє нерозумство”, у ньому теж живе “дух заперечення”...

Є в Михайлюка дивна теза про ніс як дзеркало душі - то що, в такому разі, означає його кирпатість, його качиний ніс? А нічого особливого: хіба лиш приземлення, “одомашнення”, адаптацію до українських обставин образу того Мефістофеля, який читачам “Фауста” може запам'ятатися, між іншим, своїми косими, з жовтим відблиском, “тигриними” очима...

“Дух заперечення” у Винниченкового “кирпатого Мефістофеля” поширюється, знову ж таки, на мораль, на “пуританську святість”, на “маленькі, дурні, часові і лицемірні людські закони” (ІІІ,с.75). Проте є й альтернатива цим “дурним моралям”, як висловлюється Михайлюк. Про неї він говорить піднесено-патетично: “вищі заповіді...”, “вищий закон природи...”, “великий закон життя...” Можна здогадуватися, про що мова: про вічні природні начала людського життя.

Доводиться повторити те, що було сказано у зв'язку з романом Г.д'Аннунціо: біологія, інстинкти батька-матері... Адвокат Михайлюк, безперечно, має на увазі саме їх, особливо ж тоді, коли уточнює сам себе: “Родина, діти, - от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони нашої логіки” (ІІІ, с.76).

Історія, яка сталася з самим “кирпатим Мефістофелем”, підтверджує правоту його висновку. Він опиняється в ситуації вибору: з одного боку - байдужа Михайлюкові жінка, з якою він, проте, завів дитину, з другого - Біла Шапочка, дівчина, в яку герой “Записок...” закохується, мов юнак. Дитина (як це було і в Мопассана, і в д'Аннунціо) виявляється мимовільною перешкодою на шляху до щастя, яке вже ось - зовсім поруч. Михайлюк переживає внутрішню драму. Здається, що він учинить так само, як герой “Сповіді” та “невинної жертви”. Голе немовля, відчинене вікно, подув крижаного вітру... Все це є і в “Записках...” Проте Михайлюк зупиняється напівдорозі. Любов програє у цьому поєдинку з батьківським почуттям.

“Я ніколи не буду чужий до цеї маленької нетямущої істоти з хисткими ручками, - зізнається, врешті, Яків Михайлюк. - Я не можу вирвати з себе те, що більше за мене” (У, с.26).

Конфлікт, як бачимо, розгортається у сфері “вищих законів природи”, - тим гостріший він і драматичніший. Цього разу перемагає дитина, мовби замикаючи коло Винниченкових роздумів про гру інстинктів у людській поведінці, про боротьбу життя і схеми, “теорії”.

Сюжет, у якому мотив небажаної дитини є домінуючим, таким чином, прийшов до завершення. На його розв'язці, схоже, позначилися впливи “філософії життя” - філософського напрямку, який “розглядав усе існуюче як форму вияву життя, певної першопочаткової (“изначальной”) реальності, яка не тотожна ні духові, ні матерії, і може бути осягнута лише інтуїтивно”.(86) Для “філософії життя” характерними є туга за сильною особистістю, увага до біологічних аспектів життя людини, жага “повернення до природи”. При цьому світ уявляється як вічна гра ірраціональної стихії - життя, все, що посилює життя, мислиться як добро та істина, а все, що його послаблює, - як зло і брехня...

Неважко помітити, що в драмі “Memento” та романах “По-свій” і “Записки кирпатого Мефістофеля” ці ідеї озвалися з усією очевидністю. Озвалися, переломлюючись у складній творчій особистості, для якої не менш важливою за “філософію життя” була й ідея соціалістичного переоблаштування світу. То взаємодоповнюючись, то зіштовхуючись, різні складники художнього мислення письменника поставали в дуже строкатій мистецькій іпостасі. Щось асиметричне й химерне є в цій строкатості. Із бунту проти дисгармонії, віджилих форм, з гострого прагнення гармонії у Винниченка народжувалася ... нова дисгармонія на зразок “чесності з собою”. Раціональні конструкції, заполонивши свідомість його героїв, викручують, деформують їхні душі. Замість сподіваного ладу з собою - стають причиною внутрішніх конфліктів, фатальних вчинків, непорозумінь з оточенням. Якщо мати на увазі тріумвірат Винниченкових героїв “Кривенко - Стельмашенко - Михайлюк”, то можна сказати, що кожен з них є віхою на шляху від “нової моралі” - до вічних істин. Хоча шлях цей непрямий, украй суперечливий, проте вектор руху був саме такий, а не інший. І епіцентром усіх морально-психологічних колізій у кожному з трьох випадків виявляється дитина. У “Memento” й романі “По-свій” вона зазнає поразки, у “Записках кирпатого Мефістофеля” - перемагає. Уже й не стільки в змаганні з крижаним вітром, скільки з холодом схем, нав'язуваних життю.

2.3.Сюжет життєвий - сюжет літературний:

переплетіння чинників

Твори В.Винниченка 1908-1916 р.р., про які йшлося вище, цікаві не лише з т.з. літературних аналогій. Тема дитини - небажаної і бажаної - для реальної людини Володимира Кириловича Винниченка була надзвичайно дражливою і болючою. В архівах збереглося його листування з Люсею Гольдмерштейн, з якого постає історія, дуже подібна до тієї, що лежить в основі драми “Memento” (її відлуння помітне і в романах “По-свій” та “Записки кирпатого Мефістофеля”).



[ Попередня | Home | Наступна ]

© ОУНБ Кіровоград - 2000