ОУНБ Ім.Д.І.ЧижевськогоПРОЕКТ   ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

[ Попередня | Home | Наступна ]

“Чи багато читав Стефаник? - запитував Б.Лепкий. - Як там було в Русові, не знаю, але за краківських часів - ні. Арно Гарборг, Достоєвський, Кнут Гамсун, Ібсен, Пшибишевський, з яким добре жив, і досить. ... З наших Франка високо ставив...

Ніцшого “Also sprach Zaratustra” позичив собі від мене, бо казав, що Ніцше моцний стиліст”.(49)

М.Коцюбинський у 1905 р., відповідаючи на запитання М. Мочульського, називав практично ті ж імена: “В молодих літах захоплювався я Шекспіром, В.Гюго, а відтак і Мопассаном, хоч взагалі читав дуже багато”, “свій літературний смак я виробив під впливом європейської літератури. Слов'янські літератури мені менше подобаються. В останні часи я дуже захоплююсь північними письмениками (Ібсен, Іонас Лі, Від та інші), а також Метерлінком, Роденбахом... “ І ще - на продовження теми смаків і ціннісних орієнтацій: “Слов'янські літератури мені менше подобаються, ніж європейські. А то тому, що я там стрічаю ширші горизонти, більшу дефініцію в оброблюванні сюжетів, у стилі. Спеціально Достоєвського дуже люблю. З сучасних українських письмеників мені більше подобаються Стефаник, Франко, Мирний, Кобилянська, Леся Українка, Самійленко, Лепкий”.(50)

Законодавцями літературної моди, отже, були скандинавські письменники (Г.Ібсен, К.Гамсун, Б.Бйорнсон, А.Гарборг), німецькі (Г.Гауптман), російські (Ф.Достоєвський), польські (С.Пшибишевський). Естетичні цінності пов'язувалися у В.Винниченка саме з цим рядом...

1.3. Дебют: пошуки орієнтирів

Творчість В.Винниченка виразно ділиться на три періоди, як це відзначав ще М.Зеров наприкінці 1920-х років, включившись у дискусію про роман “Сонячна машина”. Перший охоплює шість років (1902-1908 р.р.) - “від його першого виступу до таких драм, як “Дисгармонія”, “Щаблі життя”, “Великий Молох” тощо”.(51) В цей час Винниченком було написано “соковиті побутові повісті ..., побудовані трохи на старосвітський лад, але свого часу свіжі і нові в українській прозі” (“Краса і сила”, “Голота”, “Контрасти”, “Мнімий господін” та ін.). Ці оповідання й повісті, за словами М.Зерова, “зліквідували народницько-умовний образ села, показавши його розшарування та деформацію старого побуту, вони ввели в поле зору української повісті строкових робітників, економічних і заробітчан, представили в колоритних постатях і солдатську казарму, і жорстоку “халтурність” мандрівної малоросійської трупи (“Антрепреньор...”). Вони збудили й увагу української критики”.(52)

Приблизно з 1907 року у творчості В.Винниченка настає другий, якісно новий період. На зміну “соковитим побутовим (точніше було б сказати, соціально-психологічним. - В.П.) повістям” приходить, писав М.Зеров, “імпресіоністична новела та роман з психологічним завданням, запальна драма з претензією покладати основи соціалістичної моралі”. Причому, цей новий шлях був “ширший і принадніший, як видавалося самому письменникові - небезпечний та непевний, як видавалося тогочасній критиці”.(53) Поштовх дискусіям про “нового” Винниченка дали такі його твори, як оповідання “Момент”, п'єси “Дисгармонія” і “Щаблі життя”.

Нарешті, третій період у творчій біографії Винниченка ознаменований появою “Сонячної машини”, зміною тем і “методів письма”: “Тема - переупорядкування суспільства за допомогою винаходу, засоби її опрацювання - то засоби популярного в сучасній літературі (йдеться про 1920 роки. - В.П.) і невластивого Винниченкові раніше, трохи авантюрного, соціально-фантастичного роману, де замість обридливого психологізму з усіма його “онерами”, подається “цікава інтрига, актуальні проблеми”. Це, за словами М.Зерова, “шлях фабульного, “утопійного” роману”.

Ці характеристики можна дещо уточнювати, але головні тенденції, лінії творчої еволюції В.Винниченка та її хронологічні рамки М.Зеровим визначено майже безпомилково.

У перший період (його тривалість варто скоротити на один рік) Винниченко-письменник працює виключно в жанрі оповідання з гострою соціально-психологічною колізією в центрі. За стильовими ознаками його рання новелістика вписувалася в реалістичну традицію української прози, що, між іншим, наполегливо заохочував літературний “хрещений батько” молодого письменника Є.Чикаленко, - надто ж тоді, коли помітив у творах В.Винниченка 1908-1909 р.р. ознаки того, що він називав “символізмом”. “Безумовно, найкращі Ваші речі - “Краса і сила”, “Голота”, “Темна сила”, “Голод”, “Момент”, “Боротьба” (окрім кінця) та інші такого роду, які написані просто по способі Тургенєва, Толстого, Горького, т.є. по старому методу, як Ви колись висловились, а всі символістичні і публіцистичні (“Щаблі життя”) просто нічого не варті, але, на жаль, Ви їх вважаєте за найкращі...”(54)

Час літературного учнівства для В.Винниченка минув, треба думати, досить швидко. Між його юнацькою поемою “Софія” (“Повія”) та оповіданням “Сила і краса” (пізніша назва - “Краса

і сила”) чимала якісна відстань. І якщо “Софія” писалася орієнтовно в 1899 р., а “Сила і краса” - на початку 1902 року, то можна тільки подивуватися зі стрімкого творчого зростання

Винниченка.

У “Повії”, де продовжується добре розроблена попередниками тема зневаженого паничем дівочого кохання, він явно наслідує Шевченкову “Катерину”, не вельми вміло використовуючи ритміку, стилістичні конструкції, строфіку цієї поеми. Великою є залежність і від інших літературних зразків (“Бурлачка” І.Нечуя-Левицького, “Повія” Панаса Мирного). Очевидно, це відчував і сам автор, оскільки його перші твори засвідчують цікаву суперечність: значна залежність від української літературної традиції супроводжується просто-таки відчайдушним намаганням позбутися цієї залежності, бажанням полеміки з традицією.

З цього погляду досить характерними є оповідання “Народний діяч”, “Сила і краса”, “Антрепреньор Гаркун-Задунайський”. У них легко помітити зразки промовистої латентної (прихованої) критики, яка виразно засвідчує настрої Винниченкового бунту проти української літературної старосвітщини.

У “Народному діячеві” В.Винниченко використав поширену в українській літературі кінця ХIХ ст. сюжетну схему: панич, який приїздить на вакації до батьків, зав'язує роман із дівчиною з простого роду. У М.Старицького (драма “Не судилось”) усе завершується ситуацією, схожою на ту, в якій опинилася Шевченкова Катерина. Мотив спокушеної дівчини у Старицького домінує. Проте Винниченко, з усього видно, був знайомий і з творами, де в центрі уваги авторів виявлялася постать молодого інтелігента-народника, змальована то в патетичному, то в іронічному ключі.

Від Радюка до Раденка - таким був спектр героїв цього типу, якщо мати на увазі в першому випадку повість І.Нечуя-Левицького “Хмари”, а в другому - повість Б.Грінченка “На розпутті”. І.Нечуй-Левицький ставиться до “націонала” Радюка з двоїстим почуттям: цей герой дорогий йому своїм українофільством і готовністю кинути виклик оточенню, але слів, декларацій у нього значно більше, ніж вчинків, в самих же вчинках є щось наївне, бутафорське, поверхове. Нічого не виходить і з прекрасних намірів Гордія Раденка: Грінченко показав драму інтелігентських ілюзій, які, зіштовхнувшись із реальним життям, розвіюються, як дим...

Винниченко, пишучи свого “Народного діяча” через тридцять років після “Хмар” і через десять - після повісті “На розпутті”, мав можливість пересвідчитися, що народницький ідеалізм раз-у-раз осмішнював себе. Його Вася (він же Василь Семенович Головатий) - це, власне, карикатура на “народного діяча”, причому, настільки очевидна, що Леся Українка навіть вважала оповідання зіпсованим саме цією центральною постаттю. Цілком можливо, що в наміри автора входило навіть пародіювання зужитих шаблонів народницької прози.

І.Нечуй-Левицький для В.Винниченка (як і для Лесі Українки, інших письменників молодої генерації) уособлював “канон” такої прози. Не дивно, що стріли латентної критики в ранніх новелах В.Винниченка спрямовувалося передусім у його бік. Якщо в поемі “Повія” він сам ще наслідував “Бурлачку” І.Нечуя-Левицького, то в “Силі і красі” бачимо полеміку з манерою змальовувати дівочу вроду так, як це робив патріарх української прози: “То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні “губок, як пуп'янок, червоних, як добре намисто”, ні “підборіддя, як горішок”, ні “щок, як повная рожа”, і сама вона не “вилискувалась, як маківка на городі”.(55)

Йдеться про Мотрю з оповідання “Сила і краса”. В.Винниченко, як бачимо, кепкує з сентиментальної, заснованої на традиційних фольклоризованих штампах, манери. А що натомість?

“Чорна, без лиску, товста коса, невисокий, трохи випнутий лоб, ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями, свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях, легка смага на матових,наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м'яке, ласкаве світло, - то була й уся краса сієї дівчини” (с.23). В.Винниченко віддає перевагу точному реалістичному малюнкові, намагаючись залишатися об'єктивним, безпристрасним “портретистом”. Немає жодного порівняння, автор обходиться епітетами, зосереджено виписуючи подробиці і нюанси. І разом з тим він (як і І.Нечуй-Левицький!) не виходить за межі портрета паспортних прикмет, - тобто такого змалювання зовнішності героя, яке обходиться без якихось більш-менш виразних психологічних деталей. Лише останній штрих (“тихе, м'яке, ласкаве світло” , що ллється з очей Мотрі) натякає на якісь загадки внутрішнього світу героїні.

Полеміка з І.Нечуєм-Левицьким, отже, поєднується з урахуванням традиції, - і це характерна для молодого Винниченка суперечність. Його бунт у цьому випадку не руйнував традицію, а лише злегка модернізував її.

В оповіданні ж “Антрепреньор Гаркун-Задунайський” (1903 р.) Винниченко, кажучи словами М.Євшана, розбивав “українофільське капище наших патріотів”(56), - причому, робив він це раніше за самого М.Євшана. Зі сторінок “Української хати” критик трохи згодом оголосить війну “українофільству з своїм галушково-шароварним патріотизмом”, провінціалізмом, одним із виявів якого стала “голосна “малороссійськая драма”, яка в останнім часі прибрала застрашуючий вид і в страшний спосіб множиться і росте на очах”.(57)

Оповідання про антрепреньора Гаркуна-Задунайського можна розглядати саме в цьому контексті “боротьби генерацій” і відштовхування молоді від етнографічно-побутової традиції задля модерних (європейських!) художніх форм. З його сторінок постає перед нами українська провінція: якесь містечко N, де є “театр”, схожий на “загін серед поля для худоби”, - на його сцені розгортається дійство типової “малороссійської” мелодрами “Люте серце, або ж Чотири смерті разом”. Можна було б сказати, що Винниченко шаржує, пародіює, якби ... якби в самих виставах реальних гаркунів-задунайських з їхнім убозтвом (ще дужче підкресленим претензією на “іскуство”!) не було ознак самопародіювання. Примітивні афектації, мелодраматичні шаблони, “ніякий” рівень режисури та гри виконавців... “Він з реготом випиває отрути і, дригаючи ногами, умирає біля ніг Марусі...”, - скільки подібних фіналів бачено було глядачами за часів Винниченкової юності!

У своїх памфлетах 1920-х років М.Хвильовий, між іншим, використав ім'я Гаркуна-Задунайського як символ нашого рідного самовдоволеного хуторянства - он яким “неубієнним” виявився цей персонаж раннього оповідання В.Винниченка...

Бунтуючи проти народницької традиції в літературі, не особливо приховуючи, в яке “капище” мають влучати стріли його пародіювання й пересмішництва, молодий Винниченко брав собі в “спільники” Максима Горького. Недарма ж після “Сили і краси” про нього заговорили як про “українського Горького”! Передусім, через те, що, як і автора “Челкаша” та “Мальви”, його притягували до себе “відпадки суспільности” (І.Франко), - тобто, химерний світ усяких босяків, злодіїв, повій.

Літературна молодість Винниченка збіглася зі стрімким злетом популярності Горького, який на час появи в “Киевской старине” Винниченкової “Сили і краси” був уже автором “Очерков и рассказов” у двох томах, повісті “Фома Гордеев”, до світу його героїв (“колишніх людей”) була прикута увага провідних критиків. Переклади оповідань Горького (наприклад, “Двадцять шість і одна”) друкували й українські часописи. Загалом, читацька аудиторія цього письменника була величезною.

Чи не за прикладом Горького влітку 1899 р. 19-річний єлисаветградець Володимир Винниченко на кілька місяців подався в мандри “по Україні” (як Горький - “по Русі”), та й пізніше в нього подібних подорожей буде чимало. Причому, були вони для нього часткою творчого процесу, оскільки давали матеріал для тієї художньої панорами “низового” життя України, яка поставала зі сторінок його численних оповідань перших років ХХ століття. ( Чи знав, між іншим, В.Винниченко, що влітку 1900 р., коли він складав іспити в Златопільській гімназії і готувався до вступу в Київський університет, Максим Горький мешкав на Україні - у селі Мануйлівка на Полтавщині?).

“Відпадки суспільності”, “кримінальний елемент” під пером автора “Сили і краси” поставали не те щоб привабливо... просто молодий прозаїк відмовлявся дивитися на своїх героїв очима моралізатора. Варто спробувати глянути на горьківську Мальву очима якої-небудь “тургеневской девушки”: скільки несимпатичного, дикого, аморального, а головне - чужого собі знайшов би строгий погляд героїнь з романів “Накануне”, “Вешние воды”, “Первая любовь”, “Дым”... Тим часом, у Горького Мальва приваблює своєю гріховною красою.

Так і Винниченко: він, як спостеріг ще І.Франко, дивиться на своїх героїв їхніми ж очима. У нього “нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться на тих людей, ані на суспільність, що їх зробила такими. ... Те, що зі становища суспільності злочин, крадіж, проституція, ошуканство, - тут не має ніякого значення, тут се просто “робота”, щоденне заняття, спосіб життя”.(58)

Це дуже нагадує характеристику, яку дав оповіданням Горького Лев Толстой: “Мы все знаем, что босяки - люди и братья, но знаем это теоретически, он же показал нам их во весь рост, любя их, и заразил нас этой любовью” (запис у “Щоденнику” від 11 травня 1901 року).

Світ, у якому живуть герої “Сили і краси”, має свої закони й виміри, і Винниченко не поспішає прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті, мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола “відпадків суспільності” - Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п'яниці. Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання Мотрі, те, що називається “боротьбою мотивів”. На кому зупинить вона свій вибір? На Ількові, який є втіленням краси, чи на Андрієві, який уособлює силу?

Нетрадиційний Винниченків любовний трикутник не розламують штучні психологічні розв'язки. Хитання душі Мотрі між “силою” і “красою”, зрештою, вирішуються на користь сили, тобто - Андрія, хай грубого й навіть жорстокого, вигадливішого, підступнішого, ніж добрий, м'який і “однолінійний” Ілько. Сила поетизується В.Винниченком. І якщо більшість членів редколегії журналу “Киевская старина” висловлювалася проти публікації “Сили і краси” на сторінках часопису (потрібна була сильна “пресія” Є.Чикаленка, щоб твір таки з'явився в друкові!), то головна причина такої настороженості полягала в нестандартному підході молодого Винниченка до традиційної моралі. Він показує порок, у якому немає пороку, гріх, у якому немає гріха. Щодо персонажів його “Сили і краси” можна було б повторити слова російського критика-народника М.Михайловського, сказані на адресу босяків Горького: вони - “не отвергнутые, но отвергшие”! Якщо вони й виломилися із усталених норм, то зовсім від того не страждають. Є навіть якась гріховна поезія в тому мимовільному викликові, який вони кидають оточенню. Їхній “буйний”, некерований світ під пером Винниченка має якусь загадкову привабу, що й викликало опір поважних київських інтелігентів старшої генерації. Навіть Є.Чикаленко, і той застерігав: “не ганяйтесь за горьковщиною!”(59)

Винниченко не погоджувався, сердився, коли чув, що його Мотря нагадує горьківську Мальву.(60) В 1908 р. різко запротестував проти спроб підвести його “під трафарет”, сперечаючись із тим же Є.Чикаленком: “їй-богу, мені стає вже смішно: спершу була в мене “горьковщина” , тепер “андреєвщина”, а мого, значить, нічого. Неодмінно треба підвести під трафарет, дякуючи сходству тільки в якій-небудь дрібниці форми. А суть, найголовніше не зрівнюється. В мене стільки ж було “горьковщини”, як тепер “андреєвщини”. Як тоді світогляд круто розходився з моїм, так само це є тепер з Андреєвим. Про Арцибашева вже й казати нічого. Аж сумно, що оцінюють по дрібницях, по неважному, не істотному”.(61)

І все ж, якщо мати на увазі справді - таки суть, а не дрібниці форми, то суголосність “Сили і краси” з прозою М.Горького на зламі століть виявиться цілком очевидною. “У горьківській художній переоцінці цінностей 90-х - початку 900-х років на перший план вийшли такі суттєві для нього мотиви: переоцінка зла (“гріха”), добра (любові і співстраждання), правди і сили”, - робить висновок сучасна дослідниця.(62) В цей період у Горького часто зустрічається мотив грішників нерозкаяних, не “покараних” совістю і навіть щасливих. (А хіба персонажі “Сили і краси” не належать саме до такої категорії “грішників”?).

Розкриваючи недієвість, умовність традиційної моралі, М.Горький робив ставку на вольовий людський тип, на силу. При цьому, “мотив сили, поєднуючись із мотивом краси, подається в раннього Горького у піднесено-романтичному ореолі”.(63) А сам феномен сили здобуває різноманітні художньо-смислові значення: це і вияв досконалості тілесної, земної природи людини, і жага життя, розмаху та інтенсивності пристрасті, і воля до творчого діяння й подвигу, і “бич” правди, здатність художника до жорстокої безкомпромісної правдивості в осмисленні буття, нарешті, поклоніння жінки перед поезією сили в її любовному поєдинку з мужчиною зображується як голос самої природи, її “вибір” (оповідання “Сон Колі”, 1893).(64)

У “Силі і красі” можна побачити зародок майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут проглядає думка про відносність, умовність усіляких моральних табу (Л.Колобаєва майже тими ж словами характеризує спрямованість прози Горького на перехресті століть). Як казав один із героїв Шекспіра: “ніщо не є саме собою добре чи погане - таким воно стає у нашім сприйнятті”. Що ж до “нашого сприйняття”, то Винниченко з азартом відкидав пуританську регламентованість життя, хоч - був у цьому його азарті і якийсь ризикований розмах, починав проглядати культ насолоди життям, який нічого-нічогісінько нід собою не визнає. Радість життя, його повнота і яскравість - понад усе! У “Силі і красі” така Винниченкова філософія лише зароджувалася. У полемічних, різких тонах він формулюватиме її трохи згодом - передусім у п'єсах і романах 1907-1914 р.р.

А поки що Винниченко сперечається зі старою українською літературною традицією. Сучасники помічали в оповіданні “Сила і краса” бунт - “бунт проти мертвотного спокою, проти... повільности, застою”. В Андрієві, який уособлює силу, бачили “початок протесту проти сонгородської млявости... індивідуалізм та романтику сильної натури”.(65)

З бунту літературних неофітів рано чи пізно постає нова художня реальність. Об'єктивна ж потреба в якісному оновленні української літератури на межі століть була вельми гострою. Молодий Винниченко з його зухвалим намаганням заперечити стереотипи йшов назустріч цій потребі. Він шукав альтернатив віджилому - як у сфері художньої форми, так і в царині “нової моралі”, об'єктивно виходячи на питання про ціну експерименту, що його “сильна натура” здійснює над собою й над іншими.

 

 

1.4. Висновки

Естетичне самовизначення В.Винниченка значною мірою зумовлювалося новою атмосферою в українському літературному житті на рубежі ХІХ і ХХ століть. Боротьба генерацій у цю пору ознаменувалася протистоянням народницьких і модерністських уявлень про літературу, її природу й місію. Ідея європеїзму стала прапором “Молодої України”.

Промовляючи в 1910 р. над могилою П.Куліша, М.Євшан, який приїхав у Мотронівку разом із гуртком молодих авторів “Української хати”, наголошував на винятковій ролі “людини, якій належить будучність”, “нашої гордості перед світом”, тобто - саме П.Куліша.(66) Ідеологові українського модернізму М.Євшану важливо було наголосити на історичній тривкості ідеї включення української культури в світовий культурний процес, - ідеї успадковуваної від перекладача Шекспіра й Біблії, який добре розумів значення для свого народу дзеркала всесвітнього”.

Цей епізод 1910 р. вельми промовистий, оскільки свідчить про характер естетичних орієнтацій молодої генерації українських письменників початку ХХ ст. Зростання числа перекладів творів світової літератури, значно інтенсивніша, ніж у ХІХ ст., взаємодія літератур, трансформація художнього досвіду популярних західноєвропейських письменників (водночас із опорою на національну літературну традицію!), - все це прикмети строкатої й суперечливої картини літературного розвитку в Україні тієї пори, коли відбувався дебют Винниченка-прозаїка.

Його естетичні орієнтації теж пов'язувалися, передусім, із європейським художнім досвідом. Лінія творчої поведінки молодого Винниченка зумовлювалася його “контроверсійністю”, духом противенства, установкою на бунт. А крім того, В.Винниченко - з усією імпульсивністю, амбіційністю, темпераментністю його вдачі - був людиною, тісно пов'язаною

 

з політичною боротьбою, революціонером-практиком, одним із лідерів української соціал-демократії, - і ця обставина теж позначалася на його творчості, в якій помітне тяжіння до конструювання універсальних моделей “щасливого майбутнього”, побудованих на гармонії людини й суспільства, природній моралі, внутрішній досконалості особи. Звідси ті колізії між художником і проповідником (доктринером), які зумовлювали парадоксальність художнього мислення В.Винниченка.

Парадоксальним був і Винниченків бунт проти “старосвітської” літературної традиції. З одного боку, він, використовуючи можливості латентної критики, іронізує над описовою манерою І.Нечуя-Левицького, над театральною “гаркун-задунайщиною”, бере собі в “спільники” М.Горького... А з другого - свідомо чи несвідомо “враховує” й українську літературну традицію, пов”язану з іменами Т.Шевченка, Панаса Мирного, того ж І.Нечуя-Левицького (юнацька поема “Повія”, оповідання “Народний діяч”). Проте вже в першому своєму опублікованому оповіданні (“Сила і краса”) В.Винниченко нетрадиційно змальовує нетрадиційних героїв, що представляють “відпадки суспільності”. У зображенні світу “колишніх людей” є очевидні перегуки з творами М.Горького із життя босяків (відсутність моралізування,поетизація “краси гріха”,“грішників нерозкаяних”, заперечення пуританства, романтизація сили, стихії й розмаху життя).

Уже в ранніх новелах В.Винниченка прозирає той дух “переоцінки цінностей”, який невдовзі стане в його творчості всепроникним.

 

РОЗДІЛ 2.

МОДЕЛІ “НОВОЇ МОРАЛІ”: ЦІНА ЕКСПЕРИМЕНТУ

2.1. Експерименти з мораллю

Не тільки історикам літератури кінця ХХ століття, а й критикам, сучасникам Винниченка, впадала в око метаморфоза, що відбулася з його творчістю буквально через кілька років після дебюту. Ранній Винниченко, відзначав Микола Євшан, “зробив велике вражіннє не так своїм художнім хистом - були і єсть більші художники від нього в українській літературі, - ані не змістом і проповіддю нової моралі в своїх творах - нічого нового як мислитель він не дав і не може дати, - а більше своїм темпераментом, розмахом та дужістю своїх молодих сил, своєю свіжістю. ... Легкість і недбалість були не гріхом, а достоїнством його таланту, вони давали всю безпосередність та життє його творам, робили їх близькими читачеві...”

А далі у М.Євшана - констатація повороту, “зміни декорацій”: “Відтак почав працювати інтелект”. З'явилася “проповідь нової моралі, до того ще моралі партійної”.(67)

Отже - посилення раціонального начала, проповідництво, різкий акцент на проблемі морально-психологічного змісту. Під знаком такої метаморфози відбувалася творча еволюція Винниченка-прозаїка і Винниченка-драматурга в 1907-1916 р.р. (хоча в цю ж пору він не забував і про жанр класичної новели реалістичного зразка, випробуваний ним ще в перші роки літературної праці ).

Пафос заперечення, рішучого відкидання буржуазної моралі як фарисейської, лицемірної, віджилої супроводжувалося у В.Винниченка активним пошуком, конструюванням моделей моралі нової, соціалістичної. На цьому шляху йому доводилося продиратися не тільки крізь павутиння стереотипів, а й крізь власні ілюзії та суперечності. Але - світло “далекого пункту” кликало до себе темпераментного автора, сповненого енергії перетворення суспільних обставин (і людини - теж!).

Була в цьому енергійному прагненні данина часові. Можна назвати три фактори, що зумовлювали характер Винниченкових експериментів із мораллю, визначали напрямок його творчих шукань.

1.Революція моральної свідомості, потреба переоблаштування світу на принципово нових засадах, що породила на початку ХХ ст. моду на соціалістичну літературу, - вона (мода) набула тоді неабиякого поширення. Для прикладу можна згадати неабияку популярність праці А.Бебеля “Жінка і соціалізм”, яка за короткий час витримала в Росії понад тридцять перевидань. Німецький соціаліст А.Бебель прогнозував, що грядущий тріумф соціалізму означатиме не лише зникнення приватної власності, класів, держави та церкви, а й встановлення вічного миру. Запанують, писав він, свобода, рівність і братерство: політика, правові принципи будуть цілком узгоджуватися “із законами природи”, відбудеться “повна емансипація жінки”.(68)

Історичне нетерпіння мас у Росії початку ХХ ст., пов'язане з очікуванням гармонії, обіцяної пропагандистами соціалістичної теорії, було надзвичайно сильним. І художня література ( в т.ч. й українська) немало зробила для того, щоб закріпити в суспільній свідомості ідею оновлення світу, а в сфері соціальних емоцій - нетерпіння бунту: “Так далі жити не можна...”

Так не можна, але - як треба?

Відповіддю на це питання і були численні моделі майбутніх відносин, що їх пропонувала творча фантазія письменників, перейнятих, як В.Винниченко, духом революційного переустрою життя.

2. Філософські ідеї Фрідріха Ніцше, які вже в 1890-ті роки стали в Росії своєрідним “знаком доби”. Американська дослідниця Едіт Клуз, яка спеціально вивчала проблему “Ніцше в російській літературі: 1890-1914 р.р.”, вважає, що “ хоч революція моральної свідомості і не вписувалася в російську традицію, російські цінності і російські міфи, все ж досвід читання Ніцше кинув на цю традицію нове світло. ...Як критик моралі і як шукач міфу, Ніцше був вирішальним каталізатором, що перетворив російський імпульс у моральний бунт”.(69) Цей висновок щедро ілюстровано аналізом творчості Л.Андреєва, М.Арцибашева, А.Бєлого, П.Боборикіна, А.Вербицької, М.Горького, О.Купріна, Д.Мережковського, Б.Ропшина...

В українській літературі ідеї Ф.Ніцше, його бунт проти моралі, культ індивідуалізму також мали резонанс. Достатньо згадати прозу молодої О.Кобилянської, інтерес до Ніцше з боку Лесі Українки, засвідчений її листами, статті М.Сріблянського й М.Євшана в “Українській хаті”(70)... У максимах Ф.Ніцше знайшов філософське опертя для свого бунту проти фарисейської моралі і В.Винниченко.

3. Художня література кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст. з її сміливою постановкою вічно злоденних морально-філософських проблем. Першими тут слід назвати імена Г.Ібсена, А.Стріндберга, Г.Гауптмана,С.Пшибишевського, Ф.Достоєвського. Додамо до них ще й імена Гі де Мопассана та Г. д'Аннунціо, - маючи на увазі дослідницький сюжет цього розділу.

В.Винниченко свідомо йшов на творчий полілог із багатьма письменниками (попередниками й сучасниками), чиї імена й книги були на вустах у читацької публіки й критики. Звідси - збіги й паралелі, а також полемічні розходження із законодавцями літературної моди кінця ХІХ - поч. ХХ ст.ст. Творча практика В.Винниченка у 1907-1916 р.р. досить багата як на типологічні, так і на контактні зв'язки зі світовою літературою. Існують, як відомо, різні форми міжлітературних сходжень: запозичення, наслідування, стилізація, образні аналогії, ремінісценція, алюзія, імпульс, літературний збіг, пародія, травестія тощо.(71) Конструюючи моделі “нової моралі”, В.Винниченко менше всього прагнув наслідувати чи стилізувати. Проте запозичення, ремінісценції й алюзії (не кажучи вже про імпульси, що йшли збоку, нерідко пробуджуючи бажання полеміки або творення власних “версій”) у нього зустрічаються не так і рідко.

При цьому варто пам'ятати, що запозичення тем (мотивів), образів, художніх прийомів талановитим автором далеко не завжди означає нетворче засвоєння відомих зразків. У випадку ж із Винниченком ідеться про зовнішній стимул, про активний розвиток і трансформацію першоджерела. Власне, запозичення в нього має характер ремінісценції - відгомону чужого мотиву, сюжету, образу. Це своєрідне відштовхування від відомого - заради нового художнього результату.

2.2. В. Винниченко - Г. Мопассан - Г. д'Аннунціо:

мотив дітовбивства

Для того, щоб надати цьому твердженню конкретності, звернемося до трьох творів В.Винниченка - драми “Memento” (1908 р.) та романів “По-свій”(1912 р.) і “Записки Кирпатого Мефістофеля” (1916 р.), у яких повторюється один і той же “нав'язливий” мотив - батько (або ж людина, яка мимоволі опинилася в ролі “батька”) задля того, щоб позбутися небажаної дитини, стає її вбивцею.

Художник Кривенко з “Memento” таким чином намагається залишитися вірним своєму принципові “чесності з собою”. Зусиллям волі, суто раціональними аргументами (мовляв, новонароджений, вирісши, буде все одно нещасним) він сподівається перемогти “темний, сліпий, животний інстинкт” - материнський і батьківський.



[ Попередня | Home | Наступна ]

© ОУНБ Кіровоград - 2000